Культура

  ▪   Ярослав Підгора-Ґвяздовський

Інсталяція мистецтв

«Піна» Віма Вендерса – перший не-для-всіх-фільм із використанням 3D-технології – показав, як, де і для чого можна залучати об’ємне зображення
Матеріал друкованого видання
№ 38 (203)
від 15 вересня, 2011

Якби драми Педро Альмадовара, Анджея Вайди чи Вуді Аллена почали демонструвати в кінотеатрах із 3D, цього, гадаю, не сприйняв би ніхто: ні любителі попкорну, ні кінознавці. Вендерс, нібито маючи прямий стосунок до названої трійці, вдався до новомодного формату, щоб показати театр – місце відчайдушно адекватне, коли йдеться про такі трансформації простору. До того ж так званий фізичний театр, де панує не слово, а жест, рух, танець.

«Піна» – це вдало поєднаний кінематографічний експеримент із посвятою-епітафією померлій 2009 року танцюристці й хореографу Піні Бауш, чиї постановки на вуппертальській сцені й навіть музика до них складають, як пазли, візуальне і звукове тло кінотвору. Щоб до якоїсь міри зрозуміти, хто така Піна і що вона робила, краще було б подивитися зафільмовану 1985 року її виставу «Кафе Мюллер» або «Контактгоф» 2007-го. Одначе Вендерсова стрічка – це не банальний простий набір шматків із постановок. Так, упродовж 100-хвилинного сюжету камера переважно блукає саме на сцені Вуппертальського театру в різні роки його славного існування за керівництва Піни, але до цього додаються «щоденникові» визнання німецьких, англійських, французьких, грецьких, японських акторів про нюанси щастя й відкриття у їхній роботі з хореографом плюс документальні кадри самої Бауш. Усе це робить «Піну», по-перше, чи не найцікавішою в останньому 10-річчі творчості Вендерса, а по-друге, повноцінним неігровим фільмом із великою і вирішальною часткою мистецького підходу.

Режисеру вдалося дивовижним і, гадаю, несподіваним навіть для нього чином створити оригінальне, неординарне кіно, здатне зацікавити обидві, протилежні за смаками аудиторії. На користь популярності свідчать збори, які лише в самій Німеччині перевищили бюджет стрічки. На значущість указують критики, причому дотичні як до театру, так і до мистецтва екрана. Театр Піни сприймають не всі, але фільм про неї є тим рідкісним випадком, коли кіно, як молодша муза, використовуючи свої засоби, пританцьовуючи, приходить на допомогу старшій і творить глобальну мистецьку інсталяцію.