Культура

  ▪   Катерина Міщук

Хвороби зростання

Чи варто писати поезію після 20-ти
Матеріал друкованого видання
№ 29 (194)
від 14 липня, 2011

Часом поетами – а не лише нареченими – теж стають «із розрахунку». Сучасна молодь охочіше береться писати вірші, тому що заздалегідь планує свою літературну кар’єру. Стаєш автором кількох поезій – і з ними вже можна подаватися на конкурси й брати участь у всіляких читаннях та слемах. Так здобувають славу без жодної надрукованої збірки. Зрештою, навіть щоб її видати, потрібно значно менше часу і грошей, аніж на роман. Згодом юний віршувальник може піти у творче забуття або перекинутися на «доросліший» жанр – прозу.

А буває, коли зрілі поети «тікають» у прозу, але ці дебюти не завжди вдалі навіть для класиків літератури. Такі метаморфози змушують задуматися, чому в якийсь момент в автора виникає потреба висловитися прозою і що це тоді – творча еволюція чи свідчення, що він вичерпав себе в поетичному слові? І навпаки, чому так мало прозаїків переходять на поетичну форму висловлювання?

ПРОЗА «НА ЗАМОВЛЕННЯ»

Прозову творчість деяких сучасних поетів, що заявили про себе наприкінці 1980-х, можна назвати прозою на вимогу. Період перебудови, як і належить переломним історичним етапам, потребував нових літературних форм та сюжетів. Він і став тим замовником скандального роману «Польові дослідження з українського сексу» поетеси Оксани Забужко, що народився в новоствореній незалежній державі. Про відверті речі заговорили відкрито, детально і без метафор. Навряд чи інтимна лірика могла б так усе відтворити. В одному з інтерв’ю письменниця зізналася: поезію пише для себе, водночас проза завжди твориться для друку, тобто з думкою про те, що текст хтось читатиме. Тому прозовий твір – апріорі сконструйований світ із виваженими висновками і власною ідеологією. Якщо у віршах митці себе висловлюють, то прозою просто спекулюють.

Текстуальна гра, іронія, буфонада – нові художні засоби часів перебудови, завдяки яким Юрій Андрухович осучаснив поезію. Згодом їх також застосував у своїх романах. Відповідно за прозу взявся не задля творчих експериментів. У своєму першому романі «Рекреації» письменник означив відродження української літератури до життя. Месіанський пафос автора помітний і в художніх творах, і в інтерв’ю. Він зовсім його не приховує, тому дозволяє собі видати цикл розмов із самим собою за роман, заманюючи читача пікантною назвою «Таємниця». Мабуть, саме тому журналісти видання «Одесская жизнь» у своєму ексклюзиві з «героєм нашого часу» представили його так: «Не священик, але Патріарх». Цікаво, якщо епатаж і балаган – це героїзм, то чи буває буфонада героїчною в найкращих епічних традиціях? Художні засоби і форми, врешті, виявляються неважливими, бо ні до чого не можуть зобов’язати сучасного митця: «Жоден автор нічого «не повинен». Хіба що намагатися завжди писати добре й не обманювати ані себе, ані інших. Яку він вибере для цього форму, в принципі не так і важливо. Різниця між поезією та прозою радше несуттєва і зводиться загалом до зовнішніх, графічних ознак: записати те, що хочемо сказати, строфами чи абзацами. Свого часу я відчув, що маю достатньо строф (адже був автором кількох сотень віршів), і став писати прозою. Однак зі світоглядного чи естетичного погляду це було не запереченням попередньої лінії, а її плавним продовженням». Погані літературні твори, на думку письменника, з’являються не через те, що написані в недоречний для того час чи не у відповідній формі. Вони виникають, «коли авторові насправді сказати нічого, а він усе-таки щось плете, бо виконує якийсь уявний обов’язок перед читачами, критиками і самим собою». Що варто робити митцям у таких випадках, Андрухович не розповів. Можливо, заспівати.   

ПОЕТИ В «ТВОРЧІЙ СТАРОСТІ»

Літературне амплуа змінюють із внутрішніх причин, такий перехід можна сприймати як спроби жанрово урізноманітнити письмо чи як логічне продовження творчості. Саме творчими етапами вважає ці зміни поет і прозаїк Іван Андрусяк. У кожного митця вони відбуваються індивідуально в певний час. Вік і письменницький досвід тут не визначальні. Проте кожен має пережити період із максималістськими потягами до експериментування, а колись «піти на пенсію». Інша справа, що жанрові межі є такими нечіткими й суперечливими, як і стадії авторської еволюції: «Є прозова поезія (багато хто саме так характеризує популярний сучасний верлібр), є поетична проза, є, зрештою, особливий жанр поезії в прозі, є ціла низка інших межових та експериментальних жанрів. Я за своїм світовідчуттям не прозаїк – у мене мислення поетичне, таке, що ґрунтується на метафорі, а не на сюжеті. Однак майже кожен віршувальник рано чи пізно відчуває бажання розширити межі свого художнього мовлення, спробувати нові можливості, які відкриваються під час роботи з іншими видами чи жанрами літератури».

Коли саме настає «творча старість», Андрусяк відповідати не береться. У кожного автора, за словами поета, вона перебігає по-своєму: «Хтось, як мій друг і колега Степан Процюк, після тридцяти не силувано, а цілком природно перестає писати вірші й переходить на прозу та есеїстику, а хтось, як один із моїх найулюбленіших поетів Микола Бажан, може і в глибокій старості творити поетичні шедеври».

Для автора численних поетичних збірок Анатолія Дністрового літературна діяльність – вияв егоїзму, а будівельним матеріалом для неї є будь-який життєвий досвід. Відтак прозаїками стають, коли поезія вже не може його вмістити. І навпаки, вірші треба писати змолоду, бо саме тоді митець здатний якнайвлучніше вловлювати й висловлювати миті, з яких вони творяться. Після романів, на думку письменника, братися за поезію не варто. Вона може якісно постраждати, якщо, звісно, йдеться про літературний жанр, а не про любовні пригоди. Можливо, й справді шлях будь-якого автора має пролягати від метафори до сюжету, і повернути назад – означає схибити. Однак поетам властиво блукати. У пересічній свідомості це неодмінно романтичні мрійники чи гульвіси. З віком миритися з цим статусом, погодьтеся, стає все важче. У прозаїків такі проблеми виникати не повинні. Придумувати сюжети значно відповідальніше і складніше.

Молода авторка поетичної збірки «Біле Благо» Галина Ткачук вирішила взятися за написання роману з внутрішніх причин. Але, крім того, керувалася «елементарним бажанням відтворити щось таке, що було би зрозуміле іншим». Адже віршовані форми не завжди давали змогу досягти цього ефекту. Поезію і справді читатиме не кожен, не всім вона «по зубах». Але мова не про те, що вона недоступна масам. Важливо, щоб це не були суцільні метафори. Як казав послідовний прозаїк, польський письменник Вітольд Ґомбрович, поет – істота, яка не в змозі виразити себе, бо мусить висловлювати вірш. Так і виходить, що прозовий текст через його відносно більшу відкритість читачеві обирають ті, хто турбується про інших.

ДИТЯЧИЙ СВІТОГЛЯД

Коли поети розмінюють вірші не просто на прозу, а на дитячі оповідки, навряд чи можна говорити про якісь творчі етапи. Хочеться думати про зміну світогляду. Іван Андрусяк вважає, що до дитячого тексту треба «дозріти» морально: «Є прекрасні письменники, до того ж молоді, які власних дітлахів ще не мають, але дуже успішно пишуть для них. Оксану Лущевську чи Зою Жук, приміром, не лише мої малявки, а й я сам із задоволенням читаю. Тож це навіть не від віку й досвіду залежить, а радше від світовідчуття…» Іван Андрусяк віршує майже половину свого життя. Свою першу суто прозову книжку написав чотири роки тому. Дебютував дитячою повістю «Стефа і її Чакалка». Не дивно, що поетові одразу поставили діагноз, мовляв, із роками «здитинів». Хоч як парадоксально, автор вважає, що завдяки письму для маленьких читачів подорослішав. Адже за тексти для дітлахів письменник має відповідати по-дорослому. Вони дуже довірливі й вразливі. А ще надто чутливі до дидактичного тиску.

На думку поета Романа Скиби, для того щоб писати вірші для малюків, спілкуватися з ними не обов’язково. Понад те, автор не має читати їм свої вірші, адже таким чином виказує, що невпевнений у тому, що творить. Тому хоче на комусь випробувати свою творчість. «Як правило, дитячу літературу класифікують відповідно до віку, а інколи навіть статі її читачів. Приписують їм ті чи інші книжки майже як ліки: це для дошкільнят, а те можна давати дітям молодшого шкільного віку. Чому б не дозволити малюкові самому обирати, що і коли читати? Якщо вже читачів сприймати як пацієнтів і думати про наслідки від різних передозувань, то тексти для дорослих також варто розмежувати і «відпускати за рецептом», – вважає він.

ЕСЕЇСТИКА ЯК ПОРЯТУНОК

Поети частіше «граються» формою, прозаїки – сюжетними елементами. Не дивно, що знуджені формотворчістю віршувальники вдаються до есеїстики, щоб розширити свої можливості. Адже це чи не найліберальніший жанр. Чого тільки не дозволяє авторові! Звісно, якщо в нього є елементарне почуття творчого смаку. Початківцю, наприклад, замаскувати невдалі текстуальні прийоми. При цьому зачинати свою письменницьку діяльність з есеїстики наважуються одиниці. Попри характерну ідейну спонтанність та всеохопність, вона «смакує» не всім. Приваблює насамперед тих читачів, які відмовляються від «легкого чтива» заради концептуальної гри з текстом чи інтелектуального штурму. В Україні популярності суто на есеїстиці не заживеш.

Романістам, за словами Юрія Андруховича, потрібно мати початковий прозовий досвід. «Забіги на короткі дистанції» – завдовжки в оповідання – необов’язково допоможуть його набути. Романи самого письменника починаються з есеїстики: «Мої есеї – найчастіше своєрідні прологи до романів, промацування ідей, з якими ще доведеться працювати. Це не означає, що їхня роль суто до­поміж­на, навпаки, вона виз­на­чальна». Нерідко до збірників есеїв потрапляють записки письменників, зроблені в різний час. Тоді, хоч би який диявол там сховався, автор завжди може виправдатися. Усі супе­речності, мовляв, є наслідком того, що погляди змінюються, а рукописи не горять. 

Міркуючи над питанням, що таке література, Жан-Поль Сартр діагностував у ХХ столітті кризу поетичного слова. Говорити про тенденції в багатоманітній сучасній літературі, а тим паче обґрунтовувати їх із позиції відповідності «духові часу» завжди ризиковано. Насамперед тому, що все в теперішній культурі змінне й перехідне. Відтак, якщо поети стають прозаїками, не варто сприймати це як поетичний апокаліпсис. Кожен автор має на це право. Скільки треба написати віршів, перш ніж наважитися на такі зміни, – питання, що залишається відкритим. Мабуть, у кожного митця є свій внутрішній «лічильник». Він визначає, коли поетичні рядки варто замінити на прозові, почати експериментувати чи перестати писати взагалі. Але, на відміну від біологічного годинника, нерідко помиляється.