Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
13 липня, 2011   ▪   Володимир Панченко   ▪   Версія для друку

Кларнет і дудка

Історія генія, який відмовився від свободи
Матеріал друкованого видання
№ 27 (192)
від 30 червня, 2011
Кларнет і дудка

Тиждень продовжує серію публікацій про знакові постаті української історії та літератури, котрі змушені були вибирати під тиском державно-репресивного комуністичного апарату, – чи протестувати і загинути фізично, чи зламатися і загинути морально. Сьогодні – роздуми Володимира Панченка над постаттю Павла Тичини. 

«Від кларнета твого – пофарбована дудка зосталась», – ці гірко-жорстокі слова, адресовані Павлові Тичині, Євген Маланюк написав ще в листопаді 1924 року. Що мало статися, щоб захоплений поетичним талантом Тичини Маланюк (учорашній офіцер армії УНР, а тепер студент Подєбрадської господарської академії) сказав про його творчість саме так? Відповідь очевидна: мав разюче змінитися сам автор «Сонячних кларнетів». 
Але чому в історії генія настав момент, коли він почав писати вірші, схожі на автопародії?

«Блакить мені душу обвіяла»

Муза прийшла до Павла Тичини (1891–1967) рано: вже 1907 року з-під його пера з’явилися рядки, в яких угадувався оригінальний поетичний голос: 

Блакить мою душу обвіяла,
Душа моя сонця намріяла,
Душа причастилася кротості трав – 
Добридень я світу сказав!
 
Струмок серед гаю як стрічечка,
На квітці метелик мов свічечка.
Хвилюють, маюють, квітують поля –
Добридень тобі, Україно моя!


Поетичне слово явилося Тичині в ореолі радості: його широко розплющені очі здивовано/замилувано вбирали світ животворної природи з її абсолютною доладністю. Образна мова молодого поета поривалася до символічних значень – власне, то і був ранній український символізм.

Тоді, навесні 1907-го, Павло Тичинін (у документах його прізвище писалося саме так!) завершував навчання в Чернігівському духовному училищі й готувався вступати до семінарії. Син дяка із села Піски (Чернігівщина), він змалку ріс в атмосфері українських казок, пісень, колядок, щедрівок… Але крім багатства народного мелосу й фольклорної фантастики йому відкривалися також краса духовних співів, багатоголосся церковного хору, «ласкавий сум» музики Дмитра Бортнянського… 

У Чернігові Тичина провів цілих 12 років. Батько хотів, щоб його син співав у церковному хорі. Так і сталося. Дискант Павла оцінили, і невдовзі він став солістом cлаветного хору Троїцького монастиря. Вирішальними для хлопця були знайомство і спілкування з людьми культури: художником Михайлом Жуком, прозаїком Михайлом Коцюбинським, семінаристами Василем Елланським (згодом поетом Блакитним) та Григорієм Верьовкою (майбутнім композитором). Культурний Чернігів формував естетичні смаки юного Тичини, світоглядні засади. Тут до нього прийшло усвідомлення власного національного «Я». Слова з вірша 1907 року – «Добридень тобі, Україно моя» – свідчили: Павло Тичинін остаточно зрозумів, що насправді він – Павло Тичина. 

Своїх ранніх поезій Тичина до збірок не включав. Хоча схвальні слова про них йому випадало чути. На одній із «субот» Михайло Коцюбинський читав присутнім вірш Павла «Розкажи, розкажи мені, поле» (1910) і не міг стримати захоплення. Проте дебютував молодий поет тільки 1912-го – саме тоді вийшли друком його перші поезії. Деякі з них тепер вважаються тичининською класикою (наприклад, перлина інтимної лірики «Ви знаєте, як липа шелестить…»)

Золотий гомін

1913-го 22-річний Тичина приїхав до Києва, щоб стати студентом… комерційного інституту. Вибір пояснювався просто: «У цей інститут нас, семінаристів, приймали без іспитів», – згадував він. Але невдовзі почалася війна. Заклад перевели до Саратова, тож навчалися студенти заочно. Павло в цей час активно співпрацював з українськими періодичними виданнями Києва. І, звичайно, писав вірші. Першою його поетичною збіркою могли бути не «Сонячні кларнети», а «Панахидні співи» (1915) – цикл поезій, навіяних трагічною історією кохання. Це поетове прощання з дівчиною, яка рано померла. У віршах ожили і удари дзвонів, і церковне відспівування, і схлипування-плач. І «срібні звуки» Бортнянського: «Вскую прискорбна єси, душе моя»…

З якихось причин «Панахидні співи» залишилися ненадрукованими. Сам поет вважав їх втраченими. Відшукалися вірші аж на початку 1990-х в Одесі, в архіві художника Михайла Жука. Своєрідною ілюстрацією до них можна вважати декоративне панно Жука «Біле і чорне». Хлопець в античному одязі, який грає на сопілці, має риси юного Павла Тичини. Але хто та дівчина з крилами лебедя і схрещеними на грудях руками, яка слухає чарівну музику? Загадка, що чи й розгадають колись…

А взагалі-то він збирався жити, як Сковорода й Шевченко: сім’ї не заводити, цілковито поринути в стихію творчості… Однак склалося все інакше. Восени 1916 року Тичина поселився у двоповерховому особняку на Кузнечній, 107, де мешкала родина Папаруків. Донька господині Ліда («моя бібліотекарка» – так довгий час називав її поет) через 24 (!) роки після знайомства стане його дружиною. 

…І ось настав рік 1917-й. Сплеск української революції викликав у Тичини піднесення. Так з’явилася його символістська поема «Золотий гомін». Воскресіння України змальовано в ній як чудо. Сам Андрій Первозванний сходить на Дніпрові гори, щоб благословити Київ і Україну. Чуються могутні акорди радості; із сивої давнини випливають «човни золотії»; предки встають із могил, приєднуючись до величного – мало не планетарно-космічного – дійства народження дужого молодого народу, чий голос у фіналі наростає, сповнюється життєствердної сили. Утім, абсолютний слух поета вловив у цій грандіозній музиці й дисонанс: серед голубів-молитв раптом з’являється «чорний птах», вісник братовбивства і кровопролиття. А було ж іще тільки літо 1917-го…

«Всі шляхи в крові…»

1918-го побачила світ перша поетична збірка Павла Тичини «Сонячні кларнети», до якої увійшли вірші 1914–1918 років. На сучасників вона справила неймовірне враження. Передусім музикою слова, несподіваними ритмами, яскравими символами. Тичина ж недарма захоплювався мистецькими експериментами Скрябіна і Чюрльоніса: ці двоє чарівників, здавалося йому, здатні поєднати в одному образі колір і звук. І сам він теж ішов шляхом дерзновенного експериментування. Мова під пером молодого Тичини демонструвала справжні чудеса своїх поетичних можливостей!

Вражав і дух пантеїзму, якого сповнені «Сонячні кларнети». Природа в Тичини – божественна стихія. Глибоко релігійне почуття автора входило в колізію з рутиною церковного повсякдення, щоб знайти для себе вихід у поетизації животвору натури (дуже характерною в цьому сенсі є поезія «У собор»). А був же ще в збірці й цілий «жмуток» шедеврів любовної лірики: «Десь надходила весна», «Цвіт в моєму серці…», «Не дивися так привітно…», «Подивилась ясно…», «З кохання плакав я…», «О панно Інно…»

Інша, драматична інтонація – у віршах, датованих 1918 роком. Тут зазвучали лихі містичні передчуття. «Не буть ніколи раю / У цім кривавім краю», – написав Тичина в поезії «Скорбна мати», що воскрешала давній сюжет про ходіння Богородиці по муках. Трагічні візії поставали і в рядках мініатюри «Одчиняйте двері…». Нетерпляче очікування Нареченої (революції?) раптом обривається жахом: «Одчинились двері – Всі шляхи в крові!»
Нічого дивного: 1918 рік починався для України неспокійно. Більшовицька окупація, трагедія Крут, муравйовщина в Києві… 21 березня газета «Нова рада» надрукувала поетичний реквієм Тичини «Пам’яті тридцяти», навіяний мукою прощання із загиблими під Крутами українськими юнаками. 

«Багатовекторний» Тичина

Але Павло Тичина «багатовекторний». Він – своя людина в «масонському» гуртку Григорія Нарбута (де культивувався дух мистецької незалежності й внутрішньої еміграції), і це зовсім не заважало йому бути найближчим другом українського більшовика, боротьбиста Василя Елланського. Молодший за Тичину на три роки, Елланський був значно досвідченішим у політичних питаннях. Тож його оцінки подій у Києві багато важили для поета. Збереглася цікава записка, передана «товаришем Василем» із камери Лук’янівської тюрми, куди він потрапив на цілих п’ять місяців (січень – травень 1918 року) за свій виступ у газеті «Боротьба» проти Центральної Ради. Адресована вона матері: «Мені потрібна білизна, що ще з дрібниць мені треба, знає Павло». Досвідчений практик революційної роботи, Василь мріяв, що його друг стане «поетом революції», і докладав до цього зусиль, залучаючи його до співпраці з газетою «Боротьба». Хрестоматійні поезії Тичини «Як упав же він з коня» та «На майдані» були надруковані саме на її сторінках. Згодом школярі кількох поколінь вивчатимуть їх напам’ять як такі, що славили «Великий Жовтень», хоча насправді йшлося у них про події 1918 року, коли Україна ще не була окупована більшовиками, – до листопада владу утримував гетьман Скоропадський.
Як ставився Тичина до гетьманату? Різко критично. Політичні катаклізми 1918 року Павло найчастіше сприймає, виходячи із загальногуманістичних позицій. Він болісно реагує на суспільно-політичні дисонанси, на криваве «людське божевілля», на те, що «людське серце / До краю обідніло». А водночас магія великих потрясінь діє і на нього! Його «кларнет» готовий озватися на нові – більшовицькі – мелодії. Коли гурток поетів-символістів заходився видавати альманах «Музагет», поет запропонував до нього вірш «Плуг», у якому відчувався захват революційною бурею, енергією «мільйонів мускулястих рук» і «красою нового дня»… 

Людина-хор

«Музагет» вийшов друком уже після провалу Директорії, коли в Києві знову встановилася більшовицька влада (лютий 1919 року). Саме в цю пору вперше заявив про себе той Павло Тичина, який 1933-го напише вірш «Партія веде». Він почав римувати більшовицькі гасла. 19 червня 1919-го написав і подав на організований Всеукрліткомом конкурс свій «Революційний гімн» – у його рядках важко впізнати руку, яка 1914 року написала «Арфами, арфами», а 1917-го – «Золотий гомін»: 

Все здолаєм, все ми зможем,
тьму прокляту переможем!
Із раба зробити брата – 
гасло пролетаріата! 
Розкувать невільний світ – 
наш єдиний заповіт!


Оглушливі барабанні ритми. Тріумф колективного «ми», в якому не чути людських голосів. Агресивний тон… «Все прямуєм, все працюєм, буржуазний світ руйнуєм…» – як це схоже на люте Тичинове «Будем, будем бить!». Мрія Василя Елланського про «поета революції» збувалася… Дивним, однак, був цей «поет революції». Його «Я» розколоте, душа – в жахливих борсаннях, «класова» лють форсована, неприродна. Він примушує себе до рішучості («Сконайте, здохніть у пивних», «голод – революції язик»), хоча щойно здригався від картин жорстокого терору й кровопролиття. Мова різких, брутальних інвектив важко дається поетові, проте він прагне будь-що опанувати нею, адже це мова часу, мова нової влади. 

«Пролетарі! Перекликайтеся в борні – Інтер-Республіка, Республіка іде!» – написав поет, завершуючи цикл «В космічному оркестрі» (1921). А як же «Золотий гомін»? Та ніяк: для багатоликого Павла Тичини важливо, щоб його слово відповідало актуальним гаслам дня.

Таке враження, ніби це людина-хор. Колись герой новели Коцюбинського «Цвіт яблуні» здивовано прислухався до себе: «Якісь голоси звучать у мені…» Так само й Тичина: одним голосом промовляла його українська душа, інший озивався на жах кровопролиття, ще один бадьоро озвучував більшовицькі гасла. Наприкінці збірки «Замість сонетів і октав» (1920) він помістив сповнену сум’яття «Антистрофу»:

Грати Скрябіна тюремним 
наглядачам – це ще
не є революція.
Орел, Тризубець, Серп і Молот… 
І кожне виступає як своє.
Своє ж рушниця в нас убила.
Своє на дні душі лежить.
Хіба й самому поцілувать 
пантофлю Папи?


Виходить, він добре розумів ціну свого вибору. І все одно чинив насилля над самим собою. Це було чимось цілком протилежним тому, про що писав Антон Чєхов: «Все життя я по краплі вичавлював із себе раба»… 

«Я задихаюся, я гину…»

1923 року Тичина переїхав до Харкова, тодішньої столиці радянської України. Там на нього чекала робота в редакції журналу «Червоний шлях». Нова збірка поета «Вітер з України» (1924) засвідчила, що її автор пройшов остаточну «ініціацію» як поет радянський. Саме після її появи Євген Маланюк написав свої слова про кларнет і дудку. Втім, попри зовнішню бездоганність кар’єри, Тичину раз у раз терзали тяжкі сумніви. Хіба могли не залишити сліду у вразливій душі поета події весни 1923 року, коли органи ДПУ заарештували його молодшого брата Євгена – регента хору в Новій Басані? Він був змушений писати розписку, гарантуючи, що брат нікуди не виїде без спеціального на те дозволу. 

У вірші «До кого говорить?» (1925) він подумки благав Рабіндраната Тагора, щоб той допоміг йому звільнитися від… достоєвщини:

До кого говорить?
Блок у могилі. Горький мовчить.
Рабіндранате-голубе! 
З далекої Бенгалії
прилинь до мене на Вкраїну.
Я задихаюся, я гину.
Я покажу тобі такії речі
в однокласовій ворожнечі.
Я покажу всю фальш, всю цвіль
партійно-борчих породіль.
А братні зуби? Дружній зиск?
Гнучка політика, як віск.
Коли були б це генерали,
ми б знали, що робить. 
А в тім то й річ, що це кати
однокласовії…
Рабіндранате-голубе, 
та де ж той серп нам, молот і лани?
Рабіндранате-голубе,
од достоєвщини звільни!
До кого говорить?
Блок у могилі. Горький мовчить.


Трагічні сумніви Тичини в середині 1920-х стосувалися самих основ нового ладу. Поет відчував, бачив фальш соціалістичних гасел, жах «однокласової ворожнечі»… За такого єретичного вірша «кати однокласовії» могли спровадити поета на Соловки, недарма ж опубліковано його вперше аж 1989-го. Невдовзі, 1926-го, Тичина пережив свій перший великий страх. Із трибуни партійного пленуму Влас Чубар «проробляв» його за «протягування націоналістичного дурману в літературу» у вірші «Чистила мати картоплю», надрукованому в альманасі «Вапліте». Ще б пак: Мати у творі Тичини каже синові-комуністу «єретичні» слова:

Ленін-антихрист явився, мій сину, а ти про тіятри.
Треба боротись: антихрист явився.


Український простолюд у ті атеїстично-погромницькі часи саме так і вважав: Ленін – то Антихрист… Після погромної критики Тичині доводилося робити висновки. У 1929 році на процесі СВУ, коли судили близьких йому людей, він виступив у ролі свідка. Звісно, не на користь звинувачених. 

Страх

Полохливість була суттю натури Павла Тичини. Він, наприклад, ще з молодих літ панічно боявся смерті. Страх був співавтором поета, позбавляв його натхнення, коли писалися вимучені слова багатьох віршів, у яких давно погас голос кларнета. Страх надиктував Тичині й книжку «Образ Й. В. Сталіна в українській радянській поезії» (1950 р.)… 

Тоталітарний режим швидко й успішно «одержавив» поета, який відмовився від свободи. З Тичини намагалися зробити чиновника. Він був міністром освіти (1943–1948) і навіть головою Верховної Ради УРСР (1953–1959). Першим отримав Шевченківську премію (1962). Саме йому влада доручила написати слова гімну УРСР… 

Тичина прагнув прогнати від себе складні запитання, примиритися з дійсністю. Утім, траплялися поодинокі випадки, коли поет бунтував. Так було тоді, коли з ініціативи Москви у Верховній Раді УРСР треба було провести русифікаційний закон про освіту. Тичина відмовився від посади, і то був його протест. Останні роки Павло Григорович із Лідією Петрівною надовго поселялися на державній дачі в Кончі-Заспі: однією половиною будинку розпоряджалася родина Тичини, другу займав Сидір Ковпак. За кілька місяців до смерті поету-академіку присвоїли звання Героя Соціалістичної Праці… Інший академік, Олександр Білецький, якось напівжартома сказав, що все життя Павло Григорович найбільше боявся… радянської влади. Схо¬-же, так насправді й було. 

Чи знав Тичина про жорстокий Маланюків присуд 1924 року? Знав. Розповідають, що одного разу увінчаний лаврами і офіційною славою автор «Золотого гомону» й оди «Партія веде» сам згадав рядки про кларнет і дудку. «Він один сказав про мене правду», – сумно мовив старий поет. І заплакав. 
 


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Можливо, люди в мікрокраїнах Європи поводяться неідеально, але те ж саме можна сказати і про більших сусідів
    27 серпня, The Economist
  • Чим цікаві мислителі Кримського ханства сьогодні
    27 серпня, Михайло Якубович
  • Понад рік тому друзі написали: «Ми придумали, як допомогти! Від нас до вас жінка возить гуманітарку. Брати адресні пакети вона відмовляється, але ми включили тебе в загальний список отримувачів, головне прийти вчасно».
    27 серпня, Яна Вікторова
  • Від самісінького моменту свого створення обидві «республіки» стали Клондайком для численних аферистів, «кидал» та інших любителів легкої наживи, котрі вміють вчасно зорієнтуватись у новітніх віяннях
    27 серпня, Станіслав Васін
  • Незв'язний пакет пропозицій на заспокоєння тривоги з привожу тероризму
    27 серпня, The Economist
  • Чи справдяться колись сподівання нації на прихід нової еліти, яка допоможе їй вирватися із замкненого кола
    26 серпня, Роман Малко
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено