Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
5 липня, 2011   ▪   Записала: Любов Багацька   ▪   Версія для друку

Труднощі перекладу

Ольга Сенюк про минуле й сучасне перекладу, відмінності між українцями і скандинавами та існування національної культури за тоталітаризму
Матеріал друкованого видання
№ 25 (190)
від 23 червня, 2011
Труднощі перекладу

Пам’ятаєте олімпійський девіз «Швидше, вище, сильніше!»? Його часто перефразовують, кожен на свій лад, як, наприклад, «Швидше, більше, краще!». І в трансформованому вислові завжди третій зайвий. Чимось доводиться поступатися, на чомусь утрачати: на темпі, кількості чи якості. Ольга Сенюк, яка свого часу подарувала дітям «українського» Карлсона, вважає: нині наші видання зарубіжної літератури програють саме у професіоналізмі. Бо ж є маса перекладів, виконаних із російської, а не власне з мови автора. Відтак і читаємо перекази – «тіні тіней», а не фахово подані твори. У квартирі перекладачки Ольги Сенюк три кімнати заставлено шафами з оригіналами світової літератури та словниками. У цій робочій обстановці Тиждень і веде бесіду.

Я несвідомо обирала дитячу літературу, скоріше орієнтувалася на шведських письменників. Узяти, наприклад, Астрід Ліндґрен, яка творила для малят і підлітків. Вона мала світове ім’я, тож я на ній зупинилася, бо завжди хотіла перекладати найкраще. Мені сподобалося, як вона пише, тому я на неї «сіла» і працювала над усім, що вийшло з-під її пера. Від самої Астрід одержувала книжки. Добре знала її, одного разу навіть їздила до неї. Ми сиділи на тому ліжечку, де вона написала «Пеппі Довгапанчоху», коли ногу зламала її дочка Карен. Ліндґрен сказала, що до другого мого приїзду вже знатиме українську мову. Вона мені сподобалася як особистість. І мені вже не хотілося шукати собі когось іншого.

У нас, початківців, не існувало духовних наставників. Був Микола Лукаш, який нас рекомендував, бо знав, що добре робимо свою справу. Тоді організували конкурс – на два місця по 17 осіб! До Лукаша потрапили переклади, які ми робили, він їх переглядав, і тоді якраз мене та Євгена (Євген Попович (1930–2007) – перекладач із німецької, чоловік Ольги Сенюк. – Ред.) вибрали. Спочатку то була редакція дитячої літератури, із якої пізніше зробили ціле видавництво.

Із чоловіком, Євгеном Поповичем, перекладачем творів Германа Гессе, Франца Кафки, Томаса Манна, Еріха Марії Ремарка, Вільгельма Гауффа та інших авторів

Скандинави – настільки чесні люди, настільки справедливі, що коли хтось щось скаже, то зробить. Вони мені тим і сподобалися. А ми тут як розбестились! Можемо наговорити на тисячу, а зробити на десять, або й того не спромогтися. Що в нас… Ми мали частину спільної історії зі Швецією. Але в нас нічого абсолютно не лишилося. Ми ж були європейською країною! У нас ця культура жила десь до 1906 року. А потім ми пішли іншим шляхом, російським… Відокремилися. Відкинулися, щоб не сказати «відстали»…

Українські перекладачі знали: треба свою літературу підтримувати. І становили одну з її ланок. Ми робили все належне, аби допомогти цій галузі. Тоді якраз були такі люди. Але я зараз уже розумію, в чому ми тоді програли. У наш час не було того, щоб українську літературу перекладали за кордоном. Ми цього не чіпали, бо працювали над своїми перекладами, і воно якось абсолютно загубилося, та й нині так лишається. Може, треба було наше туди, в Європу, пхати…

Мене з моїм чоловіком до самостійності постійно переслідували. Ми добре знали, що за нами стежать. Намагалися робити своє, дбати про культуру й не примішувати туди політику. Бо стежили саме за тим, яких ми поглядів. І це було видно. Як десь ми виступали, то завше знали тих, хто сидить і слухає чи пише протоколи.

Було таке, що мені два роки не дозволяли перекладати. Мабуть, я чимось їм не сподобалася. Говорили керівникам у видавництві, і мені не давали роботи. Але зі мною то не так страшно було, мій чоловік довше не перекладав. Річ у тім, що з німецької перекладачів існувало більше. А зі «скандинавів» – тільки я. Директор наш спеціально ходив у ЦК і просив, щоб мені дозволили працювати над виданнями, адже треба було, щоб різна література друкувалася. І мені тільки через це почали давати по одній книжці на рік. Це робилось, аби я не мала за що жити і знала, що я в них на гачку. Але в нас був город, були мами, то ми не пропадали.

Коли були молодими, нам якось і не думалося про нерви. Міркували тільки, як зробити, щоб було добре й наша праця була в культурі потрібна. Ми не чекали подяки, бо знали, що це повинно бути зафіксовано в літературі. Мало бути 60% перекладних зарубіжних творів. Як воно сталося насправді, не знаю.

Зараз то не перекладачі! З молодших за наше покоління лише Галина Кирпа добре все робить… Раніше переклад містив точну думку автора, з одного боку, а з другого – вона була грамотно відтворена українською мовою. Теперішні перекладачі інтерпретують по-своєму. Часто бачу, як хтось із них не розуміє автора повністю, тому подає в тексті свою версію. То хіба що переказ!

Є охочі вважатись у мене учнями, але робити що самі бажають. Але ж потрібно, щоб нічого не було перекручено у змісті і щоб звучало по-українськи. Ніхто цього не слухає. То все їм як до стіни!

Усе, що я хотіла, за що бралася, я зробила. Нема такого, що я бажала перекласти й мені не дали. От зараз працюватиму над «Дітьми з Гамірного» Астрід Ліндґрен. Але мені ще не надіслали книжки. Дивно, що за неї берусь аж тепер, коли вже стільки її творів переклала, адже ця книжка – одна з перших, до того ж автобіографічна.

Є думка відтворити на папері власні спогади, але якось усе не беруся серйозно. Хіба як уночі не сплю, то занотую щось... Мабуть, вплинуло те, що я звикла працювати з чужими творами. Мені простіше перекласти добре навіть якусь надзвичайно складну річ, аніж написати щось самій. Як цілий вік ідеш за чиїмось текстом, то не виходить добре написати те, що походить від тебе самої.

БІОГРАФІЧНА НОТА

Ольга Сенюк

Народилася 1 червня 1929 року в с. Підгайчики Івано-Франківської області. Закінчила Чернівецький університет і аспірантуру при Київському університеті. Перекладач із германських мов. Лауреат Премії ім. Максима Рильського (1994). Серед її перекладів «Чудесна мандрівка Нільса Гольґерсона з дикими гусьми» Сельми Лаґерлеф, «Знаменитий детектив Блюмквіст», «Малий і Карлсон», «Пеппі Довгапанчоха» Астрід Ліндґрен, «Вибір зброї» Вільяма Еша та інші. Дружина перекладача з німецької Євгена Поповича.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено