Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
29 червня, 2011   ▪   Спілкувалася: Олена Чекан   ▪   Версія для друку

Там, де Макар телят не пас

Художник Володимир Макаренко про потребу свободи творчості, нонконформізм у реаліях радянської системи та витоки своїх полотен
Матеріал друкованого видання
№ 24 (189)
від 16 червня, 2011
Там, де Макар телят не пас
Фотогалерея: Картини художника Володимира Макаренка (зображень: 13)

Знаний французький дослідник мистецтва Жан-Клод Маркаде назвав живопис Макаренка орфізмом. Маестро містичних карнавалій Міхаіл Шемякін – метафізичним синтетизмом. А український історик арту Дмитро Горбачов вважає, що творчість художника – це поєднання традицій і модернізму. Сам майстер воліє не розмірковувати про теоретичні «ізми», а працювати. У невеличкій паризькій майстерні, де й мешкає серед своїх робіт.

ЖИТИ ЗА ШЕВЧЕНКОМ

У. Т.: Як ви самі визначаєте стиль, у якому працюєте?

– Не люблю покладатися на слова. Чи хтось пояснить мені, що таке кохання або життя? Отак і з мистецтвом. Є речі, яких не можна й не треба тлумачити. Живу за Шевченком: мені однаково, чи буду і що скажуть. Просто роблю свою справу, встаю о шостій і малюю. Інколи, проте, переглядаю вітчизняні мистецькі журнали, а там в усіх є концепція власної творчості: той «розкриває душу України», той – «історичний дискурс». Якби я собі висував якусь концепцію, моя праця не була б вільна. Робив би те, що придумав собі теоретично. А для мене найголовніше – свобода, воля. Я її все життя шукав. Змалку.

У. Т.: Ви народилися в селі. Там немає художніх шкіл. Та й з учителями скрутно.

– У селі є все. Гомін лісу, річкові заплави, безмежне небо. Там ткали рядно, килимки вішали на стінах, клали на підлогу, на глиняну долівку. Моя бабуня вишивала сорочки, рушники на весілля, подарункові, малювала в кімнатах орнаменти, а знадвору наша хата була «націоналістичною»: призьба – жовта, стіни – блакитні, адже білили, додаючи синьку. В селі багато мистецтва, просто люди не вважають його таким. Інколи мене питають: «Чому ви, пане Макаренко, взяли саме оцей колір?» А я його взяв тому, що не мав потрібного. Як моя бабця, коли пряла рядно, брала ту нитку, яка була під рукою, а не шукала особливої. Я саме там, у селі, став художником, хоч тоді й не здогадувався про це.

У Новопушкарівці народилися мої батьки. Троюрідний дядько – той самий Макаренко, який займався безпритульними... Мені було чотири роки, коли тато пішов від мами. Пам’ятаю кожне його слово того дня, кожен жест, рух. Уже дорослим я зустрівся з ним. Потрібен був його підпис, що він не проти, аби я виїхав за кордон. Батько спочатку відмовився. Казав, як ти можеш їхати, там самі шпигуни, ЦРУ, Америка хоче нас завоювати...

До шести років я жив у нашому селі з дідусем і бабусею. Єдиним товаришем моїм був рудий дворняжка Рексик. Дідусь тусав його ногою, щоб не просив їсти. А я в кишені щось смачненьке ховав і йому виносив. Я був наймолодший на вулиці, старші хлопці мене ганяли, а песик захищав. Може, тому він з’являється чи не на кожній моїй картині…

У. Т.: Дитячі спомини, рефлексії, фантоми переважають на терезах творчості реалії сьогодення?

– Саме так. Бабуся розповідала, як під час війни якийсь німець чомусь хотів мене забрати. Навряд чи я можу це пам’ятати, бо мені й року не виповнилося, але якийсь жах, передчуття, що має статися страшне, – такий спомин є. Інколи помічаю, як відлуння того дня раптом виникає під пензлем… Коли настав час іти до школи, мама забрала мене до Дніпропетровська. І там я вперше побачив пісок: у нас у селі його не було – земля. Мене це так вразило, що згодом усі ті піщані відтінки жовтого оселилися на моїх полотнах…

Малювати я почав якось зненацька: мати вечорами ходила до театру, на концерти, а я залишався сам у маленькій кімнатці, яку вона винаймала. Читати не любив, писати теж, навіть сьогодні листів не пишу... А так, дивлюсь у двір, що там робиться. Але зображував не те, що бачив, а літаки, танки, такі собі антифашистські картинки. І одного разу сусід, побачивши мої творіння, відвів мене до художнього гуртка. Петро Денисович Матвієнко, мій найперший учитель, поставив перед нами білий куб і сказав: «Малюйте». Я здивувався, як це можна на білому папері намалювати білий куб? Щось там шкрябав-шкрябав… І досі не знаю, чому Петро Денисович узяв мене до себе. Я пробув у гуртку чотири роки, а коли закінчив вісім класів, він сказав: «Тобі треба вчитися далі».

Потойбіччя свободи

У. Т.: Де знайшли прихисток?

– До Дніпропетровського художнього училища вступив «зі скрипом»: малюнки приймальній комісії сподобались, але не сподобалось, що я майже не говорив російською. На диплом я подав картину в манері геометричного реалізму. Там дві дівчини в українських строях фарбують стіну, а кранівник згори подає їм квіти. Мене вилаяли як формаліста, роботу знищили, а все ж поставили четвірку. І тут одна викладачка, Ада Михайлівна, каже: «Не треба вам, Макаренко, їхати ані до Києва, ані до Харкова, бо вас там з’їдять. Вам треба до Москви чи до Ленінграда».

У. Т.: А за що вас «попросили» з Ленінграда?

– Москва мені не сподобалася. А от Ленінград… Якраз тоді були білі ночі, примарне світло, Літній сад, морок води… Я закохався в це місто й вирішив залишитися в ньому назавжди. Подав документи до Академії, а потім випадково потрапив до Школи монументального мистецтва імені Вєри Мухіної. Дивлюсь, а там дівчата намальовані. І ноги в них не на землі стоять, а, як на іконах, ширяють у небі. І так мені це припало до душі, що вирішив вступати саме туди. Нас навчали мистецтва мозаїки, фрески. А головне – там була свобода духу. Та на дипломі знову виникла проблема. Я зробив фреску завдовжки 30 метрів для Театру комедії імені Н. П. Акімова. І от до мене причепилися, чому це мої героїні-актриси стоять у довгих сукнях? А тоді була мода на коротке, тож звинуватили мене, що я не сучасний, а до того ж західний. По закінченні насилу влаштувався на Комбінат декоративно-прикладного мистецтва. Займався керамікою, а для себе живописом.

1970 року запропонував своє малярство на одну з виставок. Прийшла комісія, перший секретар Ленінградського обкому й міськкому Васілій Толстіков. Раптом чую його голос: цього художника треба заборонити! А невдовзі викликають мене до міськвиконкому: «Ви живете без прописки, тож маєте виїхати з Ленінграда». «Куди?» – питаю. «Куди хочете, окрім Москви й Києва». Кажу: «Я українець, хочу в Київ». «Не можна». Вирішив: поїду до Естонії, в мене там були друзі, до того ж звідти йшли кораблі на Захід. Заховаюсь, подумав, і втечу.

В Естонії мене добре прийняли, дали майстерню, приніс картини на виставку – взяли. Потім здогадався, що це солідарність: я – з України, тобто пригноблена нація. Важко було лише з мовою: нічого не розумів. Але Таллінн – це ще й зустріч із Вікторією. Хлопець один, журналіст із АПН, якось запросив на день народження своєї дружини. Приходжу, а біля протилежного кінця столу – Боже мій! І все! Прожили в столиці естонській 10 років, народилася донька Даруся… А тут привозять до Москви Джоконду, треба було добу в черзі стояти. Отоді я вирішив: або зустрінуся з нею в Парижі, або ніколи.

Я шість років подавав папери на виїзд. Виклики присилав Міхаіл Шемякін, а також різні галереї, де я вже виставлявся. Але голова ВВІРу завжди казав: «Нєт надобності». І от коли почали випускати до Ізраїлю, його секретарка мені й мовить: «Що ви шість років дурня клеїте, подавайте на Ізраїль». «Так я ж не єврей». «Так у вас дружина естонка й прізвище в неї чудернацьке…»

ЗАЛИШАТИСЯ УКРАЇНЦЕМ

У. Т.: Чи пишете ви на замовлення?

– Я малюю те, що сам хочу, щоправда, інколи галереї замовляють картини конкретного розміру, не сюжет, не тему, а тільки габарити. Портретів не люблю писати. У мене швидше не портрет, а образ людини, єство її виходить.

Ніколи не думаю, мовляв, ось треба зробити щось національне за сюжетом. Просто образи й особливо кольори в мене з України. Це ще від дитинства, як увійшло, так і живе.

Не все можна намалювати, тож на полотнах часто пишу Шевченкові вірші, рядки з поезій Лесі Українки. Всі народні картини про козака Мамая обов’язково з текстом на тлі. Писав іще й із Гоголя, але, як прочитав «Тараса Бульбу», відвернувся від нього. А Шевченко мені близький і тим, що провівши все життя на чужині, завжди залишався українцем.

У. Т.: Ви довго шукали домівку своїй творчості: Дніпропетровськ, Пітер, Таллінн, Париж. Що знайшли, що загубили в цих мандрах?

– Шукав волі, та зазвичай потрапляв туди, де Макар телят не пас. Дніпропетровськ – перша революція в моїй свідомості. Спротив, бунт: робити не так, як кажуть учителі. Я тоді закохався в Сезанна, Пєтрова-Водкіна, Врубєля. Зненавидів соцреалізм, уже тоді не міг і не хотів писати обов’язкових робітників та селянок.

Ленінград дав мені справжню високу школу малярства, а от із темами й там виникали питання: нас змушували писати картини про блокаду Ленінграда, а я хотів зображувати соняхи… З величезною теплотою згадую Шевченкові вечори в Академії мистецтв, де Тарас колись навчався. Ми слухали кобзарів, співали пісень, варили вареники. Між собою говорили українською, а з викладачами російською. В мене й досі сильний акцент.

Таллінн – єдине місце в Радянському Союзі, де мене радо прийняли. Може, тому що я був не росіянин, а українець.

Париж… Що старіший стаю, то більше розумію звідки я, дужче навертаюся до дитинства, до рідної землі. Повертаюся до того зернятка, яке мене породило. Батьки вже померли. Картина «Спомин про маму». Тут, бачите, й мій собачка Рекс. А це я, малий. Мріяв тоді стати льотчиком. Хатка, де ми знімали кімнату. Пташки співають. Не обов’язково малювати Хмельницького чи Мазепу, щоб бути українцем.

БІОГРАФІЧНА НОТА

Володимир Макаренко український художник-нонконформіст, парижанин.

1943 – народився в селі Новопушкарівка на Дніпропетровщині.

1963 – закінчив Дніпропетровське художнє училище і вступив до Вищої школи монументального мистецтва імені Вєри Мухіної в Ленінграді.

1969 – одержав диплом художника монументального розпису, став членом неформальної організації митців-нонконформістів «Петербурзька група».

1973 – переїжджає до Таллінна, де працює кочегаром і бере участь у виставках.

1976 – перша персональна виставка в Парижі в галереї Hardy. Крім того, роботи Володимира Макаренка експоновано в Палаці Конгресу.

1973–1981 – щороку подає документи на виїзд до Франції.

Від 1981-го живе у Парижі.

1987 – одержав Срібну медаль Парижа за мистецький доробок.


Матеріали за темою:

--> --> -->
Реклама
Останні публікації згорнути
  • За перипетіями Великодня і травневих свят залишилася майже непоміченою одна не менш знакова подія, яку оминули увагою вітчизняні ЗМІ. 6 травня Арсєній Павлов, відомий більшості під позивним Моторола, лідер батальйону «Спарта», що стратив 15 наших бійців в аеропорту, отримав ключі від квартири в самісінькому центрі Донецька у висотній новобудові.
    29 травня, Станіслав Васін
  • Деякі західні оглядачі останнім часом порушують питання про те, чи є Туреччині місце в НАТО і чи надійний вона партнер для Альянсу. Скептики в країні (особливо наближені до влади) також аналізують вигоди від союзництва, яке триває десятки років, та обстоюють більш незалежний підхід до зовнішніх відносин. Утім, останні події показують: сторони потрібні одна одній у контексті масштабних глобальних викликів, щоб успішно пройти період неспокою.
    29 травня, Пінар Севінчлідір
  • Тиждень поспілкувався з головою Проектного Офісу Реформ Міністерства оборони про перспективи реформування оборонної сфери в співпраці із західними партнерами.
    28 травня, Богдан Буткевич
  • Позаблокова Фінляндія адаптує свою оборонну стратегію відповідно до вимог часу
    28 травня, Анатолій Шара
  • 14 травня у кварталі Сонячний у Луганську в приміщенні супермаркету «Абсолют», що працював ще кілька днів тому, відкрився великий і сяючий новими кольорами «Спар» із величезною вивіскою «7:00 — 22:00». Якщо брати мірки довоєнні, то хіба це подія? Так, відкриття чергового супермаркету у великому місті — майже буденне явище.
    28 травня, Яна Вікторова
  • Які шанси має Петро Порошенко досидіти в кріслі президента України до кінця терміну й чи зможе повернутися туди вдруге
    28 травня, Роман Малко
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено