Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
15 червня, 2011   ▪   Олександра Цилія   ▪   Версія для друку

Шевченківський комітет: хто наступний?

Після того як вже екс-голова комітету Борис Олійник заявив, що йде зі своєї посади (і це під час святкування 50-річчя Національної премії імені Тараса Шевченка!), розмови про те, хто візьме кермо влади в Шевченківському комітеті не лише не вщухають, а набувають дедалі більшого розголосу
Шевченківський комітет: хто наступний?

Ситуація ускладнюється. Сам Олійник волів втриматися від коментарів, зауваживши, що «атмосфера цинічна і прагматична», тому він не хоче говорити на цю тему. За кулуари вже вийшло те, що на посаду голови Шевченківського комітету претендують два кандидати: письменник Іван Драч і хореограф Вадим Писарєв. Обидва демонстративно лояльні до президента, а у світлі липневих подій того року, коли свої місця у комітеті втратили знакові діячі культури, зокрема, режисер Роман Віктюк, письменники Марія Матіос, Андрій Курков, співак Олег Скрипка, скульптор Володимир Чепелик та інші, й поготів постає питання про відверто політичні мотиви цих змін.

Анахронізмом премію вважають чимало культдіячів, серед них і Оксана Забужко, на думку якої «держава має не відзначати кращих, а заохочувати стипендіями молодих та підтримувати книжковий ринок». Для декого Шевченківська премія дотепер ототожнюється з концепцією совкової нагороди, коли отримували її винятково ідейно правильні твори, які догоджали провладній верхівці. Питання, «чи все вертається на круг свій?», дуже актуальне саме зараз.

«День, коли задовольнять моє прохання про відставку, вважатиму другим днем свого народження», – сказав незадовго до того, як залишити посаду Борис Олійник. Він не приховував, що в дискусіях стосовно певних номінантів можна було простежити подеколи особисту приязнь чи антипатію, цехові й регіональні інтереси. Окрім того, траплялося й таке, що перед оприлюдненням списку до комітету навідувалися гості, які навіть погрожували звернутися до суду в разі непроходження. Водночас Борис Олійник не забував додавати, що лауреати проходили жорсткий відбір, тож здобували визнання невипадково.

Цьогоріч розмір Шевченківської премії сягнув 260 тис. грн. Раніше грошова винагорода становила 130 тис. грн, та оскільки президент Віктор Янукович того року зменшив кількість лауреатів до п’яти осіб, а гонорарний фонд – 1 млн 300 тис. грн – залишився той самий, то кожному номінанту припадає по 260 тис. грн. Отже, є за що боротися?

Тіньова присутність активних «самопросуванців» – це не новина для будь-яких нагород. Тож, можливо, є сенс відмовитися від щорічного нагородження премією та вручати її лише гідним у міру того, як з’являються яскраві твори? Але хто і як визначатиме потенційних лауреатів?

На думку українського науковця і публіциста Сергія Грабовського, Шевченківська премія безумовно потрібна. «Але вона не має бути державною! Найкращим в цьому сенсі був період, коли комітет очолював Іван Дзюба. Тоді були зроблені реальні кроки до її роздержавлення, й премія за назвою і бодай частково за статусом стала Національною – влада не втручалася у її присудження, все вирішував комітет. Приміром, премії 2004 року (навмисне беру аж ніяк не кращий час, останній рік владарювання тріо Кучма – Медведчук – Янукович): літературознавець Юрій Барабаш, кінорежисер Сергій Буковський, письменник Василь Слапчук, оперна співачка Людмила Юрченко, художник-графік Сергій Якутович. Все це справжні достойники культури, хто більш, хто менш елітарної, зі своїм стилем, творці нового. Утім, після Дзюби наступні голови комітету просто «не тягнули», наслідком чого став, зокрема, дещо забутий уже скандал зі зняттям Галиною Стефановою своєї кандидатури (їй свавільно викреслили з моновистав, за які вона була номінована, "Польові дослідження з українського сексу", вочевидь, вважаючи цей твір надто непристойним для споконвічної української цнотливості). За нинішнього гаранта їй повернуто статус державної нагороди. І вже маємо прецедент – позбавлення письменника Василя Шкляра з волі голови держави Шевченківської премії. Це вперше за 25 років незалежності та перебудови! Від цього моменту премія повернута у річище «совєтчини». Ми знову маємо не символ заслуг перед культурою, а символ заслуг перед владою, лояльності до неї.

Що стосується можливих претендентів у крісло голови Шевченківського комітету, то Івана Драча не можна допускати до посади в жодному разі, позаяк він себе вигідно продає кожній новій владі. Такі речі несумісні зі статусом арбітра в царині культури. Вадим Писарєв – більш принциповий, а тому є кращою кандидатурою. Але тут виникає казус: невже керувати присудженням премії за речі, які треба оцінювати головою, буде людина, яка звикла працювати ногами – своїми та чужими, як постановник... Тож ситуація просто абсурдна. Борис Олійник принаймні академік (хоча б номінально) і людина з принципами, хоча й доволі чудернацькими.

Не знаю, чи вистачить у митців мужності не брати участі в новітніх ігрищах. Адже окрім чималих грошових вигод Шевченківська премія надає також доволі серйозні для нашого часу статусні пільги. Саме тому й намагаються її отримати ті люди, які торують собі шлях у лауреати. Але якщо на чолі Шевченківського комітету та у його складі перебуватимуть знакові достойники культури, позитивні зрушення можливі. Але не за цієї влади. Нині варто було б створювати альтернативні громадські структури, що нагороджували би справжньою Національною премією Шевченка, яка була б нефальшивою і вручалась не за лояльність до влади, а за вагомий внесок до культури. І такий резонансний культурно-політичний жест, у свою чергу, пришвидшив прихід отих самих кращих часів».

Водночас подекуди складається враження, що нагороди набувають статусу клейма. «Я вважаю, що всі українські нагороди дискредитовані, починаючи з головної премії Героя України, – каже Лесь Подерв'янський, український художник, драматург. – Останню взагалі здобувають повні подонки. Якщо б мені її запропонували, я її точно не взяв би, як і будь-яка інша чесна людина. Думаю, що в комітеті є як гідні, так і негідні люди. Це все відбувається за лаштунками, тож єдине, що можу сказати, коли премія державна, – це вже фуфло, тому що держава все одно проплачує те, що їй треба. Якщо премія є відносно незалежною, бо цілком незалежних не буває, можливо, рух відбувався б у правильному напрямку. Тим не менш, знову ж таки зауважу, що випадково до складу комітету можуть потрапляти і порядні люди».

Отже, яке майбутнє чекає на Шевченківську премію, наразі невідомо. Чи буде вона ганебною плямою української культури, чи, можливо, феніксом її відродження, покаже лише час... і рокірування на шаховій дошці (провладних?) структур.




Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Івона Костина, заступниця керівника громадської організації «Побратими», яка займається психосоціальною адаптацією ветеранів, була координатором команди Іnvictus Games в Україні. У вересні в рамках цих ігор в Канаді вона відвідала дві тематичні конференції й поділилася отриманим досвідом.
    17 листопада, Ганна Чабарай
  • Кажуть, якщо довго й наполегливо про щось мріяти, мрія обов’язково здійсниться. Можливо, українські політики в це не вірять, але після Революції гідності вони справляли враження безнадійних, але наполегливих мрійників, бо використовували чи не кожну можливість, щоб публічно заявити про необхідність «плану Маршалла» для України.
    17 листопада, Любомир Шавалюк
  • Велика чистка в Саудівській Аравії: Мугаммад ібн Салман посуває конкурентів на владу
    17 листопада, The Economist
  • Запекла боротьба точиться навколо Укрзалізниці з моменту перетворення її на ПАТ у жовтні 2015-го. За цей час там п’ять разів міняли керівників, вона виводилася з підпорядкування Мінінфраструктури й повернулася назад. Усе це відбувається на тлі корупційних скандалів, реформаторських невдач і зростання збитковості. Проблеми УЗ виходять далеко за межі владних кабінетів і корпоративної бухгалтерії, оскільки вона забезпечує 50% усіх пасажирських і понад 80% вантажних перевезень країни. І якщо найближчим часом там не почнуться ґрунтовні реформи, вона може стати серйозною перешкодою для розвитку країни.
    17 листопада, Максим Віхров
  • Тривала епопея з призначенням очільника Державного бюро розслідувань добігає свого кінця. Конкурсна комісія, яка понад рік проводила відбір кандидатів на посади голови Держбюро і його заступників, нарешті визначилася із прізвищами.
    17 листопада, Станіслав Козлюк
  • Чому реалізація невеликих регіональних проектів із європейськими країнами може бути ефективнішою, ніж стратегічне «тупцювання на місці»
    17 листопада, Юрій Лапаєв
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS

Матеріали, позначені як "Новини компаній" розміщуються на правах реклами. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено.