Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
4 червня, 2011   ▪   Олександр Євтушенко   ▪   Версія для друку

Віват Кузя!

Чому всенародна любов до «Братів Гадюкіних» не згасає роками
Матеріал друкованого видання
№ 22 (187)
від 2 червня, 2011
Віват Кузя!

Вперше про окремішність, виняткову та особливу роль в історії української рок-музики «Братів Гадюкіних» я замислився в 1996-му, коли гурт видав розкішний альбом «Щасливої дороги!», а невдовзі розпався через раптовий від’їзд до Москви Сергія Кузьмінського. Перед тим він уже встиг засвітитися у клубах Києва як діджей Пуберт. Подейкували, що київську квартиру Кузі пограбували, винесли геть усе і це прискорило від’їзд. Про його діяльність у Москві говорили різне, але все підтверджувало, що він досить швидко здобув там визнання і став одним із найпопулярніших діджеїв. Водночас розмови про тріумфальний «камбек» «Братів» не вщухали, і це було зрозуміло, оскільки альбоми «Гадюкіних» «Всьо чотко», «Ми – хлопці з Бандерштату», «Було не любити» і «На!Живо» постійно перевидавалися і знаходили все нових і нових поціновувачів. Тобто протягом десятирічної відсутності культового складу в Україні фанам і шанувальникам не давали забути про них. Понад те, виросло нове покоління прихильників, які наживо не чули «Гадів» і вперше побачили їх та оцінили взимку 2006-го у вщерть заповненому Палаці спорту. І ось парадокс: там була присутня вся Україна, що стало зрозуміло після того, як Кузя зі сцени зробив перекличку, називаючи практично всі регіони країни й отримуючи ствердну реакцію у відповідь. Отже, всенародна любов? Так, безперечно.

Наприкінці 1980-х молоді адепти рок-н-ролу масово сприймали «Гадів» як відповідь Львова на київську експансію «Воплів Відоплясова». Тоді модними були дискусії на тему: який із двох мегагуртів крутіший? Річ у тім, що Сергія Кузьмінського поза сценічним образом колеги-музиканти цінували як тонкого і глибокого знавця західних трендів модерної музики. До того ж він мав досить складний характер, не любив зверхності й панібратства, марнославства та пихи в людях, був простим у спілкуванні, але не простуватим. Ось фрагмент із листа Кузі Олександрові Богуцькому з Бельгійської реабілітаційної клініки: «НІКОЛИ!!! Ще в житті не розуміла мої проблеми така кількість людей, ніколи так не розуміла, і, головне, всі вони воліли мені якнайбільш ефективно допомогти. Все це дійсно, без понтів, такі речі сприймаються іншими почуттями. Вони ніби поділились зі мною своєю енергією, і як мені не було погано, я піднявся і поїхав на meeting. А там вже пронеслась чутка: «Він приїхав!». Виявилось, що мене всі давно чекали. Перезнайомився з цілою купою людей і тепер живу ніби в їхньому енергетичному колі, яке підтримує мене, щоб я не падав зі своїх поки що заслабих для ходження по світу ніг. Я ще буду багато писати про традиції і роботу програми. Маю надію, що у Львові теж вдасться таке зробити, а то необхідно, бо воно насправді працює, повір, я бачу це власними очима кожний день».

На початку 1990-х років «Гадюкіни» були надзвичайною сумішшю ритм-блюзу, року й автентичного галицького фольку. І якщо Олег Скрипка активно експлуатував суржик київських передмість і мав вигляд типового люмпен-розбишаки, то Сергій Кузьмінський обрав собі образ поміркованого «рогуля», який нахапався модних слів і понять. Обидва, але кожен по-своєму, вивели на сцену «антигероя», а насправді хлопця з народу, який не є поганим чи хорошим, а таким, як є. Спираючись на вуличний сленг і брутальність, вони перетворили маргінальну говірку на естетику тотального стьобу. До речі, на зламі епох саме тим і відрізнявся літературно-музичний андеграунд країни. Нині ж у вигляді різноманітних інтерпретацій, кавер-версій і реміксів легенда таки повертається. Сьогодні зрозуміло: такі хіти, як «Арівідерчі, Рома», «Звьоздочка моя», «Ой, лихо», «Було не любити», «Мостиська», «Наркомани на городі», «Роксоляна», «Файне місто Тернопіль», «Сорок пачок Верховини», «Дупа джалізова», «Лібідо», «Дівчина з Коломиї», «Всьо чотко», «117-та стаття» поволі переходять у категорію «золота класика» українського року.

У чому ж феномен? Творчість Сергія Кузьмінського та «Братів Гадюкіних» насправді є органічною частиною української сміхової культури. Їхні композиції просякнуті сміхом, інколи скрізь сльози, та колоритними народними характерами. Чим сучасний герой Кузі гірший від класичних персонажів, що увійшли у прислів’я та приказки? Це одні й ті самі типажі, лишень із різних часових вимірів. Тому, коли йдеться про реанімацію яскравого явища, бачимо справжню, а не інспіровану піар-акціями тотальну підтримку уславленого бренда як з боку музичного рок-бо­­монду, так і з боку публіки. Так що віват Кузя!

Олег Скрипка («Воплі Відоплясова»)

На початку 1990-х нас часто плутали з «Гадами». Бувало так, що в різних містах підходили шанувальники за автографами й просили зіграти на концерті «Всьо чотко», «Аріведерчі, Рома!», «Наркомани на городі», навіть не здогадуючись, що це пісні Кузьмінського. Недарма «Братів Гадюкіних» досі вважають найвдалішою інкарнацією Rolling Stones в українському музичному просторі. Не лише стилістично, а й з погляду певної місії, адже саме їм за допомогою музики та унікальної енергетики Сергія Кузьмінського вдалося змінити уявлення про сутність речей усього пострадянського покоління. Певен, що перебудова в країні почалася саме з пісні «Всьо чотко!».

Олександр Ярмола («Гайдамаки»)

– Внесок Сергія в сучасну українську культуру такий великий, що це можна пояснити тільки одним словом: геній. Легке і невимушене поєднання тем від післяперебудовчого байдикування галицької молоді до «Скоро, скоро вже ми побачимо Христа!»… Характерний спів, неповторна харизма, почуття гумору, відсутність пафосу і, нарешті, Божий дар володіння словом – усе це просто не знаходить порівняння на вітчизняних теренах. У світовій рок-культурі подібні за масштабом постаті – це Джим Моррісон, Мік Джаґґер.

Святослав Вакарчук («Океан Ельзи»)

Перший альбом «Гадів» «Всьо чотко» я вже знав і любив, але з Кузьою ще не був знайомий. Мене дуже вразили їхні пісні, які в ті часи здавалися чимось неймовірним, немов із паралельної реальності. Поміж собою ми називали їх «українські ролінги», до того ж Кузя вплинув на мене своєю дивовижною харизмою. Зовні він був ніби немічним і флегматичним, а всередині – як один натягнутий нерв.

Тарас Чубай («Плач Єремії»)

Кузя – це справжній артист-storyteller (оповідач історій), музичний ерудит, іронічний філософ, людинознавець, експериментатор над власним тілом і свідомістю. Одне слово, унікальне явище. Тож давайте просто гратимемо його пісні, щоб усім стало кльово.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено