Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
14 травня, 2011   ▪   Записав: Богдан Буткевич   ▪   Версія для друку

Сталева ніжність

Саша Кольцова про втому від ролі Капітана Очевидності, домінанту телебачення, матріархат і депутатську касту
Матеріал друкованого видання
№ 19 (184)
від 12 травня, 2011
Сталева ніжність

Ця тендітна дівчина стала не тільки лідером найпопулярнішого рок-гурту з жіночим вокалом в Україні, а й устигла пережити за досить довгу, як на її вік, творчу кар’єру судове переслідування, безгрошів’я, смерть друга-гітариста, з яким вона все починала. Фронтвумен популярної «Крихітки» (екс-«Крихітка Цахес») Каша Сальцова, як називають її друзі (Олександра Кольцова у житті), має сміливість займатися не обслуговуванням корпоративів, а справжнім мистецтвом. І визнає, що на життя заробляє не музикою. До того ж знаходить час на активну громадську й публіцистичну діяльність.

ХВОРОБА РОСТУ

Якби не музика, мене не було б. Кожен підліток дає собі відповідь, бути чи не бути. Я сказала «так», бо мала своє химерне уявлення, що музика може комусь стати у пригоді. Якщо в житті не залишиться творчості, мені складно буде знайти причину існувати.

Більшість часу проводжу всередині себе. Аби змиритися з тим, що треба просто жити, мешкати в Україні та ще й займатися тут музикою, співіснуючи водночас з іншою статтю, доводиться багато над собою працювати. Можливо, у мене сильно затягнувся підлітковий вік. Але через це мені справді подобається бути дорослою. Не можу сказати, ніби провела дитинство в ізоляції, але те, як побудований світ не в книжках, а в реальності, мене довго шокувало. У стіл пишу куди більше, ніж бачить світ.

У творчості не можна йти із собою на компроміс. Коли знаєш, що пісня має звучати саме так, треба мати сміливість довести своє до кінця. Уявіть, що у вас є поле під пшеницю і хтось хоче там поставити сумку, щоб постояла. Ви погоджуєтеся, даєте місце. А потім поступово помічаєте, що 90% лану, де ви хотіли сіяти хліб, відведено під якісь «ліві» будинки. Не заощаджуйте на тому, що вам дороге.

Усі люди – діти. Вони зростають тільки фізично, їхні якості – це константа. Той, хто зможе порозумітися з малюком, знайде спільну мову й зі старим. Мені здається, що багато рис у людині консервується в певний важливий для неї момент. Отак і стають деякі назавжди 5-річними, деякі – 13-річними тощо, адже приречені все життя провести з якоюсь емоцією як лейтмотивом.

Хотіла здобути другу освіту – психолога. Але після практики в божевільні передумала, мала реальну депресію. У мене надто розвинена емпатія, і, якщо я заглиблююсь у чужу психіку, мені важко вибратися. Не хочу закінчити, як вокаліст Joy Division (Ян Кертіс повісився у віці 23 років. – Ред.).

ПІК КАР’ЄРИ ПОЗАДУ Й ПОПЕРЕДУ

Шоу-бізнес – не позерство. Це просто система, яка допомагає музичному артефактові приносити гроші його творцям. Вона дає змогу капіталізувати бренд. Тож те, що мені доводиться бути обличчям гурту, – неминуче зло. Я із задоволенням узялася б за анонімний креативний проект, щоб ніхто не знав, що це я. Хоча все ж музика й шоу-бізнес – різні заняття. Шоу-бізнес – це гра, це весело й іноді приємно.

Мушу бути продюсером, ходити на переговори, думати про фінансування гурту, приймати важливі рішення, не пов’язані з творчістю. Мені як артисту це неприємно, вельми напружує. Але за потреби вимикаєш музиканта і виявляєш невластиві риси. Як кожна дівчина, я завжди хотіла мати захист від цих негараздів. Намагалася знайти людину, котра представляла б і відстоювала інтереси гурту, але ще не бачила готових дужче рвати на собі сорочку, ніж я сама. Треба, щоб людина мала фінансову вигоду і щоб була фанатом колективу. Що ж, такої особистості немає, зате в нас вірить публіка, а це головне.

Сходити на «Зірка + Зірка 2» було прикольно. Принаймні для контрасту з іншими виконавцями, які брали участь. Хоча мені забракло твердості робити задумане як хочу – і зараз я жалкую. Суто по-людськи йшла на компроміс, а даремно. Не останньою чергою – бо мала дуже симпатичного партнера, якого не бажала підводити. Він менш гнучкий у своєму іміджі, адже мати амплуа «народний артист Росії» важко. Як продюсер, вважаю, що піти на це шоу було правильним рішенням: гурт отримав нагоду потрапити на рейтинговий ТБ-канал у рейтинговий час. Може, тепер люди хоч назву запам’ятають. Як артист, я невимовно страждала два тижні – під час зйомок і підготовки до них.

Медійний пік моєї кар’єри вже був. Коли ми виступали в прямому ефірі «24-го каналу» з Майдану під час Помаранчевої революції. Це виявилася максимальна одноразова кількість українців, що нас побачила. Коли буде творчий пік, не знаю. До речі, виступали ми, ідіоти, безкоштовно. Тепер розуміємо, що годилося з політиків брати гроші. Але тоді були на емоціях.

Приватні концерти – це непогано. Олігархів зі смаком мало, хоча в мене був такий досвід знайомств. У Росії є багатій, який запрошував виступити в себе Radiohead. Є ті, хто згоден чартерним літаком привозити Ніну Матвієнко, бо їм до вподоби жива українська пісня. І не бачу жодних проблем, якщо людина за статусом не може піти до клубу, але згодна поставити мені хороший звук та освітлення, бо в неї є душевна потреба нас почути. Я люблю грати на сцені, і мені все одно, хто в залі, – віддаватимуся на сто відсотків. До того ж за 5–10 років з’являться олігархи вже з мого покоління, достатньо освічені, з добрим музичним смаком.

Різниця між корпоративом і приватним концертом – на перший кличуть «когось із телевізора». У такому разі потрібні публічні люди, котрі стоять на сцені, й зовсім не принципово, що саме вони роблять, важливий чинник зірковості. Люди, які працюють тільки на корпоративах, – не артисти, а обслуговуючий вокальний персонал. Претендуєш на звання митця – вийди на сцену, збери залу глядачів, готових купити на тебе квиток.

Українці не звикли платити за музику. Як і ходити на концерти. Більшість краще витратить 25 грн на пиво, ніж відвідає за них культурний захід. Наприкінці 1990-х – на початку 2000-х народ привчили до великих безкоштовних дійств на площах, тепер він не розуміє, навіщо платити, і взагалі не вважає музику за роботу. Ми зараз проводимо на сайті й у соцмережах акцію: тільки-но з якогось міста назбирається 150 електронних адрес охочих нас там побачити, ми відразу вирушаємо туди, самі знаходимо клуб і з ним домовляємося. Людям треба просто прийти на концерт, на який вони самі ж нас і запрошують. 150 осіб на виступі в регіоні – це нормально; кількість людей, готових заплатити за квиток, – це показник здоров’я міста.

Я втомилася від ролі Капітана Очевидності (інтернет-жаргонізм, що означає говорити прописні істини й цитувати авторитетні джерела на підтвердження безсумнівних висновків і тривіальних фактів. – Ред.). Хочеться жити в процесі «писати-співати», але весь час доводиться комусь щось пояснювати. Колегам, радійникам, телевізійникам, публіці тощо. Не виходить бути просто музикантом. Хоча, якщо вдуматись, музикант – це такий собі край терпіння людей, який має озвучувати накипіле. Нещодавно брала участь у черговому марші ініціативи «Збережи старий Київ» – стільки митців знайомих побачила. Ми повинні бути солідарні з проблемами слухача, а не обслуговувати царські забаганки.

Я ще з того покоління, яке читає журнали. Коли про нас написали в Rolling Stone (культовий американський музично-розважальний часопис, що став смаковим орієнтиром щонайменше для трьох поколінь меломанів. – Ред.), була на сьомому небі. Я давно не пишу музичних рецензій, бо якось негарно оцінювати колег. Хоча, думаю, в моїй особі музична журналістика втратила, бо іноді так хочеться відкрити файл і, що називається, «настрочити».

СЛУХАЦЬКА ГЛУХОТА

Вибудовувати музичний бренд в Україні складно – все вирішує телевізор. У ньому теж мало людей, які «відстрілюють», де артисти й музиканти, а де підробки для корпоративів та випадково популярні особи. Останні два роки нас знімали з ефірів через суд із випусковою компанією, майже рік ми не з’являлися на центральних каналах. Багато хто каже, що це смерть для гурту в наших умовах. Але ми не зникли, концертуємо, інтернет нам дає прекрасний «вихлоп» – усі наші прихильники читають твітер гурту. Хоча саме через ТБ досі найвідоміша пісня «Вменеємен» у моєму виконанні, а ось улюблені – «Щось на зразок» чи «Екземпляр», що мають, як на мене, більшу художню цінність, – менш знані, бо не дійшли до широкого кола слухачів.

Комплекс меншовартості продовжує визначати буття українця. Щоб тебе визнали в нашій країні, треба обов’язково з неї виїхати і прославитись у Москві чи деінде. Є ще варіант – бути успішним радянським артистом зі шлейфом відомості з тих часів. У нас острівний менталітет, як у англійців: із Muse свого часу трапилася та сама історія – поки їх не помітили у США, вдома ними ніхто не цікавився.

До слухача стає чимдалі важче достукатися. Його уява деформується, він глухне, тож індустрії потрібні щодень потужніші художні засоби, аби його вразити. Тепер недостатньо написати гарну пісню, треба мати хороших стилістів, які створять тобі яскравий образ, накрутити 3D-ефектів тощо. Мені дуже хотілося б робити так, як Едіт Піаф, – просто вийти в чорній сукні й заспівати, і щоб цього було достатньо.

Ми не заробляємо музикою на життя. Шоу-бізнес має межі, індивідуальність – ні. Як і глибина сприймання мистецтва. Мене цікавить найглибша територія всередині кожної людини, куди можна проникнути зі своєю музикою. Якби я на високих підборах стрибала під «фанеру» на корпоративах, заробляла б більше. Фінансової мети я не ставлю, натомість можна обирати цікавіші цілі творчого характеру. Краще я напишу рекламний текст як копірайтер, ніж музику до того ж таки ролика.

Мрію поставити камеру на сцені й знімати амплітуду руху людей у залі. А потім скласти своєрідний графік. Львів’яни, дніпропетровці, одесити рухаються зовсім по-різному. На Сході люди інтерактивні, постійно вигукують щось, намагаються спілкуватися. Це несподівано було в перші рази, адже я звикла, що сцена – це місце, звідки, а не куди транслюється вербальна інформація. На Заході публіка, навпаки, уважно за тобою спостерігає, довго не рухається. Зате потім львівська зала починає танцювати як один, монолітно. В усіх регіонах є індивідуальні вихиляси якогось дивака в натовпі.

Країна тільки починає себе усвідомлювати. Я не заздрю і вдячна попередньому поколінню музикантів, як-от «Тартаку», «ТНМК», «Мандрам», «Скрябіну» та іншим. Бо ж пам’ятаю: колись вони приходили на вітчизняне радіо, де кожен програмний директор кожної FM-станції розповідав, як погано й безперспективно, що вони українськомовні. Повірте, це не перебільшення, я знаю із власного досвіду, коли на початку 2000-х працювала піар-менеджером Марії Бурмаки. Пам’ятаю листи-відмови, де прямим текстом писали: ви зі своєю українською в Україні не потрібні. Коли вже ми прийшли на радіо 2005-го, було легше.

АПЕЛЮВАТИ ДО КРІСЛА

Не можна сидіти на краєчку стільця у власній країні. Треба вставати й діяти. Відкрити Конституцію і знати, на що маєш права. Узагалі усвідомити, що в тебе вони є. На одній із правозахисних акцій виступала бабуся, яка скооперувалася з такими самими подружками зі свого подвір’я, та й домоглася заборони будівництва чергового маєтку в себе під вікнами. Вони пішли легальним шляхом, і це несподівано дало результат. Мені все одно, хто президент, він має виконувати свої функції. Апелювати треба не до особистості чиновника, а до його крісла. Поки він у ньому – нехай дбає про обов’язки.

Мине 40 років – і з’являться нормальні політики. Ці 20 років незалежності – навіть не біблійна пустеля, яка починається тільки зараз, це ми лише докупи збиралися, щоб кудись іти. Коли в Україні помре останній раб, ми визволимося. Моє покоління має виховати першу справді вільну генерацію співвітчизників. Україну я люблю, українську державу поки не дуже.

Мені кажуть: «Ну що, Саня, ще років сім – і можна йти в політику». Дякую, але максимум, чим я займалась би, – громадська діяльність. Є купа проблемних точок: і винищення паркових зон, і вбивства дельфінів, і екоторби тощо. Поетом можеш ти не бути, а громадянином бути зобов’язаний. Політика в цій країні – це бути по вуха в лайні.

Мовне питання актуальне в Україні, бо люди лінуються вчитися. Українська – не фінська чи китайська. Я росіянка з російськомовної родини. Опір до мови у мене був рівно півроку по приїзді сюди. Навіть билася, хоча як пішла на карате, то зачіпати боялися. Але потім стало цікаво, з’явився добрий викладач. У ліцеї дозволено було говорити на уроках лише українською. Я не могла мовчати, тож довелося вивчити її, і це було природно й гарно. Мовне питання стоїть лише для тупих та лінивих. Рівень культури постійно знижується, адже ідіотами керувати простіше.

Високопосадовці й чиновники зацікавлені в тому, щоб люди інших професій не мали почуття гідності. Українські журналісти не є четвертою владою, бо владі слід нормально платити. Взагалі, хороші заробітки потрібні насамперед учителям, лікарям, медійникам та автоінспекторам. Якщо ці категорії нормально працюватимуть, суспільство буде здоровим. Коли держава свідомо принижує правоохоронців малими окладами, вона є злочинцем. Мою міліцію викупили депутати й нацьковують її на мене. Тож пропоную всім скинутись і викупити її назад. Щоб і нам було спокійно, й люди в погонах могли дивитися в очі своїм дітям, знаючи, що від безсилої люті не забили чергового студента в КПЗ. Корупція – в основі системи. Суспільство не зацікавлене бути порядним.

Депутати – це каста, головна властивість якої – красти й перевищувати повноваження. І ставитись до них потрібно як до тяжкохворих. Вони такі від страху бідності, відчуття неповноцінності, бажання компенсувати українську реальність. Її бояться змінювати через власну тупість. Депутати в нас реально мають острах, що чоловіки інших професій дозволять собі таку розкіш, як самоповага й почуття гідності.

Я слухняний громадянин, який переходить вулицю на зелене світло. Коли мені видно, що не заметено біля мого будинку, то вийду і замету. Помічу: лежить п’яний міліціонер – зателефоную його колегам, щоб приїхали та забрали. Бачу якусь біду – то намагаюся її виправити, що неймовірно відволікає від музики.

МАТРІАРХАЛЬНЕ СУСПІЛЬСТВО

Якби я була чоловіком і не займалася музикою, то в СБУ на мене була б течка, як на екстреміста. Я ходила б на всі акції протесту, громадянської непокори. Та, мабуть, ця справа й так існує. І це для мене честь – значить недаремно живу.

У жінки є чарівне слово «декрет». Завжди себе заспокоюю: коли все остаточно набридне, можу ним скористатися. Не знаю, чи є така «відмазка» в сильної статі.

Дурні жінки виховали покоління затюканих чоловіків, за яких вони все роблять самі. Коли ласкаво відсторонюєш такого й кажеш: «Любий, я сама», він неодмінно подумає: «А й справді, нехай сама», і віддається своїм чоловічим розвагам. Рибальству чи депутатству. Власне, перетворюється на трутня. Українки завжди були самостійні, на відміну від тих-таки росіянок, яких видавали заміж. Наші жінки самі обирали, за кого йти, ще й гарбузом могли привітати. Але це «сама все зроблю» грає з ними лихий жарт, чоловіки замість свободи дістають можливість займатися свавіллям. Українське суспільство справді матріархальне, та це окрім проблем жінкам майже нічого не дає. Важко знайти чоловіка, який погодиться на такий самий високий рівень відповідальності. Якраз через це мені цікавіше піти на побачення із 20-річним, ніж із 35-річним. У нового покоління більше чоловічого, ніж у тих, хто, як люблять теревенити, «взяв на себе удар 1990-х».

БІОГРАФІЧНА НОТА

Олександра Кольцова(псевдонім Каша Сальцова) – українська співачка, журналіст, композитор, поетеса, громадський діяч. Фронтвумен гурту «Крихітка» (екс-«Крихітка Цахес») від 1999 року й до сьогодні. Народилась у Росії, в Астраханській області, школяркою переїхала до Києва, де закінчила ліцей «Наукова зміна». Здобула вищу освіту в Київському національному лінгвістичному університеті («французька та англійська мови і літератури»). У 2001 -2002 роках – головний редактор дурналу «Молоко», 2001-го –ведуча «Радіо-Рокс». Зараховує себе до послідовників straightendge (здорового способу життя). Випускає дизайнерську лінійку еко-сумок«Еко-торба».


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
смотреть на Job.ukr.net, подробнее, Эту информацию лучше здесь посмотри
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено