Культура

  ▪   Катерина Барабаш

Подолати «Гравітацію»

фото: reuters
75-й Венеційський кінофестиваль став бенефісом мексиканського кіно
Матеріал друкованого видання
№ 37 (565)
від 13 вересня

Соромно, адже ми не вірили в Ґільєрмо дель Торо, який цього року головував у журі 75-го Венеційського кінофестивалю. Ми міркували, як обивателі, що не допускають вільного польоту фантазії. Ось воно — стереотипне мислення. Гадали, що якщо дель Торо мексиканець, та ще й торік отримував тут «Золотого лева», то ніяково буде давати головний приз знову мексиканцеві. А Ґільєрмо взяв та й обійшов усіх, виявився вищим за наші підозри — і «Золотий лев» знову в нього.


Альфонсо Куарон став переможцем 75-го Венеційського кінофестивалю за свою нову картину «Рим». Таке часто стається на великому фестивалі: подивився фільм, нехай навіть на самому початку, коли нічого іншого ще до пуття не бачив, — і розумієш відразу, що це «золото». Важко сказати, звідки раптом спускається така впевненість, особливо якщо поки що немає з ким порівнювати. Може, чуття. А може, уже багаторічна звичка схоплювати у кінокартині те, що напевне має сподобатися суддівській колегії.

 


Так було на Каннському фестивалі 10 років тому, коли ще не чули про нову хвилю румунського кіно, адже її просто не було. Але стрічка нікому не відомого молодого румуна Крістіана Мунджіу «4 місяці, 3 тижні та 2 дні», показана першою в конкурсі, раптом відразу послала сигнал усім: це буде «Золота пальма». Через 10 днів так і сталося, і в той момент зародилася знаменита нині румунська нова хвиля.

 

Мексиканський десант


Куарон, щоправда, не новачок, а давно майже класик. Особливо голосно його ім’я зазвучало після наскрізь техногенної «Гравітації», що здобула величезну кількість номінацій на «Оскар», але лише дві статуетки. У нього потім теж не вірили: ну як це після такого тріумфу в Голлівуді з найбільш високо­оплачуваними зірками Джорджем Клуні та Сандрою Буллок раптом зняти щось глибоке, ліричне, неквапливе, та ще й не в Голлівуді, а в рідній покинутій Мексиці. І знову соромно. Тому що Куарон усім показав: Голлівуд не перешкода, якщо хочеш залишатися художником. У фільмі «Рим» він повертається у своє мексиканське дитинство, згадуючи історію сім’ї, улюблену няню, змальовуючи звичаї та історію одного будинку в передмісті Мехіко — Colonia Roma. Повернувшись до витоків, Куарон зняв свою найкращу картину, давши нам віру в, здавалося б, зникоме велике кіно великого екрана.

спроби суспільства диктувати свої умови мистецтву безпосередньо, у формі гасел, заяв, глобальних флешмобів, може, і не здатні серйозно перешкодити самому мистецтву, але підправити щось у його сприйнятті середньостатистичного глядача, на жаль, можуть


Чорно-біла поезія, яку ми бачимо на екрані протягом майже трьох годин, із кожним кадром дедалі більше наповнюється експресією, без якої неможливий справжній витвір мистецтва. Вона далі й далі затягує у глибини переживань простих милих людей, спочатку зовсім чужих і в чужому середовищі, але вони поступово дедалі міцніше обіймають вас — і ось ви мовби член цієї великої недоладної сім’ї, де четверо дітей, смішна бабуся, любляча мама й безглуздий авантюрист тато. Ну й, звичайно, головний член сім’ї — няня Клео, вона ж хатня робітниця та ангел-охоронець цієї родини. Історію дорослішання, зняту по-амаркордівськи ностальгічно, автор розглядає на тлі соціальних катаклізмів, які струшували Мексику в 1970-х. Куарону вдається втриматися на межі мильної опери, час від часу підходячи до самого краю, але жодного разу не зірвавшись.


Узагалі на 75-му Венеційському фестивалі найяскравіше виступила збірна Мексики. По-перше, Куарон — офіційний і неофіційний лідер. По-друге, у конкурсі був ще один мексиканець, улюбленець сінефілів і фестивалів, мудрий, ніжний і химерний Карлос Рейґадас. Його фільм «Наш час» — тригодинна сага про подружнє життя. Чоловік і дружина, яких грають, до речі, сам Рейґнадас і його справжня дружина Наталя Лопес, — щаслива пара, батьки чарівних діточок. Вони вигадують експеримент: казати одне одному правду, тільки правду й нічого, крім правди. Утім, він не дає приємних результатів: виявляється, правда може зруйнувати подружні стосунки, особливо коли йдеться про перелюб.

 


Рейґадас — унікальний режисер. Його вміння створити атмосферу реальності, яку ти не просто бачиш на екрані, а й відчуваєш буквально шкірою, — рідкісний талант. Це якась звіряча надорганіка, майже інтерактивне кіно, що втягує тебе в дію на рівні буквально дотику. Немає сумнівів, що Рейґадас був головним конкурентом Куарона, але перемогу Рейґадаса прийняли б не всі: хоч як крути, він, як кажуть, на любителя. Коли вже й так дель Торо виявився у важкуватій ситуації, зважившись на присудження «Золотого лева» землякові, то з двох мексиканців треба було вибирати очевидний і бездоганний варіант. Куарон саме такий.

 

Читайте також: Швейцарське кіно: без спецефектів


Гран-прі досить несподівано для всіх відхопив Йорґос Лантімос, невтомний грек, фантазер, сюрреаліст. Його стрічка «Убивство священного оленя» з Ніколь Кідман і Коліном Фарреллом у головних ролях, що вийшла торік у світовий прокат, вважається найбільш недооціненою картиною року. А попередній фільм «Лобстер» отримав кілька номінацій на «Оскар» і став улюбленим фільмом і глядачів, і критики. Від стрічки «Фаворитка», відібраної у венеційський конкурс, теж чекали чогось хитромудрого, з елементами хоррору, із нагнітанням пристрастей і закадровим диханням смерті. Але не дочекалися.

 


«Фаворитка» виявилася костюмною драмою з XVIII століття, викладеною сучасною мовою. Лантімос розповідає історію кохання, затьмарену владою. У фільмі три героїні: англійська королева Анна, остання з роду Стюартів (Олівія Колман), улюблена фрейліна герцогиня Мальборо (Рейчел Вайс) і нова юна фрейліна, нахабна Ебіґайл. Країною фактично керує герцогиня Мальборо, надаючи хворобливій некрасивій королеві заодно й послуги в ліжку. Королева щиро любить герцогиню, але місце Мальборихи підступно займає Ебіґайл. Рокіровка при дворі призводить до сумних наслідків — передусім для ментально нездорової королеви. Сама історія не нова, її описував ще Ежен Скріб у своїй знаменитій п’єсі «Склянка води».


Але заслуга Лантімоса в тому, що він розповів цю відому історію, з одного боку, цілком традиційно, а з другого — дуже сучасно й завзято. Тема одностатевого жіночого кохання подана відкрито, але надзвичайно делікатно, без хихотіння, як це могло би бути, зважаючи на досить іронічний погляд автора на королівську владу.

 

Читайте також: Королева серед сірого каміння


Колман, яка зіграла королеву, — британська актриса воістину шекспірівського масштабу, не дуже відома широкому загалу, хоча й знялася в багатьох британських фільмах і серіалах, а також отримувала і «Золотий глобус», і премію BAFTA. Її Анна Стюарт — немолода огрядна жінка з хворими ногами й не дуже здоровою головою, закохана одночасно у двох фрейлін, слабкодухо піддається жорстоким королівським іграм підступного двору у своєму оточенні.


Найкращим актором досить несподівано став Віллем Дефо, який зіграв Ван Гога у фільмі-снодійному Джуліана Шнабеля «Ван Гог. На порозі вічності». 63-річний Дефо, звичайно, герой, якщо погодився грати Ван Гога, який, як відомо, пішов із життя в 37. Щоправда, Дефо дуже підтягнутий і бадьорий, а Ван Гог наприкінці життя мав зовсім кепський вигляд, тож шанси, можна сказати, зрівнялися. Крім того, заради справедливості треба сказати, що Дефо — актор видатний і водночас не розбещений призами великих європейських фестивалів. І хоча йому не щастить витягнути фільм на той рівень, коли вдається вирватися з жанру лікнепу, але його старання не залишилися непоміченими.

 

 

Щедрість журі


Кубок Вольпі за найкращу чоловічу роль наполегливо пророкували комусь із головних героїв фільму Жака Одіяра «Брати Сістерз»: Хоакіну Феніксу або Джону Сі Рейлі, які зіграли там відчайдушних відморозків — мисливців за головами. Два брати за завданням невидимого, але явно дуже небезпечного Командора ганяються за якимось хіміком Вормом, який придумав рідину, що виявляє золото в річці. Але, як то кажуть, щось пішло не так, і брати звертають з обраного шляху. Розчарування в нинішньому способі життя в одного з них починається з відкриття, що на світі існують зубні щітки та зубний порошок. Це стає одкровенням, і далі все котиться вже протореною стежиною. Без сумніву, віддавши належне чудовим акторським роботам, журі все-таки вирішило відзначити режисерську працю Одіяра, який у свої 66 років відважно освоює новий жанр, і не просто для себе новий, а новий узагалі — жанр, який можна назвати неовестерном. До того ж у цього знаменитого француза раптом виявилися запаси почуття гумору такого собі коенівський розливу, і шляхетне журі підтримало цей неочікуваний фінт немолодого француза «Срібним левом».
За всього пієтету щодо братів Коенів, які представили в основному конкурсі свій черговий вестерн — «Баладу Бастера Скраггса», обдаровувати їх призом за найкращий сценарій було, здається, не обов’язково.

 

 

Дотепний криваво-веселий вестерн, що складається з шести новел, не пов’язаних між собою, не додав нічого ні до наших знань про Коенів, ні до самого жанру вестерну. Прекрасні, мегапрофесіональні, бездоганні Джоел та Ітан Коени — не менше, але й не більше. Усе як завжди. Але, ймовірно, була якась причина, що змусила дель Торо та його команду розшаркатися перед знаменитими братами. А вони — так, занадто добрі, як завжди. Жодного зайвого слова в діалогах, ювелірна робота з акторами, які виконують вказівки режисера «до цілковитої загибелі насправжки» і влаштовують сміховинний фарс зі сцени страти.


Не так далеко від цивілізації розташований острів Лідо, де відбувається фестиваль, щоб його обійшли стороною соціальні бурі міжнародного масштабу. Відлуння гендерних воєн докотилося й до цього райського куточка, нагадавши, що, якщо треба, вас дістануть і в раю. Журі, не бажаючи стати мішенню для нападок із боку негласного міжнародного жіночого синдикату, побоялося не дати одну з престижних нагород єдиній жінці в конкурсі. Австралійка Дженніфер Кент, що зняла фільм «Соловей» про криваві звичаї перших переселенців, удостоїлася спецпризу журі. Звичайно, якби цей фільм з усіма його немислимими австралійськими красотами заявлявся б як серія з програми про Австралію каналу National Geographic, ціни йому й справді не було б. Сюжет, сценарій, актори — усе це надто заважає милуватися джунглями, преріями, океаном, горами Австралії.
Але світова спільнота казала «треба», старенька Венеція відповіла «Так!». Хтозна, пожартував чи був смертельно серйозним дель Торо, закликавши керівництво Венеційського фестивалю наступного разу набрати конкурс наполовину з робіт жінок-режисерок. «50 на 50» стало мемом цьогорічного свята кіно, його вимовляли і там, і сям пошепки, щоб не накликати лихо завчасно.

 


Дуже хочеться перенести острів Лідо кудись подалі в море, щоб хоч до цього фестивалю не долітали погані вітри. От чесно, зовсім не хочеться бачити тут на червоній доріжці продюсера у футболці з написом «Вайнштейн не винен!». Не тому, що Вайнштейн винен, а тому, що спроби суспільства диктувати свої умови мистецтву безпосередньо, у формі гасел, заяв, глобальних флешмобів, може, і не здатні серйозно перешкодити самому мистецтву, але підправити щось у його сприйнятті середньостатистичним глядачем, на жаль, можуть.
Політика й комерція ніколи не дадуть спокій мистецтву. Але це, загалом кажучи, не так і погано: а як інакше виникатимуть нові таланти, як вони розкручуватимуться, як з’являтимуться на екранах, як їм залучати до своїх фільмів професійні ресурси, якщо не за допомогою грошових мішків?
Просто хотілося б поменше нахабства, чи що. Цього року сталася гучна комерційна битва між Каннським і Венеційським фестивалями. Ціна питання — доступ кінопродукції стримінгового гіганта Netflix до глядача. Каннський фестиваль відмовив фільмам, спродюсованим цією корпорацією, в участі у фестивалі. Це рішення було ухвалене під тиском кіномереж, які, зрозуміло, дуже незадоволені розвитком можливостей дивитися кіно, не виходячи з дому. Тому все було зроблено для того, щоб на найпрестижнішому міжнародному кінофестивалі не опинилися стрічки, які не потраплять в кінотеатральний прокат.


Таким чином, Канни відкинули чимало фільмів, зокрема тих самих Коенів і Куарона. Ясна річ, що керівництво Каннського фестивалю заливається гіркими сльозами, але протидіяти потужному кінотеатральному лобі вони виявилися нездатними. А стрічки, відкинуті Каннами, радо підхопила Венеція. Здавалося б, як це стосується мистецтва й світового фестивального руху? Ну так, ми теж раніше думали, що ніякого. Цікаво, чиїх інтересів доведеться дотримуватися наступного року Каннам, Венеції, Берліну? Хто їм викручуватиме руки?
Free Sentsov!


А тепер про найважливіше, і хай вибачать автора сінефіли, тому що мова майже про політику. Якщо, звичайно, драматичну історію Олега Сенцова можна вважати політикою, а не волюнтаристським шабашем однієї-єдиної людини в Кремлі. У якийсь із перших днів російський режисер Віктор Косаковскій вийшов на прес-конференцію у футболці з написом «111». Той день був 111-м, відколи голодує Олег Сенцов.

 

 

Косаковскій сьогодні — один із найкращих документалістів світу, справді видатний майстер, який зробив масу відкриттів у технології зйомок і створює масштабні філософсько-барвисті картини. Із Росією в нього спільним залишилася тільки прізвище: Косаковскій давно живе в Європі та ні копійки від держави російської не отримує. В одній із програм режисер представив свій революційний фільм «Акварелла», головна героїня якого — вода. У формі річок, океану, льоду, водоспадів, айсбергів. Косаковскій уперше зняв фільм швидкістю 96 кадрів на секунду, щоб домогтися максимальної чіткості зображення. Видовище, звичайно, неймовірне: здається, що ти в двох метрах від дивовижного водоспаду або що на тебе летять крижинки від айсберга. Але поява режисера у футболці з цифрами стала ще емоційнішою сценою, особливо коли він, розповідаючи про Сенцова, раптом... заплакав. Наступного дня Косаковскій прийшов на фестиваль у футболці з написом «112», потім «113», «114» — і так до кінця фестивалю.


Тим часом під Палаццо дель Чінема на одиночному пікеті стояла учасниця Pussy Riot, що відсиділа в колонії, Марія Альохіна. «Free Sentsov!» — вимагав плакат, який вона тримала. І її не гнали палицями, не відводили стусанами до дільниці, як це зазвичай роб­лять у Росії. Люди підходили до неї, розпитували про Олега. Комусь це ім’я вже знайоме, хтось почув його вперше й просив розповісти детальніше. Альохіна терпляче розповідала, люди запитували, чим можна допомогти. «Просто потрібно постійно про нього розповідати», — приблизно так відповідала Марія.
Українських стрічок у Венеції цього разу не було. Україна взяла участь у фестивалі побічно: громадянин України, який живе в Німеччині, Сергій Лозниця представив у позаконкурсній програмі монтажний фільм «Процес» — хроніку процесу 1930 року над членами так званої Промпартії. Виявляється, цей процес знімали тоді на кінокамеру повністю, до того ж зі звуком, що само собою вже було революційно. Тоді ж вийшла стрічка Якова Посєльского «13 днів», яка є документальною «екранізацією» процесу.

 

Читайте також: Небесний покровитель Празької весни

 

Нещодавно з’ясувалося, що чимало із знятого Посєльским у Колонній залі в Москві, де судили промпартійців, не увійшло до фільму. Лозниці з допомогою працівників красногорського архіву вдалося знайти той матеріал, який він змонтував, почистив звук і зображення, розбавив кадрами з інших хронік — демонстрації робітників із плакатами в стилі «Розстріляти, як скажених собак!».


Хоча саме ці кадри не стосуються процесу над Промпартією, вони дають відчуття загального помутніння мізків. Та й сам фільм скидається на репортаж із божевільні. Коли підсудні, великі вчені — технологи, аграрії, хіміки — докладно розповідають про свою контрреволюційну діяльність, про намір з допомогою французів повалити радянську владу, а суддя Андрій Вишинський цілком серйозно ставить уточнюючі запитання, на які підсудні охоче відповідають, намовляючи на себе ще більше, і обмовляючи інших, розумієш, наскільки геніальним був Льюїс Керрол, вичерпно описавши це в «Алісі в Країні Див».


Коротка інформативна назва фільму «Процес» насправді дуже містка. «Процес» Кафки, короля абсурду, — що може точніше описати те, що відбувається в Росії? Хіба що інше значення цього слова — як безперервне дійство, яке не можна зупинити. Маразм, який відбувається в Колонній залі, усі ці обвинувальні та самообвинувальні промови, радісне улюлюкання та оплески робочої публіки, що зібралася, — як же все це схоже на московське «басманне правосуддя»!


За мірою абсурду, за концентрацією жорсткої державної деменції нинішні процеси, замовлені ФСБ, мало чим відрізняються від тих, із часів «Великого терору». Головне — ніколи не забувати, що все велике починається з малого, і не шельмувати тих, хто порівнює 2018-й із 1937-м. Художньої та змістової цінності у фільмі Лозниці, зрозуміло, немає, так само, як і дослідницького подвижництва — переважно він працював із доступними в мережі матеріалами. Але це той випадок, коли можна й пожертвувати своїми художніми амбіціями заради нагадування про минулі трагедії, які мають звичку повертатися.