Культура

  ▪   Спілкувалася: Ганна Трегуб

Баєт Росс Сміт: «Велика частина образу афроамериканців — це історія без них самих»

Американський художник у розмові з Тижнем розповів про шляхи, які афроамериканське мистецтво та культура проходять сьогодні, щоб їх побачили в США та у світі; сучасний медіа-арт і місця, у яких мистец­­тво й соціальні практики перетинаються між собою.
Матеріал друкованого видання
№ 36 (564)
від 6 вересня

Зображення культури чорношкірих американців коливається між двома полюсами. З одного — мова про видатних музикантів, джазменів і блюзменів, громадських діячів, а з другого — про злигодні Гарлема, Бронкса чи Квінза. Якою постає згадана група американців, якщо відкинути стереотипні уявлення?


— Перша річ, якої треба, як на мене, бути свідомими, полягає в тому, що історія до останнього часу й багато інформації, яку люди отримували по всьому світу про афроамериканців, не походила безпосередньо від них самих. Часто творцями цієї історії були білі американці, а також американський уряд. Велика частина історії США — це про сегрегацію. Через останню чорношкірі американці мали найменший доступ до влади й впливу у своїй країні, як і на те, які історії про них розказують за кордоном. Вони почали розповідати світові про себе самих відносно недавно, якихось 30–40 років тому. Практично все, що лунало доти, це наратив про афроамериканців, створений не ними. У 1960-х багато чорношкірих інтелектуалів, науковців, активістів, митців стали подорожувати світом. До цього часу певні елементи культури й наративу про себе вони могли транслювати за кордон під час Першої та Другої світових війн. Тому велика частина образу афроамериканців — історія без них самих. Тому в цій репрезентації є багато полярної інформації — як позитивної, так і негативної.


Важливо враховувати ще одну подробицю. Коли йдеться про мистецтво та спорт, то там наявна меритократія, яку дуже важко затінити. Отут дуже важко приховати здобутки чорношкірого населення. В інших сферах, як бачимо, це зробити легше. Річ у тім, що і в Північній, і в Латинській Америці панує культурний концепт білості та викривлене розуміння поняття раси. В обох випадках йдеться про суспільства, у підвалинах яких є західноєвропейський колоніалізм. Тому здебільшого на теренах, про які я кажу, розмовляють англійською, іспанською та зрідка французькою мовами.

 

Читайте також: Славенка Дракуліч: «Немає такої війни, якій не передувала б концентрована пропаганда»


Два роки тому в прокат вийшла картина «Приховані фігури» режисера Теодора Мелфі, що розповідає про американських чорних жінок, — математиків і фізиків, — яка працювали в НАСА під час так званих космічних перегонів між США та СРСР. Ця стрічка розкриває епізоди, які мали би бути включені до американської історії, проте до останнього залишалися поза нею. Сама назва це показує: особи, що доклалися до прогресу Сполучених Штатів у науці, були затіненими в історії. Це приклад, який я використовую, щоб показати, що афроамериканців, які старалися розумово, власними руками й хистом виявили себе в дуже багатьох сферах життя, майже не видно, окрім хіба що мистецтва, спорту та сфери розваг.


Тут мова про надто складну сторінку в історії та культурі Америки, яку ми все ще залагоджуємо. Річ у тім, що дуже велика перевага, яку, гадаю, мають США, полягає в тому, що там проживають люди з усього світу, і ми маємо американську версію практично кожної світової культури у себе вдома. Це  надпотужні людські ресурси. Є ж українці, які живуть у Сполучених Штатах, а є укроамериканці, чиї батьки або діди походять з України, проте вони самі мешкають в Америці все життя. Це створює ситуацію, коли в США є доступ до величезного різноманіття способів мислення, типів інтелекту. Проблема ж полягає в тому, що таку перевагу не використовуємо сповна, і це нас радше роз’єднує, ніж єднає. Багато сучасних американських проблем випливає з протиборства двох картин світу, можливих для американців: інклюзивного суспільства й старих культурних моделей.

Пікассо й Мікеланджело, гадаю, не мали потреби багато висловлюватися. Лише в сучасності ми дійшли до того стану, коли захотіли напряму чути, що говорять митці. І це наше завдання: додавати щось нове до всього спектра в історії мистецтва, який уже є

 

Багато американських митців різного віку й поглядів і раніше, і досі протестують проти політики сучасного американського президента. Наскільки мистецький акт, зокрема такий, що залучає чимало людей на вулицях до мистецько-протестної діяльності, є дієвою формою висловлення незгоди з наявним станом речей?


— Це цікаво, бо чинний президент США не впровадив нічого нового до американського політичного ландшафту. Висловлені ним ідеї та ресентименти не нові, бо завжди були на своїх місцях. Те, що його обрали, показує, як сьогодні мислить вагома частина американського суспільства. Проблема в тому, що нинішній лідер США силує важливий сегмент суспільства, тобто інтелектуалів, не лишає їм вибору, щоб активно казати, що певні ідеї існують досі та вони досить яскраві. Багатьох митців такий стан справ змусив ще раз переглянути питання власної активності та соціальної відповідальності. За часів Барака Обами можна було якось відхреститися від того, що в американському суспільстві досі актуальними лишаються ті ідеї, які проголошує Дональд Трамп. «Так, ми Америка, земля вільних людей! У нас чорний президент Барак Обама!» — усі ці радісні гасла були певним самозасліпленням, бо ми не бачили тих інших ідей, ресентиментів, які циркулювали в нашому суспільстві, проте ніхто з ними не працював. Ми не відповіли на них як на виклик. Це так само, як в охороні здоров’я: якщо не займатися профілактикою, то доведеться чимало зробити для подолання хвороби. З чинним президентом США щось схоже. Якби ми таки вирішили певні проблеми, пов’язані з мисленням, що постали перед нами всіма, то не дійшли б до того, що маємо нині не найкраще політичне становище.
Митці сьогодення мовчазні й закриті чи говіркі й публічні? Їм самим та їхнім творам потрібна розшифровка в текстах і словесних поясненнях?

 

Читайте також: Клаудія Ландсберґер: «Те, що ми в себе вважаємо найкращим кіно, не обов’язково є таким на американський смак»


— Думаю, це правда, проте не знаю, чи вона хоч частково стосується питання технологій у тому сенсі, що нині більше інструментів для звернення до людей прямо, без посередників. У часи Пікассо існувало радіо, і частково він застав епоху телебачення, проте це не те саме, що мати під рукою інтернет, соцмережі, смартфони. Тобто все, завдяки чому й через що я можу особисто комунікувати з іншими: Instagram Twitter, Facebook, купа різних блогів. Так, у митців сьогодні більша потреба говорити, але й засоби для цього ширші. Через те що життя й технології змінюються, митці вже не можуть притягувати увагу аудиторії такими самими засобами, що й 100–50 років тому.


Пікассо й Мікеланджело, багато хто до них, гадаю, не мав потреби багато висловлюватися. Лише в сучасності ми дійшли до того стану, коли захотіли напряму чути, що говорять митці. І це наше завдання, своєрідна робота: додавати щось нове до всього спектра в історії мистецтва, який уже є. Водночас перед нами постають нові питання, які стосуються проблем нашого зав­трашнього дня: зміна клімату, доступність питної води, змінність чи незмінність національних кордонів, війни, релігійні конфлікти. Реагувати на ці теми — громадянська відповідальність митців. Гадаю, мистецтво може промовляти до людей у спосіб, недоступний для мови. Воно має силу перетворювати факти, які ми сприймаємо раціонально, на такі, що ми відчуваємо, активізувати потребу вирішення певної ситуації. Мистецтво здатне промовляти до людей не лише мовою інтелекту та ідей, а й почуттів. Можна щось знати, проте це не обов’язково торкатиметься когось особисто, не сприйматиметься як потреба чи завдання. Не вистачає емоційного компонента. Це ще один момент, чому митці мають промовляти до своєї аудиторії безпосередньо, так, як, можливо, їм не було потрібно за минулих поколінь.


Медіа-арт — відносно нова галузь образотворчого мистецтва. Як ви її для себе визначаєте та чи перетинається вона із соціальним мистецтвом?


— Соціальна практика показує, що сьогодні митці можуть творити не ізольовано одне від одного. Тепер до цієї сфери входять відносини участі. Це дає змогу мистецтву стати частиною життя, рефлексії щодо того, що ми відчуваємо щодня. Таким чином, нині виникають твори, які не може завершити лише один творець, скажімо, художник, вони потребують ширшого суспільного включення. Це цікаво тим, що дає загалу зовсім інший вимір мистецького досвіду, який можна включити й співвіднести зі своїм щоденним життям. А також допомагає мислити критично й аналітично. Мистецька уява спочатку створює щось як образ, а потім втілює, примушує бути. Перед цим треба зрозуміти, що вже відомо та якими техніками слід послуговуватися у творчості. Це відмінна практика від наслідування простого алгоритму, рецепта, якщо хочете, чи наукового шляху пізнання. Таке творення розвиває розумові здібності як автора мистецької роботи, так і її глядачів.

 

Читайте також: Жан-Клод Маркаде: «Мистецтво справді поза часом, проте воно має коріння»


Якщо торкатися нового медіа-арту, то саме його визначення змінюється, бо йдеться про зов­сім нове явище. Воно дає змогу не лише створювати нові види мистецтва, а й більше урізноманітнювати шляхи комунікації та інтеракції, на відміну від традиційного мистецтва. Серед моїх проектів були такі, що існували на множинних платформах. По суті, йшлося про той самий контент, представлений глядачам багатьма різними способами. Творчість, яку можна показати в музеї, наштовхує на думку про арт-інсталяцію. Цікаво, як вона може існувати онлайн, презентуючи цифрову галузь мистецтва? В інтернеті воно наявне у формі зображень на різних екранах, тих самих смартфонах, тому мова про кілька відмінних форматів. Також цей мистецький контент може існувати як щось друковане: книжка чи постер. Таким чином, один об’єкт може мати різні формати, що дає змогу встановити зв’язки з дещо несхожими глядацькими аудиторіями, охопити більше людей. Як результат — зробити мистецтво релевантною частиною їхнього життя.

 

Один із ваших мистецьких проектів побудовано довкола бумбокса, іконіч­ної речі для частини сучасної афроамериканської культури, зокрема реп-музики й техно. Чому обрали саме цей символ та яку історію він оповідає?


— Чому, власне, бумбокс? Для мене це такий собі іконічний об’єкт. Навіть сьогоднішні тинейджери, які ніколи не бачили цю штуку, впізнають, що воно таке, бо мова про певний символ. Є щось символічне в тому, як музика й культура входять до цифрової доби. Я використав бумбокс, тобто іконічний об’єкт, щоб створити скульптуру, яка є у фізичному просторі, а також пояснює специфічність певної громади. У кожному місці, де я їх установив, ці скульптури унікальні. Вони грають саундтрек, що базований на найулюбленіших піснях місцевого люду та їхніх спогадах. Якщо казати про соціальні практики, які тягне за собою цей проект, то мова про збирання місцевих пісень та історій. Це важлива складова, без якої мій проект не буде завершеним. Ті громади, де поставлено скульптури з бумбоксів, дістали власний голос. На додаток до скульптур, соціальної практики та саундтреку я створив інтернет-сторінку з їхнім архівом. Туди можна зайти й подивитися, якими є скульптури в Гарлемі, які пісні там звучать, які історії розказує тамтешній люд, порівняти з аналогічним проектом у Детройті. У такий спосіб можна побачити спільне й відмінне між різними людьми в різних місцях планети. Та музика, пісні й історії, якими ми ділимося одне з одним — найдавніший спосіб комунікації між людьми та формування між ними зв’язків. Скульптура, історії та музика, цифрова репрезентація — усе це різні сторони того, як один об’єкт мистецтва можна представляти людям, а також демонстрація можливих шляхів комунікації та зв’язків між людьми.

 

Читайте також: Жан-Ґі Буен: «Якщо ми даємо волю електронним книжкам, то це вбиває книжкову екосистему»

 

Ви причетні до створення проекту для Смітсонівського музею, виставляли свої твори в Музеї сучасного мистецтва в Нью-Йорку. Чи важко було вам як молодому митцеві потрапити на такі великі та важливі пуб­лічні майданчики?


— Частково мені просто пощастило скористатися слушною нагодою. Потрібно дуже наполегливо працювати над втіленням ідеї, яка торкається більшості людей незалежно від їхнього походження чи освіти. Усе починається з питань, що особисто для вас є значущим у мистецтві та як ці важливі речі можна передати іншим. Звісно, обійшлося не без талану потрапити в потрібне місце в потрібний час. Сталося так, що для мене як для митця відкрився доступ до Смітсонівського музею.


Не випадково кажу про те, що має випасти слушна нагода. Якби я жив 50 років тому, то мені було б дуже складно працювати на Смітсонівський музей, бо на той час кількість чорношкірих художників, якими цікавилася ця престижна інституція, була мінімальною. Нині з цим легше завдяки тим, хто йшов поперед мене й зламав велику кількість бар’єрів. Сьогодні, повторю вкотре, більше технологій, тому певні ідеї для проектів, які неможливо було втілити тоді, реалізовуються тепер.


Проект, у якому я брав участь у Смітсонівському музеї, творився у співпраці кількох митців, зокрема художників Кріса Джонсона, Генка Вілліса Томаса та Камаля Сенклера. У нас з’явився проект під назвою «Міст запитань», який порушував проблеми самоусвідомлення чорношкірих чоловіків у США. Це низка відеоінсталяцій, а на додачу — об’єкт медіа-мистецтва. Це книжка, інтерактивний сайт, мобільний додаток, курс навчання для студентів американських університетів. Думаю, те, що ми разом із колегами створили потужний архів про важливий момент в американській історії, певною мірою привабило до нашої роботи Смітсонівський музей. Проект розкриває питання, які чорношкірі американці-чоловіки ставлять іншим собі подібним, показує їхні відповіді у формі відео. Глядач таким чином стає свідком розмови, набуває досвід, який навряд чи дістав би деінде. Тепер же для нього це можливо завдяки технологіям і мистецтву. Комбінація всіх цих факторів цікава людям, що приходять до Смітсонівського музею. Також не забуваємо про колекцію Національного музею афроамериканської історії та культури. Його наявність теж спонукає музейних кураторів звертати увагу на відповідне мистецтво.


Яким чином, на вашу думку, певна культура може вибратися з обгортки накинутих на неї стереотипних уявлень?


— Перше, що спадає на думку, це те, що культура та філософія не мають бути речами, які нас розділяють, виводять до опозиції одне до одного. Якщо змінимо те, як мислимо, побачимо це як можливість, а не як проблему. Питання в тому, як навчитися не накидати власні стереотипи та уявлення на інших людей. Це важко та складно, проте не так, як може видаватися. Багато речей, у які віримо або ми самі, або певні культурні групи, не мають застосовуватися до людей поза межами нашої вибіркової групи чи родини. Якщо поглянемо на релігію, то кожен молиться та вклоняється своїм богам у певний спосіб, але все це не потрібно накидати на те, як інші люди шанують власних богів чи моляться до того самого бога. Дуже часто в нашій історії ставалося так, що одна група людей бачила загрозу в тому, що інша робить щось інакше. Проте насправді не відбувалося б нічого поганого, якби кожен чинив так, як вважав за потрібне. Те саме з ідеологіями.

 

Читайте також: Ден Кінкед: «Місто має бути готовим адаптуватися та, хай там що, змінюватися»


Завжди знайдеться якась точка напруження чи конфлікту, щось на кшталт протистояння між капіталізмом і соціалізмом. Проте критичне ставлення до такої супереч­ності інтересів та аналіз показує ті елементи, які є найефективнішими в обох сторін, що протистоять. Оптимально використовувати найпродуктивніші моменти, а непродуктивних позбавлятися. Йдеться про зміну способу мислення. Це я про злам поширеного уявлення, що треба перетягти на себе ковдру, щоб мати більше, коли інші мають менше. Адже продуктивніше співпрацювати, робити щось краще разом і в результаті мати більше. Таке мислення майже не знайдеш нині. Однак що не вичерпується ніколи, то це здатність людського мозку до інженерії та творення.

 

--------------------------

Баєт Росс Сміт народився 1976 року. Американський мультимедіа-художник і кінематографіст із району Нью-Йорка Гарлем. Випускник Каліфорнійського коледжу мистецтв. Свою кар’єру він розпочав як фотожурналіст у компанії Knight Ridder. Працював мультимедіа-художником та автором видань New York Times та P.O.V. Демонстрував свої роботи в Нью-Йоркському музеї сучасного мистецтва, різних куточках світу за підтримки Смітсонівської установи (Smithsonian Institution), Художньої комісії Сан-Франциско, Бруклінського музею, Оклендського музею Каліфорнії, Центру Шомбурга, фотофестивалю Unseen Photo Festival (Амстердам), Ґете-Інституту (Гана) та Захентської національної академії мистецтв (Польща) тощо. Його колективні проекти «На ходу» (Along The Way) та «Міст запитань: чорношкірі чоловіки» (Question Bridge: Black Males) були представлені на різноманітних заходах, серед яких кінофестиваль незалежного кіно «Санденс» (Sundance Film Festival). Член професорсько-викладацького складу Міжнародного центру фотографії та Нью-Йоркського університету.