Культура

  ▪   Спілкувалася: Ганна Трегуб

Клаудія Ландсберґер: «Те, що ми в себе вважаємо найкращим кіно, не обов’язково є таким на американський смак»

фото: андрій ломакін
Яким чином стрічки молодих і незнаних режисерів можуть потрапити на екрани Берлінського кінофестивалю, на що має зважати європейське кіно, зокрема українське, щоб здобути «Оскар» в Америці? Наскільки значуща туристична відкритість країни для кіноіндустрії?
Матеріал друкованого видання
№ 32 (560)
від 9 серпня

На ці та інші запитання Тижня відповіла співзасновниця та президентка організації Euro­pean Film Promotion Клаудія Ландсберґер, що стала головою журі міжнародного конкурсу цьогорічного київського кінофестивалю «Молодість».

 

Вам не раз доводилося працювати в складі відбіркового комітету конкурсної програми Берлінського кінофестивалю. Яким критеріям має відповідати фільм, щоб його показали на екранах цього непересічного європейського кіномайданчика?


— Не думаю, що в цьому питанні Берлінале чимось відрізняється від інших кінофестивалів. Там є ціла група тих, хто займається відбором стрічок для показу. Для кожного фестивалю, власне, найважливіше показати оригінальні фільми, які торкають глядачів і гарно зроблені. Можна сказати, що відбіркова група кінофестивалю дуже неупереджена, всеїдна, якщо хочете. Відповідність чи невідповідність фільму для показу — це колективне рішення. Власне, так працюють під час відбору стрічок на Берлінале: часом доводиться переконувати колег щодо певної картини, обороняти власну думку, чому ту чи іншу слід показати на фестивалі. Це творення своєрідного дискурсу, щось більше за просту дискусію, відчуття відповідності певної стрічки часу та моментам у ньому.

 

Читайте також: Швейцарське кіно: без спецефектів


Оскільки Берлінський кінофестиваль має низку секцій, то ми можемо пропонувати різні картини до різних із них, зокрема для «Панорами» тощо. Кожна має своєрідну «групу крові» чи «ДНК», які потрібно враховувати під час добору кіно. Скажімо, це точно фестивальна стрічка, а от далі треба вирішити, до якого розділу вона потрапить і куди краще пасує. Інколи буває так, що фільм, який увійшов до відбору, перевершує критерії картин для тижневого показу. Тоді він потрапляє до фестивального змагання. Кожен фестиваль відкриває щось нове, і щороку не бракує стрічок-відкриттів. Окрім творів майстрів, визнаних режисерів, кортить отієї «свіжої крові», чогось досі не баченого у світі кіно. Я була лише одним із членів цього великого процесу відбору.

 

Кінофестивалі часто відкривають нам нові режисерські імена, але талант спочатку має помітити хтось із селекторного комітету. Чи важать у процесі такого вибору добрий мистецький смак та інтуїція?


— Вибірковий комітет — це 15 осіб, кожен зі своїм досвідом, знаннями та, звичайно, інтуїцією. Ясна річ, фінальне рішення лишається за Дітером Коссліком. Йому доводиться, так би мовити, жонглювати, коли йдеться про геополітику та загальне враження. Куратори ж кажуть, що в нас є, чого немає та що потрібно. Комітет лише радить, і директор фестивалю його вислуховує. Звичайно ж, велетенською роботою та відповідальністю є спілкування з дистриб’юторами, продюсерами, із країнами-виробниками тієї чи іншої стрічки. Доводиться рахуватися з розміром кожної країни в кіносвіті. Якщо хтось виробляє, скажімо, 100 фільмів у рік, то дивно було б, якби жодного з того списку не було на Берлінале. Таким чином, директор фестивалю — це такий собі маг, що створює різноманіття програми. Паралельно з цим комітет із відбору стрічок може бути дуже індивідуалістичним. Скажімо, хтось може сказати директору, що певна картина зі списку суперова та що її треба включити до фестивальних показів. Йому ж доводиться маневрувати між багатьма гострими кутами.

Колись ми в Європі не бачили жодного фільму з Таїланду. Але настав момент, коли до цієї країни стали активно подорожувати. Після цього таїландське кіно стало тим, на що європейські глядачі захотіли подивитися


Для чималої кількості режисерів справді саме кінофестивалі були першим кроком до популярності. Гадаю, приклад Фатіха Акіна вдалий у цьому контексті, зокрема його картина «Головою об стіну», що здобула «Золотого ведмедя» 2004 року. Ця стрічка тоді перевершила решту. До того моменту цього режисера мало хто знав, проте створений ним фільм відповідав за рівнем вимогам участі у фестивальному змаганні та перевершував усе ним зроблене перед тим. Наступна його стрічка «На краю раю» 2007-го здобула відзнаку Каннського кінофестивалю за найкращий сценарій. Відтоді він активний учасник усіх найбільших кінофестивалів. Отже, то там, то сям виринають нові режисерські імена. Якщо мова про Берлінале, то це може бути рубрика «Панорама» або «Форум», менш імовірно — міжнародний конкурс цього фестивалю.

 

Читайте також: Фестиваль «Молодість»: продовжити говорити


Частина режисерів знімає такі стрічки, що за форматом типово пасують до рубрики «Панорама». Про що мова? Якщо подивитися, що туди потрапляло, то це картини, фінальне слово в доборі яких належало Віланду Шпеку, просякнуте його смаком до кіно. Певний час та рубрика відповідала його баченню, якою саме має бути «Панорама» Берлінського міжнародного кінофестивалю. Звичайно, поряд із ним працювала команда з відбору, яка великою мірою допомагала визначатися з наповненням цієї рубрики, проте все одно на ній позначався вибір її куратора. Якщо вертатися до Фатіха Акіна, то довкола його стрічки, згаданої вище, точилася дискусія, включати її до «Панорами» чи до міжнародної конкурсної програми. Вирішили, що фільм таки конкурсний. Важливий момент полягає також і в тому, щоб час від часу оновлювати не лише список режисерів, твори яких демонструємо, а й учасників фестивального журі, вливати туди «нову кров».

 

Голландія може похвалитися двома картинами, які здобули «Оскари» за найкращий фільм іноземною мовою, і ви були активно залучені до цього процесу.


Що потрібно враховувати європейським національним кіновиробникам, режисерам і продюсерам, які вирішили позмагатися за такий приз?


— Гадаю, у мене багато досвіду в цій сфері. Коли я починала роботу щодо промоції голландського кіно, то ось яка думка крутилася в моїй голові: усі навколо знали, який спортсмен де і як переміг, успіхи чи невдачі футбольних команд, проте ніхто не казав, що той чи інший фільм здобув певний приз. Моїм покликанням, справою стало те, щоб на радіо стали говорити про кіновідзнаки. Мова не тільки про «Оскар».


Якщо казати про Кіноакадемію в Лос-Анджелесі, то там доволі складна система, специфічний процес ухвалення рішень, тобто як саме щось має бути, хто й за що саме може голосувати. Картин, із яких можна обирати, там справді багато. Варто зауважити, що чимало країн, як на мене, роблять велику помилку, коли посилають до Оскарівського комітету кінострічку, яка, на їхню думку, є найкращою. У кожній державі працює свій Оскарівський комітет, що обирає фільми для участі в конкурсі Американської кіноакадемії. Якщо такого комітету немає, то країна не може самовільно подати картину, яку вважає найкращою. Оскарівський комітет кожної держави презентує її кіноспільноту, і важливо там представити всі її елементи.


Коли я працювала в Голландському оскарівському комітеті, то раз по раз повторювала: слід знайти в себе такі фільми, які можуть перетнути океан, бо те, що ми тут вважаємо найкращим кіно, не обов’язково є таким на американський смак. Тому дискусія, яку стрічку послати за океан, завжди містила в собі питання від усіх учасників комітету щодо певної категорії фільмів: чому саме ці, адже ми маємо кращі? Проте найліпші стрічки на наш, скажімо так, національний погляд не обов’язково є тим, що американці можуть зрозуміти й оцінити. Знаєте, вони все ж таки належать до іншої культури.

 

Читайте також: П’ятдесят відтінків жіночого


Ми жодним чином не якісь там ясновидці й не можемо зазирнути до свідомості американців, проте намагаємося намалювати собі схему, які картини з тих, що маємо у власній країні, можуть здобути визнання в США. Розуміння, чи може такий фільм стати переможцем у Каннах або Венеції, доволі часто допомагає здогадатися, чи є в нього шанс перемогти в Америці. Важливо також, чи здобували номіновані стрічки призи американських кінофестивалів, які показують, що вони подобаються тамтешнім глядачам. Це своєрідний пазл: як вкластися в той образ, який американцям буде зрозумілий. Якщо ви надішлете їм красиву, проте дуже українську стрічку з купою питомих національних ознак і відповідним контентом, яка вам надзвичайно подобається, але надто локальну щодо гумору чи інших елементів, то навряд чи вона матиме для глядачів і журі в США значення.


Чого ж вони хочуть? Універсальної історії з місцевим духом. Вона має торкати всіх без винятку, проте бути вміщена в типовий локальний колорит певної країни. Добрий приклад, думаю, — голландська стрічка «Польська наречена» режисера Каріма Трайдії, що здобула «Золотий глобус». Ця історія показує події 20-літньої давності, вона про жінку-біженку, яка довго та важко поневірялася, проте зрештою прибилася до ферми. Остання зображена дуже голландською, власне, такою, якою її хочуть бачити на екрані, і, звичайно, тамтешні пласкі ландшафти. А історія, що розгортається на цьому тлі, — це розповідь про кохання двох людей, які розмовляють різними мовами. Вона універсальна й торкає всіх без винятку. Таким чином, глядач в Америці бачить Нідерланди та універсальну історію кохання.


Нідерланди виграли «Оскар» за найкращий фільм іноземною мовою завдяки стрічці «Рід Антонії» режисерки Марлін Ґорріс. Зняли її на ландшафтах північної Франції, які, проте, багато в чому схожі на голландські. Віллеке ван Амельрой, що грає головну героїню стрічки, також скидається на справжню нідерландську фермерку. Картина розповідає про жіноче звільнення в умовах тиску суспільства, у якому домінують чоловіки, тобто універсальну історію. До цього треба додати ще приз Торонтського кінофестивалю — і отримуємо всі інгредієнти, потрібні для того, щоб мати справжні шанси поборотися за «Оскар». Кінофестиваль у Торонто важливий тим, що якщо фільм сподобався тамтешній, канадській аудиторії, то це вказує на те, що є чималий шанс на таку саму реакцію в США. Так сталося й із другою нідерландською стрічкою, що здобула «Оскар», — «Характер» режисера Майка ван Діма.


 

Кіно так само, як література чи малярство, прив’язане до конкретної національної культури. Як зберегти баланс між універсальністю історій, які воно оповідає, і національною унікальністю, яку воно передає, щоб охопити щонайширшу аудиторію?


— Власне, це те, чим займається організація European Film Promotion, у якій я співзасновниця. Річ у тім, що коли виїжджаєш за межі Європи, то розумієш, що в американців та азіатів є певне уявлення про типову європейськість, навіть попри те, що сама Європа не одноманітна. Я кажу про те, як зроблена наша кінокартинка, як ми розповідаємо історії в кіно. Є вже певні кліше щодо картин нашого континенту: французькі фільми переважно про кохання, стосунки, у них герої багато розмовляють. Італійське кіно — про родину, любов, кухню та Середземне море. Скандинавські стрічки замішані на специфічному відчутті нордичності. Азіати та американці не бачать цієї шкали варіативності: для них ідеться про європейців, і все. Тому першим аргументом привабливості для них є той факт, що йдеться про європейське кіно, а далі вже — що воно іспанське, голландське чи українське.

 

Читайте також: Відлуння Донбасу в Москві та Нью-Йорку

 

Ви були дотичні до організації та проведення фестивалів голландського кіно в інших країнах Європи та світу. Це ефективний інструмент промоції культури Нідерландів за кордоном, зокрема знання про кінокультуру?


— У Нідерландах із цим було нелегко. Досі мені кажуть, що не бачили жодного голландського фільму, і я думаю після таких слів, що виконую свою роботу погано. Проте за фактом трапляється часто так, що насправді мої співрозмовники бачили це кіно, просто не асоціювали його зі згаданою країною, а, наприклад, із Німеччиною, як це сталося у випадку з «Родом Антонії». Проте це нідерландський фільм. Кіно цієї країни не є чимось таким, що виставлено активно напоказ і про що знають усі та кожен. Якраз ні.
Нідерланди відомі легалізацією легких наркотиків, тюльпанами та секс-культурою, але не фільмами, як-от Франція чи Італія. Попереду складна робота з кінопромоції. Що потрібно Україні для популяризації кіно у світі? Розвинута мережа посольств, які займатимуться і цим питанням, а також гроші. На жаль, за просування кіно доводиться платити. Франція, наприклад, має найкращу агенцію з кінопромоції у світі, і там розуміють, що, пропагуючи культуру, пропагують власну державу. А це можна використати у власній політиці. Скажімо, спочатку відбувається якась важлива політична зустріч, а далі, увечері, показ хорошого французького фільму для учасників того саміту. Це можна використовувати.


Я дуже хотіла б працювати для України, просувати її. Скажу чесно, що ніколи досі не бувала в Києві. Приїхавши сюди, подумала: «Вау! Чому мені ніхто не розповідав про це місто досі?». Чутно про Париж, Рим, Прагу, Будапешт, проте ніхто не говорить про Київ. Але це місто — справжній Париж сходу. Подумала, що багато чого втратила, не відвідавши це місто. Є те, чого кияни не роблять. Зокрема, не популяризують своє місто у світі. Наприклад, мені кажуть, що не мають зеленого уявлення, де Київ, не знають, що це в Україні. Тут потрібна популяризація, і я знаю, що робити.
Думаю, Україна багато чого може запропонувати в культурному сенсі. У вас талановите суспільство, вписане до міжнародної спільноти. Тут розмовляють мовою міжнародного спілкування. Важливо, щоб люди про вас дізнавалися, приїжджали й проводили тут певний час. Копродукція кіно — ще одна важлива тема. Це вже відбувається у вашій країні, і з часом відбуватиметься в більших обсягах.


Україну, щоправда, ще треба відкрити й дослідити. За часів моєї молодості вона, як і вся Східна Європа, була за залізною завісою. Здавалося, що країни, які до неї належать, однаковісінькі. Коли та завіса впала, ми почали відкривати й досліджувати, що ж за нею. У певний момент здавалося, нібито там лишень Росія. Виявилося, що ні. Хочете, щоб вашу країну для себе відкрило більше людей? Зробіть так, щоб до неї були дешеві авіарейси. Чому у вас немає того ж таки EasyJet, Transavia? Монополії великих авіакомпаній не сприяють популярності та відкритості України. Спочатку до якоїсь країни приїжджають на вікенд. Якщо сподобається, то відвідують ще раз, орендують машину, їдуть углиб, щоб її подивитися. Чому це важливо в контексті кіноіндустрії? Колись ми в Європі не бачили жодного фільму з Таїланду. Але настав момент, коли до цієї країни стали активно подорожувати, полюбили тамтешню кухню, у європейських країнах з’явилися тайські ресторани, бо на них є попит. Після цього таїландське кіно стало тим, на що європейські глядачі захотіли подивитися. Отак просто, але починається все з подорожей.

 

-----------------------

Клаудія Ландсберґер — голландська кінопродюсерка. У 1978–1983 роках навчалася в Університеті Амстердама, здобула ступінь магістра міжнародного права. Випуск­ниця кінофакультету Школи мистецтв Тіша в Нью-Йорку. Із 1995-го по 2010-й — керівний директор організації Holland film, що просуває та посилює позиції нідерландського кіно на міжнародній арені. Із 2001 по 2013 роки була членом вибіркового комітету конкурсної програми Берлінського міжнародного кінофестивалю. Із 2010-го по 2015-й — директорка Нідерландського кіноінституту EYE. Нині вона одна з членів вибіркового комітету Венеційського кінофестивалю та з 2015 року — виконавчий партнер міжнародного продюсерського бюро BaseWorx For Film.