Культура

  ▪   Ярослава Куцай

Навіщо нам переклад?

Чому після того, як ми заговоримо англійською не гірше за носіїв, а потім, може, ще кількома мовами, українська версія зарубіжної літератури матиме значення
Матеріал друкованого видання
№ 31 (559)
від 2 серпня

Так уже повелося, що читачі схильні приписувати чесноти тексту авторові, а от огріхи та слабкі місця перекладачеві. Дістається й професіоналам, які здобувають визнання. Доволі показовий приклад — перший переклад англійською повісті «Вегетаріанка» корейської письменниці Хан Канг, який підготувала Дебора Сміт. Його поява подарувала обом літераторкам у 2016 році Букерівську премію. Англійській версії закидали надмірну поетичність, нібито не настільки притаманну оригіналу, і видозміну діалогів персонажів Канг. Але Сміт була готова до критики навіть більше, ніж до успіху: «Тут діє принцип «зазнай провалу, а потім зазнай кращого провалу». Гадаю, мій провал був нівроку».

 

Читайте також: “Бути іншим — це не проблема”. Три розмови про досвід писання в еміграції


Що таке якісний переклад? З радянських часів нам у спадок дісталися класичні твори в колоритних і яскравих інтерпретаціях таких майстрів-феноменів, як Микола Лукаш та Анатоль Перепадя. Але відданих і самозречних, як вони, послідовників у них не лишилося. Тобто таких, щоб сповна могли присвятити себе перекладацтву й мали настільки ж широкий кругозір. А для якості, що її так не вистачає, як-не-як потрібна чимала кількість годин зосередженої роботи й наявність однодумців. Дослідження Творчої спілки перекладачів і письменників (яка, до речі, наразі призупинила діяльність), проведене 2014-го, показало, що в Україні з 10 тих, хто береться за цю невдячну з фінансового боку справу, сім поєднують її з іншими заняттями, зокрема з викладанням, журналістикою та письменництвом.

 


Але нам не найскладніше. Для наших сусідів білорусів типовою є ситуація, коли перекладачі працюють задарма. Мій хороший сябар Аляксєй Знаткєвіч за свою білоруську версію «Пролітаючи над гніздом зозулі» Кена Кізі не отримав жодної копійки, як і троє інших перекладачів-ентузіастів, які взялися за перевтілення своїх улюблених американських авторів для серії «Американка». Ніхто й не сподівався, що публікацію творів, основний мотив яких — прагнення свободи та бунт проти системи, підтримає білоруська держава. Щоб забезпечити видання книжки, літераторка Мария Мартисєвіч, яка опікувалася проектом, організувала краудфандинг.

 

Читайте також: Літакцент року: без поезії, але з Жаданом і Чехом


Є, звісно, деякі переваги для автора в ситуації невизначеності. Зокрема, він позбавлений стресу через жорсткий дедлайн і може самостійно обирати близький серцю матеріал. Від початку роботи до остаточного виходу перекладу Знаткєвіча, враховуючи написання чернетки, численні доопрацювання — від загальних до дрібниць (довелося замінити місцями букви в кількох нецензурних словах на зірочки з огляду на вікові обмеження, встановлені в Білорусі на контент певного змісту) — і час, коли текст був у режимі очікування, минуло сім років. Який був мотив займатися цим так довго й pro bono, запитую. «Я не відчував вагомості власної місії, — каже мені Аляксєй. — Просто мені сподобалася ця книжка, тож я хотів створити текст, не гірший за оригінал, щось своє. Умів — зробив. Що з того вийшло, читач краще знає». Патріотизм перекладача? Він у тому, щоб надати читачу-співвітчизнику вибір.
Як ви почувалися б, якби ваш закордонний бізнес-партнер раптово вам зізнався, що в дитинстві запоєм читав своєю рідною мовою «Торе­адорів із Васюківки»?

 


Переклад зміцнює статус мови та позиції її носіїв у літературному процесі. Утім, це вимагає системності, чого можна повчитися у німців.


Один із найзначніших їхніх правителів Фрідріх Великий послуговувався виключно французькою. Німецькі перекладачі XVIII століття мали з цим клопіт і доклали серйозних зусиль до створення власних інтерпретацій п’єс Шекспіра, щоб продемонструвати королю силу та переконливість рідного слова. Сьогодні німецька — мова, якою найактивніше перекладають.


У Чехії вона ще століття тому домінувала в багатьох сферах, але, попри це, чехи тихо та впевнено перекладали по-своєму. За виснов­ками дослідження книговидання в Чеській Республіці, проведеного у 2015-му, нині більшість її громадян охочіше читає чеською, ніж іноземними. Тож перекладачі далі відкривають для чеського читача світ у строкатості його розмаїття. Адже Чехія належить до однієї з найбільших літературних держав світу за кількістю книжок, виданих на душу населення протягом року. Доволі характерним є пожвавлення інте­ресу до скандинавської літератури, особливо детективів. Значною мірою це заслуга північних країн, де діють спеціальні фонди, що популяризують власних письменників за кордоном.

 

Читайте також: Культурна дипломатія та її фундамент

 

Такий фонд є і в Ісландії, яка теж серед націй-книголюбів із найбільшою кількістю лауреатів Нобелівської премії на душу населення, як люблять зазначати самі ісландці (а йдеться насправді про одного на третину мільйона). У них переклад — одна з найпоширеніших форм інтелектуального дозвілля. Чинний президент країни Ґвюдні Торласіус Йоуганнессон ще задовго до того, як замислився про високу посаду, переклав чотири горори Стівена Кінґа. І хоч в Ісландії населення добре володіє англійською та читає нею не гірше, ніж ми російською, переклад зарубіжних класиків і найпопулярніших авторів сучасності ісландською є для країни способом самоактуалізації, утвердженням ідентичності, що виявляється в майже рефлекторному пориві відтворити шедевр, але своїми зображально-виражальними засобами.


Як зауважила перша демократично обрана жінка-президент і посол доброї волі ООН у справах захисту мов ісландка Віґдіс Фіннбоґадоттір, осмислення людської думки різними мовами допомагає глибше усвідомити різницю між країнами та знайти спільне, що вкрай важливо для забезпечення миру. Переклад — це завжди привід розпочати діалог, окреслити точки дотику та суперечності, а отже, потужна складова культурної дипломатії.

 

Читайте також: Софі Жульєн: «Українська література заслуговує на популярність»


В Україні останніми роками чи не найпомітніших обертів набирає видання нон-фікшн. У перекладачів у цій ніші менше простору для маневрів і самоствердження, ніж у їхніх колег, які перекладають художню літературу, але й менше підстав почуватися незатребуваними. Видавництва формують доволі амбітні списки, намагаючись устигнути підготувати їхні українські версії до відкриття книжкових ярмарків (щонайменше дві масштабні події на рік).


У видавничій справі, як і в спорті, зосереджені на результаті. І він залежить передусім від того, наскільки добре взаємодіють члени команди. Тому хиби не лише на совісті людини, яка писала текст, вважає перекладачка ділової літератури Наталя Палій. Позаяк редактор має свій погляд на те, яким повинен бути продукт, потім до роботи долучається коректор — теж із власним баченням, а ще ж є піарники-маркетологи, які переймаються тим, щоб назва книжки добре продавалася. «Коли всі етапи рвані й незлагоджені — така собі гра амбіцій, якість страждає», — переконана Наталя, маючи на увазі передовсім дохідливість тексту й точність, бо ж ідеться про літературу факту. На її думку, краще вдатися до тавтології, якщо це допоможе уникнути плутанини, ніж, скажімо, вживати як синоніми дохід і прибуток, що теж трапляється.


«Перекладачеві треба постійно вчитися, орієнтуватися в темі й знати термінологію, щоб добрати вдалі українські відповідники, — каже Наталя. — Не кожному з нас доведеться працювати над творами Джойса, але всяка зграбно перекладена мотиваційна бізнес-книжка, де терміни на своєму місці й де слова автора не спотворені, буде внеском у формування українського масиву перекладної літератури, за який не соромно».