Культура

  ▪   Катерина Барабаш

Вулкан на тлі Арарату

Український фільм підкорив оскароносця
Матеріал друкованого видання
№ 29 (557)
від 19 липня

Які ж хитрі організатори міжнародного кінофестивалю «Золотий абрикос»! Чудова ідея — організовувати захід у найспекотнішу пору, у середині липня, коли не всякий гість чи учасник наважиться навіть на вулицю просто так вийти, а якщо вже вийшов і дістався до кінотеатру, то покинути залу з кондиціонером йому точно не до снаги. Хочеш не хочеш — сиди й дивись. І цікаво ж Єреваном погуляти, країною поїздити — неймовірна країна! Але як це зробити, коли температура за вікном 43 градуси зі знаком плюс?! Словом, молодці організатори.


Цього року «Золотий абрикос» був ювілейним, 15-м. Зовсім молодий, але вже зміцнілий, досвідчений, престижний. Це вам не жарт — сам Асгар Фархаді, дворазовий оскароносець («Розлучення Надера і Сімін» та «Комівояжер»), погодився стати головою журі! Поміж гостей Даррен Аронофскі, який прибув на власну ретроспективу, та Ульріх Зайдль, мегакласик світового кіно, похмурий австрійський геній. До кожного небожителя можна було підійти, поплескати по плечу й запропонувати разом надломити вірменський лаваш. Відкриття нинішнього «Золотого абрикоса» збіглося зі святкуванням у Вірменії Преображення Господнього, або Вардавара. Цього дня годиться поливати одне одного водою. Доки Аронофскі йшов від готелю до оперного театру, де відбувалася церемонія, його стільки разів облили водою, що дістався на місце він мокрим із голови до ніг. Довелося помститися — роздобути пляшку води й полити зі сцени перший ряд гостей. Щодо самих гостей сказати важко, але спостерігати за тим усім було забавно. Що ще раз доводить: демократія на «Золотому абрикосі» — другий за значущістю пункт, заради якого сюди треба їхати за першої-ліпшої можливості.

 

Читайте також: Небесний покровитель Празької весни


Щодо кіно, то всі 15 років воно тут традиційно сильне. Географія широка. У конкурсі Польща, Словенія, Філіппіни, Україна, Туреччина, Болгарія, Швейцарія. Іноді фестивалю закидають зайву, як комусь може здатися, прихильність до авторського кіно. І правда, жанрових фільмів на тут зазвичай не буває. Або буває, але зовсім мало. Утім, попри докори, міняти свої уподобання організатори навіть не думають. «Золотий абрикос» суворо дотримує негласно сформульованого ще на початку свого існування правила: комерційне кіно можна дивитися в кінотеатрі, по телевізору або в інтернеті, але фестиваль надто любить кіно як мистецтво, щоб розбавляти його подібними атракціонами. За комерцією не сюди. Віднині і навіки. Ймовірно, частково цим пояснюється й той факт, що народ не валить на фестивальні покази, принаймні вдень. Стійкої звички споживання кіномистецтва поки що немає на всій території колишнього СРСР. На вірменських фільмах аншлаги, на фільмах-призерах Каннського, Венеційського, Берлінського фестивалів аншлаги. На інших — десь посередині. Звісно, зали не порожні, але до аншлагу далеко.

«Золотий абрикос» суворо дотримує негласно сформульованого ще на початку свого існування правила: комерційне кіно можна дивитися в кінотеатрі, по телевізору або в інтернеті, але фестиваль надто любить кіно як мистецтво


Конкурсна програма цього року була справді потужною: жодного прохідного фільму. Таке трапляється на фестивалях класу «Б», коли організатори готові надавати екран зі зрозумілих лише їм міркувань. Тут не той випадок. Тут продумана концепція, відповідно до якої дібрано стрічки. А крім того, з урахуванням світових тенденцій. Конкурсна програма виштовхнула на поверхню тему, яка хвилює і західний світ, і азійський, і Латинську Америку: сім’я, її втрата і знаходження. Більшість конкурсних стрічок так чи інакше пов’язані з проблемою кризи родини як такої. Розумні й сумні турецькі «Метелики», суворий словенсько-італійський «Іван», на межі антиутопії болгарський «Всюдисущий» — усі вони, як і багато інших на «Золотому абрикосі», досліджують болючу тему сучасної сім’ї. Але якщо ще кілька років тому кінематограф був налаштований щодо цієї проблеми песимістично, то тепер він помітно став наближатися до усвідомлення того, що серед океану найрізноманітніших цінностей і прихильностей люди все ж таки сподіваються на сім’ю.


Вірменія — країна з трагічним недавнім минулим. Геноцид 1915 року тут не тільки пам’ятають, а й із часом дедалі більше, глибше та детальніше намагаються осмислити його. Рефлексії на тему свого минулого — необхідна умова для майбутнього процвітання нації, і вірменський кінематограф, поза сумнівом, розуміє це на підсвідомо-художньому рівні. Багато нових фільмів так чи інакше, з тим чи іншим успіхом осмислюють трагедію сторічної давності. І не тільки осмислюють і вивчають, а й доволі рішуче шукають способи національної самоідентифікації. Наприклад, документальна стрічка «Сонце не покрити брудом» розповідає про нащадків тих вірмен, які за часів геноциду вижили завдяки прийняттю ісламу. Ці люди тоді змінили вірменські імена на турецькі, їхні правнуки теж мають турецькі імена та прізвища, а вірменської мови не знають. Багато хто навіть не відає, як насправді звали їхніх дідусів і бабусь, не кажучи вже про давніші покоління. Але тепер вони поступово починають мислити себе вірменами, вчать мову, часто їздять до Вірменії, подовгу стоять на колінах перед меморіалом жертвам геноциду. Це важкий і болісний процес, адже все життя тих людей минуло в Туреччині, фактично вони турки. Але кров предків, буває, кличе так голосно, що ослухатися її вірменські молоді люди, які народилися й живуть турками, не можуть.

 

Читайте також: Швейцарське кіно: без спецефектів


Вочевидь, замало часу минуло після трагедії. І аж ніяк не всі вірмени готові шукати способи примирення. Чимало спостерігачів обурені тим, що «Золотий абрикос» надто шанує турецьке кіно, виявляючи, на думку одного відомого тамтешнього блогера, «непотрібну толерантність». Мало який фестиваль обходить призами турецьких режисерів, що теж засмучує багатьох рішуче налаштованих експертів. Одностайності в цьому питанні немає. Одні вважають, що час уже шукати спільні точки, обговорювати минуле й майбутнє, інші так активно виступають проти, що часом доходить до рукоприкладства. Наприклад, торік тут побили відомого правозахисника Георгія Ваняна, який запропонував влаштувати у Вірменії фестиваль азербайджанського кіно.


Головний приз «Золотого абрикоса» отримав український фільм «Вулкан» молодого режисера Романа Бондарчука. У 2017-му його документальна стрічка «Українські шерифи» була висунута від України на «Оскара». А цьогорічний «Вулкан» щойно з великим успіхом пройшов на престижному фестивалі в Карлових Варах. Його герой — молодий, років 30 чи трохи більше, перекладач місії ОБСЄ Лукас (Сергій Степанський) — супроводжує свою групу на машині десь на Херсонщині. Унаслідок низки дивних подій він лишається в степу без грошей, без паспорта, без знайомих, без машини. Тут свої закони — закони Дикого поля. Поступово, день за днем, крок за кроком, Лукас ніби розчиняється в степу, у цьому дивному й простому житті, де люди не хочуть знати про бурхливу цивілізацію, яка десь неподалік. Тут ні в кого немає комп’ютерів з інтернетом, а мобільний телефон сприймається як забавний артефакт. Чоловіки суворі, дівчата прекрасні, і всі вони здаються казковими героями, які ненадовго матеріалізувалися з наповненого таємницею тутешнього повітря. Давні часи та сьогодення сплелися воєдино: ряди засохлих соняшників здаються застиглою ар­мією померлих предків, а герой, подорожуючи степом, повсякчас натикається на озброєних людей у камуфляжі.


«Вулкан» вартий уваги не тільки з огляду на достойний художній рівень. Він знаменує (принаймні дуже хочеться сподіватися на це) початок нової епохи в українському кіно — повернення знаменитого поетичного кінематографа, що почав свою ходу в слов’янських міфах, у творчості раннього Олександра Довженка, а потім був продовжений Сергієм Параджановим, Іваном Миколайчуком, Леонідом Осикою, Юрієм Іллєнком. Не дивно, що це сталося саме тепер. Адже поетичне кіно, головними носіями й творцями якого стали українські та грузинські кінематографісти, було покликане до життя тим духовним підйомом, що, своєю чергою, з’явився завдяки «відлизі». Легкий демократичний флер, що огорнув країну в 60-ті роки минулого століття, згустився в українському та грузинському кіно. Сьогодні, коли Україна вийшла на новий виток боротьби за свободу, очікувати появи нових сенсів у мистецтві закономірно.

 

Читайте також: Топ ключових кіноподій «Молодості»


У фільмі вишукано й страшно переплітаються міф і реальність, правда і вимисел. То раптом на задньому плані з’являється жіночий хор, який виконує «Пливе човен, води повен», а місцевий гультяй, шукач німецьких останків дядя Вова (Віктор Жданов) спокійно пояснює, що це міраж: колись тут втопили жіночий хор, і тепер він час від часу являється місцевим мешканцям. А ті, своєю чергою, вже звикли до нього. То герой несподівано опиняється в ямі посеред величезного безмовного поля, засадженого, наскільки можливо охопити поглядом, пониклими соняшниками. Тут, на цій землі, колись була повна чаша, колосилася пшениця, люди від душі веселилися й так само від душі працювали, а тепер тільки випалена земля й терпке повітря загадкового степу.


Ця давня вільна казка, що дихає напівзабутою міфологією, примудряється в руках Бондарчука природним чином переплести намертво поетичний дух та епічну міць.


Українське кіно все частіше і все голосніше звучить на міжнародних кінофестивалях. Кілька років тому тріумфально пройшовся світом фільм Мирослава Слабошпицького «Плем’я», зібравши неймовірну кількість призів. Стрічки молодих українських режисерів часто запрошують у спеціальні програми Каннського фестивалю. Сергій Лозниця, який нині живе в Німеччині, цього року отримав у Каннах приз за режисуру в програмі «Особливий погляд». Його моторошнувата фантасмагорія «Донбас» здатна викликати колосальний спектр емоцій.


Так, революції в українському кіно поки що не сталося, але мистецтво зазвичай і не відроджується через революції. Потрібна довга й кропітка праця, зокрема й просвітницька, щоб усі рівні влади та бізнесу, а слідом за ними й простий глядач зрозуміли: ті величезні ресурси в кіномистецтві, якими володіє Україна, не мають права не бути реалізованими.