Культура

  ▪   Катерина Барабаш

Небесний покровитель Празької весни

Чеське кіно до, під час і після Мілоша Формана
Матеріал друкованого видання
№ 28 (556)
від 12 липня

Кажуть, що Всесвіт складається з відлетілих душ. Якщо це так, то головне для них — зустрітися Там і впізнати одне одного. Не треба сумувати за тими, хто пішов. Краще уявімо собі, скільки радості вони відчувають, зустрічаючи давніх друзів на небесах.


Немає жодного сумніву, що першим, кого зустрів Мілош Форман, покинувши цей світ, став його однокашник і товариш по інтернату Вацлав Гавел. Цікаво, що вони там зараз роблять? Сміються, згадуючи свої дитячі витівки? Сумують, що так і не зняли задуманої стрічки про Мюнхенську змову й захоплення Судетів, звідки Форман родом? Продовжують одвічний спір про способи боротьби з несправедливістю та несвободою? Два товариші-бунтарі, один із заможної сім’ї, інший сирота, чиї батьки загинули в концтаборі, обрали кожен свій шлях. Один став відкритим дисидентом-борцем, інший волів з-за океану закликати до свободи мовою кіно. Час Гавела настав, коли час Формана вже розвернувся, щоб піти. Один лишився, щоб боротися, інший поїхав із цією самою метою.

 

Читайте також: Швейцарське кіно: без спецефектів


Хоч би про що знімав Форман, завжди виходило про свободу. «Пролітаючи над гніздом зозулі» — це маніфест свободи у формі сучасної притчі, який у будь-якому місці, у будь-який час, у будь-яку епоху є не лише доречним, а й необхідним. Стрічку можна дивитися безперервно, і щоразу на фразі «Я хоча б спробував» стискатиме горло від сорому за те, що свобода була поруч, а ти не зміг або не схотів нею скористатися. «Амадей» про вільний дух, який віє де хоче, вселяючись то в гультяя, то в гіганта-індіанця, то в чеського емігранта. «Любовні походеньки блондинки» нібито зовсім про щось простеньке, про невдалий роман, але загалом про наївні пошуки шляхів виходу з лещат тоталітарної держави. І остання стрічка на батьківщині «Бал пожежних» — безумовний шедевр, відчайдушна спроба показати ціну свободи, точніше ціну несвободи, коли суспільство, знехтувавши вільним духом, задихається у власному смороді.
Потім були радянські танки, які роздавили Празьку весну. Форман розумно розсудив, що дисидентом йому не бути, — у нього інший шлях, — і не повернувся з Парижа, де в цей час вів переговори щодо нового фільму. Багато хто тоді був переконаний, що він неправий, мовляв, почекай, мине час, ми проженемо цю мерзотну владу — і ти зніматимеш усе, що захочеш. Хтось вважав, що Форман лишив батьківщину у важкий момент. Але сам режисер твердо знав: його батьківщина — мистецтво. А мистецтво і є тим самим вільним духом, який віє там, де хоче.


Але він скучав, дуже скучав. І за першої-ліпшої можливості зняв кіно на батьківщині. «Амадея» він створював у Чехословаччині, таким чином ніби вдихнувши в цей твір і рідного кіно також.

 

Початки чеського кіно


Але ж чехословацький кінематограф, якщо розібратися, ненабагато старший від самого Мілоша… Його історія почалася доволі пізно: тільки в 20-ті роки минулого століття стали з’являтися імена, про які почули не тільки в стінах кіностудій, а й у країні та навіть за її межами. Доти на території нинішньої Чехії не існувало бодай якоїсь кіноіндустрії, хоча окремі люди з камерами в Чехії та Словаччині (тоді ще Австро-Угорщині) вряди-годи зустрічалися.

 

Читайте також: Королева серед сірого каміння


У 1920-ті справа стала поступово розвиватися, хоча жодної матеріальної бази для кінематографа там не було. Знімали в маленьких одноразових студіях. Кіногалузь більше нагадувала циганський табір, який переїжджав із місця на місце. Виходили переважно мелодрами про любов — невигадливі одноденки. А втім, уже тоді, у 1920-ті, з’явилися перші режисери зі світовим ім’ям. Піонером чехословацького кіно на міжнародній сцені став Ґустав Махати. Його напіверотична кінопродукція, яка сьогодні з огляду на свою цнотливість викликає лише усмішку, поклала початок популярності чехословацького кіно за кордоном. Стрічка з вельми промовистою назвою «Екстаз» у 1933 році взяла участь у конкурсі Венеційського кінофестивалю, а виконавиця головної ролі Гедвіґ Кіслер, змінивши ім’я на Геді Ламарр, подалася в Голлівуд.

десятиліття еміграції, коли Форман став надбанням американського та — ширше — всього світового кіно, не обтесали його «чеськості». Він лишився чехом


А незабаром у Баррандові, передмісті Праги, з’явилася кінофабрика. Заснували її брати Вацлав і Мілош Гавели (перший — батько майбутнього президента Чехії). Робота закипіла, кіновиробництво було поставлено на потік. Відтоді чеське кіно існує як явище. До Другої світової війни воно вважалося куди сильнішим, ніж, скажімо, німецьке, французьке чи італійське. З’явилися свої знакові постаті. Тоді, наприкінці 1930-х, зажив світової слави Отакар Вавра. Засяяли нові кінозірки. Зокрема, неабиякий міжнародний успіх здобула чеська акторка із сумною долею Ліда Баарова. Вона мала необережність відповісти взаємністю закоханому в неї Йозефу Ґеббельсу, який навіть збирався кинути сім’ю, але наткнувся на заборону самого Гітлера й був змушений розірвати ці стосунки. Фільми з Бааровою заборонили. Акторка довго поневірялася світом у пошуках гідної роботи й померла в безпросвітних злиднях у Зальцбурзі 2000 року. На батьківщині її так і не пробачили.


Воєнні та повоєнні роки були для чеського кінематографа не найвеселішими. У війну студія в Баррандові була млявим придатком німецької УФА, а по її закінченні чехословацький кінематограф, знову ставши самостійним, розгубив чимало режисерів: хтось емігрував, когось уже не було в живих. До 1960-х цей вид мистецтва переживав не найкращі часи.

 

Урожай 1960-х


1960-ті можна вважати часом істинної появи чеського кіно: воно було народжене «новою хвилею», подібною до аналогічних у французькому (nouvelle vague) та італійському (неореалізм) кінематографі. Утім, якщо стосовно французів та італійців розбіжностей немає — їхні «нові хвилі» назавжди увійшли в енциклопедію як нове слово у світовому кінематографі, то з чехами все складніше. Кінознавці досі не дійшли згоди, що ж відбувалося з кіно в Чехословаччині у 1960-ті: це був просто злет кіномистецтва чи все ж таки є підстави говорити про явище, яке вписало в історію світового кіно нову сторінку.

 

Читайте також: Відлуння Донбасу в Москві та Нью-Йорку


Утім, нехай кінознавці й далі сперечаються довкола термінів. Але фактом є те, що в 1960-ті роки у Чехословаччині з’явилася величезна кількість видатних фільмів, до того ж як для масового глядача, так і для кіномана. Точкою відліку для нового часу чеського кіно стала стрічка Мілоша Формана «Чорний Петро» (1963). Головний герой — 16-річний хлопець, який, попри незадоволення своїх батьків, зовсім не хоче шукати своє місце в житі й анітрохи не засмучується через це. Він живе як дихає: закохується, ходить на танці, сперечається з друзями, підпрацьовує в магазині охоронцем — і все це легко, без мети, без планів.


Саме тоді до Формана уважно придивилася влада. Стало зрозуміло, що цей режисер відчинив якісь двері, через які в чехословацький кінематограф повіяв вітер свободи. А з ним у кінематограф прийшли нові імена: Борживой і Карел Земани, Їржі Менцель, Олдржих Липський, Віра Хітілова, Їржі Секвенс, Іван Пассер, Войтех Ясни, Вацлав Ворличек, Їржі Трнка… Зазвучали ці імена й за межами Чехословаччини, де нове чехословацьке кіно сприйняли на ура. Причому не тільки у Східній Європі, а й у всьому світі. Наприклад, «Чорний Петро» несподівано для всіх став володарем головного призу надзвичайно престижного фестивалю в Локарно й далі продовжив свій тріумфальний шлях. Кіномани з різних країн задивлялися фільмами Карела Земана, який знімав на межі ігрового кіно та мультиплікації, у чомусь перекликаючись із кінопошуками Олександра Птушка. Ще в 1950-ті вийшла чудова стрічка «Подорож у доісторичні часи», трохи пізніше — найвідоміша робота режисера «Таємниця острова Бек-Кап». У 1960-ті в прокаті були «Барон Мюнхгаузен», іронічні «Два мушкетери», веселе «Викрадення дирижабля». Їржі Трнка миттєво прославився після прем’єри німої лялькової стрічки «Сон у літню ніч» (за Шекспіром). Войтех Ясни зачарував увесь кіносвіт своєю сучасною казкою «Ось прийде кіт». Це досі один із найпопулярніших фільмів у Чехії. А антифашистські драми «Магазин на площі» й «Смерть зветься Енгельхен» Яна Кадара та Елмара Клоса, «Експрес до Відня» Карела Кахині? І хоча багато хто досі ставить під питання правомірність терміна «нова хвиля чехословацького кіно», саме тоді, у 1960-ті, на мапі світу з’явилася ще одна кінодержава.


Звісно, не всі ці стрічки набували масового поширення. Масовий глядач усе ж таки пізнавав чехословацьке кіно за фільмами мейнстриму, які тамтешня кіноіндустрія постачала безперебійно. Детективи та бойовики («Поліцейська година», «Король Шумави»), мюзикли («Якби тисяча кларнетів…», «Старі на збиранні хмелю») комедії. Комедії, а надто пародійні, були особливо популярними. Мало хто не бачив «Кінець агента» з Їржі Соваком, «Людину з першого століття» з Любомиром Липським, «Привид замку Моррисвілль» із цілим квітником чеських кінозірок від ветерана Марвана до молодих Матушки, Фіалової, Ольмера, Новакової. А знаменитий «Лимонадний Джо», що не сходив у СРСР з екранів аж до кінця перебудови? Словом, чехословацьке кіно вміло не лише ставити суспільству діагнози, а й грамотно розважати людей — без пошлості й поганого смаку.

 

Читайте також: «Оскар»-2018: Фантастичні жінки на екрані та в житті


Іван Пассер, Мілош Форман, Віра Хітілова, Їржі Менцель стали першими ластівками нової ери чехословацького кіно. Деякі кінознавці вважають, що ця ера пішла не від Формана, а від стрічки Менцеля «Злочин у жіночій гімназії». Але це вже деталі. Чехословацьке кіно тих років сміялося над системою, вирізнялося сатирою й сарказмом. Особливо успішним був Форман, чиї «Бал пожежних» і «Любовні походеньки блондинки», що вийшли після «Чорного Петра», неабияк розлютили владу. Друг Формана Іван Пассер знімав абстрактніше кіно на межі з імпресіонізмом. Сміливими, розкутими були роботи молодої Віри Хітілової. Її «Маргаритки» до сьогодні вважаються світовою
класикою.


Свобода у вигнанні


У серпні 1968-го сталася катастрофа: на вулицях Праги з’явилися радянські танки. Празька весна закінчилася. Потужну чехословацьку відлигу, яка дала стільки надій і стільки нових імен, заморозила безжальна радянська система. Культурне життя, не в змозі їй протистояти, приречено завмерло. Митці збирали валізи й покидали країну. Не повернувся з Парижа Мілош Форман, поїхали Іван Пассер, Войтех Ясни. Вітер свободи, який пробився в чехословацьке кіно завдяки цим людям, із ними ж і полетів. На перший погляд, нічого страшного не сталося: ну поїхали якісь режисери, але ж масове кіно лишилося. І далі знімав свої кіноказки Карел Земан, випускали одну за іншою комедії Олдржих Липський і Вацлав Ворличек. Але кіномова початку 1960-х була забута. Чехословацькі фільми після придушення Празької весни вже мало відрізнялися від продукції, якої було багато у всьому світі. Час від часу щось знімали Хітілова, Герц, але то вже були радше винятки.

Осмислення тоталітарних часів на якомусь етапі стало улюбленою темою нових чеських режисерів. Утім, цього етапу не оминув жоден кінематограф Східної Європи, який звільнився від радянського тягаря


Люди старшого покоління на пострадянських теренах пам’ятають популярний у 1970-ті роки серіал «30 випадків майора Земана» Їржі Секвенса. Здавалося б, простенький скетч-детектив, але в ньому була зашифрована історія повоєнної Чехословаччини. Майор поліції Земан із чим тільки не стикався упродовж 30 років: і з колективізацією, і з Празькою весною, і з переворотом Ґоттвальда, із радянськими танками. Йому доводиться боротися зі шпигунами та спекулянтами. У Союзі про всяк випадок показали не всі серії: радянські спецслужби все ж таки були досвідченішими за чехословацьких і вміли читати між рядків. Хоча Земан був справжнім соціалістичним служакою.


У 1980-ті чехословацька кіноіндустрія зосередилася на казках, фантастиці та дитячому кіно. Час від часу з’являлися помітні стрічки Хітілової, Менцеля, але колишньої слави тамтешній кінематограф собі вже не повернув. Яскрава, свіжа кіномова, якою заговорило покоління режисерів 1960-х, була забута. Спочили в Бозі ідеали й прагнення Празької весни. У кіно почалася стагнація.

 

Повернути місце під сонцем


Але з Оксамитової революції ситуація стала швидко змінюватися. Нове покоління піднатужилося й повернуло у вітчизняне кіно особливе чеське почуття гумору, вільний дух сюрреалізму, унікальний гротеск, яким так добре володіли майстри старого покоління. Чеські фільми знову зазвучали на міжнародних кінофестивалях, кінознавці та кіномани вмить запам’ятали такі імена, як Петр Зеленка, Радим Шпачек, Ян Гржебейк, Роберт Седлачек. «Хроніки звичайного безумства» Зеленки кінознавці зарахували до золотого фонду чеського кінематографа. Два роки тому вийшов його фільм «Загублені в Мюнхені», що порушує тему зради союзників напередодні Другої світової. За сюжетом 90-річний папуга, що до війни належав прем’єр-міністрові Франції Даладьє, промовляє багато цікавого, повторюючи репліки свого господаря. Історія Мюнхенської змови повертається зовсім іншим боком.

 

Читайте також: Емоціональні паралелі


Осмислення тоталітарних часів на якомусь етапі стало улюбленою темою нових чеських режисерів. Утім, цього етапу не оминув жоден кінематограф Східної Європи, який звільнився від радянського тягаря. «Пута» Шпачека і «Троянда Кавасакі» Гржебейка — найяскравіші стрічки з-поміж низки робіт, що відкривали непривабливі сторінки чехословацького тоталітарного минулого. Не обійшлося й без пошуків національної ідентичності. На цю тему знімали й знімають Гржебейк, Седлачек та багато інших.


По-різному склалася доля постсоціалістичних кінематографій. Роздроблена на кілька держав Югославія дала життя кільком цікавим кінематографам: сербському, хорватському, боснійському. Абсолютно новий, унікальний шлях обрало румунське кіно, що стало головним провідником кіно морального неспокою. Знову зміцніло польське, яке мало не загнулося через безгрошів’я. Сучасний чеський кінематограф пішов шляхом відродження давніх традицій. Дух Мілоша Формана раптом знову виявився відчутно сильним. Його органічне неприйняття несвободи, призабуте за роки тоталітарної благості, знову стало тією віссю, навколо якої закрутилася новітня історія чеського кіно.
І виявилося, що десятиліття еміграції, коли Форман став надбанням американського та — ширше — всього світового кіно, не обтесали його «чеськості». Він лишився чехом. Народившись у нещасних Судетах, втративши в концтаборах батьків, ненавидячи нацизм і будь-які вияви насильства. Ставши американцем, він не перестав бути чехом. І навіть якщо про нього кажуть «американський режисер», то неодмінно додають «чеського походження». Тепер він, напевне, небесний покровитель чеського кіно.