Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
11 травня, 2011   ▪   Валерій Шевчук   ▪   Версія для друку

Темна доба

«І, як в кожній культурній державі, де-не-де миготять ліхтарі...»
Матеріал друкованого видання
№ 17 (182)
від 28 квітня, 2011
Темна доба

Так іронічно сказав великий український поет Євген Плужник. І якби ми почали опитувати сьогочасне чиновництво України, то, певен, дуже мало знайшлося б таких, котрі б знали, хто він такий, отой Плужник. «Это же не Пушкин!» – сказав би кожен третій із них, і я знову-таки певний, що вони й Пушкіна гаразд не читали, бо для цього треба «тоже шевелить мозгой». Та й де їм, бідолашним, цікавитися чимось таким непотрібним та незрозумілим, адже власної кишені це не наповнить. Отож, роздумуючи над цим явищем, мимоволі запитав себе: чи потрібна державі культура?

У минулому розмислі я поставив дилему: митець і володар і намагався коротко оглянути, як та проблема вирішувалась у часі. Отже, сьогоднішня розмова – це продовження попередньої. Загалом держави поділяються на культурно розвинені, із середнім культурним розвитком та відсталі. Тож чи можна сказати, що коли держава дбає про свою (не сусідньої країни і не міжнародну) культуру, розвиває її, забезпечує митців (чи дає можливість їм самозабезпечуватися) і стимулює їхню працю, то це елемент її розвиненості? Безсумнівно! І чи не є відсутність такого піклування ознакою відсталості держави? Також безсумнівно, хоч і не тільки розбудовою культури вона переймається – завдань і клопотів у неї безліч. Але ще в Біблії написано: «Не хлібом єдиним живе людина». Тим-то культура і є духом нації, і не для чужого світу вона має творитися, а для себе, і коли її плодами опосередковано скористаються сусідні чи далекі народи, то це лише збільшить їй честь. Але породжена вона має бути лише на питомому національному ґрунті. Такий природний закон.

Що мусить робити для культури держава? Дати їй доручення, як чинили комуністи, фашисти і нацисти – тут вони однодушні, при цьому створивши цензорські наглядові заклади, щоб митці із визначених їм прокрустових лож не злазили, й експлуатувати їх, як будь-якого працівника? Але тоді починає творитися не культура, а її сурогат, бо загнати митців у касарні – це значить вихолостити їхній творчий дух. Зрештою, так чинять здебільшого відсталі держави.

А яка ж тоді в духовному плані держава наша? Вона існує не в системі розумних будівничих посягнень, а в системі аномалій, які останнім часом набрали дивоглядного образу і небачених у своєму анальфабетизмі форм.

Аномалії по-українськи

Основою культури є її система освіти, яку державі належить культивувати з особливим дбанням, бо аномалії в освітній системі – це ніж у спину нашому майбутньому. Відповідно, Міністерство освіти має очолювати не кар’єристичний вискочка, такий собі Ванька-Встанька, а державний муж, високоосвічений, мудрий і безсумнівний патріот своєї землі й народу. Це, здавалося б, аксіома, а що ми дістали після останніх виборів? Найгірше з гіршого – людину, що прийшла не розвивати українську систему освіти, а її нівелювати і нищити, при цьому з особливою негацією.

Другою основою культурного розвитку народу треба вважати плекання історичної пам’яті, культурних традицій, розвиток наук, що вивчають історію, минуле літератури та різних мистецтв із опублікуванням літературних та мистецьких пам’яток, систематизоване повернення культурних спадщин, забутих та відкинутих ворожими до української культури режимами (російський царизм, що забороняв указами цю культуру; комуністи, які фізично нищили тисячі митців, перетворивши живих на своїх маріонеток-підспівувачів). Що ж маємо? Ще одну систему аномалій. Горе-міністр Дмитро Табачник проводить ревізію української національної історіографії, відтак історія нашої країни твориться і бачиться не очима вітчизняної науки, а з огляду на вимоги і в інтересах сусідньої держави. А Інститут національної пам’яті очолила людина, яка не здатна навіть визнати Голодомор 1932–1933 років, очевидно, для неї мільйони і мільйони жертв українців пояснюються правильним курсом КПРС. Чи де у світі таке бачено і бувало? Ще один доказ, що не «німець», за Шевченком (російські царі мали в собі переважно німецьку кров), повинен писати нашу історію, а ми самі, інакше вільними не маємо права називатися. Відповідно цілком не існує українське кіно, ледве животіють видавництва, театри, інші мистецтва. Засоби масової інформації переважно російські й знач­ною мірою нетолерантні, навіть ворожі до української національної ідеї, а саме вона має стати повновартісною ланкою культурного процесу.

При цьому виявляється, що не тільки в широких колах нашого суспільства, а й у вищих урядових по-темному не відають, що це за птах такий національна ідея, хоч саме вона має бути тим ферментом, який лучить державу із культурним народом, що її репрезентує. А найбільшим парадоксом, отже, й аномалією особливого ґатунку є те, що не розуміють такого й президенти України. Свого часу цілком не розумів того Леонід Кучма, прилюдно в цьому зізнавшись. Теперішній же заявив, що його національна ідея – це економічний розвиток, який ми вже достатньо пізнали: з народу викачуються останні соки через збільшення квартплат і всіляких інших платежів, відбувається фактичне нищення через непосильні податки малого та середнього стану виробників і ще через нестачу заробітної плати при галопуючому зростанні цін, неймовірну бюрократизацію апарату, розгорнену корупцію тощо. Тож і виходить, що в нас, «як в кожній культурній державі, де-не-де миготять ліхтарі», але при цьому слово «культурна» треба писати в лапках.

А що ж таке національна ідея насправді, панове президенти та їхні люди? Недавно висів лозунг: «Україна для людей!» (у кримінальному світі «людьми» звуться злодії). Так ось, національна ідея – це єднання держави з народом у дусі за домінанти не держави, а народу, який має бути верховним носієм влади, що, зрештою, на словах забезпечено нашою Конституцією. Але в усіх оцих «економічних діях» воля народу до уваги анітрохи не береться. Національна ідея вимагає й іншого: щоб народ ставав освіченим, культурним, вільним, вирісши в державотворчу силу, і це напевне привело б до зростання й економіки. З темними людьми «світлого майбутнього» не збудуєш. Отже, знову все впирається в культуру, яку мала б культивувати держава. Але для того, щоб це сталося, треба, щоб у державники добиралися освічені, культурні й національно свідомі люди, бо риба, як-то кажуть, гниє з голови.

Курям на сміх

Колись комуністи проголошували, що державою може керувати й кухарка (в російських казках ще «Іванушка-дурачок»). Щоправда, в їхньому управлінні кухарки якщо й були, то на кухнях владників. А в нашій реальності освітнього рівня для чиновників не існує. Візьмемо такий разючий приклад. Теперішній чільник уряду не тільки не зміг вивчити державної мови країни, де він урядує, а й не здатен прочитати написаного для нього тексту. А чому? Бо елементарно не знає української абетки і читає ті тексти російською, від чого створюється такий волап’юк, що кури сміються. Відповідно постало запитання: чи може опікуватися культурою і плекати її такий цілком безграмотний чоловік? Ясна річ, культура не для його розуміння, й він зробить усе, щоб і його оточення було таке, ще й трохи гірше за нього. Про рівень освіченості його принципала й говорити не випадає – про це надто багато ходить анекдотів. Тим-то й такі темні стають наша держава і всі в ній, через те культура може творитися лише самостійно, а культурна діяльність і роботою не вважається.

Держава має максимально подбати про просвіту народу, впроваджуючи в його свідомість національну ідею, щоб громадяни могли стати співтворцями своєї країни. Для цього, гадаю, треба відновити бібколектори, які мають наповнювати українськими книжками всі малі й більші бібліотеки. Я не раз отримував листи із сіл та містечок, у яких люди скаржаться на духовну порожнечу, бо до них не доходять свіжа література і преса, тож мусять задовольнятися духовною блювотиною неукраїнського телебачення. Створення ж бібколекторів дасть змогу реально підтримати українське книговидання, відтак тиражі книжок матимуть уже не 500–2000 примірників, а принаймні вдесятеро більше.

Держава, яка дбає про власний авторитет, мусить бути зацікавлена в поширенні своєї літератури та мистецтва у світі, має брати участь у культурних міжнародних акціях, просувати свої твори, дбаючи про їхній міжнародний розголос. Так, я знаю, що Франція певною мірою фінансує вихід в Україні перекладів творів французьких авторів. Це саме робить Польща. А деякі невеликі країни проводять у світі пропагандистські акції: організовують переклади відомими мовами, рекламують тощо. Бо вони хочуть, щоб у світі знали їх як культурні держави; також випускають іноземними мовами найкращі твори своєї літератури й поширюють за кордоном.

Усього цього хотілося б. Але, на жаль, там, де міністрами стають погромники української культури, сподіватися на щось добре не випадає. «Що не день України стає дедалі менше», – сумно написав один із найстарших українських письменників Юрій Мушкетик.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено