Культура

  ▪   Ганна Трегуб

Швейцарське кіно: без спецефектів

Чим запам’ятався «Тиждень швейцарського кіно» в Києві

За кожною стрічкою так чи інакше криється текст, точніше, сценарій. Це та точка, де література, мистецтво вигаданої та окресленої на папері реальності, а чи реальності справжньої, донесеної завдяки жанру документалістики, переходить у візуальний, динамічний екранний образ. Європейський кінематограф, не маючи таких фінансових можливостей, як американська кіноіндустрія, робить ставку на природні ландшафти (а їх у Європі різних і цікавих вистачає) та архітектуру, а не віртуальну реальність, копродукцію та історії, які показують на екрані. Стрічки, що потрапили до цьогорічної ретроспективи найактуальнішого швейцарського кіно останніх років, показаного українському глядачеві на цьогорічному, другому за ліком, фестивалі «Тиждень швейцарського кіно», ще раз доводять, що Швейцарія  —  це не лише країна банків або якісних годинників, Альпійських гір та шоколаду, а й кінодержава. Не забуваймо, що з 1946 року в серпні там  відбувається масштабна подія для європейських та світових поціновувачів кіно — фестиваль у Локарно. Цей фестиваль відкрив світові багато нових режисерських імен і тенденцій у створенні стрічок. Може, з часом щось зміниться, але кіно, яке на ньому демонструють, досі дотримується гасла про те, що не лише форма, а й зміст трансльованого на екрані кінотеатру, з монітора, смартфона чи планшета має значення. Мета цього кіно не прямолінійна і не прозаїчна — воно не покликане розважити чи вразити кольоровістю та складністю спецефектів або створеної віртуальної реальності, а радше дати поштовх певним темам та дискусіям довкола них. Для цього досить гарних акторів та історії, яку вони оповідають.

 

Читайте також: Фестиваль «Молодість»: продовжити говорити

 

У цьогорічній швейцарській ретроспективі п’ять стрічок, що побачили світ в останні два роки. Цікаво, що всі ці фільми знято різними мовами — німецькою, французькою, італійською. Почати, мабуть, треба з картини швейцарської режисерки Петри Фольпе «Божественний порядок». Зі своєї частини Європи ми звикли бачити Швейцарію заможною, спокійною і прогресивною країною, у якій рішення ухвалюються громадянами на основі референдумів. Але що робити, коли вагома частина населення цієї країни — жінки — не мають права голосу? Петра Фольпе повертає глядачів на чотири десятиліття назад, на самісінький початок 1970-х років. Франція лишень нещодавно пережила буремні події 1968 року, а от у швейцарському селі в горах, здається, час застиг. Жінки тут не можуть працювати без згоди чоловіка, а той, як голова родини, може тринькати родинні заощадження так, як вважає за потрібне.

 

У центрі картини — історія молодої жінки, матері двох синів і домогосподарки, що разом із родиною мешкає у невеличкому швейцарському містечку, і в один момент починає боротися за виборче право для жінок. Це розповідь про патріархальне та консервативне суспільство Швейцарії другої половини ХХ століття, що накладає відбиток на всіх своїх членів — від наймолодших до найстарших. Петра Фольпе побудувала сюжет своєї стрічки на реальних подіях, працювала під час його створення в Архіві історії жіночого руху у Швейцарії. Атмосферу початку 1970-х років у Швейцарії можна описати як вельми жорстку. Розподіл суспільних ролей видавався наперед і назавжди заданим і незмінним. Політика — чоловікам, а жінкам — пилотяг. «Жінка в політиці є явищем, що суперечить божественному порядку речей», — говорить одна із противниць жіночої політичної емансипації в Швейцарії. Ця фраза не вигадана, а документальна цитата, яка дала назву всьому фільму. На противагу їй звучить голос головної героїні: «Ні, це не так».

 

Надання всім членам суспільства виборчого права незалежно від статі в останні сто років стало стандартом будь-якого повноцінного сучасного суспільства. Швейцарія до такого стану речей ішла доволі довго. Виборче право було надане жінкам цієї країни 1971 року,  коли 66% жителів країни проголосували за такі зміни. Останнім такі громадянські права отримало жіноцтво 1990 року у швейцарському кантоні Аппенцелль-Іннерроден під тиском Федерального суду Лозани.

 

 

«Щоденник мого розуму» режисерки Урсули Майєр також засновано на реальній історії, щоправда з яскравим кримінальним та психологічним присмаком. Це один із серії чотирьох фільмів, у яких ідеться про реальні кримінальні випадки, що сталися у франкомовній частині Швейцарії. Ця Стрічка Урсули Майєр, так само, як ще одна частина тетралогії, «Ім’я: Матьє» швейцарського режисера Ліонеля Бейера, була включена до програми цьогорічної Панорами Берлінського кінофестивалю.  У стрічці грає Фанні Ардан, і за словами багатьох критиків, ця її роль була однією з найсильніших та найцікавіших від початку 2000 років.

 

Читайте також: П’ятдесят відтінків жіночого

 

Швейцарський старшокласник Бенджамін Феллер, що задумав убити своїх батьків, надсилає своїй учительці французької мови та літератури (яку грає Ардан) свій щоденник, виконуючи завдання розказати про своє життя у шкільному творі. Лист, що він надіслав, потрапляє до вчительки вже після того, як юнак скоїв злочин, і здався поліції. Відкривати його їй доводиться за наказом судді, який усіляко намагається дізнатися про її вподобання у читанні та письмі, щоб поєднати будь-які наявні там теми з учинком хлопця. Що, як раптом її смаки та вподобання до темних тем спонукали її учня до важкого злочину? Головне явище, яке хоче показати режисер — шокова хвиля, яка накриває всіх осіб, дотичних до злочину та його розкриття і засудження.

 

 

Комедійна стрічка «Стрікер» — це чорна комедія режисера Петера Луїзі, яка розповідає про явище стрикінгу, коли хтось, не залежно від статі, з’являється оголеним у публічному місці. Як правило, це відбувається дуже короткий проміжок часу, а особа, що з’явилася голяка на публіці, біжить. «Стрікінг — це вже спорт», — говорить головний герой стрічки Бальц Наєф, учитель німецької мови. Він самотужки виховує доньку — важкого підлітка. Проте після того, як він випадково виграв гроші на спортивному майданчику нової школи, потрапляє у фінансове лихо. Разом зі своїм перукарем Куштрімом він розробив план, як швидко покращити свій фінансовий стан. Вони створили команду професійних стрікерів, які мали впливати на різні спортивні матчі, щоб Бальц і Куштрім могли вигравати на ставках у спортивному тоталізаторі. Проте, коли Бальц закохався в офіцера поліції Сандру Стребель, події розгораються зовсім іншим чином.

 

 

Любовна драма «7 днів» режисера Роландо Кола оповідає історію коротких, але красивих стосунків між Іваном та К’ярою, що приїхали на Сицилію, щоб допомогти підготувати все до весілля його брата Річарда з її подругою Франческою. Двоє дорослих людей закохуються одне в одного, хоча в нього за спиною негативний досвід стосунків, а вона вже давно заміжня. «Чому б і ні», — вирішують обидва, знаючи, що їхній роман не триватиме більш як тиждень, проте дуже красивий тиждень — на фоні чистого блакитного Середземного моря та сицилійських пейзажів.

 

 

Володарка «Золотого леопарда» фестивалю в Локарно, режисерка Ольга Балліф презентувала глядачам нову ігрову психологічну драму «Довкола Луїзи». Зйомки стрічки відбувалися в Швейцарії та Франції, в Женеві, Дюнкерку та Ліллі. Це історія рок-співачки Луїзи, якій 40 років, та її напарника Жюльєна, гітариста і композитора,  що виступають разом уже багато років. Одного разу батько Луїзи, якого вона не бачила ще з юності, підходить до неї після концерту. Він серйозно хворий, — ця зустріч змусить Луїзу по-іншому поглянути на власне життя. Режисерка та її головна героїня шукають відповіді на запитання, як це — бути донькою, жінкою, рок-музиканткою, та як рятувати свої стосунки, що, здається, дали значну тріщину.

 

Читайте також: Відлуння Донбасу в Москві та Нью-Йорку

 

Швейцарське кіно — про самих людей і для людей. Найголовніше, що завдяки кінокамері можна побачити чого люди хочуть і чого бояться, що вони переживають. Камера показує найцікавіше про людей навколо, те, про що вони самі ніколи не зізнаються. Так, це кіно без спецефектів, проте з внутрішнім наповненням, які торкаються емоцій та розуму глядача, змушують його думати та відчувати.