Культура

  ▪   Ярина Цимбал

Мажори 20-х років: красиві двадцятилітні

«Золота молодь» 1920-х років вела богемне життя: пила вино, балувалася кокаїном, танцювала до упаду, крутила романи і писала вірші, прозу або картини.

Це були інтелігентські діти, хлопці й дівчата, у кого стартові можливості виявилися вищими, ніж у пролетарів і селян. Часто вони виростали в просторих квартирах, яких не зачепило «уплотнение», бували за кордоном, працювали журналістами й дипломатами, а в дитинстві вони неодмінно сиділи на колінах як не в Лесі Українки, так у Михайла Коцюбинського, от тільки перегони на дорогих автомобілях не влаштовували. Для студентів робітфаків і непманів усе це було недосяжним: останнім бракувало шляхетного походження, а першим ще й грошей.

 

Максим Рильський з батьком (ліворуч) і Володимиром Антоновичем. Романівка, кінець 1890-х

Макс

Наймажорнішим українським письменником в усі часи був Максим Рильський. Його мама Меланія Федорівна Чуприна походила з простих селян, а син польського шляхтича і російської княжни Тадеуш Томаш Збіґнєв Рильський одружився з нею другим шлюбом не лише з любові, а й з ідеологічних переконань, адже сам він був хлопоманом і зближався з простим народом усіма способами. Дід Розеслав Кароль Теодор Ян Рильський володів чималими маєтками на нинішній Житомирщині. Синові Тадею він заповів село Романівку.

 

Читайте також: Шкурупій від А до Я

 

Максим Рильський довгий час був ще й одиноким письменником, хто народився в Києві, в столиці. Хрещеним його став Володимир Антонович — із батькових друзів-хлопоманів, знаменитий історик, професор університету святого Володимира. Після смерті Тадея Розеславовича сім’я перебралася в родовий маєток Романівку, але коли настав час іти до школи, Максима відвезли назад у Київ. Навчався він у приватній гімназії Володимира Науменка, а жив у батькових друзів — переважно в Миколи Лисенка та в Олександра Русова. Не дивно, що Максим чудово грав на піаніно, знався на музиці, рано почав писати вірші, у 12 років уже друкувався, а в п’ятнадцять вийшла його перша збірка «На білих островах» (1910). Інші про таке могли хіба мріяти: сидиш за партою, а в шкільній бібліотеці твоя книжка стоїть на полиці.

 

Тоді ж таки за партою Макс, як називали його друзі, захопився ефіром. Цікаво, що до ефіроманії його притягнув Базіль Молчановський — теж з інтелігентної родини, син науковця-історика, члена Старої громади Нікандра Молчановського. Згодом ефір заступив кокаїн. Цілком можливо, свої найкращі вірші молодий Рильський писав у «раю блаженних мук» — під впливом випарів ефіру або в кокаїновому чаду… І вже їхнє гімназійне товариство антропофагів не здається таким жартівливим, як про нього пишуть дослідники. І вже не дивує любов Макса до проклятого француза.

 

Максим Рильський. На білих островах (1910)

 

Максим Рильський

БОДЛЕР

В раю блаженних мук, де на тонких стеблинах
Ростуть, звиваються химерні квіти зла,
Подібні до очей жіночих і звіриних, —
В пекельному раю його душа жила.

Лякати буржуа, назватись людоїдом,
Що хтів би скуштувать малесеньких дітей;
Впиватися гірким, самотним, тонким медом
Нездійснених бажань і неживих ідей, —

І бачити в вині безстидної таверни
Вино Причастія, єдину кров Христа…
Хіба таке життя, потворне і химерне,
Не зветься: красота?

 

Вероніка Черняхівська з батьками. Київ, 1925

Рона

Вродлива й пещена одиначка Рона Черняхівська обожнювала танці й романи. Тим часом родина й походження ніби зобов’язували її служити українському народу і покласти все на вівтар національної ідеї. Її дід — Михайло Старицький, культурний і громадський діяч, один із стовпів театру корифеїв. Мати — Людмила Старицька-Черняхівська, письменниця, авторка популярних історико-патріотичних п’єс. Батько — Олександр Черняхівський, лікар-гістолог, професор медицини, один із перших медиків у ВУАН. Тітки — актриса Марія Старицька і педагогиня Оксана Стешенко. Про таких «далеких» родичів, як бабусин брат композитор Микола Лисенко, навіть згадувати незручно.

 

Читайте також: Літературна дискусія в шаржах і пародіях

 

Черняхівські мешкали разом з численними родичами у великому будинку покійного діда по вулиці Маріїнсько-Благовіщенській у Києві. У 1919-му її перейменували на Леоніда Пятакова. Рона тоді вже закінчила школу. В останній клас вона ходила в київську українську гімназію імені Кирило-Мефодіївського братства, де якраз секретарював у педраді Микола Зеров, вчилася добре і закінчила гімназію із золотою медаллю. Це вже була новітня школа із спільним навчанням дівчат і хлопців, тож Рона, крім як пильно робити домашні завдання, розбивала серця і туманила голови.

«Вчорашні вечорниці в “Родині” були надзвичайно веселі. Я одягла український костюм, почула тисячу компліментів і 4 об’яснєнія в любві, крім Ігоря. Ігор — вогник вечора. “Я божеволію, коли дивлюсь на вас. Такою гарною я не бачив вас ніколи”. Він трохи випив, навіть не трохи, і дивився закохано, цілував руки… Це була феєрія. Люде, співи, танці, світ і нарешті вино. Два бокали цього рожевого яскравого трунку зовсім закружили мою голову. За мною ходили якісь пани, щось хотіли, я танцювала, сміялась, але зовсім не почувала себе, все було чудово, в якомусь чарівному тумані. Я подобаюсь багатьом, але мені, як це завше буває, ніхто. Ігор зі своїми божевільними поглядами і червоними, як кров, губами, був для мене душою вечора. І хоча я поїхала додому, Ігор увесь час стояв передо мною. Я ще й досі не можу відноситись до нього байдуже. Він гарно сказав вчора: “Життя — це бенкет”, — і дійсно вчора це було так. Я почувала, що гарна, що подобаюсь, і я з такою радістю одкинула на час буденщину і сум.

[…] Душі моєї не чіпали, була задоволена тільки фізіологічна потреба молодої істоти повеселитися і забутись. Глибоко комічно те, що після вчорашніх наелектризованих розмов з Ігорем ми завтра будемо сидіти в одному класі, будемо одповідати якісь завдання. Це не противно, а тільки смішно».

 

Вероніка Черняхівська. 1920-ті

 

Цей запис у щоденнику Вероніка зробила рівно через рік після того, як у березні 1917-го в клубі «Родина» було створено Центральну Раду.

 

А красеню Ігорю Лоському не пощастило не тільки тому, що він однокласник і роман з ним Рону смішив. Її серце вже полонив Кока, офіцер Білої армії, який загинув на Дону і спогад про якого сповнював її любовною тугою — «лампада, від якої безупинно ллється світло». І хоча Ігор вийшов живим із бою під Крутами, Рону його подвиги і патріотизм не зворушували.

 

Читайте також: Дикий, військовий і закордонний: найталановитіші графомани 20-х

 

Наче на зло консервативним батькам її наступними обранцями були більшовики. Один такий більшовик, поет Валер’ян Поліщук, спокусив Рону літературою: вона вступила до зорганізованої ним групи «Гроно» і друкувалася в однойменному альманахові. Зайняті своїми справами красиві двадцятилітні, як це завжди буває, не зважали на батьків. Поліщук записує про відвідини Черняхівських: «Дзвоню. В дверях батько. — Панна Рона є? — Не знаю. — Ну, тоді підіть подивіться… Чи сказав я “будь ласка”, чи чорт його знає. Мабуть, так і не сказав по своїй безпосередності. Що там мені якийсь проф. Черняхівський. Мені його дочку треба бачити — і ясно… Але що було сказати “будь ласка”? Батько їй про це сказав: що то твій Поліщук накази дає мені? Сміялась. Казала: “Це на тебе похоже” — і поцілувала. Яка вона була чудесна вчора. Цілував аж мучив її».

 

Мати теж була не в захваті: «Заходила і мати Людмила Михайлівна. Вона була відносно мене не такою колючою, як завше, за те, що я більшовик. До них у гостину не заходив, як і взагалі ніколи не заходжу. У Марії Михалівни я до деякої міри любимчик. Згодом, гадаю, мури розіб’ються взагалі, а коли ні, то плювати, аби мій Рончик. На Новий рік Ронцю я роздратував та так уїдливо допік, що вона мене ударила, коли я її почав цілувати, і думала, що хрест, що образила мене. Їй хочеться бути сильною, мати владу ну хоч би надо мною».

 

Справа йшла до одруження, у грудні 1920 року щасливий кавалер нотує в щоденнику: «Вчора був у Ронці. Балакали про все. Між іншим про одружіння. Врешті виявилось, що і вона згодна, і я рад… Але батьки її та буржуазна родина вже й зараз виють, що я до Ронці ходжу, та клацають зубами; уявляю, що тоді буде».

 

Читайте також: Циркачка, дворянка і комуністка: три еротичні поетеси 20-х років

 

Проте роман із поетом, «філософом з головою хлопчика», закінчився нічим, і Рона несподівано вийшла заміж за просто селянського хлопця з амбіціями стати письменником. Порівняно з ним Поліщук здавався замученим доньчиними примхами батькам заледве не принцем. Зате того ж таки 1920 року Вероніка вступила до Інституту зовнішніх зносин — на кого ж іще могла вчитися дівчина з вищого товариства, як не на дипломата? Насправді Рона здобула фах економіста, хоча її козирем були і залишалися іноземні мови: вона працювала перекладачкою, одна за одною виходили книжки у її перекладах.

 

У 1926 році Олександра Черняхівського відрядили до Іспанії, він узяв із собою Рону. По дорозі вони зупинилися в Берліні, де Рона, поки батько сидів у лабораторіях, ходила в кіно, театри, на концерти. Там вона познайомилася з банківським службовцем Теодором Геккеном, а через два роки вони одружилися. З тієї поїздки Вероніка привезла не лише другого чоловіка, а й прекрасні вірші.

 

Вероніка Черняхівська. 1920-ті

 

Вероніка Черняхівська

ЗЕМЛЕТРУС

(Уривок)

Це було в неймовірній Еспаньї,
Де земля — золота помаранча,
Там, де трави сліпучо-зелені
І де щічки сеньйор чорнооких
З-під мережаних чорних серпанків
Рожевіші за цвіт мигдаловий
Завдяки найдешевшим рум’янам.

Це було не в суворій Кастільї,
Не у сірім німім Ескор’ялі,
І не в жовтім каміннім Толедо,
Та й не в білих палацах Мадріда
Де реклама вогненна з’єдналась
З рибним смородом чорних заулків,
Не в гендлярській меткій Барселоні.

Це було на примруженім півдні,
По той бік снігової Сієрри,
Що хребтом своїм дужим і певним
Од північних вітрів захищає
Кучеряві долини оливків,
Темний пурпур розкритих гранатів
І стрункі свічечки — кипариси.

Там кололи бичків сухоребрих
Не в різницях і не на біфштекси,
Бо часник, та ще з перцем червоним,
Правив там, далебі, за м’ясиво,
А на власну утіху й для спорту
Королів там своїх шанували,
В бога вірили твердо і просто.

 

Марко Вороний з батьком. 1920-ті

 

Марко

 

Марко Вороний ще до народження став заручником у непростих стосунках своїх екзальтованих батьків. Його мама, хоч і була донькою українського письменника й громадського діяча Миколи Вербицького, котрий приклав до руку до слів майбутнього гімну «Ще не вмерла України…», жодних національних сантиментів не почувала. Віра Вербицька-Антіох дуже пишалася тим, що дворянка з діда-прадіда, спілкувалася російською, тож її шлюб із заїжджим красенем-актором від самого початку багатьом здавався мезальянсом.

 

Микола Вороний на той час уславився і як поет, і як актор і режисер, і як редактор, журналіст, видавець. Уже вийшов знаменитий альманах «З-над хмар і долин» (1903), оголошення про який, складене Вороним, стало першим маніфестом українського модернізму і водночас викликало гостру публічну полеміку з його давнім товаришем Іваном Франком. Кілька випадкових зустрічей у Чернігові й Києві — і цей вродливий пасіонарій легко захопив провінційну панночку. Пара покохалася, повінчалася, пожила в Одесі, потім у Чернігові, а там Віра схаменулася, та було пізно — народився Марко.

 

Читайте також: Переможний бій із «русскім міром»

 

За сімейною легендою, під час вагітності дружини Вороний поїхав у справах до Львова. Там вони з Франком вони пішли в театр, де Вороний колись працював, відбули урочисту вечерю на честь відомої актриси і поволі перебралися в номери. Львівські папараці нібито спіймали Вороного з оголеними артистками на колінах і переслали ці фото Вірі. Легенда цілком у дусі нашого часу, адже в часи молодості Вороного, поки фотографи виставляли б свої апарати, дівчата встигли б одягтися, а сам герой доїхав би навіть на львівський двірець.

 

Первістка Марка батьки ще встигли вдвох похрестити. Хрещеним батьком його став Михайло Коцюбинський, друг Вороного і старого Вербицького. І невдовзі молодята розлучилися. Вороний перебрався у присілок Чернігова, страшенно переживав розрив, а що зловживав алкоголем і взагалі був натури нервової, то вирішив укоротити собі віку. Від смерті батька врятував… малий Марко. Коли Вороний напустив у хату диму і вклався спати, він у чаду галюцинацій почув крик сина, якась сила штовхнула його геть за двері, він упав у сніг і лежав, доки не отямився, заробивши гарячку й застуду.

 

Не дивно, що Вороного охопила чорна меланхолія: Віра не захотіла віддавати йому сина, і батько Микола Андрійович ледве умовив її дозволити зятеві навіщати Марка. Ріс хлопчик у багатій садибі Вербицьких-Антіохів. Читати його навчила бабуся. Уже семи років його віддали до гімназії, він рано почав писати вірші. І хоча в Чернігові всі говорили російською, вірші писали українською. Так вийшло і з Марком Вороним.

 

П’ятнадцяти років Марко, приховавши вік, спробував записатися в Білу армію, точніше, в Збройні сили Півдня Росії, адже обидва його дядьки Вербицькі — Микола й Олександр — були білогвардійцями. Марка викрили аж у Катеринодарі і послали додому, та він застряг у дядька і в Чернігів повернувся лише 1920 року.

 

Марко Вороний. 1920-ті

 

А там уже нічого хорошого. Батько під час визвольних змагань емігрував у Польщу, оселився у Варшаві. Хрещений давно помер. Ще раніше помер дід. Не пристосована до життя мама нічого не розуміла, що відбувається довкола. Марко пішов працювати вантажником у порту на Десні. Того ж таки 1920 року в чернігівському збірнику «Голод» було надруковано його перші вірші.

 

Та от батько перебрався з Варшави до Львова, і Марко пересилає йому свої вірші, а той друкує їх у «Літературно-науковому віснику». Вороний-син завбачливо підписував їх псевдонімом Антіох.

 

Життя налагодилося, коли 1926 року Микола Вороний на запрошення радянської влади повернувся в Україну. Він поїхав до Харкова і негайно покликав туди Марка — сина він дуже любив. Маркові столиця подобається, він швидко освоюється:

 

О, скільки рук,
О, скільки рук цупких…
А над долинами огні і лиця…
Це ж пориває мозок молодих
В степу піднесену столицю.

 

А проте харківський клімат шкодив його легеням, і Вороні повернулися до Києва. Їм дали простору квартиру по вулиці Малопідвальній, де у Марка була своя кімната і куди можна було водити друзів. З батьковою допомогою він вступив на режисерський факультет у Музично-драматичний інститут імені Миколи Лисенка, потім ще й у Київський інститут народної освіти, багато писав і багато друкувався, охоче користувався батьковими зв’язками.

 

Читайте також: «Це Харків, крихітко!»: улюблені мюзикли двадцятих

 

Микола Вороний добре заробляв на кіносценаріях і оперних лібретто, а тут іще громадськість вирішила вшанувала 35-річний ювілей його творчої діяльності — видали стотисячним тиражем солідну збірку його творів. Гонорарів не бракувало, і Вороні жили на широку ногу. Вродливий Марко любив похизуватися своєю мускулатурою, добре вдягався, щоб підкреслити статуру. Двоюрідна сестра, яка тоді бідувала, згадувала про Вороних: «А вони ходили в модних пальтах, їли завжди такі смачно пахучі цукерки, якими почастувати не здогадувались». Як і на батька, на нього вельми творчо діяв алкоголь:

Як увіходить в мене Бахус,
То спочивають мої думи.
Тоді все Креусове злото
Я у руках своїх тримаю,
Співать над голос надриваюсь,
І хмілем вквітчаний валяюсь,
І на усе дивлюсь з презирством.

Нехай воює той, хто хоче,
Я ж буду пить безперестанку
Давай лишень мені ще кубок
По мні богато краще п’яним
Лежати так, ніж зовсім мертвим.

1 лютого [1922]

 

Від природи обдарований Марко багато в чому себе пробував, але мало що доводив до кінця: освіти так і не здобув, жоден виш не закінчив. Збірку віршів підготував до друку лише одну, аж 1932 року, коли вже почали закручувати гайки, тому до неї потрапило чимало ідеології і мало справжньої поезії. Марко писав для дітей, нариси в журналах, їздив у журналістські відрядження. За протекцією батька влаштувався редактором на Київській кіностудії ВУФКУ, видав книжку про трюки в кіно, переклав кілька прикладних текстів про кіносправу.

 

Однокурсник Марка в КІНО, теж письменник-початківець і журналіст зізнавався: «Усе в Маркові мені подобається: те, що він син Миколи Кіндратовича, і те, що з ним дружньо вітається Степан Васильович Васильченко, і світле, майже пшеничного кольору волосся, і ультрамодний костюм. Я дивлюся на Марка закоханими очима». І Марка не можна було не любити за його вірші.

 

Марко Вороний. Форвард (1932)

 

Марко Вороний

ФІЛЬМ ПІСЛЯ ДОЩУ

Вітер, вода, каштани…
Ластівки сіли на дах.
— День випинає спину
За обрії, за хмарки —
Туди, де пінгвіни й зиряни
Мітингують на синіх льодах…
Чи всі ми єдиного плину
Одної гучної ріки?
Це з боєм проллялися зливи
І виграв сердечний тираж…
Побігли навколо і далі
Струмки весняної води.

Це серце, школяр пустотливий,
— Готове в піски за міраж,
Готове любить на вокзалі,
І шле без адрес поїзди.
Гарчий сичить целюлоїд…
Весна, головний режисер,
Наводить без промаху фокус,
Хапаючи ріст і час.
Він ловить, він кожного зловить?
— Куди вже тікати тепер?!
Як хмарою зрошений крокус,
Дивиться день на нас.

Відмовився від роботи
І кості підкинув грач…
Струмочки біжать в океани,
Листям шумлять дерева.
На літери я, на ноти,
Не проміняю, хоч плач,
— Воду, вітер, каштани,
Веселі думки і слова.

 

Літературна група «Середа». Сидять у середньому ряду третя зліва Ладя Могилянська, Павло Тичина, невідомий, Дмитро Тась. Чернігів, 1923

 

Ладя і Діма

Ірина Фаріон обурилася б до глибини душі, дізнавшись, що сина українського культурного діяча Михайла Могилянського в родині називали Дімою. Спокутувати цей смертний гріх можна було б хіба тим, що дочку Лідію рідні називали в слов’янському дусі Ладею. А з іншого боку, Могилянські спілкувалися російською — це взагалі розрив шаблона для записних патріотів.

 

Ладя й Діма були старшими за Марка Вороного, проте всі вони дружили, адже коло чернігівської інтелігенції завжди було тісним. Сестра й брат Могилянські народилися в Чернігові, але до школи їх віддавали в Петербурзі: очевидно, батьки не довіряли провінційній освіті. Дмитро встиг закінчити три класи знаменитої петербурзької приватної гімназії Карла Мая, перш ніж грянув 1917 рік. Усі старші Могилянські: і марксист Михайло, батько мажорної парочки, і знаменитий антрополог, депутат Думи й помітний діяч кадетської партії Микола, і відомий пітерський адвокат Петро — після Жовтневої революції повернулися в Україну, тільки двоє останніх — до Києва, а Михайло — в Чернігів.

 

Читайте також: Червоний pulp fiction

 

Дітям у провінції жилося нестерпно скучно, тим паче по закінченні школи роботи було не знайти, але діватися нікуди. І Ладя, і Дмитро почали писати вірші і, хоч як це дивно для російськомовних дітей, вірші у них виходили дуже добрі.

 

Дмитро працював секретарем і техредом у місцевих газетах. Друкуватися він почав 1918 року, взяв собі псевдонім Тась, і вся місцева преса кинулася до невідомого свіжого автора: його друкують «Чернігівська земська газета», газета «Чернігівщина», його вірші беруть до альманаху Чернігівського губвидату «Голод», вони і в газеті «Кооперація голодаючим», і в чернігівському журналі «Селянське життя». А далі батько знайомиться з хедлайнером літератури 1920-х років Миколою Хвильовим, зав’язується листування, той у листах неодмінно передає вітання «товаришці Ладі» і «товаришу Дмитру». І вже незабаром оповідання Тася надрукували в альманаху «Квартали» — напівпідпільному виданні, де Хвильовий зібрав разом внутрішню опозицію Спілки пролетарських письменників, з якої за два роки народилася ВАПЛІТЕ.

 

Ладя Могилянська — надзвичайно цікава і талановита поетеса, та робити літературну кар’єру вона не прагнула. Вона швидко вийшла заміж за Віктора Коновала, сина місцевого чернігівського композитора, і народила дочку Інну, про що сповіщала двоюрідного брата: «Дорогой Алик! Спешу известить тебя для твоей родословной, что по новому стилю 1 ноября, а по старому 19 октября 1923 г. в 25 минут одиннадцатого вечером у меня родилась дочь, имя которой наречено Инна. Целую тебя, поклон маме и бабушке. Пиши! Твоя кузина Лида Могилянская».

 

Ладя Могилянська з дочкою Інною

 

Ладя Могилянська

* * *

Я ні з ким не піду до пивниці,
Де пляшки наче очі медуз,
І нікому в диму не присниться
Хижий усміх фарбованих уст.
І ніхто, і ніхто у мій келих
Бурштинових хвилин не наллє,
І нікому мій голос веселий
І нікому горіння моє…
А коли у задумі вечірній
Розгойдається кожний ліхтар, —
Замаячать у хаосі тіні,
Наче тіні потворних примар…
І між ними химерною тінню
Промайну зачарована я,
І нікому привіту не кине
Золотая утома моя.

 

 

Зліва направо Дмитро Тась, Ярослав Вітошинський, Максим Рильський, Валер’ян Михальчук. Київ, 1929

 

Швидко одружився й Дмитро, у нього народився син Ярема, тож молодий батько мусив заробляти на життя, працював журналістом і друкувався набагато активніше, ніж його сестра. Вийшли дві збірки його оповідань — «Ведмеді танцюють» (1927) і «Сад» (1930), і тепер Вікіпедія знає Тася тільки як прозаїка. А от зібрати докупи свої чудесні вірші Діма так і не спромігся, хоча відомі його збірки-прожекти «Трави» і «Чорний парус».

 

Попри родинні обов’язки, молодший Могилянський примудрявся вести богемний, ба навіть розгульний спосіб життя. Якось батько Михайло Михайлович, який давно вже перебрався до Києва, приїхав у Чернігів провідати дітей: «Я хорошо помню, как однажды около часа дня я поехал в Чернигов и на извозчике с парохода ехал к нему в Михайловский переулок. Где-то по дороге он выскочил из какой-то пивнушки и сел ко мне на извозчика. Не виделись с ним давно. Но, проехав два-три квартала, он попрощался со мной и встал с извозчика. А затем пришел домой поздно вечером, да еще в каком виде!»

 

Дмитрові товариші по чарці були такими самими богемними волоцюгами. Особливо молодший Могилянський здружився з Максом Рильським: разом їздили відпочивати, разом і гуляли. Якось вони знялися разом і в лютому 1930 року подарували це спільне фото Ярославу Вітошинському. На звороті кожен написав експромт:

 

Пики славні, їй не їй,
Славний Славо, їж і пий.

(Дмитро Тась)

Славі славному від Валі
Консонанси теплих слів.
Хочу я, щоб і надалі
Ти зо мною їв і пив.

(Валер’ян Михальчук)

Хто із нас не вартий слави?
Хто в пияцтві не арбітр?
Глянь на ці обличчя, Славо,
І неси нам цілий літр.

(Максим Рильський)

 

Дмитро Тась. 1920-ті

 

Дмитро Тась

* * *
П’яними гронами чорніє бузина,
Жовтіє папороть в торішнім сухолистю…
І знову вдалині я радісно пізнав
Разки твоїх змагань безжурні та тяглисті.
Коли в цю спраглу ніч далекі блискавки
Безумству віддають надірване горіння.
За міліони миль, за простори тривкі —
Моє п’яне життя, моє терпіння…
Цигани долі, чуть, все клеплють тишину,
Здіймають клевчики й у глупу мідь лупають,
Пожеж сільських птахи патлатий дим женуть…
А морок блискавиць копає… скрізь копає…
По блискавиці тьма. Копни поглибте тут
В цю спраглу, дику ніч, щоб розрубать сумління…
За міліони миль — мій зір, мов хижий спрут —
Моє п’яне життя, моє терпіння!..

[1926]