Культура

  ▪   Анастасія Головненко

Невмируща класика і «провінційний» театр

Вистави зі свідками, вистави про секс і гендер, документальні проекти, політичні акції, відверті тексти «нової драми»…
Матеріал друкованого видання
№ 21 (549)
від 24 травня

Усе це та багато іншого не побачиш на більшості сцен професійних театрів регіонів. Віддалені від великих театральних центрів, таких як Київ, Харків або Львів, а отже, відірвані від загальноукраїнського театрального контексту, театри дедалі більше консервуються, і на те чимало причин. Але найпромовистіша з них — небажання змінюватися, рухатися вперед і йти на компроміси із вкоріненими сценічними звичками. 


В історії вітчизняного театру провінційними називали всі театри, окрім московських або петербурзьких. Тобто всі українські театри за визначенням раніше були провінційними, тому, наприклад, журнал, із якого виріс «Український театр», довго мав назву «Сільський театр». Якби нині рухалися за такою схемою, могли б іменувати київські театри столичними, а решту — провінційними. Та чи дало б це нам бодай якусь інформацію про їхню діяльність? Сьогодні, якщо вживати згаданий термін, його значення, напевно, варто було б змістити від величини географічної до мистецької. Тобто якщо припустити, що в Україні є якась приблизна кількість театральних режисерів-хедлайнерів, які творять сучасний театр (а так і є), то є й решта. На нашу думку, їх цілком можна було б називати діячами провінційного театрального мистецтва. І вже не принципово, працюють вони в театрі в невеликому місті чи в центрі Києва.

 

Один у полі не воїн


Загалом в Україні близько сотні комунальних театрів — драматичних і театрів ляльок, а до того ще вісім національних (чотири в Києві, два у Львові, по одному в Харкові та Одесі). Різниця між першими й другими полягає в підпорядкуванні: національні фінансуються з бюджету Міністерства культури й підзвітні лише йому. До державної сотні додамо ще принаймні 100 незалежних театрів у столиці й удвічі більше, за приблизними підрахунками Гільдії незалежних театрів, у всій Україні. Отримаємо вражаючу кількість — 400 театрів, більшість із яких причаїлися в невеликих містах, де майже немає нагостреного пера театральної журналістики, конкуренції та вибагливої публіки. Та і як глядачеві пересититися, коли театр лише один?

 

Читайте також: ГОГОЛЬFEST у Маріуполі: фестиваль і стартап


У минулому столітті в Україні будували чимало театрів. Щонайменше по два в кожному обласному центрі: музично-драматичний театр і театр ляльок. У більших містах зводили ще й опери. Досягнення радянської епохи — так звані ТЮГи (Театри юного глядача), дитячі театри, які нині під дією декомунізації активно перейменовують. Утім, функцію дитячого театру в усі часи виконували й театри ляльок. Їхні афіші й досі заповнені казками й дитячим репертуаром, а «Гамлет» чи «Вишневий сад», Шекспір чи Чєхов нині є рідкістю на такій сцені. Отже, у середньостатистичному українському місті знаходимо два театри, й обидва поза конкурен­цією, поза змаганням і без необхідного розвитку. Драматичний віддано під дорослий репертуар, ляльковий — під дитячий.

Відірвані від загальноукраїнського театрального контексту театри дедалі більше консервуються. Причини цього  — небажання змінюватися, рухатися вперед і йти на компроміси із вкоріненими сценічними звичками


Кілька українських міст прийнято називати театральними. До них звично зараховують Київ, Харків, Львів, Запоріжжя, Івано-Франківськ та Одесу. Це великі міста, тож у них лише комунальних до 10 театрів, а є ще приватні, націо­нальні чи аматорські. Та «театральними» ці мегаполіси робить не кількість майданчиків, а їхня, хоч як дивно, відкритість світові та включеність у загальносвітовий театральний процес. Із цим якраз у національних найбільша проблема. Мабуть, рівень усвідомлення своєї неабиякої професійності часом зачиняє в таких театрах двері не тільки перед незалежними митцями або колегами, а й перед театральною критикою. Мовляв, доки «страх і ненависть» провінційних репертуарів не стали здобутком критики, їх буцімто й немає.


Несправедливо було б тут і зараз не зазначити, що хедлайнери серед театральних практиків найчастіше постають не через свої роботи в театрах із височенними колонами, а, навпаки, у приватних, підвальних, часто детеатралізованих руїнах заводів чи фабричних цехів. Власне, і комерційний театр та школа-студія здатні створювати конкурентоспроможний сучасний театр. Дикий театр, театр «Прекрасні квіти», Театр 19, PostPlayTеатр — успішні приклади. Було б бажання рухатися вперед.

 

Конкурс талантів


Останні кілька років Департамент з питань культури поступово запроваджує конкурси на заміщення вакантних посад у театрах. Зокрема, і в керівному складі. Це частина реформи — переведення театральних службовців на контракт. Ми не знаємо, наскільки прозоро відбуваються ті конкурси, бо лишень мінімум, невелика частина призначень однозначно потрапляє в десятку. Після того як кілька років тому такого штибу зміни розпочалися в київських театрах, на мапі з’явився новий альтернативний і, головне, державний (а тепер ще й академічний) театр «Золоті ворота». Не говоритимемо про нього багато, бо кількість «Пекторалей» та інших відзнак, постійна міжнародна мобільність колективу й кількість сучасної драматургії та молодої режисури, які є в цьому театрі, говорять самі за себе. «Золоті ворота» — театр не для кожного, але принаймні тут можна знайти цікаві постановки, спроби відкрити нові акторські й режисерські імена. А головне — розмову з глядачем однією мовою та ще чимало плюсів, яких театр не мав до появи в ньому художнього керівника Стаса Жиркова.

 

Читайте також: Жак Де Деккер: «Нині триває боротьба за культурну об’єктивність»


На не менший успіх сподіваємось і після призначення Дмитра Весельського торік на аналогічну посаду в Малому драматичному театрі у центрі Києва. За половину сезону директорові — художньому керівникові вдалося запросити до театру чимало молодих акторів і режисерів, заручитися підтримкою професійної театральної премії «Київський рахунок» і вперше за останні роки порушити питання про те, чи такий «малий» той театр.


У регіонах України пожвавлення не таке інтенсивне, проте траєкторія змін подібна. Зокрема, у Харківському академічному російському драматичному театрі ім. Пушкіна головним режисером обрано Ольгу Турутю-Прасолову — переможницю конкурсу Taking The Stage від Британської ради в Україні й автора вистави «Ножі в курках» за Девідом Гарровером на сцені Театру імені Франка в Києві (2015). Вона драматург, режисер, художник-постановник, автор музичного оформлення та сценографії до десятка вистав, співпрацювала з Полтавським, Одеським, Чернівецьким театрами ляльок та приватним харківським театром «Прекрасні квіти». Нині зосереджена на оновленні поточного репертуару Театру Пушкіна й залученні якомога більшої кількості молодих театралів, готових до альтернативних проектів. І хоча сама Турутя-Прасолова віддає перевагу поступовій еволюції (це видно з того, що більшість її постановок зроблені за класичною драматургією), митці, яких вона запрошує, справжні експериментатори. Про що свідчить лише постановка сучасного тексту Олександра Сєрєдіна «Гімнастичний козел», гідна порівняння з фільмами Йоргоса Лантімоса, який нещодавно ввійшов до репертуару поряд із творами Рея Куні, Сомерсета Моема та Генріка Ібсена.

 

Культурна столиця


Порівняно з регіонами найсприятливіші умови для розвитку державного театрального сектору склалися у Львові. Тут директором Театру імені Леся Курбаса обрали молодого актора й менеджера Миколу Березу. Тут відбувся прецедент із призначенням Ольги Пужаковської — наймолодшого в Україні директора — художнього керівника в Театрі імені Лесі Українки. А до всього того головними режисерами провідних театрів західної столиці стали харків’янки Роза Саркісян (Перший академічний український театр для дітей та юнацтва) й Олена Апчел (Театр імені Лесі Українки). Та й конкурси завлітів показали неабиякий рівень ведення літературно-драматургічних справ, адже на посади було обрано театрознавця й театрального художника Діану Ходячих (Перший театр), менеджера Drama.UA Оксану Данчук (Театр імені Лесі Українки) або ж театрознавця, критика та викладача Львівського національного університету імені Івана Франка Любов Ільницьку (Театр імені Леся Курбаса).

 

Читайте також: Ерік Смаджа: «Міфи — це також частина колективної психологічної реальності»


Рік, що минає після львівських призначень, ще не говорить сам за себе: у західній столиці не з’явився театральний центр Всесвіту з найкращими світовими постановками та фестивалями. На жаль, саме в Місті Лева найменше театральних режисерів і драматургів. Через це мудрі керівники театрів і не відмовили собі в задоволенні запросити колег з інших регіонів. І окрім театрального Харкова, рясно вже представленого у Львові, молоді керівники відкрито поставилися й до копродукції з незалежними митцями та трупами з Києва, Полтави, Запоріжжя. Лише за останні роки в трьох згаданих театрах відбулися постановки Ігоря Білиця (Київ), Артема Вусика, Олени Апчел (Харків), Анастасії Косодій (Запоріжжя), активно готують свої проекти Роза Саркісян, Ірина Гарець, Діана Ходячих.


Якщо говорити про львівські надбання глобально, здається, головне, чого досягли молоді театральні управлінці, — це створення професійної театральної спільноти, яка вперше в житті може діяти від імені державних інституцій. Практики, об’єднані у львівську театральну спільноту, у різні роки були учасниками та організаторами театральних проектів, фестивалів, лабораторій. Як професіонали вони розвивалися паралельно з поточним «офіційним» процесом. А тепер, здобувши певну владу, сподіваємося, принагідно популяризуватимуть естетику сучасного європейського театру, втілюватимуть у життя свій міжнародний досвід, знання сучасної драматургії та режисури. Принаймні розплющать очі власним підлеглим на те, що існує театр поза капсулою часу, поза їхньою власною репертуарною та світоглядною картиною.

 

Репертуар «у рожевих окулярах»


Утім, лише заздрити Львову може більшість порівняно нетеатральних міст, серед яких, на жаль, Чернігів, Рівне, Херсон, Полтава та ще надцять населених пунктів, де в центрі немає принаймні трьох-п’яти театрів-конкурентів. Близько півтора року тому, коли Національна спілка театральних діячів оновила свій склад, відбулися перші «Сезонні школи» НСТДУ для режисерів, акторів, менеджерів. Нещодавно черга дійшла й до театральних завлітів. Як домашнє завдання вони мали надати поточні репертуари й таблиці прем’єр своїх театрів за останні кілька років, що містили традиційні категорії: українську та зарубіжну класику, сучасні зарубіжні п’єси й новітню українську драматургію. Самі «голі назви» видаються дуже промовистими.


Річ у тім, що на відміну від традиційних текстів Шекспіра, Мольєра й… Рея Куні в театрах за останні роки в нормальній кількості ставили хіба що «Бабу Прісю» Павла Ар’є. Той, хто бачив не тільки київську чи львівську постановку, зауважить, що робота із сучасним текстом велася досить формально. Хоча історія про те, як одного українського драматурга, що намагається руйнувати стандарти традиційних «серіальних» п’єс, нарешті почали ставити в помітному обсязі, вже вкрай позитивна. Шкода лишень, що не менш відомих у професійній спільноті авторів, як-от Дмитро Левицький, Віталій Ченський, Юлія Гончар чи Ден Гуменний, не побачиш на афішах багатьох українських театрів.

 

Читайте також: Театральна критика: вид, що зникає


Аналізуючи репертуар провінційних театрів, переймаюся питанням, чи там узагалі хтось зважає на календар. Добре, якщо поряд з Ібсеном, Чєховим і Карпенком-Карим часом з’являються вистави за текстами, написаними спеціально для постановки. Втім, це переважно не сучасні п’єси, а режисерські інсценізації творів. Збір автентичного матеріалу й обробка його професійним драматургом лишається розкішшю, на яку зважуються одиниці. Близько 80% репертуару сучасних українських театрів — класика, здебільшого зарубіжна, ще третину становить українська. Решта 20% сценічного контенту — сучасні зарубіжні автори, серед яких безсумнівним лідером є англійський автор Рей Куні. 5–7% свого успіху він передав сучасним українським авторам трохи старшого покоління, які працюють у схожій стилістиці до його «Занадто одруженого таксиста»: Олександру Марданю, Тетяні Іващенко, Неді Нежданій та Олександрові Вітру (Мірошниченку). І лише кілька відсотків репертуару державних театрів доступні для творів молодих українських драматургів, які ніяк не докричаться до глядачів через височенні мури, ретельно зведені між ними самими театрами.

 

За перевалом


Здається, останньою надією сучасного поціновувача видовищного мистецтва, який за рішенням або покликом долі не живе у великому місті, мали б стати театральні гастролі. Мистецтво кіно й літератури, музики й живопису проникає до нашої інформаційної сфери, заручившись підтримкою низки українських сайтів-піратів. Маскульт пропонує себе цілком легально з вітрин крамниць, кінотеатрів, клубів. Театр — мистецтво часо-просторове, споглядання якого має неодмінно відбуватися в момент його творення з похибкою на аудиторію, географію та погоду «вдома». А ще театр — мистецтво недешеве. Його не запишеш на плівку й не розішлеш по українських сценах, мовляв, споживайте. Кожні театральні гастролі мають бути комерційно вигідними або принаймні самоокупними. 


Такі проекти є, вони витримують складні гастрольні умови й високі очікування публіки. Торік Україною з неабияким розголосом проїхалася вистава Івано-Франківського театру ім. Івана Франка «Оскар і рожева пані» за Еріком-Емманюелем Шміттом. Уже кілька років успішно їздить «Баба Пріся» — найперша українська постановка, яка вийшла як копродукція київських Молодого театру та «Золотих воріт». Час від часу їздить на гастролі Дикий театр, вистави якого якщо й не стають блискучими прикладами сучасного європейського театру, але все ж таки здатні струсити чимало пилу з провінційних сцен.

 

Читайте також: Валентин Сильвестров: «Сенс авангарду — ризик»


Окремим позитивним фактором розвитку провінційного театру є також фестивалі, яких у регіонах щороку більшає: «Східний EXpress» у Сєверодонецьку, ГОГОЛЬFEST у Маріуполі, Porto Franko в Івано-Франківську, «Чехов фест» у Сумах, «Інтерлялька» в Ужгороді та безліч більших і менших спеціалізованих фестивалів та проектів. Утім, не так просто навіть досвідченим театральним організаторам відкривати нові проекти з децентралізації мистецтва чи бодай влаштовувати окремі театральні програми «на місцях». Новий театр, на який робить ставку більшість театральних менеджерів, формуючи свої програми, здатен раз і назавжди зацікавити публіку, якій раніше не траплявся. Подібно до того, як кольорове кіно поступово витіснило чорно-біле, сучасний актуальний театр може замістити собою інертний та архаїчний.

 

Тож найочікуванішими на провінційних сценах усе ще залишаються сучасні столичні постановки за відомими «класиками» Реєм Куні, Антоном Чєховим, Миколою Гоголем у виконанні відомих за телевізійними проектами акторів на великій сцені. Такі відверто антрепризні проекти без проблем потрапляють на сцени провінційних театрів, у змозі забезпечити амортизацію показів і навіть пристойно заробити в турах. Театри, які їх приймають, теж лишаються задоволеними, адже на гастрольні покази глядач збирається охочіше й готовий купувати дорожчий квиток — це забезпечує орендну плату й можливість відкату. А спокій місцевих антрепренерів забезпечується художнім рівнем привезених антреприз, їхньою неконкурентоспроможністю й поверховістю. Тому, знаючи напевне, що народна любов до столичних зірок навряд чи стане на заваді подальшим взаєминам театру з його публікою, місцеві директори завжди відкриті до таких пропозицій.