Культура

  ▪   Спілкувалася: Олена Максименко

Даніель ван дер Вельден та Вінка Крук: «Київ і Бейрут значною мірою зберегли те, що називають «неформальність»

Фото автора
Поетичною мовою про справжність міст. У столиці відбулася світова прем’єра від нідерландського дуету METAHAVEN

Фонд ІЗОЛЯЦІЯ, що з початком війни перебрався з Донецька до столиці, представив у креативній спільноті IZONE світову прем’єру фільму «Рідне місто» («Hometown»). Фільм (точніше, імерсивна інсталяція, як визначають її автори) зняв нідерландський дует METAHAVEN — одна з найрадикальніших дизайн-студій сучасності. Даніель ван дер Вельден та Вінка Крук знімають артхаусне кіно з 2015 року. Їхня попередня робота «The Sprawl» («Пропаганда про пропаганду») досліджує вплив інтернет-технологій на суспільно-політичне життя, зокрема Арабську весну, веб-активізм, рухи Anonymous i Occupy Wall Street, а також цензуровані ЗМІ Росії та України. Продовженням теми стала короткометражна картина «Information Skies». Візуальні роботи їхнього авторства експонувалися в Музеї сучасного мистецтва (MoMA) у Нью-Йорку й у Музеї Вікторії та Альберта в Лондоні.

 

Стрічку «Рідне місто» знімали у двох містах: Києві та Бейруті. Проектори охоплюють два екрани, між якими щілина завширшки з долоню. Часом на екранах дві паралельні реальності, часом одна, ніби розділена прірвою. Поєднання поезії, звукового ряду й ряду візуального створює гіпнотичний ефект, помножений на нотки ностальгії. Адже це не конкретно про Київ чи Бейрут. А про рідне місто як таке. «Рідне місто» поетично змальовує добу драматичних змін, у яку ми живемо, і майбутнє наших міст, котре в умовах гібридних війн та дедалі більшої віртуалізації реальності стає щоразу непевнішим.

 

 

Зйомки перемежовує анімація, додаючи відчуття химерності. У кадрі дві дівчини з різних точок глобуса — Лєра й Гіна. Старі фотографії, нетрі, промзона, біг, морозиво — фільм було б точніше назвати відеопоезією з високим зарядом. Таким, що лишає по собі низку запитань і відкриває власну скриньку Пандори глибинних спогадів.

 

Фільм створено для бієнале в Шарджі за підтримки Sharjah Art Foundation та за сприяння Het Nieuwe Instituut (Роттердам). Проект в Україні відбувається за підтримки Посольства Королівства Нідерланди, Mondriaan Fonds та фонду ІЗОЛЯЦІЯ. Тиждень поспілкувався з Даніелем і Вінкою про особливості роботи в Україні.

 

Читайте також: Андреас Рубі: «Сьогодні настав час архітектури без архітекторів»

 

Як довго тривала робота над «Рідним містом»?

 

Вінка Крук: Ми зробили першу зйомку торік у травні в Бейруті. Сценарій, звісно, почали писати раніше. Загалом уся робота забрала близько року.

 

 

Чому саме Київ і Бейрут? Адже ці міста мають так мало спільного.

 

Даніель ван дер Вельден: Це їх і поєднує — відмінність! Насамперед, говорячи про рідне місто, ми не мали на увазі якесь конкретне, теперішнє місто. У фільмі ми намагалися створити нове місто із цих двох. З обома маємо певний зв’язок: ми деякий час працювали в Бейруті, а в Києві маємо друзів — людей, зокрема у світі моди, з якими в минулому співпрацювали і з якими в нас було чимало цікавих розмов. Ми вирішили, що ідеї цього фільму пасують одночасно і Бейруту, і Києву. Країни мають різний клімат, архітектуру — багато різного, але ми всі живемо в єдиній реальності, яка, за винятком деяких локальних відмінностей, поєднує ці місця. І фільм ґрунтується саме на цих відчуттях. Звісно, обидві акторки не знають одна одну взагалі. Вони ніколи не зустрічалися, ніколи не бачили роботу одна одної на екрані, тобто стосунки між ними повністю сконструйовані.

 

Тобто вибір випадковий? Це могли бути так само, скажімо, Донецьк і Амстердам?

 

В. К.: Ні, я не думаю, що ми взялися б за таку роботу ще раз, що це можна використовувати як своєрідний шаблон. Ця робота значною мірою створювалася інтуїтивно. І розмови, що за цей час відбулися з людьми у двох містах, нас дуже надихали в писанні сценарію. Так, технічно, якби ми розмовляли з людьми в інших місцях, можливо, це був би інший проект.

 

Д. В.: Кожне місто має свої шари, за допомогою яких ти можеш їх миттєво зчитати. Наприклад, монумент «Батьківщина-мати», котрий з’являється у фільмі. Ми мали неабиякий клопіт із цим шаром, бо, з одного боку, його хотілося включити, тому що це щось невід’ємне, а з другого боку, то був ризик скотитися в такий собі «оглядовий тур містом». Мені здається, що Київ і Бейрут значною мірою зберегли те, що я називаю «неформальність». Маю на увазі, що не все в них чисто, не все ідеально, не все гладко — і це саме те, що нас цікавить. А в Амстердамі довелося б довго шукати такий простір. Це також і питання часу: у Західній Європі простори, подібні до цього (IZONE розташований на території Київського суднобудівного судноремонтного заводу. — Ред.), з 1990-х почали перетворювати на житлові квартали або розвивати в інших напрямах. А тут збереглася ця індустрія, інфраструктура — вони все ще тут, розумієте? Тож у фільмі постає питання: яке майбутнє цих руїн?

 

Читайте також: Відлуння Донбасу в Москві та Нью-Йорку

 

Як ви набирали команду?

 

Д. В.: Коли ми зрозуміли, що зніматимемо в Києві й Бейруті, почали шукати людей, які могли б нам допомогти й розповісти про місто. У Києві це була Таня Монахова, яка тоді працювала з дизайнеркою Юлією Єфимчук, чий одяг можна побачити у фільмі. Вони запропонували нам місцевих акторок, які насправді не займаються акторством професійно, а поєднують його з іншою діяльністю (наприклад, Лєра ще й модель). І в обох випадках погодилися на першу-таки пропозицію, не проводячи жодних кастингів. Для нас чесність значно важливіша річ в акторській грі: власне, тут ідеться не так про гру, як саме про чесність і щирість. Крім того, нам було дуже важливо, щоб героїні, прочитавши сценарій, вибудовували на його основі власних персонажів, і між реальними людьми — Гіною й Лєрою — та сценарієм утворився зв’язок. Ми спілкувалися електронною поштою, через Skype і, зрештою, знімали.

 

 

Тобто можна сказати, що це особливі, але водночас звичайні люди для своїх міст. Разом із тим для нас було ризикованим кроком обрати на роль головних героїнь саме їх, не відвідуючи Києва та Бейрута. У цьому виборі поклалися на свою віру у фінальний результат, і саме вона дала нам змогу довести справу до кінця.

 

В. К.: Це не класичний фільм, що розповідає історію, показує розвиток персонажа. Набагато важливіше для нас віднайти зв’язок між містом, рухами акторок у місті, з одного боку, та сценарієм і текстом — з другого. Коли ми знайшли героїнь, наші розмови про їхній власний досвід життя в місті, роздуми про його майбутнє та історію мали значний вплив на вибір сцен. Так ми працюємо: це не той випадок, коли ми все прописали, пішли на локацію та відзняли. Це процес, у якому ми самі багато чого вчимося в місця та команди, з якою працюємо.

 

Читайте також: Жак Де Деккер: «Нині триває боротьба за культурну об’єктивність»

 

Хто автор тексту, рядки якого начитують дівчата?

 

Д. В.: Текст, як і сценарій, написали ми. Добираючи фрази, ми дивилися на те, як вони резонують із героїнями.

 

 

В. К.: Нас надихнула російська дитяча поезія: якось нам потрапила до рук книжка віршів-«перевертишів» для дітей, яку ми почали читати власній дочці. Нам сподобалася ця структура речень, які самі собі суперечать: у них одночасно є грайливість і заперечення. Ці своєрідні петлі суперечностей надихнули нас написати сценарій, котрий містить у собі таке плетиво, рух протиставлень.

 

Ми живемо в дуже складному світі, і водночас нам усім знайоме відчуття належності до місця; поєднати це універсальне прагнення належати до місця й складні суперечності сучасного світу — те, що ми хотіли вмістити в сценарій, підібравши слова, які можуть це висловити.

 

Читайте також: Іво Геглен та Прісцила Балмер: «Прості зображення та шрифти є достатньою мірою сильними»

 

Що давалося найскладніше в процесі зйомок?

 

В. К.: У Бейруті ми працювали з прекрасною командою. Це було насправді дуже весело! Хіба що пересування транспортом дещо ускладнювало процес…

 

Я думаю, що це дуже схоже на музичний гурт. Ти не можеш вийти з процесу, не можеш самостійно рухатися. Такий собі різновид колективного внеску цілої команди. Це була чудова робота — хоч би куди й хоч би коли ми пішли знімати. Фактично в процесі не виникало жодних труднощів! Складністю можна хіба що вважати те, що ми відзняли дуже багато матеріалу й він увесь виявився такий добрий, що складно було зробити відбір на етапі монтажу. Зрештою, через це дещо виходило інакше, ніж очікували.

 

 

Д. В.: Обидві команди були вельми енергійними. Зокрема, команда тут, у Києві, працювала дуже важко, готова була знімати ще і ще. Така собі праця в режимі «зібрались — поїхали». Це давало змогу робити несподівані відкриття. Треба зазначити, що знімальні групи так зазвичай не працюють. Тут потрібно багато терпіння й водночас готовності швидко реагувати на середовище, аби відзняти потрібний кадр.

 

Звісно, траплялися моменти, коли щось не працювало. О’кей, ми мусимо це полагодити, ми мусимо переробити, це забирає час… Але команда готова підстрахувати. Було дві зйомки по три дні, тобто всього шість днів зйомок. Плюс анімація — це ще кілька місяців роботи.

 

Зазвичай у нас є сценарій та список кадрів, які повинні потрапити до фільму. Окрім цих кадрів із двох міст, котрі нам необхідно було включити до фінального монтажу, решту склав матеріал, що ми його знімали на місці, тобто який виникав у процесі роботи. Таким чином, маючи на руках ключові моменти, а також епізоди, створені в процесі, що наче з’єднують їх між собою, ми розуміємо: у нас є достатньо матеріалу, щоб сконструювати фільм. Тобто ми ніколи не працюємо строго, знімаючи лише те, що нам потрібно; натомість завжди працюємо так, ніби нам треба трохи більше.

 

Читайте також: Децентралізація і культура

 

Хто підтримував вашу роботу з боку Києва та Бейрута?

 

В. К.: Частково нас підтримала бієнале в Шаржі (Об’єднані Арабські Емірати), яка минулого року замовила різним митцям кілька робіт, що їх мали б показати пізніше в інших точках світу. Художній директор бієнале виявив неабияку довіру до нас. Ми цінуємо цю співпрацю й дуже вдячні.

 

Д. В.: ІЗОЛЯЦІЯ допомогла нам під час зйомок у Києві, частина яких відбулася тут, на території заводу, тож фонду також належить важлива роль у створенні цього фільму.

 

В. К.: Тому ми щасливі, що світова прем’єра фільму відбувається саме тут!

 

Читайте також: Зенон Коваль: «Культура є одним із козирів у руках кожного дипломата, який поважає себе та шанує країну»

 

Чи вперше ви в Україні? Що ви знали про неї раніше й чи змінилися ваші уявлення після приїзду?

 

В. К.: 2015-го ми працювали над фільмом «The Sprawl» про пропаганду в інтернеті. Досліджували різні приклади цього явища, різні історії, що циркулюють у глобальній мережі. Тоді знайшли чимало сюжетів про Україну.

 

Д. В.: Вперше я приїхав сюди, власне, на зйомки. Маю тут друзів по роботі, за творчістю яких стежу. Наприклад, з Юлією Єфимчук ми працювали під час роботи над попереднім фільмом. І це не лише про справи, це більше про спільний світогляд, ідеї, цілі…

 

 

Раніше в країнах Західної Європи назву «Україна» вимовляли з артиклем, казали «The Ukraine». А зараз більшість людей опускає артикль. Географія Східної Європи, так званий слов’янський світ зазвичай лишаються непрозорими в Західній Європі. І, як зауважила Вінка, під час дослідження до нашого документального фільму ми вивчали конфлікт, що триває в Україні, багато читали про Майдан. Звісно ж, ми знали про Україну й до цього, але ніколи тут не бували, до того ж не розмовляємо українською, а я думаю, що важко на належному рівні зрозуміти реалії країни, коли ти не знаєш мови.

 

У складній геополітичній ситуації сьогодні Європа, Україна, Росія та ще більші сили циркулюють, іноді зіштовхуючись, іноді «приземлюючись» у певних точках земної кулі. І так склалося, що однією з цих точок стала Україна. Але фільм не дає політичного погляду — більшою мірою це погляд поетичний. На наше переконання, політична мова, що висвітлює факти, світові проблеми тощо, потрібна, але нам також варто розвивати інші мови, щоб осмислювати ці явища й ситуації.

 

Ми не були ніде, крім Києва, тож хочемо приїхати сюди знову й відвідати інші міста, аби дослідити більше. Нас запрошували в Дніпро, але, на жаль, через брак часу ми тоді не встигли туди потрапити. Наш досвід України здебільшого пов’язаний з ІЗОЛЯЦІЄЮ, світом моди (який представляє Юлія Єфимчук), і, звісно ж, ми дещо знаємо про тутешню арт-спільноту, про вечірки «Схема», які стали досить відомими.

 

У візуальній культурі Україна й Східна Європа також часто представлені в комп’ютерних іграх та музичних відео, адже це певний естетичний код, що активно транслюється й сьогодні майже перетворився на такий собі готовий комплект естетичних кліше. Наприклад, коли ми шукали локації для зйомок навколо Києва, то знайшли одне місце, що було фактично сміттєзвалищем, але його власники подавали це як «постапокаліптичний» майданчик для зйомок. Тобто це було готове тло, що прекрасно пасує до фешн-зйомок, зйомок автомобілів тощо. У нас у всіх спливає у свідомості певний візуальний ряд із фільмів Тарковського й комп’ютерної гри S.T.A.L.K.E.R., яку створили українські розробники, і всі вони відсилають до цієї специфічної естетики. Тому, певна річ, якщо ти хочеш знімати кіно тут, то маєш добре усвідомлювати, що елементи цієї естетики потраплять до твого фільму. У «Рідному місті» ми намагалися піти далі й зробити з цією естетикою дещо цілком інше. Але про це фільм розповість краще за нас!