Культура

  ▪   Анастасія Головненко

ГОГОЛЬFEST у Маріуполі: фестиваль і стартап

Про те, як фестиваль сучасного мистецтва перетворився на сервіс «для своїх»

Після десятого ювілейного міждисциплінарного фестивалю сучасного мистецтва, який відбувся в Києві минулої осені, Влад Троїцький оголосив, що цього разу останній. Та ніхто не казав про інші міста. Тому, не дочекавшись необхідного фінансування для проведення найбільшого українського фесту в Києві, його команда пристала на пропозицію міськради Маріуполя. І п’ятиденний ГОГОЛЬFEST [Startup] провели в Донецькій області між п’ятьма великими промисловими підприємствами й узбережжям Азовського моря.

 

Порівняно зі звичним масштабом ГОГОЛЬFEST його програму скоротили й концептуалізували. Залишили театр, кіно, лекторій і музику на кількох сценах. Для першого знайомства з фестивалем команда організаторів підготувала програму, якої не бачили навіть у Києві. Хочеться сказати: нічого зайвого. Призові українські кінострічки, найпомітніші за кілька сезонів вистави і, звісно, концерти популярних та андеграундних українських гуртів. На жаль, довелося відмовитися від літературної, хореографічної, візуальної й дитячої програм. Утім, буде куди розвивати стартап, адже, як сподіваються організатори, фестиваль у Маріуполі пройшов не востаннє.

 

Театральний шоукейс

 

Не дивно, що хедлайнерами театральної програми стали постановки Влада Троїцького, театру «Дах» і «Нової опери». Найцінніше, що шоукейс сучасного українського театру склали постановки незалежних митців і театрів із Києва, Харкова, Львова, Варшави та Берліна. Урівноважили зухвалу програму адвокаційним лекторієм: про сучасну драматургію, про незалежний критичний театр; про театральний і культурний менеджмент, а також про потужні можливості сучасного мистецтва, зокрема фестивалів. Програми лекцій та вистав перегукувалися так, щоб надвечір глядачі могли спочатку поговорити й підготуватися до перегляду, а тоді вже й переглянути часом дуже неочікуваний видовищний продукт.

 

Читайте також: ГогольFest-2016: без повітря

 

Культова дахівська вистава — сценографічний експеримент «Собача будка» відкрила програму домашніх заготовок Троїцького. Оновлена після початку подій на Сході України та в Криму вистава про рабство й неволю виявляється й нині більш ніж актуальною. Вдячні глядачі все ще співають у другій половині вистави, намагаючись щиро любити свою українську ідентичність, яка, здається, ще кілька років тому нікого в Маріуполі не цікавила. Ще два експерименти Троїцького — опера-реквієм IYOV та кінетична вистава «Але вітер», створені в Києві кілька років тому, після успіху «Будки», також зібрали повні зали на ГОГОЛЬFEST [Startup]. І хоча прийоми роботи з препарованим роялем або зі сценографічним сюжетом-простором часто здавалися маріупольцям занадто новаторськими, авторитету його творців вистачило, щоб і таке мистецтво сприйняли якнайкраще.

 

 

Найкласичніша постановка, яку показали в Маріуполі, — «Буна» за п’єсою Віри Маковій у режисурі Давида Петросяна (молодшого з дахівців, нині режисера Театру ім. Івана Франка в Києві). Присвячена світоглядній прірві між старшим і молодшим поколінням, справжня буковинська історія про бабу й онуку вже кілька років підкорює своїх глядачів у всій країні. Буна — образ архетипний, гіпертрофовано, але й монументально списаний з українських жінок старшого покоління, які на своїх плечах тримають нашу історію та культуру. Її онука Орися лише протиставлення старому світові нового. Ніби сучасне інкрустоване люстро, розташоване між образами й вишитими рушниками в мазаній хаті, дивитися в яке доводиться і Буні, і нам усім.

 

Читайте також: ГогольFest-2015 стартував у Києві

 

Самобутній проект харківського аматорського театру «Публіцист» і перформерки-режисерки Вікторії Миронюк «Червоне весілля» також концептуально вбудувався в театральну програму фестивалю пострадянського міста Маріуполя. Партисипативний перформанс, побудований на основі радянського «обряду» червоного весілля — процесу прийняття шлюбу представниками робочого класу перед товаришами й товаришками, змішаний із гротесковими соцреалістичними концертними номерами від одягнених у проз одяг акторів «Публіцисту», став сатирою на сліпе наслідування пострадянських стандартів і схем мислення.

 

 

Одна з найлаконічніших вистав «Дикого театру» також потрапила в шорт-ліст найкращих, яким придбали квитки на узбережжя Азовського моря, і невипадково. «Віталік» Максима Голенко поставлений за текстом сучасного українського автора Віталія Ченського про інтелектуала з провінції, який переїхав до столиці й намагається її зрозуміти. «Віталік» — це дуже щирий формат, у якому режисерська скромність зустрілася з неабиякою лінгвістичною конструкцією й виросла в проект, що транслює цінності хорошого європейського театру й української «нової драми». Його існування доводить можливість бути політичному мистецтву в найбільш аполітичній формі.

 

Віталік із Маріуполя. Він філософ, художник, франт, трохи ледар, трохи сноб, трохи дурень і трохи геній. Він одночасно чуттєвий і нахабний, рішучий і нерозторопний. Віталік проти «помаранчевих» чи «європейських» цінностей, йому не подобається ходити на віче, і він намагається це аналізувати. Віталік не розуміє, чому щоразу всі ведуться на феномен Майдану, навіть якщо принципово в країні ще жодного разу нічого не змінилося.

 

Альтернативна театральна сцена

 

Загалом проекти, представлені на сценах, тимчасово зайнятих ГОГОЛЬFEST, принципово відрізнялися б від звичних театральних постановок у будь-якому місті, яке обирають для його проведення організатори. Наприклад, міжнародний проект «Мій дід копав, мій батько копав, а я не буду», також показаний на фесті 2017 року, був названий найцікавішою театральною подією у Львові. Тобто єдиний показ незалежного проекту дістав найбільший резонанс серед усього представленого на театральних афішах «культурної столиці» за рік.

 

Читайте також: Тетяна Микитенко: Рагулізм — це брак критичного ставлення до себе й відповідальності за те, що робиш

 

Проект був створений ще 2016-го в рамках лабораторії сучасних перформативних мистецтв «Мапи страху»/«Мапи ідентичності», присвяченої самопізнанню і пошукам власної ідентичності. Особисті історії учасники проекту намагалися перекласти на політичний і суспільний ґрунт, досліджуючи, як театралізування цього самого страху допомагає з ним боротися. До команди проекту ввійшли два драматурги (Йоанна Віховська й Дмитро Левицький) та два режисери (Аґнєшка Блонська й Роза Саркісян). Двоє з України й двоє з Польщі. Однак це лише куратори проекту, авторами слід назвати всіх учасників, тобто разом з акторами.

 

 

У виставі чудово поєднано вербатім та епатаж, театральну гру й театральну, так би мовити, «антигру». Герої розказують про завдання, яке їм поставили куратори, — робити все, що захочеться, але не грати, виробляти на сцені будь-що, але не театр. У результаті чого сповіді чотирьох українців й одного поляка стають прикладом атеатру (антитеатру), відкривають його структуру й працюють їй на опір. Динаміка, гротеск і трагікомічність на тлі висипаного на сцену чорнозему, лопат, військових касок, пам’ятника Іллічу (й ще Бог знає чого) змішуються в єдину картину абсурдності сучасного життя. Вистава-виклик набирає обертів і, підкріплюючись вербатімами акторів, у фіналі виходить на рівень чистого епатажу — пронизливого крику про те, що світ навколо — повний абзац.

 

Ще один нестандартний для українського театру проект — «Кінець удавання» в режисурі Павла Юрова. Її створення почалося з того, що 15 молодих театральних практиків повернулися в Україну після тривалих творчих резиденцій в країнах Європи. Вони усвідомили, що досвід, який здобули за кордоном, на Україну поширити майже неможливо. Так з’явилася вистава, за формою схожа до збірки вербатімів або документального проекту «Work in progress». Спочатку збиралися кілометри інтерв’ю з учасниками резиденцій, уже потім драматургиня Юлія Гончар та режисер проекту Павло Юров сформували з матеріалу канву робочого тексту. До такого ввійшли щоденникові записи й вербатіми про життя за кордоном, про реалізацію себе як митця, про «очікування й реальність» європейського театрального практикуму.

 

Читайте також: Гоголіана: привид «Ревізора» ходить українськими музеями

 

Сцена за сценою нам відкривається «щоденник» мовця: хтось вельми відчув різницю в тому, як працює машина театру в європейських країнах, хтось менше. Сценічна історія, як виявилося, склалася й не про те. Прагнучи знайти собі місце у сфері мистецтва, усі до одного митці почали шукати себе в значно ширшому значенні — у світі загалом, старалися розуміти себе й пізнати своє «я» так, як ніколи цього не прагнули раніше. Звідси й намагання не вдавати, не грати, не зображувати, а існувати в рамках відведеного проміжку реального часу, з реальними «словами ролі», користуючись мовою із життя як мовою театру.

 

Фестивальне кіно

 

Для представлення сучасного українського кіно на екрані маріупольського кінотеатру «Победа» обрали, мабуть, найпомітніші з прем’єр минулого року. Потрапила на фестиваль і стрічка «Кіборги» — інфопривід номер один на кіноринку України та володар «Золотої дзиґи» за найкращий фільм. Стрічка режисера Ахтема Сеїтаблаєва та сценаристки Наталки Ворожбит присвячено обороні Донецького аеропорту — переломного моменту антитерористичної операції на українському Сході. Саме в Маріуполі півроку тому відбувся перший прем’єрний показ фільму, його показали військовим 26 листопада 2017-го.

 

А от психологічна драма Марини Степанської «Стрімголов», яка отримала аж три «Золоті дзиґи», видається частково недооціненою в українському прокаті. Історія молодої української дівчини, перед якою постає вибір емігрувати в Європу й одружитися з німцем чи залишитися в Україні й «підтирати за наркоманом», змальована відверто й зухвало. Лірична й соціально гостра одночасно, стрічка найчастіше, як констатує її режисерка, отримує на відкритих показах і презентаціях коментарі на кшталт «цей фільм про мене». Не дивно, бо, знятий у спальному районі Києва, кінофільм не прикрашає ні сірих міських пейзажів, ні рутини щоденних людських відносин. Однак така позбавлена поетизувань і кон’юнктури на ґрунті любовної історії стрічка «Стрімголов» виходить у її авторів справді красивою, справжньою й зі свіжим поглядом на буденне життя.

 

 

У програму так само потрапила й документальна, створена в рамках роботи «Театру переселенця» кінострічка «Школа № 3» про старшокласників, життя яких зачепила війна. Ще до своєї української прем’єри фільм Ґеорґа Жено та Єлизавети Сміт отримав Гран-прі паралельного конкурсу Berlinale Generation 14 plus 67-го Берлінського міжнародного кінофестивалю.

 

Мрії й страхи підлітків, які найгостріше відчувають життя, вилилися в документальне кіно, зафільмований театр свідків, де важливими стають усі нюанси життя дітей. Смішні, наївні, трагічні — історії 13 підлітків по-різному резонують із сьогоденням, коли минуло вже два роки від того, як у школу № 3 міста Миколаївка (Донецької області) потрапив снаряд, перетворивши її на руїни. «Школа № 3» — це, з одного боку, відверте соціальне кіно, покликане звернути увагу на проблеми дітей, яким доводиться переживати війну, і фактична допомога цим дітям — з іншого. Адже, розказуючи свої історії, підлітки перетворюють травми на сильний досвід.

 

 

Ще один нетиповий приклад для українського кінопрокату, який потрапив до фестивальної програми, — фільм Аркадія Непиталюка «Перепутні». В основі сценарію п’єса новодрамівця Романа Горбика «Центр», яка вже була представлена на «Тижні актуальної п’єси» та інсценізувалася в Новому українському театрі в Києві. Режисер стрічки Аркадій Непиталюк — викладач театрального університету й відомий поціновувач драматургії Євгена Марковського й усякої іншої соціальної «жесті». Він розказує історію про три покоління жінок, доповнюючи її ще й сюжетом про два покоління чоловіків, таким чином узагальнюючи й акумулюючи смисли, закладені автором. Аркадій Непиталюк намагається говорити смішно, але про страшне — про життя в українській провінції, глухому сільському куті, з позиції давніх вірувань, законів честі й крові. Однак персонажі, змальовані і автором, і постановником, сучасні, актуальні, колоритні й, здається, до болю знайомі. Що сказати, «нова драма» як вона є. Втім, мораль історії про «Перепутні» досить традиційна: все добре, що добре скінчилося.

 

Загалом ГОГОЛЬFEST [Startup] можна закинути і недопрацьований маркетинг, і пустий фестивальний автобус, що курсував вулицями Маріуполя, і як одразу відреагувала місцева преса, недостатню кількість туалетів, і, мабуть, ще багато чого. Утім, завдяки фестивалю велике портове й нині прифронтове місто перетворилося на столицю сучасного українського мистецтва, наповнившись ним під зав’язку: події починалися об 11-й ранку й тривали всю ніч.

 

Ще однією з претензій, артикульованих на фестивалі, стала орієнтація цьогорічного ГОГОЛЬFEST «на своїх». Мовляв, спочатку до програми включили тих, хто має безпосередній стосунок до театру «Дах», а далі — всіх інших. Та, з одного боку, участь у стартапі — це завжди ризик, і далеко не всі колективи зголосилися перекроїти свої плани заради нього. А з іншого — чи так уже багато в Україні пошукового мистецтва (і насамперед театру), не включеного в програму фестивалю? Тому поруч із дахівським контентом — виступами гуртів «ЦеШо», Dakh Daughters і «ДахаБраха» в Міському саду — відбулися концерти гуртів «Pianoбой», Kadebostany, Alina Orlova, Vivienne Mort, «Один в каное». А поруч із виставами внутрішнього репертуару «Даху» так само зібрали повні зали й покази інших незалежних театрів. Але, звісно, лише тих, хто доїхав.