Культура

  ▪   Катерина Барабаш
  ▪   Москва

Відлуння Донбасу в Москві та Нью-Йорку

Відголоски війни на міжнародних кінофестивалях
Матеріал друкованого видання
№ 18 (546)
від 3 травня

Московський міжнародний кінофестиваль в кіношних колах має репутацію непорозуміння. Його президент Нікіта Міхалков до, під час і після фестивалю повсякчас надуває щоки, переконуючи всіх (і насамперед, здається, себе), що ММКФ надзвичайно крутий, що фільми тут анітрохи не гірші, ніж у Каннах, а зірки першої величини, подумайте самі, ну навіщо нам, га? Щоб від мистецтва відвертати увагу? Та тьху на них. Обійдемося. І навіть спасибі, що не приїжджають. Такі мантри Міхалков читає щороку й, схоже, сам собі вже давно вірить.

 

Цього разу ММКФ перенесли з червня на квітень. У червні ж чемпіонат світу з футболу. А з усіх мистецтв найважливішим для нас є футбол, це відомо всім. Тож 40-й ММКФ виявився дещо недоношеним.

 

Люди трохи старші пам’ятають, чим був для СРСР Московський фестиваль. Відбувався він раз на два роки й вважався чимось на кшталт зішестя Святого Духу на Москву. Діставати квитки починали мало не за рік, відпустки на цей час не планували, а найбільш ходовою валютою на два червневі тижні вважалися квитки на фестивальні покази. Над ММКФ витав дух класиків: Фелліні, Ґодара, Вайди, Сабо. Фестивальні доріжки довго зберігали сліди Елізабет Тейлор, Річарда Бартона, Сімони Сіньйоре, Іва Монтана, Анни Маньяні. То була лазівка в нормальне життя, де показують хороше кіно, і кіно це можна дивитися нарівні з класиками, які приїхали. Зараз здається дивним, але саме тоді, у радянські часи, Московський фестиваль був повноцінною художньо-соціальною подією. Інша річ, що ніде, окрім як на ММКФ, побачити фільми Фелліні, Антоніоні, Лінча та інших було неможливо. Якщо ти, звісно, не мав особливого доступу до таких цінностей. І хоча ММКФ не цілком заповнював для радянської людини пустоту, де мав бути світовий кінематограф, але раз на два роки в червні можна було відчути себе зовсім близьким до цивілізованого життя.

Читайте також: Фантастичні жінки на екрані та в житті

Відтоді минуло багато часу, багато води витекло, а з нею й престиж Московського фестивалю. У Росії, по суті, зникла кіноіндустрія, а разом із нею й прокат, країна посунулася на задвірки світового кінопроцесу. Але саме тоді, у 1990-ті, Нікіта Міхалков і вирішив прикрити своїм гарячим тілом цю холодну пустоту. Очоливши ММКФ, він перевів його в щорічний режим, щоб отримати категорію «А» й підвищене фінансування під неї. Водночас почалася потужна піар-кампанія зі створення престижного іміджу фестивалю. Спрацювало. ММКФ отримує вельми непогану дотацію від держави й має намір незабаром обзавестися власним фестивальним палацом.

 

Щоб утримуватися в категорії «А» (втім, цієї класифікації, свого часу прийнятої Міжнародною асоціацією продюсерів, уже не існує, але Міхалкову все одно вдається вибивати гроші «під категорію «А»), фестиваль обов’язково має включати конкурс. Конкурс ММКФ — головне непорозуміння культурного життя російської столиці. З року в рік усе посереднє, сіре, що не згодилося на інших фестивалях, з’їжджається до Москви на основний конкурс ММКФ. Це останнє пристанище режисерів, які зневірилися показати свій фільм у світі. Зазвичай продюсери спершу намагаються пристроїти свою стрічку в Берлін, Канни, Венецію, потім, коли не виходить, у Карлові Вари, а далі, після відмови Карлових Вар, на кіноогляди меншого масштабу. Коли ж у запасі нічого не лишається, погоджуються на ММКФ.

 

Тобто конкурс Московського фестивалю будується за остаточним принципом. Так само вибирається персонаж для нагородження медаллю «Вірю. Константін Станіславскій»: відзнаку отримує той із відомих акторів або режисерів, кого вдалося затягти. Цього року з помітних людей вдалося заманити Настасью Кінскі — зірку європейського кіно, яка вже майже зійшла з екрана. Їй і вручили медаль.

Заради справедливості треба сказати, що непогане фінансування «під категорію «А» дає ММКФ можливість втілювати в життя те, за що кіномани готові дивитися на його огріхи крізь пальці, — хорошу позаконкурсну програму. Фестивальні відбірники протягом року трудяться не покладаючи рук, щоб до літа скомпонувати кілька програм із фільмів — учасників Канн, Берліна, Венеції. Таким чином, конкурс уже давно є прикриттям, під яким твориться реальна історія ММКФ як фестивалю фестивалів.

Читайте також: Звивистий шлях «Золотого ведмедя»

Крім того, конкурс ММКФ використовують для підтримки вітчизняного кіно. З одного боку, це, звісно, похвально, але з другого, чесно кажучи, часом бачиться якось зовсім провінційно. Цього року, скажімо, у конкурсі були представлені три російські фільми: «Спітак» Алєксандра Котта, «Ню» Ян Ге та «Цар-птиця» Едуарда Новікова. Останній став володарем «Золотого Святого Георгія», головного призу ММКФ. Стрічку зняли якути. Якутський кінематограф сьогодні є одним із найцікавіших явищ у російському кіно загалом. Це свій світ, окремий і неповторний, загадковий і незрозумілий. Феномен, який уже зараз треба вивчати й брати на озброєння. Створені на копійки, часом наївні, ці стрічки окупаються в прокаті в кілька разів (звісно, поки що тільки в межах Якутії), хоча їхня якість значно поступається навіть російським фільмам із «материка». Але поступово якутський кінематограф виходить за межі республіки, і не лише несусвітні кіномани, які ганяються за свіженьким, а й простий глядач починає відчувати його неповторність. Якутські фільми — це фольклор, тільки з поправкою на поточний момент. У ньому такий природний і такий знадливий багатовіковий зв’язок із землею, небом (до речі, якутські режисери знімають переважно якутською мовою), що стрічки затягують, всмоктують тебе. І ти вже готовий повірити, що орел, який раптом з’явився біля юрти героїв, і є та сама Цар-птиця, що прилетіла судити людину своїм, небесним судом. «Цар-птиця» розповідає про літню пару, яка живе тихо в тундрі й одного прекрасного ранку бачить у своєму дворі величезного гордого птаха. Навіщо він прилетів і чому не відлітає? Про гріхи хоче нагадати? Забрати когось із собою? Авторам вдалося передати відчуття цього нерозривного зв’язку з природою, із землею, який одним махом рвуть люмпени, що прийшли до влади.

Читайте також: Емоціональні паралелі

Не дуже пристойно, звісно, вручати приз фільму країни — господарки фестивалю, але гаразд, це можна пробачити. Але й іншим двом стрічкам дісталося по вагомій нагороді: Алєксандра Котта за «Спітак» названо найкращим режисером, а китаянка Ян Ге за фільм «Ню» отримала спецприз журі. За всієї трагічності сюжету «Спітака» (чи треба нагадувати, що йдеться про жахливий землетрус 1988 року, у якому загинуло понад 25 тис. осіб?) і за всього очевидного професіоналізму режисера погляд ніби ковзає по рівній поверхні, йому немає за що зачепитися. Як зазвичай, особиста драма на тлі глобальної трагедії. Чоловік зі Спітака поїхав до Москви, одружився з красунею, лишивши сім’ю на батьківщині. Під час землетрусу він, як часто буває, перевиховується й знову залюблюється в покинуту сім’ю, тим більше що нова дружина — справжнісіньке стерво. Автори делікатно лишили за кадром кров, розруху, понівечені тіла, зосередившись на душевних ранах. Але ті прямолінійність і запрограмованість, із якими глядача ведуть до душевного пробудженню героя, на жаль, перетворюють трагедію на мильну оперу. Дуже млява режисерська робота, навіть на тлі слабкого конкурсу. Ну а стрічка «Ню» взагалі була б доречною якомусь внутрішньому конкурсі дебютів, тим більше що режисерка й правда дебютантка. І ось від цього принципу «своїх не кидаємо» віє такою провінційністю, такою дрімучою дрібною містечковістю, що всі рулади Міхалкова про престижність його фестивалю розсипаються в прах.

 

З 2014 року Московському фестивалю особливо важко: Крим і Донбас стали нездоланною стіною між Росією та цивілізованим світом. Гості відмовляються приїжджати, продюсери не хочуть давати свої фільми. Навіть не потрапивши на жоден престижний фестиваль, вони діють за принципом «то не дістанься ж ти нікому!». У «докримські» часи доволі багато стрічок на фестиваль постачала Україна. Цього року організатори насилу витягли з України три фільми, та й то всі в копродукції з іншими країнами. «Into_нація» Алєксандра Бруньковского — документальна стрічка, зроблена спільно з Росією, виводить на екран відомих уродженців Одеси, які діляться своїми думками про це місто. Підсумок розповідей: одесити — особлива нація поза націями. Ну гаразд, нехай. Головне, щоб без збройних доказів. «No-one» Льва Прудкіна (внука знаменитого мхатівського Марка Прудкіна), знятий у копродукції з Ізраїлем, намагається розповісти про події серпня 1991-го з погляду радянської напівзгнилої еліти. Шкода, якщо гості фестивалю зроблять висновки про українське кіно за цими стрічками.

Єдиний фільм, що заслуговує на увагу, — «Іній» відомого литовського режисера Шарунаса Бартаса, знятий за участю українських кінематографістів. Розповідає про події на Сході України, зокрема про литовських волонтерів, хлопця та дівчину, які везуть гуманітарний вантаж українській армії на Схід. Почавшись як невигадливий роуд-муві, стрічка поступово набуває дедалі тривожніших ноток і насамкінець зафарбовується кров’ю. Бартас не намагається розібратися в конфлікті, він просто дивиться на війну очима мирної людини. І доходить однозначного висновку: мирна людина не повинна наближатися до війни. Ніяк. Ніколи. Навіть якщо попросять. Це два різні світи: мир і війна. У кожному свої герої, свої правила. Мирним незрозумілі правила військових і навпаки. Тема, за яку взявся знаменитий литовець, звичайно, мінне поле. Підірватися на ньому дуже легко, і стається це майже з кожним, хто підходить до теми ближче, ніж можна. Але Бартасу дивовижним чином вдалося не підірватися: він не дає оцінок, лишаючи глядачеві шанс самому сформулювати мораль, якщо він узагалі захоче її для себе сформулювати. За що, до речі, на нього й полетіли докори з обох боків. Зазвичай як? Усі люблять повторювати, що мистецтво не можна змішувати з політикою. Утім, тільки-но художник намагається говорити «здалеку», без оцінок та емоцій, віддавши політику на відкуп політикам, йому відразу ж закидають боязке небажання ставати на чийсь бік.

 

По закінченні фільму «Іній» чоловічий голос у залі вигукнув: «Нехай живе Новоросія!», після чого одразу ж почулося обурене улюлюкання. Більше той чоловічий голос не давав про себе знати.

 

Поки в Москві йшов свій фестиваль, у Нью-Йорку розкручувався свій — відомий міжнародний кінофестиваль «Трайбека». Нью-йоркське дійство закінчилося перемогою (найкращий фільм) короткометражної ігрової стрічки «Черговий» режисера Ленара Камалова. Головну роль у ній виконав російський письменник Захар Прілєпін — сталініст, шовініст, екстреміст, який уже встиг створити на Сході України власний батальйон для боротьби за світле майбутнє «Новоросії». Історія з нагородженням «Чергового» — чудовий аргумент на користь того, що мистецтва поза політикою не існує. Коли починаються розмови про те, що мистецтво не повинно йти на повідку в політики, розумієш, що людині, яка це каже, начхати і на те, і на інше. І ось більш ніж підходящий приклад. Журі «Трайбеки» знехтувало політикою, побачивши у стрічці «Черговий» лише художні переваги. У підсумку перший приз дістався, по суті, терористові, учасникові збройної агресії на території сусідньої держави. То чи треба відвертати носа від «презренної політики», чи треба вдавати, ніби люди мистецтва далекі від суєтного? Звісно, можна й так, але тоді не варто дивуватися, що сторінка в історії світового кіно дістанеться негідникам.