Культура

  ▪   Анна Липківська

Почесні, заслужені й народні

Про систему успадкованих від радянського часу театральних відзнак, яким Україна досі не може дати раду
Матеріал друкованого видання
№ 16 (544)
від 19 квітня

Кожна людина апріорі розраховує на визнання, коли займається будь-якою діяльністю. У психології є навіть спеціальна «одиниця» трансакційного (тобто належного до спілкування) аналізу, яку родоначальник цього напряму Ерік Берн назвав «погладжуванням». Фахівці стверджують, що потреба в «погладжуваннях» є для людини базовою. Ці механізми працюють не лише в міжособистісному спілкуванні, а й на суспільному рівні. Особливо це стосується сфери мистецтва, де немає чітких критеріїв вимірювання. «Сітка погладжувань» у вигляді почесних професійних відзнак, по суті, покликана об’єктивізу­вати/ієрар­хізувати досягнення та діяльність митців в аспекті їхньої соціальної значущості.
На сьогодні в театральній царині України роль такої офіційної «сітки» (так і хочеться сказати «тенет») відіграє система почесних звань та державних премій. «Напівофіційної» — відзнаки в межах професійного середовища (премії мистецьких спілок, окремих ЗМІ, неформальних фахових спільнот, номінації на фестивалях). А неофіційної — ясна річ, глядацька популярність, медійна впізнаваність та «голосування» гаманцем (або ж ногами).

У світлі історії
Перші почесні звання в Україні були запроваджені 1922 року, причому саме в мистецькій царині. Цитата (мовою оригіналу): «Особо отличившиеся как дарованиями, так продолжительностью и преданностью служения трудящимся массам, работники искусств могут быть награждаемы званием Заслуженного артиста (художника) УССР».
Мотивація тут очевидна: режим потребував легітимізації, позиціонуючи себе продовжувачем найкращих культурних традицій попередніх часів. Звідси й вибір першої нагородженої — Марія Заньковецька. За цією самою логікою щойно введене звання народного артиста СРСР (вище за республіканські відзнаки) у 1936-му отримали Марія Литвиненко-Вольгемут та Панас Саксаганський.


Цікаво, що кожний нововиниклий режим, який має проблему не лише з легітимізацією, а й загалом із легалізацією, копіює ту саму схему. 2015 року майже одночасно були запроваджені звання «народний артист ДНР» і «народний артист ЛНР». Одразу ж обидва отримав Іосіф Кобзон, при цьому всіх нагород та звань України його було позбавлено лише торік у травні. Невеличка ремарка: це зроблено не раз і назавжди, а за поданням РНБО у вигляді персональних санкцій до фізичної особи, які вводяться терміном на один рік, тож незабаром потребуватимуть пролонгації. А загалом механізм позбавлення почесних звань чинним законодавством не передбачений.


І якщо «глава ДНР» у мотиваційній частині своїх указів був стриманішим (звання присуджуються «за выдающиеся заслуги» та «большой вклад в становление и развитие культурных традиций […] республики»), то в «ЛНР» просто здерли формулювання із законодавства РФ. У результаті в самопроголошеному «новоутворенні» нерозбірливого державного устрою, яке на той момент існувало лише рік, звідкись узялися «развитие и сохранение отечественной культуры» та «высокое исполнительское мастерство в создании высокохудожественных образов, ставших достоянием отечественного культурного наследия».


Безпосередньо в правовому полі України ситуація на сьогодні така. Система почесних звань прописана в чинному Законі «Про державні нагороди України» від 2000 року (із доповненнями, останнє з яких датоване 2017-м) та базованому на ньому Указі президента «Про почесні звання України» (2002-й, останні зміни від 2016-го). Ця система принципово не відрізняється від запровадженої постановою ВУЦВК та Раднаркому УРСР ще в 1934 році. Тож той, хто називає її пережитком глибокого совка, що підлягає «декомунізації», не так уже й помиляється.


У пострадянські часи періодично робляться спроби зазіхнути на цю «священну корову». Це, ясна річ, викликає спротив у тих, хто вже «осідлав» її. Перша суспільна атака на систему звань відбулася на початку каденції Віктора Ющенка. Це спричинило, зокрема, появу відкритого листа 14 митців на адресу останнього (серед підписантів Євгенія Мірошниченко, Діана Петриненко, Григорій Гаркуша, Анатолій Паламаренко, Лариса Кадирова та ін.), у якому наводилася аналогія між званнями заслужених і народних артистів та лицарським у Великій Британії. Основний меседж: «Нам нічого соромитися наших звань, ми заслужили їх своєю чесною працею». Тоді система встояла: аж надто багатьом вона вигідна. Хоча б тому, що передбачає надбавки до посадових окладів (20% за заслуженого, 40% за народного), а для не надто високих статків вітчизняних акторів і режисерів державних театрів (окрім національних) це доволі відчутно. У 2011 році спалахнув черговий скандал: депутат ВРУ Андрій Сенченко заявив, що чиновники з Адміністрації президента торгують почесними званнями ще з часів Леоніда Кучми. Тоді ж у результаті розслідування громадських активістів в інформаційному просторі з’явився інсайдерський «прейскурант»: за Ющенка звання заслуженого артиста коштувало $5 тис., народного — $7 тис., за Януковича ціни зросли відповідно до $7 тис. і $10 тис. Звісно, ходу таким викриттям не дали. Та й перевірити це не видається можливим ані тоді, ані тепер. Хоча наявність корупційної складової видно здалека.


Остання хвиля громадського невдоволення припадає на 2014-й — час високих суспільних очікувань на повне «перезавантаження» країни. Мало хто знає (чи згадує) про це, але в укладеній у результаті парламентських виборів Угоді про коаліцію депутатських фракцій «Європейська Україна» серед інших реформ задекларовано «скасування застарілої системи відзнак і звань у сфері культури». Минуло майже чотири роки, але жодних відповідних проектів законів, постанов тощо у ВР (зокрема, Комітетом з питань культури та духовності) не ініційовано. Та й загалом навіть правники наразі не можуть чітко визначити, чи існує в Україні де-факто оця коаліція…


Тож система почесних звань і досі надає вітчизняним митцям як офіційну «легітимізацію», так і додатковий «соцпакет» від держави. І треба сказати, що жодна людина ще не відмовилася ані від першого, ані від другого.

Що за завісою назви?
Погляньмо тепер на етимологію назв державних відзнак, адже, як відомо, «як ви яхту назвете, так вона і попливе».
Отже, «заслужений» — значить заслужив. Ніби високий сенс: «служіння мистецтву». Але на практиці це також «бути службовцем», «служити в такому-то театрі», служити комусь конкретно й особисто.
«Народний» ще гірше. Рудимент часів Французької революції, коли всіх називали «громадянами», і доби «народництва». Артист для «народу» (як і «депутат»)? Що таке у ХХІ столітті «народ»? І хіба не парадокс (один із безлічі), що улюбленець найдемократичніших прошарків суспільства Микола Яковченко здобув звання народного артиста України вже на схилі життя, до 70-річчя, а витончений і вишуканий Аркадій Гашинський, уславлений у ролях королів, царів та аристократів, у 50 став «народним» аж цілого СРСР?!
Додаткової анекдотичності ситуації надає наявність приставки «народний» у назвах самодіяльних театральних колективів. Тобто «народний артист» — професіонал найвищого ґатунку, а «народний театр» — це, навпаки, аматори. «Народні театри» за часів СРСР навіть отримували державне фінансування. У чинному Законі України «Про театри і театральну справу» згадок про такий статус немає, але «низова» традиція зберігається.
При цьому «заслуженість» і «народність» артиста (а до цього розряду потрапляють також режисери, бо «народний режисер» звучало б геть по-дурному) визначаються не народом, а указом президента. Тобто на базі подання Міністерства культури, територіального органу, об’єднання громадян чи творчої спілки, але одноосібно. Звісно, згідно з Конститу­цією України президент стає таким на основі загального, рівного й прямого виборчого права, тобто волею народу, і надалі діє від його імені. Та в цьому все одно відчутна якась суперечність, принаймні колізія.
Коли ж спробувати проаналізувати реальну вагу почесних звань із професійного боку, то пропорція виявиться 50 на 50. Дуже багато тих, хто заслужено став «заслуженим» і «народним». Хіба Ада Роговцева, Наталя Сумська, Олексій Горбунов, Станіслав Боклан, Анатолій Хостікоєв, Богдан Бенюк, Олексій Богданович, Олександр Вертинський, Олеся Жураківська, Ірма Вітовська та багато інших (якщо казати про акторів) не є і популярними, і авторитетними? Хіба художні керівники найуспішніших вітчизняних театрів, діяльність яких роками викликала або ж викликає сьогодні найбільший резонанс (київських Театру на Подолі, Національної оперети, Молодого, «Золотих воріт», а також Івано-Франківського, Чернігівського, Миколаївського українського тощо), не по праву мають почесні відзнаки вже незалежної України?
І водночас є такі «заслужені» та «народні», обличчя яких навіть досвідчений критик навряд чи пригадає. Бо їх справді забагато. Наприклад, якщо говорити про столичні національні театри, то 59 у «франківців» і 50 у російській драмі, що дорівнює цілій трупі не найменшого з обласних театрів!
Мені можуть заперечити, мовляв, на те вони й національні театри, аби збирати в себе найкращих. Проте на практиці перебіг подій зазвичай зворотний: актор переходить до національного театру й тоді може розраховувати на підвищення в статусі. При цьому багато прекрасних артистів жодних звань не мають: їм просто «не поталанило» з театром (маленький або ж у глибинці), невідповідністю освітнього цензу (наприклад, один із найкращих у старшому поколінні в Україні маріуполець Валерій Сарбей навряд чи вже сяде за «парту») або з керівником («непробивний»).
У мистецтві «пробивання» звань неперевершеним майстром був нині покійний директор Донецької муздрами Марко Бровун. На протилежному полюсі ті керівники, які скептично ставляться до звань або ж не мають відповідних «стежин» до чиновницьких верхів, тож їхні театри лишаються «обділеними».
За активного розвитку теле- та кіновиробництва диспропорція лише наростатиме, адже шанси актора, навіть дуже популярного та впізнаваного, але не «приписаного» до державної установи, на кілька порядків менші: за законом, клопотання творчих спілок, об’єднань громадян мають бути попередньо погоджені з відповідними центральними органами виконавчої влади. Тож чи захоче лізти в цю халепу та сама Ярослава Кравченко, керівниця «ньюзмейкера» останніх сезонів недержавного «Дикого театру», щоб вибити звання для одного з незаперечних «хедлайнерів» вітчизняного театрального поступу режисера Максима Голенка? Не маю в цьому певності.  

Підводні камені
У почесні звання України об’єктивно закладений поряд із професійним ще й патріотичний чинник. «Як він міг, він же народний (заслужений) артист України!» — саме це найчастіше чуєш на адресу колаборантів з ОРДіЛО. У гострій політичній ситуації від носія звання очікують чіткої державницької позиції. Утім, нещодавні події свідчать: митці опиняються по різні боки барикад не за ознакою наявності/відсутності ос­таннього. Зокрема, знаний козак вітчизняного екрана (стрічки «Пропала грамота», «Дорога на Січ», «Гетьман»), сценічний Тарас Бульба, художній керівник Луганського українського музично-драматичного теат­ру Михайло Голубович, діставши звання «народного артиста ЛНР» із рук самого (!) Плотницького, не зрікся й «народного України». Тепер це пишеться через кому, що бачиться цілковитим абсурдом.
Натомість новоспечені «народні артисти ДНР» із Донецького муздрамтеатру (донедавна українського й навіть «національного») Володимир Швець та офіційний виконавець «гімну ДНР» Володимир Федоров легко відкинули «нижчих» за статусом «заслужених України». З десяток таких самих їхніх колег по театру лишаються в «дореволюційному» ранзі й, певне, почуваються дещо ображеними, адже їхня палка підтримка керівництва «молодої республіки» наразі відповідно не оцінена.
Чому всі вони не відмовилися — гордо та демонстративно, задля яскравої агітаційної телекартинки — від відзнак «неіснуючої України»? Загадка. Хіба що й там зберігається система надбавок до зарплати. Гроші ж не пахнуть.
Водночас народна артистка України Олена Хохлаткіна, заслужені Любов Доброноженко, Андрій Романій, Віктор Жданов, Іван Шербул покинули Донецьк та Луганськ і нині успішні як на сцені, так і в кіно. А відсутність почесних звань не завадила Світлані Бойко, Олегові Пшину, Максимові Рижеволу виїхати з ОРДіЛО й посісти чільне місце в театрах Чернігова, Рівного, Черкас. У сухому залишку маємо ось що: наявність або відсутність почесного звання не гарантує ані професійного, ані громадянського авторитету.
Загалом функціонування системи звань оповите незліченною кількістю нюансів та «підводних течій». Его, амбіції, комплекс неповноцінності або ж надцінності, лабільність, вразливість, схильність до «застрягань», травматичність перебування в ситуації постійної конкуренції — це той коктейль усередині митця, який може стати вибуховим (або ж просто джерелом душевних травм) саме в контексті отримання/неотримання, наявності/відсутності звання, яке в колеги по гримерці вже є.
А коли на зборах колективу вирішують подати на звання кількох актрис, а дають його не всім одразу, то перетворити час очікування на суцільне пекло для подруг по цеху здатна кожна з них, навіть найпорядніша та найвиваженіша. До того ж примхливими шляхами розвивається ситуація зі званнями в трикутнику «актор — керівник театру — вищі інстанції».
Перепони у висуванні актора на звання можуть стати способом покарання його за інакодумство. Подання — відповідно заохоченням за лояльність до керівництва. Якщо «твого» штатного актора подав сусідній театр (де він працює за сумісництвом) або ж якась інша організація (продюсерська чи громадська), то це причина для ревнощів (у кращому разі) або гноблення (у гіршому).
Плюс до всього почесне звання часто розглядається як інструмент впливу: маючи його, легше вирішувати питання з чиновниками, особливо на периферії, де зберігся пієтет перед чинами та орденами. Нарешті, суцільна непрозорість процедури проходження подання на почесне звання та відсутність нормованих термінів для цього процесу перетворюють Адміністрацію президента в уяві театральної громади на аналог такого собі Міністерства магії з романів про Гаррі Поттера, де папери циркулюють у повітрі нібито самі по собі, непередбачуваним та містичним чином.

Між бажаним і необхідним
«Потрібна просто диференційована оплата праці, — каже найнепримиренніший борець зі званнями, знана акторка та волонтер Римма Зюбіна. — От дали звання, а коли актор втрачає форму, обличчя, то що — відбирати його? Маючи багато професійних відзнак, зокрема й міжнародних, я вважаю порочною систему всіх оцих «заслужених артистів», «діячів мистецтв», «працівників культури». Лишень уявіть собі такий варіант: «народна артистка штату Оклахома Меріл Стріп»! Ніякого стимулу я в цьому не бачу, тим більше знаючи тарифи й деякі шляхи-варіанти. Найогидніше — «робити» звання чи «пробивати» його. Коли мені казали: «Твій чоловік — художній керівник Театру імені Франка, хіба він не може зробити тобі звання?», я сміялася. Так само коли питають, чому досі не «народна», відповідаю: я МІЖнародна! Нинішня система скомпрометувала себе давно, і потрібна політична воля, щоб перегорнути цю «комуністичну» сторінку».
На відміну від пані Римми в мене немає чіткої відповіді. Зазвичай я радію за колег та колишніх студентів, які були справедливо відзначені, й обурююсь, якщо «за багаторічну плідну працю» нагороджують артистку «без року не тиждень» лише тому, що вона опинилася в «правильному» театрі та перебуває в «правильних» стосунках із його керівництвом. Чи могли б виправити ситуацію чітке законодавче унормування термінів розгляду поданих документів та введення механізму позбавлення звання? Чи варто спробувати вивести процес із тіні, скажімо, через систему загальнодоступного голосування на зразок тієї, яка існує щодо електронних петицій? Чи підлягає взагалі система почесних звань модернізації? Чи треба просто скасувати її й запровадити щось інше, щоб зберегти сам принцип? Питання відкриті. Зрештою, лишається тільки згадати безсмертне: «Коли в суспільства немає кольорової диференціації штанів, то немає мети».