Культура

  ▪   Спілкувалася: Ганна Трегуб

Ерік Смаджа: «Міфи — це також частина колективної психологічної реальності»

Про формування соціально значущих феноменів, як-от міфологія, релігія та ідеологія, з погляду психоаналізу, вплив сучасної культури індивідуалізму на трансформацію сімейних стосунків та сміх як комплексний психологічний феномен Тижню розповів член Паризького психоаналітичного товариства доктор Ерік Смаджа.

Психоаналіз, антропологія та соціологія так чи інакше торкаються антропологічного виміру знань людини. Наскільки тісно між собою перетинаються ці дисципліни?

 

— Психоаналіз передусім має справу з психологічною реальністю індивіда. Соціологія та антропологія працюють у полі колективної реальності, яка може бути, наприклад, історичною. Дві згадані вище царини дуже різняться між собою. Еміль Дюркгайм — засновник французької соціологічної школи, автор твердження, що суспільство є специфічною колективною реальністю, а не розширеною індивідуальною. У його час соціологи й антропологи вважали, що суспільство є продовженням індивідуальної свідомості, проте Дюркгайм відкрив, що все зовсім по-іншому, що суспільний вимір має свої інституції, колективні вірування, ритуали, колективні репрезентації. А індивідуальна психологічна реальність кожного має стосунок до специфічних процесів, наприклад несвідомих, як-от витіснення, або явищ, як-от Едіпів комплекс, інфантильна сексуальність, фантазії тощо. Проте все ж таки зв’язок між індивідуальним та колективним існує, бо фантазії, які є явищем індивідуальним, можуть отримати колективний вимір через процес резонансу.

 

Приміром, хтось хоче створити асоціацію або компанію. Від початку він має індивідуальну фантазію щодо цього, мрію, якщо хочете. Далі він знаходить інших, хто через процес ідентифікації усвідомлює, що ота мрія, про яку йде мова, резонує з тими, котрі вони мають у своєму несвідомому. Всі вони разом творять щось, що відбувається в суспільному вимірі дійсності. Те саме відбувається в релігії чи ідеології. Цікаво, що фантазія, або мрія, належить до внутрішньо психологічного індивідуального простору, проте вона може стати колективною через процес ідентифікації. Згадайте, що багато натхненних політичних та релігійних промовців казали про свої мрії, видіння наяву щодо того, якими речі можуть стати.

 

Читайте також: Знак альтернативи

 

Міфи — це частина колективної психологічної реальності. Мова про колективні конструкти, що теж спираються на фантазії, але не на індивідуальну їхню форму, а на колективні оповіді. Міфи спираються на деякі аспекти Едіпового комплексу, а також певною мірою на інфантильну сексуальність, витіснення, проекцію, ідентифікацію. І все це задля того, щоб збудувати колективну історію, яка оповідає про заснування чи створення певної людської спілки.

 

Таким чином, індивідуальний та колективний виміри психології між собою перетинаються. Яких форм цей перетин може набрати й де його найлегше побачити?

 

— Я спеціалізуюся з консультування подружніх пар і ще дещо можу розказати про зв’язок індивідуальної та колективної психології. Подружжя є однією з найменших соціальних груп, а в психологічному сенсі — колективною психологічною реальністю. Укладання несвідомих альянсів через механізм ідентифікації, фантазії, що належать кожному з партнерів, утворює своєрідний колектив. Поєднуються Едіпів та братерсько-сестринський комплекси обох партнерів, щоб створити його колективну психологічну реальність, і це справді вельми цікаво. Коли хтось живе разом, то створює своєрідну культуру співжиття з партнером. Те, як люди можуть жити разом, у подружжі, дуже складний процес, що стосується колективного виміру. Фантазії, ідеї, процес зближення кожного з партнерів створює оту психологічну реальність, яка називається парою. Цікаво також і те, що члени такої пари можуть разом із партнером створити своєрідні інституції свого партнерства. Що це може бути? Із соціологічного боку — норми мислення, поведінки, спільна репрезентація, які інституціоналізовані кожним із подружжя і разом. Це їхнє спільне рішення.

 

Свого часу Еміль Дюркгайм написав книжку про шлюбний союз. Власне, про шлюбне партнерство. Для мене це цілком очевидно. Двоє людей живуть разом, і на сучасному етапі я визначаю три рівні такого співжиття: сексуально-тілесний, соціокультурний, психологічний. Так, партнери мають співпрацювати, аби утримувати свій шлюб. Психологічний вимір партнерства, що про нього мова, також можна поділити на кілька рівнів. Перший — груповий: це спільні фантазії, конфлікти, неспокій, сублімація, соціалізація тощо. Все це створює спільнотну ідентичність. Другий рівень — антагонізм між двома людьми, інтерсуб’єктивність. Тут якраз містяться амбівалентність, об’єктивація тощо. Третій рівень — це, власне, внутрішня психологічна реальність кожного з партнерів, його стосунок до свого подружжя як соціального об’єкта й до свого партнера. Думаю, щоб зрозуміти, що таке подружжя, потрібно ще глибше спробувати зрозуміти, що таке ідентифікація, проекція, нарцисизм, інтроективна ідентифікація (яким чином людина вбирає в себе певні характеристики та властивості зовні від інших об’єктів), бо все це допомагає укладати різні несвідомі зв’язки між людьми.

 

Читайте також: Гоголіана: привид «Ревізора» ходить українськими музеями

 

Карл Ґустав Юнґ один із перших запропонував теорію про колективне несвідоме. Але як можна суспільну психологічну реальність і те, що її наповнює, проаналізувати з погляду фрейдизму?

 

— У кожній людині, групі та суспільстві як такому існує протиборство між еротичним началом та началом танатичним, між любов’ю і ненавистю. Едіпів комплекс теж може мати як індивідуальний, так і суспільний виміри. Він присутній у побудові людської суб’єктивності та ідентичності, такий собі психоорганайзер кожного з нас. Також він присутній так чи інакше в кожній спільноті, бо її творять індивіди. Це не повторення того, що маємо на рівні одиничної психіки, а трансформація під умови нової реальності.

 

На рівні суспільства можемо знайти культурні або соціокультурні символи, які містять у собі різні конфігурації Едіпового комплексу. Йдеться про різного типу батьківські й материнські фігури, які собі творить та чи інша група. Як на мене, такий-от батько з великої літери представляє і конституює першу інституцію кожного суспільства. Кожному члену такої спільноти оцей символічний батько дає відчуття причетності історії та її творення, міф про створення цієї групи. Материнська символічна фігура вказує на питання тілесності, ґрунту, території певної групи, своєї землі. Член будь-якого суспільства будує свою ідентичність завдяки історії та географії, батьківському та материнському елементам. Історія дарує відчуття стосунку до чогось, спільного спадку. Ви знаєте, що є членом конкретної спільноти, тому що поділяєте з іншими її членами ту саму історію й ту саму землю.

 

Кожний член суспільства також може активувати конфлікт із цими двома символічними значущими фігурами й тим, що вони репрезентують, — історію та географію, але також із різним інституціями, зокрема політичними або релігійними.

 

Читайте також: Спроможність неспроможних

 

Ви досліджуєте сміх із погляду психології та психоаналізу. Наскільки комплексним є це явище?

 

— Сміх також можна розглянути з різних царин науки. На біологічному рівні мова про нейрохімічні процеси, ті хімічні речовини, які утворюються в організмі людини, що сміється. Сміх має психологічний, когнітивний, психоафективний та психосоціальний виміри, тобто є складним феноменом. Сміх стосується індивідуальної та колективної психології. Колективний сміх включає в себе процес поділу колективних цінностей, ідеалів, норм тощо. А надто заборон, того, чи можна сміятися щодо певних тем. Тобто суспільство визначає, з чого в ньому сміються, а з чого — ні, бо це не прийнято в колективній культурі або відверто заборонено. Таким чином сміх прив’язаний як до індивідуального, так і до колективного. На сміх маємо дивитися як на дуже комплексний феномен, бо якщо забудемо, що це таке, то не зрозуміємо його корисного ефекту й чому нам подобається сміятися. Він є одним із найсильніших суспільних стимулів.

 

Отже, коли людина або суспільство починає сміятися з речей, які їх раніше страшили, то це сигнал, що вона може подолати те, що її гнітило раніше?

 

— Це дуже добрий знак того, що суспільство еволюціонує, коли починає сміятися над тим, що раніше було заборонене. Особливо коли йдеться про політику. Навіть якщо йдеться про диктатуру, потрібно враховувати феномени приватного й публічного сміху. Диктатура забороняє певні види публічного сміху, проте не завжди влазить до рамок сміху приватного.

 

Читайте також: Валентин Сильвестров: «Сенс авангарду — ризик»

 

Форми, які набирають різні типи партнерства між людьми, зокрема шлюб, із плином історії видозмінюються. Які проблеми з погляду психоаналізу постають перед такою спілкою сьогодні?

 

— Я намагаюся показати, що сьогодні подружні пари видозмінюються, тому що стають нестабільними, крихкими, вимогливими та поліморфними. Протягом історії все було трохи інакше. Існувало інституційне визначення такого партнерства, яке зводилося лишень до шлюбу. Сьогодні вибір партнера є вільним. Входить у дію міжсуб’єктне визначення того, чим є пара, про яку говоримо.

 

Нові умови формування пари створюють нову категорію реальності, такі речі, які не фіксувалися в попередній історії цього явища. Наприклад, поліморфізм та вимогливість пар. Раніше в партнерів вимог одне до одного було значно менше, ніж сьогодні. Традиційно йшлося про пару, яку поєднував шлюб і метою якої було розширювати суспільство та виховувати своїх дітей. Чуттєва любов у такому союзі відігравала не надто значну роль. Західне суспільство толерує поліморфізм пар, що в минулому було неможливо. Були пари одружені, неодружені, існував конкубінат, проте все це було інституціалізовано в традиційному суспільстві.

 

Сьогодні й індивід, і пара почуваються значно вільніше жити так, як вважає за потрібне. У суспільстві зростає рівень індивідуалізму, змінюється роль і статус жінок та чоловіків, що впливає на стосунки між двома статями, робить їх складнішими.

 

Вимогливість — це риса сучасних жінок, а не чоловіків. Саме тому більшість їх не заводить родин і не створює пар. Для Китаю, Південної Кореї та Японії це вже велетенська проблема. Жінки можуть прогодувати себе самі, мають високий рівень освіти, і їм важко знайти собі підходящого партнера. Вони не погоджуються на першу-ліпшу кандидатуру.

 

Приймаючи цю ситуацію до уваги, думаю, сьогодні найкраще, щоб кожен піклувався про себе сам, не вимагав дуже багато й не покладав завищені сподівання на свого партнера. Певні власні потреби можна задовольнити самостійно, поза межами своєї пари, аби почуватися легше й вільніше зі своїм партнером, не залежати від нього в усьому.

 

-----------------------------------

Ерік Смаджа — психіатр, психоаналітик, член Паризького психоаналітичного товариства та Міжнародної психоаналітичної асоціації, фахівець із психоаналізу шлюбних пар. Практикує в Парижі та Лондоні. Антрополог, асоційований член Американської антропологічної асоціації і член Товариства психологічної антропології (США). 2007 року отримав премію Міжнародної психоаналітичної асоціації за «Особливий внесок у психоаналітичні дослідження». Відомими є такі його праці: «Едіпів комплекс: дебати між психоаналізом і антропологією» (2009); «Шлюбна пара та її історія» (2011); «Шлюбні пари в психоаналізі» (2013); «Фройд і культура» (2013); «Сучасні пари» (2016); «Символізм і символізація: творчість Фройда, Дюркгайма і Мосса» (2017).