Культура

  ▪   Катерина Барабаш

Звивистий шлях «Золотого ведмедя»

фото: reuters
Головна нагорода Берлінале-2018 стала сенсацією
Матеріал друкованого видання
№ 9 (537)
від 1 березня

Цьогорічний Берлінале передостанній у кар’єрі Дітера Коссліка, нинішнього директора фестивалю. 2019-го в нього закінчується контракт, і немає жодних сумнівів, що продовжувати його ніхто не збирається. Косслік, який очолював Берлінале протягом останніх 16 років, став дуже дратувати кінематографічну спільноту. Передусім німецьку, для якої Берлінале є національною гордістю. Незадовго до початку нинішнього, 68-го фестивалю велика група німецьких кіномитців надіслала у високі інстанції листа з проханням усунути від керівництва Берлінале Коссліка, тому що з ним фестиваль втратив колишній престиж. Узагалі колективні листи для європейських інтелектуалів — явище таке рідкісне, що можна собі уявити, наскільки Косслік випробував їхнє терпіння. Заради справедливості слід зазначити, що кінематографісти не брешуть і навіть не перебільшують. Останнім часом Берлінале рік за роком переміщався кудись на задвірки міжнародного фестивального руху, тримаючись на минулій славі. Але в якийсь момент стало зрозуміло: лише її вже недостатньо. Спостерігачів дедалі більше дивували принципи відбору фільмів для конкурсної програми, точніше їх відсутність. Якщо раніше відверто погане кіно на Берлінале годі було й уявити, то тепер доводиться буквально виколупувати достойні роботи з рівно-середньої, невідомо як складеної програми. Не виправдали себе й нововведення Коссліка. Приміром, придумана ним програма «Кулінарне кіно» всі роки свого існування нічого, крім здивування, не викликала. «Гостинність», що дає змогу акредитувати необмежену кількість людей, призвела до переповненості фестивалю, величезних черг і проблем із навігацією.

 

У пошуках інтриги


Цього року проблеми Берлінале стали зовсім очевидні. Конкурсна програма виявилася, напевне, найслабшою за останній час, хоча фільми, які так чи інакше становлять художній інтерес, звісно ж, були. Та й інші програми Берлінале (загалом їх два десятки) цього разу містили в собі стільки баласту, що поява неординарних робіт здавалася чи то дивом, чи то випадковістю.

 

Читайте також: У Бахмуті стартував всеукраїнський тур Фестивалю документального кіно


Лишається тільки гадати, чим керувалося журі під керівництвом німецького режисера Тома Тиквера, визначаючи найкращий фільм фестивалю. Точно не художніми досягненнями. Але скидається на те, що Тиквер і команда кинули, як зараз заведено казати, «отвєтку» керівництву фестивалю, ухваливши одіозне рішення й нагородивши найбезглуздішу стрічку конкурсної програми. Ви нам нудьгу? Ну то отримайте у відповідь нісенітницю. А може, журі, навпаки, хотіло врятувати згасаюче реноме Берлінале й вирішило хоча б таким чином створити інтригу, якої був цілковито позбавлений 68-й кіноогляд. Нехай навздогін, але бодай щось придумати. Бо раціональними резонами пояснити вручення «Золотого ведмедя» фільму молодої румунської режисерки Адіни Пінтіліє «Не торкайся до мене» неможливо. Річ, звісно ж, не в тому, що в стрічці багато статевих органів великим планом (а то ми не надивилися на них на всіх екранах світу), а в тому, що ця робота нічим, окрім них, не примітна. Точніше, так: Пінтіліє хотіла сказати багато потрібних і правильних речей, але чи то вона не в темі, чи то не знайшла правильної інтонації, тож про її бажання нам довелося лише здогадуватися. Хоча, думається, якась соціаль­на необхідність у цій стрічці є. На відміну від художньої.

 


Чорно-білий фільм, у центрі якого 50-річна жінка із величезними сексуальними комплексами, детально досліджує відносини тіл і душі, тіл і Всесвіту, тіл і сексу, тіл і тіл. Героїня, яка страждає від вагінізму й не здатна прийняти в себе чоловічу плоть, разом із режисером намагається дослідити власні проблеми через чужу сексуальність. Вона дивиться на оголених чоловіків у найінтимніші моменти їхнього життя. Паралельно ми дізнаємося про сексуальний досвід інваліда з ДЦП і занурюємося в глибини вигадливої психосексуальності трансгендера. Перетворившись на жінку, трансгендер лишив собі чоловічий статевий орган і детально пояснює, навіщо він їй, тепер уже жінці, потрібен. Час від часу на екрані з’являється режисерка, яка не дуже впевнено розповідає про власне бачення проблем своїх героїв. Але, здається, вона не тільки не знає відповідей, а й сама поволі заплутується. Фільм балансує на межі ігрового та документального, і глядач так зрештою і не збагне, чого тут більше — пропрацьованого сценарію чи власних реплік персонажів. Через півгодини стає зрозуміло, заради чого все було затіяно. Тема примирення з власним тілом у кіно надто не нова, щоб на ній серйозно застрявати. Не все, що важливо в реальності, так само важливо в мистецтві. Принаймні Пінтіліє на цю тему нічого нового не сказала й навіть еротоманів не потішила — надто вже несимпатичні всі представлені нею геніталії.

 

Останнім часом Берлінале рік за роком переміщався кудись на задвірки міжнародного фестивального руху, тримаючись на минулій славі. Але в якийсь момент стало зрозуміло: лише її вже недостатньо


Рішення журі дати головний приз цій стрічці виявилося набагато радикальнішим за сам фільм. До речі, судді здійснили ще один демарш: цього року жоден німецький фільм не удостоївся навіть найскромнішого призу. Тоді як на всіх фестивалях існує негласна домовленість, згідно з якою господарям огляду обов’язково вручається бодай одна престижна нагорода. Тиквер пішов проти правил, лишивши колег-співвітчизників без відзнак, що доволі дивно: цього року німецьке кіно було в рази цікавішим, ніж зазвичай. Стрічку Філіпа Ґренінґа з довгою назвою «Мого брата звати Роберт, і він ідіот» і таким самим довгим хронометражем (три години) на Берлінале обговорювали найбільше. Історію Роберта та Єлени, близнюків, які проводять вікенд на природі, готуються до іспиту з філософії й говорять цитатами з Гайдеґґера та К’єркеґора, багато хто розцінив як Ганеке для бідних. Справді, сюжетний поворот (хто висидів перші дві години) дуже нагадує «Забавні ігри» Міхаеля Ганеке, тільки в міцній зв’язці з філософуваннями юних героїв. Хтось побачив у фільмі глузування над німецькою філософією. Хтось вважає його порожнім чванством, до того ж неймовірно нудним. Але в будь-якому разі цю стрічку неможливо не помітити. Однак не помітили. Як не помітили й дуже цікаву роботу «Транзит» Крістіана Петцольда, у якій режисер намагається об’єднати тему сьогоднішніх біженців із біженцями часів Другої світової вій­ни. Увінчав Берлінале також німецький фільм «Магазинні ряди» Томаса Штубера, на диво дотепна, трохи сумна, трохи сентиментальна й дуже делікатна кінокартина в стилі Акі Каурісмякі.

 

Собаки і Довлатов


Думається, неуважність журі до німецьких фільмів теж була таким собі демаршем, бо ж як іще можна назвати нехтування одним із вічних негласних правил Берлінале.

 

Читайте також: Емоціональні паралелі


По-своєму революційним є й вибір Веса Андерсона найкращим режисером Берлінале за анімаційну стрічку «Острів собак». Цим фільмом фестиваль відкривався, і, здається, він зібрав увесь запас глядацького замилування, не лишивши нічого конкурентам. Хоча в Андерсона були куди цікавіші роботи, той самий «Готель «Гранд Будапешт», але яке серце встоїть проти собачок?! «Острів собак» — зворушливе невигадливе кіно про те, як мер японського міста, переконаний котолюб, під виглядом турботи про людей висилає всіх собак — нібито перенощиків загадкового «собачого грипу» — на острів-звалище. Незабаром туди вирушає маленький хлопчик у надії відшукати там свого улюбленого пса. Зараз, коли технології не просто втручаються в процес творення мистецтва, а часом і визначають його сенси, режисура набуває нового змісту. Режисер тепер — поняття ширше, ніж було ще вчора, він може обходитися без живого актора, розмовляючи з глядачем мовою технологій. Журі Тиквера немов застовпило це нове явище в кінематографі. Хоча нам за звичкою все ж таки здається, що режисура без роботи з живим актором — то вже якась інша професія. Ну та що вдієш, нова реальність диктує нові дефініції, здавалося б, звичних явищ і професій.

 


Російський «Довлатов» Алєксєя Ґєрмана-молодшого, як і очікувалося, не лишився без нагороди: художник стрічки Єлєна Окопная отримала «Срібного ведмедя» за видатне художнє досягнення. «Довлатов» — це фільм-есе про кілька днів із життя Сєрґєя Довлатова ще до еміграції. Молодий письменник, якому не дають публікуватися, страждає від усвідомлення власної незатребуваності, всім серцем ненавидить радянську владу, п’є на кухні оковиту з такими самими маргіналами, як і він, зокрема з Бродскім. Фільм, поза сумнівом, виділяється модною нині ретрокрасою й цілковито зосереджений на створенні атмосфери тієї епохи. З одного боку, це непогано вдається Ґєрману-молодшому, а з другого — не зовсім зрозуміло, навіщо нам аромат епохи, який більшість із нас і без того прекрасно пам’ятає, і чому цей аромат такий ретро-прекрасний? Чомусь думається, що тут спрацювала авторська самоцензура, адже зараз у Росії про радянську епоху прийнято згадувати з інтонацією сентиментального дідуся й з обов’язковим «але»: «Звичайно, в СРСР були порожні полиці та цензура, але…» Далі на вибір: «люди були чистіші», «ми перші полетіли в космос», «була безплатна медицина», «була впевненість у завтрашньому дні», «молодь не кололася» тощо. Оскільки в бюджеті «Довлатова» є й державні кошти, обережність була серйозним порадником під час створення фільму.


Якщо говорити про «Срібні ведмеді» за акторські роботи, то тут, крім аплодисментів, нічого. Молодий фран­цуз Антоні Бажон, який зіграв у стрічці Седрика Кана наркомана, що пройшов важкий шлях від самого дна до вершини духу, ще напевне дасть про себе знати. Цей юнак із зовнішністю щасливого пейзанина здатний на різкі акторські одкровення. Не менш несподіваною стала нагорода парагвайській акторці Ане Брун із фільму Марсело Мартінесі «Спадкоємиці», у якому вона зіграла немолоду лесбіянку на межі нервового зриву. Крок за кроком героїня прощається з минулим, але з’ясовується, що з минулим іде не тільки теперішнє, а й майбутнє. Цей фільм також став володарем «Срібного ведмедя» імені Альфреда Бауера за відкриття нових перспектив — однієї з престижних нагород Берлінале. Тож за кількістю призів парагвайське кіно цього року вийшло в лідери.

 

Така різна сатира


Гран-прі журі дістався польській режисерці Малґожаті Шумовській, яка вже була призером Берлінале за фільм «Обличчя» про людину, що змінила зовнішність. Шумовська з розмаху б’є по фізіономії все сучасне польське су­спільство відразу, показуючи його деградацію в безликий та агресивний натовп.


Сатира на сучасне суспільство цього року на Берлінале була представлена широко. Буквально вогняна сатира у шведській стрічці «Нерухомість», побудована на надвеликих планах, у всій красі показує нам, смиренним громадянам, ненажерливість хижого капіталізму в обличчі паскудної тітки-домовласниці, яка заради вигоди намагається позбутися незручних їй жильців. Драматично, звісно, що тут скажеш, але пам’ятаєте старий анекдот? «Мені б ваші турботи, пане вчителю». Свою версію сатиричного жанру привезли іранці. Фільм «Свиня», що висміює іранську інтелектуальну еліту, хоча за рівнем жартів більше схожий на «95-й квартал», все ж таки показав нам іранське кіно з несподіваного боку.

 

Читайте також: Молодий Ґодар, Роден і нестримна легкість хепі-енду


Дуже шкода, що до числа лауреатів не потрапив фільм норвезького режисера Еріка Поппе «Утойя. 22 липня» про трагедію 22 липня 2011 року на острові Утойя, коли Андерс Брейвік розстріляв 77 осіб і понад 150 поранив. Фільм триває рівно стільки, скільки тривала бійня на острові, — півтори години. З погляду професії стрічка зроблена не просто майстерно — це вершина професіоналізму. Жодної монтажної склейки, все знято одним кадром, камера не відходить від героїв, ніби вона теж є потенційною жертвою. Біжить, ховається, падає, женеться, завмирає в тиші сосен. Вона ні на мить не покидає людей, і глядач разом із героями не має ані секунди передишки, він учасник цього марафону жаху. Режисер виявив неабиякий такт, примудрившись не тільки не показати винуватця кошмару (той лише двічі з’явиться віддаленим силуетом, і від того буде ще страшніше, бо передчуття жаху часом нестерпніше від самого жаху), а й не згадати його імені. У фінальних титрах, які скупо підсумовують усю історію, Брейвіка буде названо «34-річним правим радикалом».

 

Поппе таким чином ніби віддає данину загиблим на острові підліткам, які куди менш цікаві публіці, ніж їхній убивця. Усі імена у фільмі вигадані, хоча події відтворені зі стовідсотковою точністю. Режисер від самого початку не збирався піддаватися спокусі зробити з цієї історії голлівудський фільм-катастрофу чи горор, напхати її сюжетними лініями, втиснути історію любові, чи історію зради, чи, навпаки, історію дружби. Тут ніхто не розкриє своїх істинних натур, як того вимагав би голлівудський жанр. Тут просто є перелякані підлітки: хтось із них більш відважний, хтось менш, хтось одразу панікує, як тільки почулися незрозумілі постріли, хтось, рятуючи себе, озирається довкола, дивиться, чи не потрібна комусь допомога. Ми не бачимо понівечених тіл, не бачимо, як кулі виривають шматки плоті. Відчуття безпросвітного жаху досягається режимом реального часу, первісний страх перед смертю посилюється суворим північним пейзажем і не менш суворою режисурою, що не лишила місця спекуляціям.

 

Від Сталіна до Босха


Доволі дзвінко прозвучала на нинішньому Берлінале Україна. До романтичної драми «Коли падають дерева» дебютантки в ігровому кіно Марисі Нікітюк західні ЗМІ поставилися на диво ніжно, відзначивши її як роботу вдалу. Фільм, знятий в умовному жанрі магічного реалізму, є спробою розповісти невеселу історію кохання двох молодих людей, побачену очима п’яти­річної дівчинки Вітки. Навколо відголоски 1990-х із їхнім криміналом та безробіттям. Герої намагаються втекти із цього ненормального світу, але тільки діти можуть зламати порочну систему, вирватися за межі дурного замкненого кола. Оскільки події в стрічці глядач бачить переважно крізь призму багатої уяви дитини, тут переплетені реальність і видумка, магія і повсякденність. Фільм був профінансований державою.

 

Читайте також: Фільм «Міф»: відлуння неіснуючого голосу


Український режисер Сергій Лозниця, який зараз живе в Німеччині, виступив на Берлінале з концептуальною фрескою «День перемоги». Його камера «гуляє» Трептов-парком у Берліні 9 травня, спостерігаючи за місцевою публікою. А вона тут уся з колишнього СРСР, переважно з Росії. З ранку до вечора йдуть і йдуть до знаменитого пам’ятника Вучєтіча люди з георгіївськими стрічками, квітами, пляшками та харчами, ведучи за руку одягнених у військову форму дітлахів. Тут і нові громадяни Німеччини, і туристи. Дуже скоро поллється рікою горілка, пустяться в танець ряджені «казакі», радянські тітки затягнуть «Дан приказ ему на запад» і попливуть у повільному танці зі спітнілими кавалерами під ґазматовських «Журавлей». І ніхто, крім глядачів, не помітить, що просто за ними, за склянками й пляшками, табличка з написом «Братська могила № 16». Камера фіксує все спокійно та нейтрально, лиш іноді відволікається на те, щоб якомога краще роздивитися барельєфи на постаменті — солдата з дівчинкою на руках. І ці короткі погляди на барельєфи щоразу підкреслюють нікчемність помислів усіх, хто при­йшов сюди. На тлі всезагального пісенного виття чути репліки: «Ми перемогли, тому що в нас справжня російська, слов’янська духовність», «Ми всі тут радянські», «Хай живе Новоросія!». Свято перетворюється на нашестя босхівських героїв, серед яких «нічні вовки», повірте, ще не найогидніші. Тут і там мелькають портрети Сталіна над головами. Ніякої пам’яті вони вшановувати й не збираються, хоча щиро переконані, що прийшли саме для цього. Діди звільняли світ від фашизму, внуки приходять сюди поглумитися, причому на чужій землі.


До речі, не зовсім по темі. Через кілька днів після прем’єри «Дня перемоги» російські хокеїсти виграли в збірної Німеччини. Умільці-патріоти одразу ж зробили картинку зі старої знаменитої фотографії, де над Рейхстагом піднімають радянський прапор, тільки замість прапора — ключка, розфарбована в триколор, а замість солдатів російські хокеїсти. Ось така пам’ять.


Мабуть, справедливо буде сказати, що нинішній Берлінале став тріумфом віддалених територій. Журі воліло не помічати не лише німецьке кіно, а й будь-яке кіно глобальних проблем і великого стилю. Наприклад, обділили призами «Час диявола» безумовного улюбленця всіх фестивалів філіппінця Лава Діаса — художньо потужний фільм про соціально-політичні злами на батьківщині режисера. Прихильники Діаса не можуть пробачити журі цей, як їм здається, злобний жест. Зате головний приз дістався малобюджетній стрічці з околиці Європи (хоча румунське кіно, як і раніше, звучить голосно), дві нагороди отримав парагвайський фільм, «Срібного ведмедя» за сценарій віддали авторам мексиканського «Музею» — сумної етнографічної комедії з Ґаелем Ґарсіа Берналем у головній ролі. Тож можна сказати, що Берлінале своє завдання виконав, якщо однією з головних цілей будь-якого великого фестивалю вважати відкриття нових територій і формування несподіваних тенденцій.