Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
19 квітня, 2011   ▪   Олена Чекан   ▪   Версія для друку

Боже! Вільні!

Їх цураються і зневажають. З них глузують і знущаються. Ними гидують. В найкращому разі – їх бояться. Театр жесту Dos à Deux і «Французька весна» пропонують спробувати зрозуміти їх
Боже! Вільні!

Думка, що геніальність та божевілля – це, як-то кажуть, два в одному, належить ще давнім грекам. Але якщо світ зважає, а іноді просто мусить зважати на психічні проблеми диктаторів, вождів і вінценосних осіб, пробачати неадекватність та дивакуватість філософам і митцям, то звичайні люди, яких спіткала ця біда, в усі часи наражалися на гоніння й винищення. Чи не останній приклад – вбивство нацистами всіх психічно хворих як на території Німеччини, так і на завойованих землях. Проте минуло років 20 після Другої світової, і відсоток людей із психічними розладами повернувся там до показників довоєнного часу.

Як стверджують генетики, той відсоток – важлива ланка в розвитку людства, це константа, що не залежить від раси, статі, країни проживання, достатку родини, віросповідання, рівня освіти тощо. Від цього жаху не вберегтися ані вакцинацією, ані способом життя. В скорботному переліку «тюрми й суми», від якого народна мудрість радить не зарікатися нікому, знайшлося місце і психічним хворобам. Тож єдиний шлях, навіть, мабуть, єдиний напрям дій, думок, прагнень на всіх тернах буття й небуття – милосердя. І традиція у нас є: в Україні таких людей здавна називали «божими» і вважали їхній стан офірою.  

У задзеркаллі свідомості

Чи можливо жити в нежитті? І де межа між цими поняттями? І як віднайти рівновагу між двома мареннями? Позаяк їх на сцені (чи лише в уяві?) двоє. Перший одержимий ідеєю порятунку світу (до речі, хіба більшість світових блокбастерів не про це?). Другий ніяк не розбереться зі сходом та заходом сонця: що з тут первинне? Перший пише безкінечного листа: засторога, попередження, відчайдушний алярм з найостанніших зусиль гарячкових думок і нав’язливих видінь. Другий сахається уявного бруду й пилу та намагається відмити позірні плями і струсити фантомний порох, що не дає йому дихати. Між іншим, а хто з них Перший, а хто Другий? Бо, вочевидь, для них дуже важливо визначитися в первородстві. Чия візьме? Ні-ні, й натяку на сварку чи, боронь, Боже, на бійку немає. Так, лише маленькі провокації. Взяти чужу миску: якою буде твоя реакція? Чи мимохідь розірвати оте порятункове звернення до людства: а що ти мені зробиш за це?

Дві маленькі істоти, загублені у власних снах, переплутаних з реальністю, уривками життя, дірявими мріями, які ніколи не справдяться. Чужі, вони зустрілися чи то в лікарняній палаті, чи то на краю безодні. Зв’язок з іншим світом – медична скринька з червоним хрестом, вщент забита пігулками, які треба синхронно ковтати. Вона з маніакальною незворотністю точно за годинником спускається звідкись згори на мотузці. Але у наших героїв свій рахунок часу: маятник, що веселою гойдалкою розбиває одноманітність їхнього існування та рятує від загроз зовнішнього світу. Бо час від часу грізно гримить невблаганна громовиця: ось-ось почнеться Великий потоп. Це чує Перший. А Другому водночас вчуваються розриви бомб, гуркіт гармат, свист куль. Що це, різний життєвий досвід, накопичений у великому світі? І як узгодити ці досвіди в їхньому маленькому світі? І як захиститися від того вочевидь ворожого світу, що вирує за стінамипсихіатричної лікарні?

І от поступово, крок за кроком бідаки намагаються зрозуміти один одного. По-своєму зрозуміти, точніше, відчути на рівні емоцій та дотиків. І тоді з афектованих рухів та химерних танців народжуються ритуали співіснування, а чужий біль пече сильніше за власний. І Другий вже ладен стати кріслом, підставкою, врешті релаксом для знесилених судомами м’язів Першого, а той у свою чергу відмиє увесь неіснуючий бруд з тіла свого бідного побратима. І, переймаючись взаємним відчаєм, вони раптом перетворяться на фантастичну цілком самодостатню й щасливу у своїй досконалості істоту-трансформера: дві голови, п’ять рук, за мить вже одна голова, три ноги, ні, це вже чотири руки й три ноги!!! І те, що не міг зробити кожен поодинці, цей трансформер долає з такою легкістю, що бідолашним повертається Віра в себе, Надія на видужання, Любов до життя, і врешті-решт – саме Життя.

І тоді їхнє сіре існування миттєво перетворюється на сповнену чудових пригод і веселих несподіванок навколосвітню подорож. Байдуже, що корабель – то стіл догори дригом, вітрило – старе простирадло, а хід коліщат корабельного двигуна – то кумедні рухи ніг. І стає зрозумілим, що вони аж ніяк не хворі, а просто великі діти, яких світ дорослих безжально викинув на узбіччя життя. Та вони не плекають образ і слідів наших стусанів, вони все одно врятують світ. Бо вони й насправді вільні! І ось вже летить в море-океан, в його бурхливі хвилі пляшка-послання, нашвидкуруч скручена з синього, кольору надії, папірця. Однак, чи маємо ми мужність зрозуміти той меседж???

Мовою без слів

Що ж, «Французька весна» продовжує радувати, дивувати і викликати захват своїми імпрезами. Зворушуватий провокувати, як це сталося на виставі «На межі безумства». Саме так називається спектакль, що його презентувала компанія Dosà Deux. Два актори: Андре Курті та Артюр Рібейро. Невибагливий реквізит: миски, якесь лахміття-ганчір’я, таз із водою, подертий папір, коробка з пігулками. Декорації: стіл і мотузкова драбина. На сцені й натяку немає на гамівні сорочки, електрошок й лоботомію, жодного вияву поведінкової патології божевілля. Лише неймовірна акторська фантазія, що обігрує кожен сантиметр сцени. Лише влучне й дотепне музичне, шумове та світлове оформлення. І найголовніше – таке володіння власним тілом, коли рухи і жести стають драматургією, коли шепіт благання й стогін безнадії, висловлені без жодного слова, а віртуозна партитура пантоміми розповідає більше, ніж стоси спеціальної літератури, присвяченої людям із проблемами психіки. І зала без спротиву втягується у перипетії існування героїв і відгукується на трагічну ніжність їхнього буття.

Ця вистава має незвичну історію. Одного разу на презентацію в Парижі першого спектаклю компанії Dosà Deux «Нас двоє, або спина до спини» випадково потрапила Мадлен Абассад, керівниця художньо-культурного відділу Психіатричного інституту імені Марселя Рів’єра, що в департаменті Івлін. Побачене так вразило її, що пані Абассад запропонувала Андре Курті та Артюру Рібейро показати цю виставу хворим і лікарям. Актори радо погодилися і зізналися, що давно мріють зробити щось на тему, пов’язану з усамітненням та божевіллям. Два з половиною роки творчого спілкування з хворими та медперсоналом, грант від французької міжвідомчої програми «Культуру в лікарні», і як результат – народження постановки «На межі безумства»…

В одному з відділень київської Психоневрологічної лікарні №1 імені академіка І.П. Павлова – величезна картина, написана й подарована відомим українським художником, що час від часу проходить там курс лікування. З пітьми, з сіро-коричневого скупчення облич, тьмяних образів, пульсуючого натовпу (позували справжні хворі) – простягнуті до глядача руки: благання про допомогу. Проте здаля химерні перетини долонь здаються казковою блідо-рожевою квіткою, ніби дарунком незбагненної для нас краси їхніх душ. Зараз про таких людей вже не кажуть божевільні. Услід за західною медициною і вітчизняні лікарі-психіатри почали називати своїх пацієнтів просто людьми з проблемами поведінки. Та річ не в назві. Ми потрібні одне одному. Без них світ буде неповним, світ спорожніє.

Післямова

Перший – Артюр Рібейро:

Виставі «На межі безумства» – вже 10 років. І що більше ми її граємо, то більше вона віддаляється від психіатричної лікарні. Не драматургією, чи мізансценами, не малюнком акторського існування, це якраз не змінюється, а емоційним та смисловим наповненням. Думаю, що так відбувається тому, що проблема самотності й неможливості встановити контакт загальнолюдська, загальнопланетарна. Історія, яку ми розповідаємо мовою жестів, вигадана, проте в її основі конкретні історії, які ми побачили й почули у лікарні. Хворі, їхні марення, фантоми, нав’язливі бажання, їхня виключно зовнішня поведінка, їхнє спілкування між собою й світом здорових людей.Реакції хворої людини гіперболізовані, гіпертрофовані і водночас дуже дитячі, беззахисні … Коли пацієнти лікарні дивилися нашу виставу, вони сприймали її як відсторонену гру, розвагу, а не щось, що стосується їх особисто. Так само, як глядачі зазвичай не переносять на себе те, що відбувається на сцені.

Зараз у нас з Андре в роботі два нові спектаклі. Перший – футурія про світ, в якому вже не можна жити, там дуже забруднене довкілля. Дія відбувається 2036 року, а йдеться про людину, яка не може вийти з помешкання, тому що боїться. Це моновистава Андре, а я за лаштунками, хоча, як завжди, все робимо разом: драматургія, сценографія, музична й світлова партитури. Друга вистава про стосунки між братами, які зустрічаються на похованні батька. В ній будуть задіяні великі, в людський зріст рухливі маріонетки.

Другий – Андре Курті:

Нас із Артюром цікавлять ситуації водночас гуманістичні й такі, що перебувають на межі. Гадаю, людство перебуває в зоні прикордоння, на межі, всі люди прагнуть віднайти себе в цьому світі. Ось про це всі наші спектаклі. Оскільки ми не вдаємося до вербальних засобів, наші вистави можна сприймати як музичний твір, в якому, йдучи за пунктиром музичних акцентів, глядач сам вибудовує власний сюжет, хоча й перебуває в задумі автора.

Ми з Артюром вже давно разом, стали справжнім ансамблем, командою, співіснуємо як годинник: тік-так, цілковита рівновага й повага до думки кожного. Тобто ми водночас працюємо над постановками і над власним его. Це дуже важливо. З цього і постає свобода.

Після вистави «На межі безумства» ми створили спектакль «Відчай» про еміграцію. Це тема дуже близька нам, адже ми з Артюром і є емігранти, ми ж з Бразилії, далі – постановка «Фрагменти бажання», присвячена проблемам екології. За 12 років ми побували на гастролях у 47 країнах на всіх континентах. І остання наша вистава розповідає про те, що люди всі дуже різні, і водночас в чомусь однакові. Про те, що треба відкидати розбіжності й шукати спорідненість, бо Земля дуже мала, щоб сваритися. Це спектакль «Очікуючи на Годо» за Беккеттом, але без слів.

Артюр Рібейро, постановник і виконавець

1994 року закінчив театральний факультет в університеті Uni-Rioу Ріо-де-Жанейро і переїхав до Франції.

Закінчив Школу драматичної пантоміми тіла при університеті Нова Сорбонна – Париж та Школу клоунів.

Працював у театрах LesOdesBleuesта YUNQUÉ, стажувався в Théâtre du Soleilу Аріан Мнушкін.

1999 року разом із Андре Курті заснував компанію Dosà Deux.

Андре Курті,постановник і виконавець

1986 року закінчив Театральну школу Jogo Estudio у Сан-Пауло (Бразилія)

Грав у різних театральних колективах Бразилії, знімався у кіно, викладав акторське мистецтво й танець.

З 1990 року мешкає у Франції.

Як актор та актор-танцюрист працював у відомих французьких театральних колективах: Graal Théâtreта A Fleurde Peau, а також в норвезькому цирковому об’єднанні CirkaTeater.

1999 року разом із Артюром Рібейро заснував компанію Dos a Deux.

Тур Україною:

  19.04. – Дніпропетровський російський драматичний театр імені М. Горького, 21.04. – Харківський державний академічний театр імені Т. Шевченка, 23.04 – Одеський театр «Дім клоунів», 26.04. – Львівський академічний драматичний театр імені М. Заньковецької.


Матеріали за темою:

--> --> -->
Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено