Культура

  ▪   Ганна Трегуб

Зенон Коваль: «Культура є одним із козирів у руках кожного дипломата, який поважає себе та шанує країну»

Бельгійський дипломат українського походження в інтерв’ю Тижню розповів про важливі нефінансові елементи провадження культурної дипломатії за кордоном, складові м’якої сили та джаз як ефективний провідник західної культури у світі.
Матеріал друкованого видання
№ 8 (536)
від 22 лютого

Культурна дипломатія стала однією з тем в українському суспільному дискурсі після Революції гідності. Агресія РФ супроти нашої країни також примушує шукати ті важливі віхи та переваги, які можуть привернути увагу світової громадськості до нашої країни. Наскільки зазначена тема в полі зору бельгійських дипломатів?


— Коли чую вислів «культурна дипломатія», він для мене звучить трохи дивно, бо, по суті, дипломатія рідко буває «некультурною», хоч і такі випадки можуть трапитися. Усе, у принципі, залежить від тих, хто є її носієм, тобто від самих дипломатів. Культура є одним з елементів/козирів у руках кожного дипломата, що поважає себе та шанує країну, яку він представляє за кордоном, а також цікавиться тією, у яку його призначили. У випадку України, яка має дуже багату культуру, на жаль, не досить знану за кордоном (а нараз навіть і всередині країни, бо часто її нищили або присвоювали інші держави), куди більші зусилля потрібні для її популяризації і серед власного населення, і серед дипломатів, які мають представляти Українську державу, і в країнах, де ми бажаємо, щоби більше знали про нашу культуру. Але так чи інакше протягом усієї моєї дипломатичної кар’єри питання культурної дипломатії мене постійно супроводжувало.

 

Звідки бельгійські дипломати черпають знання та навички, готуючись просувати свою культуру за кордоном?


— У Бельгії немає «дипломатичної академії». Відбір відбувається за конкурсом, під час якого комісія оцінює знан­ня кандидатів у різних сферах, як-от економіка, історія, міжнародна політика, культура, загальні знання, володіння мовами. Після того потрібно відбути однорічне стажування. Тому кандидат у дипломати до конкурсу підходить із власним досвідом і багажем. У Бельгії досить складна федеральна система, повноваження розподілені між федеральною владою та владами складових частин, які називаються спільнотами та регіонами. Культура належить до повноважень спільнот. Вони, як і регіони, мають свої представництва, що входять до складу бельгійських посольств, але повністю автономні, бо представляють власні уряди й повноваження. Хіба що мережа дипломатичних представництв бельгійських спільнот і регіонів не так поширена й розгалужена, як мережа посольств Бельгії. Такі представництва мають Фландрія та Валлонія-Брюссель у країнах, які для них є пріоритетними партнерами.

 

Читайте також: Комунікативна сировина Московії

 

Саме в цих країнах зазначені представництва мають можливість розгорнути активнішу культурну діяльність. Туди, де немає таких представництв, бельгійські посольства надсилають інформацію чи бажання про співпрацю в галузі культури або щодо інших нефедеральних повноважень до міністерств зовнішніх зв’язків спільнот чи регіонів, які вирішують, що робити далі, і надають відповідні інструкції посольствам. Ще варто додати, що спільноти мають три культурні центри за кордоном. Фландрія має такий центр у Нідерландах, а Валлонія-Брюссель у Франції та Демократичній Республіці Конго. Вони є природним продовженням культурного й мовного ринку Бельгії, фламандського в Нідерландах і франкомовного у Франції та ДР Конго. Як бачите, тут не тільки культурна, а й економічна складові взяті до уваги. У принципі, такими центрами керують не дипломати, а спеціалісти чи менеджери, які походять із культурного середовища, обрані на специфічному конкурсі. Вони забезпечуються відповідним персоналом і належним бюджетом, виділеним міністерствами культури та зовнішніх зв’язків цих спільнот. Їхню загальну програму річних заходів узгоджують згадані вище міністерства.

 

У медійному полі часто говорять про м’яку силу, до якої також включають культуру. Бельгійські дипломати про такий аспект справи замислюються?


— Безперечно. Кожний добрий дипломат думатиме, як найкраще подати партнерам досягнення своєї країни. Два дуже важливі вектори м’якої сили — це культура й освіта. Так сталося, що в межах бельгійської федеральної системи вони опинились у пов­новаженнях спільнот, які таким чином багато роблять для доброго іміджу Бельгії за кордоном.

 

Культурний аташе — це також хороший культурний менеджер?


— У бельгійській дипломатичній системі вже фактично немає культурних аташе. Федеральні дипломати, до пов­новажень яких не належить культура, формально не можуть їх мати, хоча інколи так називають своїх зв’яз­кових зі спільнотами. Там, де є представництва спільнот/регіонів Бельгії, які переважно складаються з одного дипломата й допоміжного персоналу, перший представляє всі повноваження конкретної спільноти/регіону включно з культурою. Натомість справжніми культурними менеджерами є директори бельгійських культурних центрів.

 

Під час дипломатичної роботи у В’єтнамі ви були одним з організаторів джазового фестивалю з нуля. Що має вміти та знати дипломат, щоб організувати таку подію й навіть більше — штовхнути її в майбутнє, щоб вона існувала й надалі. Які елементи потрібні для цього ще крім фінансової складової?


— Мене призначили представником франкомовних урядів Бельгії до В’єтнаму у вересні 2000 року. Так склалося, що Бельгія мала очолювати Раду Євросоюзу в другій половині 2001-го, і всі дипломати думали над тим, як краще звернути увагу партнерів на бельгійське головування. Будучи у В’єтнамі, звернувся до мого міністерства за підтримкою, щоб організувати якийсь культурний захід із цієї нагоди у Ханої. Досить швидко надійшла негативна відповідь, пов’язана з великою кількістю охочих і поважними сумами коштів, потрібними на транспортування виставки чи музичного колективу до В’єтнаму. Треба було самотужки шукати якесь рішення.

 

Читайте також: Культурна дипломатія та її фундамент


Я завжди цікавився музикою, сам колись грав на скрипці й далі граю на електричній гітарі, із приємністю ходив на спорадичні джазові концерти, організовані час від часу якимись посольствами. У мене були хороші контакти з джазовими музикантами в Бельгії та Чехії, бо на попередній моїй посаді, у Празі, за збігом обставин досить активно вдалося попрацювати в джазовому середовищі. Майнула думка скликати нараду представників усіх європейських посольств у Ханої та запропонувати їм, щоб не окремо організовувати джазові концерти, а зібрати спільний захід протягом одного довгого вікенду — трьох днів. Тоді можна це назвати фестивалем і повідомити пресу, зробити рекламу тощо. Маючи на увазі бельгійське головування Радою Євросоюзу, я запропонував назву Європейський джазовий фестиваль. Усім це сподобалося, і коли треба було вибрати координатора цього проекту, то очі повернулися до мене, мовляв: «Ти запропонував — тепер роби».


Я вже домовився, що кожна країна, яка братиме участь у фестивалі (а зголосилося шість охочих), оплачуватиме подорож і гонорар музикантів самотужки. Тож це питання держави вирішували по-своєму, звертаючись до спонсорів (підприємств, які працювали у В’єтнамі), своїх міністерств або до тих і тих.


Лишалося дістати дозвіл на запланований захід (ми ж бо працювали в комуністичній країні) і вирішити питання перебування музикантів.


В’єтнамські партнери зацікавилися проектом, а що я його подав як європейський фестиваль джазу, то й поготів. Партнерство з країнами Європи у віддаленій Азії звучало привабливо. Навряд чи радо вітали б просто фестиваль джазу, а надто американського. Нам запропонували приміщення в центрі міста — Театр молоді, але потрібні були кошти на оренду, технічний персонал тощо. Ми не мали жодного бюджету, я їм запропонував поділитися квитками: три чверті для них, одна для нас. Зала могла вмістити 800 осіб. Маючи шість колективів, ми планували по два виступи щовечора протягом трьох днів. Із кожного вечора 100 квитків дарувалися кожному з двох посольств, які запрошували колективи. Таким чином вони могли віддячити спонсорам і запросити своїх гостей.


На афіші та програми ми дістали підтримку від представництва Євросоюзу. Це ж був європейський фестиваль! Так що і Євросоюз отримав чудову можливість засвітитись у В’єтнамі!

 

Читайте також: Культурна інтеграція. «Креативна Європа» та інші


Лишалося складне питання перебування музикантів. Я відвідав директорів двох найпрестижніших готелів Ханоя та попросив у них підтримки. Вони зацікавилися проектом, бо нічого такого ще не відбувалося в місті, і погодилися прийняти музикантів на нічліг та повне харчування. Але за умови, що в суботу і/або в неділю посольства організують у їхніх готелях бранч, під час якого виступить запрошений ними колектив і приєднаються їхні гості. Посольства також швидко погодилися, бо це була для них додаткова нагода пропіаритися.


Перший вечір фестивалю збігався з датою головування Бельгії в Євросоюзі. На відкритті виголосили промови представник ЄС і директор фестивалю. На всіх афішах були логотипи Євросоюзу й бельгійського головування в Раді ЄС.

 

Започаткований вами фестиваль європейської музики функціонує вже понад 15 років. Бельгія має від цієї події відчутний ефект, принаймні на теренах Південно-Східної Азії? Якщо так, то в чому він виявляється?


- Протягом трьох років, поки працював у В’єтнамі, очолював це дійство, яке за два перші роки стало одним із найбільших фестивалів у Південно-Східній Азії. Ми поширили його до Сайгона, що викликало великий розголос, бо ми додали до програми один вечір, присвячений в’єтнамським виконавцям, а це миттєво зацікавило в’єтнамське телебачення. Крім цього, я запропонував, щоби кожний фестиваль завершувався виступом гурту «Євростарс». Він був новим, ми творили його під час фестивалю із зірок різних колективів, які брали участь у заході й уперше грали разом. Така собі справжня родзинка фестивалю, тому глядачі прагнули потрапити на кінцевий концерт, який був цілковитим аншлагом. Усе це як приклад показує, що не треба завжди чекати на вказівки з центру, а потрібно виявляти ініціативу, коли можливо.


Перед від’їздом із Ханоя я передав керівництво фестивалем у руки колегам із Французького інституту. Тепер його очолює, якщо не помиляюся, Представництво Єврокомісії. Фестиваль також розширив свої межі, щоб включити інші стилі музики. Коли святкували його 10‑ту річницю, згадали засновника та Представництво Валлонії-Брюсселю. Так що про Бельгію не забули. А щодо комуністичного режиму, то доводилося працювати з Міністерством культури В’єтнаму, а не з тамтешньою Комуністичною партією. Хоча ми були свідомі того, що дозвіл організовувати такий фестиваль давала саме вона. Але в Ханої при консерваторії був департамент джазу, якому ми запропонували майстер-класи й безплатний вхід на захід. Так що їм важко було відмовити.

 

Читайте також: Опора для дипломатії


Із політичного погляду також було цікаво. Ніколи не забував інтерв’ю старого американського джазмена, яке колись бачив по телебаченню. Коли його запитали, що для нього означає джаз, він зробив коротку паузу й поволі відповів: «Jazz is the music of free people» («Джаз є музикою вільних людей»). У джазі імпровізують, і коли це робить соліст, решта колективу його слухає та підтримує. Тут є два виховні моменти, які суперечать тоталітарному режиму, що намагається припинити спілкування та ізолювати людей. Джаз, навпаки, вчить музикантів слухати й підтримувати одне одного та спілкуватись у музиці, а також виходити поза межі написаної музики. Якщо над цим замислитися, то це ж страшний руйнівний принцип для тоталітаризму!


Додам, що мою ініціативу належно оцінили в’єтнамські партнери, бо вони ще до завершення моєї служби у В’єтнамі нагородили найвищим орденом Міністерства культури. На цей захід запросили і посла Бельгії, і телебачення та пресу, так що Бельгія таким чином була у фокусі в’єтнамських мас-медіа.


Перед від’їздом до В’єтнаму, я, спілкуючись зі своїм батьком, запитав його, що мені робити, якщо в’єтнамцям раптом спаде на думку мене нагородити? Мій батько, який пережив концтабір Аушвіц (Освенцим), куди був запроторений із першою групою бандерівців, арештованих після проголошення Акта відновлення української державності в 1941 році, мені ось так відповів: «Якщо тебе нагородять, то це тому, що ти заслужив. Думаю, що безпосередньо з комуністичною партією не працюватимеш. Я знаю тебе: ти радше шукатимеш, як впливати на суспільство».

 

--------------------

Зенон Коваль — бельгійський дипломат українського походження. Працював представником урядів франкомовних громад Бельгії в Празі, Ханої, Тунісі, Варшаві. Колишній радник міністра міжнародних зв’язків урядів франкомовних громад Бельгії. Від жовтня 1992-го до січня 1995-го — спеціальний радник Посольства України в Брюсселі під керівництвом посла Володимира Василенка. Представництво тоді опікувалося зв’язками з країнами Бенілюксу, НАТО та ЄС. Єдиний іноземний дипломат, який працював радником посольства України. Нині представник франкомовних урядів Бельгії при ЮНЕСКО й ОЕСР в Парижі.