Культура

  ▪   Ганна Трегуб

Молодий Ґодар, Роден і нестримна легкість хепі-енду

Фільми з основної програми Каннського кінофестивалю та нетривіальні сюжети: що варто подивитися на 13-му фестивалі «Вечори французького кіно»

На постері 13-го фестивалю «Вечори французького кіно» бачимо Ґодара з примальованими червоними диявольськими ріжками. По-диявольськи талановитий чи нестерпний, складний? Здається, і те, і те. Безперечно, революціонер у багатьох сенсах, подекуди буквально. Зворотний бік геніальності — ті, хто поруч, завжди другі в ієрархії осіб та явищ, наділених сенсом і цінністю для такого індивіда. Створення шедеврів потребує широкого, вільного простору. Подекуди вільного від людей, стосунків і тієї колотнечі, яку вони породжують.

 

Кожну людину, хоч би ким вона була, по-різному бачать ті, хто її оточує. Скільки пар очей її бачить, стільки образів вона має. Стрічка режисера Мішеля Хазанавічюса «Молодий Ґодар» (французький варіант назви — «Le redoutable» («Вражаюче»)) — своєрідний байопік, образ режисера, який стояв біля джерел французької «нової хвилі» в кіномистецтві, очима його другої дружини Анн Вяземскі, онучки нобелівського лауреата з літератури, французького письменника Франсуа Моріака. Звично, коли фільм знімають про особу, якої вже з нами немає, але стрічка Хазанавічюса абсолютно вибивається з таких рамок, бо Жан-Люк Ґодар — це наш сучасник, до того ж живий. Анн Вяземскі, мемуари якої «Через рік» лягли в основу стрічки, померла торік. Здається, відбувається своєрідна гра сприйняття, адже фігура на екрані не зовсім реальна, хоча видно її багатьом. Щодо головного героя стрічки, то тут знову важко сказати, хто це, бо показана історія — це стосунки пари яскравих, без перебільшення видатних людей. Анн Вяземскі є одним з облич французької кінокласики, і завдяки не тільки Ґодарові, а й Андре Тешине та Роберові Брессону. Знімалася вона й у стрічках гранд-метра італійського синематографа П’єра Паоло Пазоліні та Марко Феррері. І знову трохи про химерність упізнаваності: Ґодар дивиться на нас із фотографій та документальних стрічок, Анн Вяземскі — з широких білих екранів кінотеатрів. Тепер Ґодарові доступне й це, своєрідний рухомий художній портрет.

 

Читайте також: Українські кінопрем'єри-2018: що варто побачити

 

Хазанавічюс показує Париж 1967 року, коли Ґодар (його грає Луї Ґаррель) знімає фільм «Китаянка», у якому йдеться про групу французьких студентів, що вивчають маоїзм і намагаються зрозуміти, як світ змінюється під впливом таких ідей. Ґодар знайомиться з Анн Вяземскі (Стейсі Мартін), студенткою філософського факультету Університету Париж-Х — Нантер. Французька столиця того часу добре відома українському глядачеві завдяки величезній кількості французького кіно, що потрапляло на екрани ще з радянських часів. Але це аж ніяк не тихий рай, бо ж надворі Червоний травень 1968 року, масові протестні акції супроти політики Шарля де Ґолля, війна у В’єтнамі, закриття Університету Нантер і студентська революція, яка так багато змінила. Вітер постмодернізму зашумів над Європою саме в той час, змінивши як ідеї в публічному дискурсі, так і саму його форму.

 

«Слухай, знімай Бельмондо. Він шикарний, ще й смішний», — радять Ґодарові під час чергового мітингу. Трохи дивна заява, адже Ґодар як режисер стартує 1960 року повнометражною стрічкою «На останньому подиху», у якій головну роль виконує саме Жан-Поль Бельмондо. Бельмондо не просто герой французьких кінодетективів. Він актор, із кого стартує французька «нова хвиля». Шкода лишень, що про це мало згадують. У чому Ґодар має рацію, то це в тому, що «Франції потрібне нове політичне кіно». Таких фільмів він подарує світові багато, і вони будуть гострими, явно не такими, які подобаються всім. «Ось ким став Ґодар — відомим режисером, що косить під революціонера. Ненавиджу цього йолопа!» — критично ставиться до себе режисер. Стрічка «Молодий Ґодар» була показана в основному конкурсі Каннського кінофестивалю торік.

Ще один байопік із «Вечорів французького кіно», що був включений до основної програми Каннського фестивалю 2017 року, — «Роден» режисера Жака Дуайона. Його фабула подібна до «Молодого Ґодара» тим, що оповідає про непрості стосунки одного з найвидатніших французько-бельгійських скульпторів ы художників другої половини ХІХ століття Оґюста Родена з двома головними жінками його життя: ученицею та коханою Каміллою Клодель і матір’ю його дитини Розою Бере.

 

Стрічка Жака Дуайона — це фільм про Родена без скульптури «Мислитель», яка, мов той ярлик, причеплена до свого творця скрізь і всюди. Так, він продовжує традицію пластики тіла, біля джерел якої стоять Фідій та Мікеланджело, але осучаснює її та розширює. «З плоттю багато клопоту», — каже він своїй учениці, розглядаючи одну зі своїх мармурових статуеток. Він не боїться ані пластики жіночого оголеного тіла, ані складного завдання створити пам’ятник пузаневі Бальзаку, що став апогеєм творчості Родена. Митець малює і ліпить із глини, не відриваючи погляду від натурників, навпомацки. Він майстер не тесла, а стеки й пальців, глини, гіпсу — матеріалів, які ставить вище за інші в ієрархії. Важко повірити, але факт, що в камінь та бронзу роденівські фігури переносили його підмайстри, а не він сам. Пластика людського тіла, хоч би яким воно було, породжує природну, нехтиву чуттєвість, якої у фільмі вистачає, але вони є радше елементом загального ландшафту, що тішить око, ніж ключовим елементом.

 

Камілла Клодель, сестра видатного французького поета та релігійного письменника Поля Клоделя, зустрілася з Роденом, коли йому вже було 40 років. Обоє винятково талановиті й працелюбні, захоплені творчістю до самозабуття. Камілла швидко стала незамінною помічницею та натхненницею Родена. Коли вона почала ліпити його бюст, він визнав у ній природний талант скульптора. Клодель давно опанувала багато технік, як форматор не знала собі рівних, мармур тесала з енергією й точністю, тоді як Роден працював переважно з глиною, а в мармур його творіння переносили помічники.

 

Читайте також: Ефект метелика: великі амбіції, дрібні кроки

 

У 1888 році Камілла пішла із сім’ї й оселилася в одній із майстерень Родена. Вона стала його музою, досконалою моделлю та коханкою. Дівчина сподівалася, що її покровитель незабаром стане її законним чоловіком і шлях до слави зіллється з щасливим особистим життям. Але, хай як сильно Оґюст любив Каміллу, він не збирався розлучатися з Розою Бере, стосунки з якою в нього ось уже 20 років не були оформлені офіційно. Він нічого не хотів змінювати, його влаштовувало, що є одна жінка для дому, а інша для натхнення та любові. З Каміллою Роден гордо з’являвся на прийомах, не соромлячись, представляв її друзям і замовникам. Але головне те, що вона надихнула митця на створення найвідоміших його творів, таких як «Вічна весна», «Данаїда», «Сирени», «Поцілунок», «Думка», «Аврора». Її майстерність і праця були вкладені в геніально задумані «Брами пекла», як і в інші роботи метра.

 

Кохання закінчується там, де починається конкуренція двох зрілих майстрів, які мало поступаються одне одному. Так сталося і в Родена та Клодель. Вільна від багатьох тогочасних стереотипів, вона мучилася від того, що суспільство, зокрема галеристи та музейники, утискало, обмежувало її бажання творити оголену скульптурну пластику, не гіршу, власне, за роденівську. Так само її не влаштовувало бути в тіні видатного вчителя. Вона пережила Родена на 30 років, позначених, однак, бідністю та важкою психічною хворобою.

 

Готичні храми, дерева, форми хмар, глина і камінь, стиль модерн — все це і Роден, і Клодель. Виявилося, що багатьох речей можна навчитися не лише в стінах образотворчої академії, а просто неба. Скульптура змінюється залежно від освітлення, пори дня та погоди. «До 40 років я був ніким. Сезанн, не слухайте нікого. Краса дається з працею» — ці слова скульптора зі стрічки адресовані фактично нам усім.

Представлені в програмі фестивалю й дві стрічки, що розкривають тему міграції до сучасної Європи з різних боків. Одна з них — комедія «Шукайте жінку», дебютна робота режисера з Ірану Со Абаді. Парижани Арман і Лейла пристрасно закохані одне в одного. Це стає проблемою, коли з Ємену повертається суворий старший брат Лейли Махмуд, який несподівано вдарився в релігію. Щоб покласти край «пристойному» способу життя Лейли, Махмуд не дозволяє їй бачитися з хлопцем. Але Арман не збирається здаватися. Щоб зустрічатися з коханою, не привертаючи уваги брата, він приходить до них у будинок під виглядом такої собі Шахерезади, від ніг до голови загорнутої в нікаб. Що ж, із Махмудом зле пожартували, адже під велетенським чорним покривалом важко зрозуміти, чоловік це чи жінка, та й декоративна косметика — річ оманлива, згадати хоча б нафарбованих учасників гурту «Хамерман Знищує Віруси». Високі підбори теж не завжди є чітким індикатором того, хто перед тобою. Так само й Махмуд, головний герой роману «Опівнічні діти» Салмана Рушді, закохується у фігуру, яка приходить у гості до його сестри, не знаючи, хто перед ним, і починає переслідувати свою пасію по всьому місту.

 

Читайте також: 2017-ий у культурі: дерадянізація, розквіт кіно та нові літературні імена

 

«Шукайте жінку» — розповідь про зіткнення двох культур: консервативної та ліберальної, арабської та французької. Про свободу й рамки, адже одна зі свобод французів — це сексуальна свобода. Ідея комедії в Абаді народилася тоді, коли він дізнався, що кілька років тому, перед революцією, один із політичних лідерів Ірану ховався від поліції під виглядом набожної мусульманки в паранджі. А головним джерелом натхнення для режисера стала комедія Біллі Вайлдера «У джазі лише дівчата» (1959).

Своєрідна вишенька на торті цьогорічного фестивалю «Вечори французького кіно» — «Хепі-енд» Міхаеля Ганеке, номінований на «Золоту пальму» в Каннах, а також на «Оскара» як найкращий фільм іноземною мовою 2017 року. Французьке місто Кале, 2015 рік. До Європи з Іраку та Сирії хлинули тисячі емігрантів, що рятуються від постійних воєн на Близькому Сході. Їхній приїзд ліг в основу драматичної історії в житті корінних жителів Кале — сім’ї Анн Лоран (Ізабель Юппер). Її батько Жорж (Жан-Луї Трентіньян) хоче покінчити життя самогубством. Вона сама стала на чолі величезної фірми й збирається вийти заміж за адвоката з Англії (Тобі Джонс). Брат Тома (Матьє Кассовіц) дізнається про те, що в нього померла колишня дружина, і забирає до себе доньку-підлітка, незважаючи на те що збирається одружитися знову. 12-річна племінниця Анн Ева «живе» в соціальних мережах, не випускаючи з рук смартфон. Що ховається за завісою успіху? Фактичне соціальне сирітство за живих батьків: матері, яка має психічні проблеми, і батька, схильного до садомазохістських зв’язків? Пияцтво? Черствість не лише до близьких, а й до всіх довкола? Ганеке ще раз нагадує: в іронії нині мало від сміху, проте значно більше від суму. Хепі-енду не сталося, і чекати його не варто.