Культура

  ▪   Сергій Харинович

Незабутній 1997-й

Чим запам’яталися перші «Таврійські ігри»
Матеріал друкованого видання
№ 3 (530)
від 17 січня

І знову одна тисяча дев’ятсот дев’яносто сьомий... Як казав пріснопам’ятний мультяшний вовк, «ШО, опять???» Ага. Знову. Бо той рік видався таки щедрим на події для вітчизняного шоу-бізнесу. І було б не зовсім чесно, згадавши про одні, оминути інші. Інший. Інший фестиваль. Тема «Червоної рути», звісно, широка й могла б розтягтися ще на кілька статей. А то й на якусь окрему книжку спогадів причетних. Але, боюся, читачі накладуть на автора бібліофільську анафему за такі діяння. Особливо ті, які мають добру пам’ять. І пам’ятають, що 1997 року відбувся ще один грандіозний вітчизняний фестиваль. Не «Червона рута». Усьо. Досить. Більше словосполучення «Червона рута» ви не побачите. Принаймні в цьому матеріалі! Для одного матеріалу «Червона рута» перетворюється на «Темного лорда». «Самі знаєте кого». «Того, чиє ім’я називати не можна». Амінь.

 

За пір’ям Золотої жар-птиці

 

«Таврійські ігри». От чиє ім’я називати можна й потрібно. Бо хоча фестиваль, ім’я якого ми не називаємо, і затьмарив собою 1997-го всі події року в Україні, «Таврійські» тоді здійснили величезний прорив. І це правда.

 

І той прорив — це не нова сцена, потужний звук, закордонні гості... Ні. Хоча то все було. Чесно-пречесно. Доктор Албан своєю афро-європейською персоною прибув до Каховки. Тільки вчитайтеся в останнє речення... Доктор Албан прибув до Каховки! Звучить? Ха. Ще й як звучить! Для тих наших читачів, які не застали еру цього славетного стовпа європопу й можуть, спокійно прочитавши останні рядки, подумати, що на Херсон­щину прибули «лікарі без кордонів», наприклад, трохи інформації. На той час швед нігерійського походження, невідбутий стоматолог Доктор Албан був ще ого-го звєзда! Його «It’s my life» слухали навіть ті таксисти, що за рік-другий не вимикатимуть у своїх таксі радіо «Шансон». І приїзд такої відносно «свіжої» зірки — то заявка на серйозність!

 

Читайте також: Українці частіше ходять на рок-концерти, ніж на поп-виконавців – дослідження

 

Але не це я вважаю проривом. І навіть не суперовий звук, світло й сцену. Хоча того року «Таврійські» зібрали нереальний технічний альянс. Усе найкраще, що на той момент було від Сяну до Дону, стояло на березі Каховського водосховища. І не просто стояло, а височіло, волало, світило. Портали, крани, екрани. Таке все було біленьке... Концептуально біленьке. Навіть монітори позатягували якимись білими катранами-шматами. І тільки маршалівські комбіки й барабани чорніли на сцені... Але було красіво. Саме красіво. Не гарно. Бо до гарно трохи не дотягнуло. Як не дотягувала до «Греммі» друга музична премія «Золота жар-птиця». Друга. А відчуття таке було, що перша. Ведучі то трохи плутали відмінки, то трохи сипали русизмами... Ведучих було якось забагато. І половина з них уже були знайомі поважній публіці завдяки фестивалю, «чиє ім’я називати в цій статті не можна»... Деякі перебіжчики вросли корінням у «Таврійські», а деякі, як-от МС Юрась, ну якось не прижилися. Може, тому, що дозволили собі розводити критику в бік найкаховськішого фестивалю на землі... Юрасю, бач, сцена на фестивалі, що я його не називаю, сподобалася більше... Знайшов про що говорити. Знайшов із чим порівнювати. Хоча порівнювати особливо й не було з чим...

 

Закордонний хедлайнер. Доктор Албан у Каховці

 

Що ще раз свідчило: шоу-бізнес був не те що маленький. Він був просто-таки карликовим. Що підтверджували номінанти-переможці «Золотої жар-птиці». Абсолютним завсідником номінацій стала Ірина Білик. Ще тоді така, іміджево україномовна. Важко знайти номінацію, де Білик не було б... Важко, але можна. Наприклад, у номінації «Найпопулярніший альтернативний гурт» був тільки один номінант — «Скрябін». Ага. Склалося враження, що ту номінацію придумали якщо не просто на сцені, то десь зовсім напередодні... Ну не неповагою ж до такої важливої події в житті музиканта, як вручення премії, можна пояснити відсутність гурту «Скрябін» на врученні... Спіч ведучого про концерт в Одесі звучав як мінімум непереконливо. Всі ж прогресивні люди на Землі знають, що музикантам не дай їсти, не плати гонорарів, а дай вийти на сцену отримувати статуйовіну й дякувати татові, мамі, жінці, дітям, братам і сестрам, усій родині на селі, фанам, оргкомітету, Міністерству культури, всім присутнім, ну й, врешті, Господу Богу. За перемогу. А тут концерт в Одесі... Ні. Не вірю...


Другі, звісно після Білик, ходоки на сцену по пір’я «Золотої жар-птиці» того року були «Воплі Відоплясова»... «Весна» — це був джек-пот! Пісня вкупі з мосфільмівським кліпом через сопредєль­не ж государство зайшла на терени шоу-бізнесу українського й наробила фурору. Ото вже в ті хвилини Скрипка, певно, думав про свій правильний вибір щодо повернення в Україну з ойропейських мандрів. І саме гурту ВВ належить найкоротша і найемоційніша промова, певно, не лише за всю історію премії «Золота жар-птиця», а взагалі за всю історію існування всіх премій... Виголосив її Олександр Піпа. «Це місто...» — сказав Піпа і розвів руки. Все. Красиво, емоційно. Коротко. Вже тільки за це в Каховці має бути вулиця імені


О. Піпи. Чи площа. Чи сквер... Може, Піпі забракло слів через те, що ведучі перед цим вперто вимовляли його прізвище як «ПИПА»... Може. Ще раз маємо нагоду переконатися, наскільки слабеньким був той наш шоубіз. Наскільки музиканти, що претендували на звання суперстарів, насправді такими ще не були. Туго собі уявляю ситуацію, аби під час вручення якоїсь Brit Awards ведучий криво назвав прізвище Кіта Річардса... Наприклад. Чи сера Пола Маккартні. Хоча... Може, десь у далекому 1977 році... Та ну. Та ні...

 

Читайте також: "Червона Рута-97": Ворота музичного раю


І попри те що в тому шоу-бізнесі ведучі не знали імен зірок, а зірки вряди-годи доїдали морожені пеніси без солі, організатори взяли на себе сміливість визначити «Живу легенду» того голого й босого шоу-бізнесу. Тієї індустрії, що непевно стояла на ногах, причому пудячи в підгузок фінансового благополуччя. Тут, щоправда, вибір був. З трьох номінантів вибрали Тараса Петриненка. Без коментарів. Без зауважень і критики. На той момент то швидше був аванс. За почесне звання ще живої легенди з Петриненком конкурували ВВ (ну зовсім туго з номінантами було) та буковинська легенда радянської естради Софія Михайлівна Ротару. Якщо акцентуватися на тому, що це мала бути УКРАЇНСЬКА ЖИВА ЛЕГЕНДА, то Софія Михайлівна підходила лише під два параметри: легенда і жива. Дай їй, Боже, здоровля. Бо ті гастролі сопрєдєльним государством — то таки важка для здоровля річ. Але зараз не про те. Не впевнений, що Ротару навіть знала про своє номінування того року. Принаймні не пам’ятаю її десь поруч із Петриненком на стільчику під сценою... Не привезли...

 

У національному масштабі


Загалом уся тогорічна премія здавалася таким струнким мєждусобойчиком. Настільки струнким і настільки мєждусобойчиком, що музично-естрадною подією року «Таврійські ігри» визнали.... пауза, інтрига... визнали, власне, «Таврійські ігри». Ну а шо. Не фестиваль же, «чиє ім’я називати не можна», нагороджувати. Хоча якщо бути чесним, незаангажованим експертом, то можна було таки той фестиваль нагородити. Це було б несподівано, шляхетно, справедливо. Але якось надто не по-українськи. Та й офіційна причина була. То ж ніби підсумки 1996 року підбивали. А в 1996-му фестиваль, який я пропонував нагородити, не проводився. Амінь.

 

Ну та й перо жар-птиці з ним.... А ще з Юрком Юрченком, Олександром Пономарьовим і гуртом «Табула Раса». «Табула Раса» виявляється в 1997-му найкращим поп-гуртом. Ну в принципі за відсутності в нас хоч якогось натяку на ABBA чи бодай Modern Talking, то й «Табула Раса» за поп-гурт зійшла. Бойз-бенд практично. Добрі молодці, славні легені Юрко і Сашко відповідно розійшлися таким чином, що Пономарьов став найкращим співаком, а Юрченко — відкриттям року. Причому Пономарьов уже ставав найкращим співаком минулого року, і, забігаючи наперед, скажу, ще ставатиме ним не раз... Просто пороблено з тими найкращими співаками в Україні. Юрченко мав усі шанси приміряти на себе лаври найкращого співака України, але обмежився пером із написом «відкриття року».

 

«Найпопулярніший альтернативний гурт». У такій номінації Скрябін переміг на «Таврійських іграх-1997»


«Золота жар-птиця» — то, звісно, була цікава історія. Проте вона проводилася вже вдруге й на отой прорив, про який ішлося на початку статті, не тягнула. А от що в 1997 році «Таврійські» провели вперше, то це конкурс краси «Королева України». Нє.. Конкурси краси були й раніше на «Таврійських», але з цього року концепція міняється. Жодних закордонних учасниць. Жодних інтернешнл. Суто український конкурс краси виключно для українських дівчат. Просто б’юті-націоналізм якийсь. Міс патріотизм просто... Ще торік була «Таврія Квін інтернешнл», а цього року пшик. І немає. Закордонні красуні вмилися сльозами. Але змінити нічого вже не могли. З 1997-го в Каховку вони могли приїхати хіба що як туристки. Остання таврійська закордонна королева краси — іспанка Лаура — увійшла в історію як остання таврійська закордонна королева краси.
Але навіть не появу нового конкурсу краси на додачу до загальноукраїнської музичної премії я во-пєрвих строках назвав проривом...

 

Під патронатом президента


За законами жанру я зараз мав би ще перераховувати здобутки «Таврійських ігор-97» аж до кінця матеріалу. І тільки наприкінці так мудро видати: а найбільший прорив... Але я того не робитиму. І просто зараз напишу, що, як на мене, було найбільшим проривом для каховського свята музики і краси.


Це був патронат президента... Президента України, звісно. Оппа. І все? І все. Що давав патронат? Та фізично, я так думаю, нічого. Ну так щоб взяти в руки, покрутити, надкусити чи нюхнути й передати далі. Ні. Але то була стратегічна перемога, яку фестиваль потім використає на повну. На відміну від того, іншого, ну ви зрозуміли. Той фестиваль, вдаривши себе копитом у груди, заявив: «Ми до політики ні-ні! Ніяким боком, ніколи, нізащо. І в комерцію теж не гратимемося!».


А «Таврійські» із себе благородного сера не корчили. Вони використовували всі можливості, які лиш можна було використати.

 

Читайте також: На зміну бардам і рокерам


Патронат президента. Уявляєте, скільки спонсорів-партнерів прийшло на фестиваль уже наступного року? Ми ж у папуасії живемо. Парадигма країн третього світу. «Хелоу, Африко», як співав хедлайнер «Таврійських-1997» Доктор Албан... З владою треба дружити, особливо якщо ти власник бізнесу хоч трохи більше ніж ларьок у райцентрі. А вже як задружився, то можна і якусь вигоду поімєть. Порєшать.


Водночас хто платить, той замовляє музику. Нє, ну а що. Якщо якась умовна компанія «Пирятинські супутникові мієлафони» видала на фестиваль енну суму, і оргкомітет знає, що її директорові подобається гурт «КОРН», то чому б не привезти гурт «КОРН» на фестиваль... Пам’ятаєте, як Джонатан Девіс давав жизні на фестивальній сцені? Як наярював на своїй волинці перед каховчанами та гостями фестивалю! Ні? Отож-бо. Бо не існує такої компанії. І таку музику власники великих бізнесів не слухають. А кого слухають? Ну «Іванушок інтернешнл», наприклад. Чи «Любе»... Ну що то за український фестиваль без отого «баня, водка, гармонь і лось сось...» Чи лосось... Не суть. Але 1997-го якось не спостерігалось аж такого засилля росіян. Це слід визнати. Унікальний рік...


Але спонсори вже були й потужні. І їм на фестивалі приділялося стільки уваги, скільки взагалі це було можливо. І віп-місця, і віп-поселення, і зйомки-інтерв’ю, і тусе із зірками... І це правильно. Ну ти ж грошей дав. Хіба не заслужив хоч трохи респекту? Це якщо трохи грошей дав. А якщо не трохи? То й респекту треба відповідно отримати.


Так, щоб захотілося приїхати ще. А щоб приїхати у відповідному статусі, треба трохи допомогти фестивалю. По-дружньому... І за великим рахунком це була ідеальна стратегія виживання фестивалю в тогочасних умовах. Можливо, єдино можлива. Симбіоз.
За рахунок спонсорських грошей глядачі абсолютно безплатно могли з каховських пагорбів споглядати й спослухати тодішній естрадний бомонд. Що вони й робили. Складалося враження, що деякі гості фестивалю просто-таки прописалися на тих пагорбах. Вони там днювали й ночували. А весь пагорб у міжконцертний час був живописним панно з умовною назвою «покривала рідного краю». Таким чином «стовбилися» місця, з яких найкраще було видно, що там на сцені. А на сцені були Каріна Плай, Анатолій Матвійчук, Павло Зібров, Віктор Павлік, Олександр Тищенко... Зовсім вам сумно стало? Ні-ні, не зовсім так усе було сумно. Були ж Доктор Албан, ВВ, Ірина Білик, «Скрябін» у якийсь із днів, були, врешті, Юрко Юрченко й «Аква Віта». І Пономарьов Олександр. І навіть одна з переможниць фестивалю, «ім’я якого ми не називаємо сьогодні» Катя Chilly. А по той бік панове-окупанти пагорбів на шару й уксус божоле.


«Таврійські» ростуть і ширяться. Чотири дні триває фестиваль. Чотири дні українське телебачення з індексом 1, УТ1 в сенсі, транслює події в телевізори громадян. Директор УТ1 на сцені вручає музикантам пір’я жар-птиці... Всі щасливі.  

 

Читайте також: Нова музична географія


Ось у ті дні закладалися підвалини могутності «Таврійських ігор» як фестивалю та могутності «Таврійських ігор» як шоу-бізнесової структури. Мудрість і далекоглядність. Вони спробували об’яти необ’ятне. Музика, конкурс краси. То звичні речі. А пивний чемпіонат... То взагалі щось із фантастичних книжок про постапокаліптичне суспільство. Вижирання пива на час... Типу спорт. Важка алкогольна атлетика. Шкода, що не розвився той напрям. Героїнова олімпіада... Кубок із занюху коксу на короткі дистанції... Показові виступи з карате до та після екстазі...
То жарти. А от абсолютно серйозно фестиваль приділив увагу інвалідам. Мудро! Все є. Культура, спорт, соціалка.


Шахи, парусна регата, повітряні кулі, перегони на антикварних авто... Кожному бідному є на що подивитися. Кожному багатому є під що списати спонсорську допомогу. Ну й політикам уже не соромно в такій тусі з’явитись. І вже скоро ми їх там побачили. Але не в 1997-му. Ще ні. Ще рано.
І вже би міг закінчити повіствування про «Таврійські ігри». Попрощатись і з тим фестивалем, і з 1997 роком узагалі. Але не можу. Бо, написавши купу слів про свято музики й краси, жодного разу не згадав про пароходи. Ага. Міхаіл Свєтлов ту-ту. Які теж були практично символом фестивалю. Плавучими готелями, де артисти, журналісти та інші долучені бавились у Содом з Гоморрою на заздрість недолученим. Усе. З «Таврійськими» в цьому матеріалі закінчую.


І так, щоб вже остаточно закрити той часовий проміжок, а саме рік 1997-й, просто-таки відчуваю, що зобов’язаний сказати добре, тепле слово про ефемку, яка з’явилася саме тоді. Це та ефемка, про яку дві статті тому розповідали одному провінційному йолопу два столичних франти. І на яку запрошували працювати. Радіо «Столиці». Головне, не переплутати, як то роблять деякі кутузови, називаючи те радіо «СтолицЯ». Ні. Категорично. Саме «СтолицІ». Крапка. Чого тому радіо окрема увага? Тому що те радіо варте її. Уваги. Окрім того, що це була найфірмовіша радєйка того часу, її відділ кадрів знав такі прізвища, як Пелих, Положинський, Кузьменко, Красноокий. Віват Ромку Кальмуку, хрещеному татові того творіння, й усім, хто доклав до того чуда руки, ноги та голови.
От тепер ніби все.


Якщо про щось забув, вибачте, будьте такі ласкаві. Просто подій того 1997-го було ну дуже вже багато...