Культура

  ▪   Наталя Петринська

Пазл зі вцілілих фрагментів: відкрилася виставка "Бойчукізм. Проект "великого стилю"

Виставка "Бойчукізм. Проект "великого стилю", яка 7 грудня відкрилася у Мистецькому арсеналі, особлива з багатьох причин. Це перша за 27 років масштабна експозиція творчості учнів і послідовників Михайла Бойчука (остання виставка, присвячена бойчукістам, відбулася аж у 1990 році).

Це спроба зібрати під одним дахом вцілілу творчу спадщину бойчукістів, а це завдання непросте, адже вона послідовно знищувалася за радянських часів як ідеологічно ворожа і частково збереглася лише завдяки сміливості окремих митців, музейників і колекціонерів.  І, як каже співкураторка проекту Ольга Мельник, – це спроба розглянути бойчукізм "як цілісне мистецьке явище у контексті світового мистецтва, дослідити його еволюцію впродовж майже 30 років".

«Дякуючи масовому захопленню муралізмом, що охопило наші міста за останні кілька років, суспільство вже дещо дізналось про мексиканських художників. Але мало що знають про українських монументалістів, перші твори яких з’явилися у 1919 році, і навіть хронологічно випередили всесвітньо відомі шедеври Дієго Рівери» – так пояснюють свою «просвітницьку» мету куратори проекту. 

Бойчукізм – і справді явище великого масштабу та багатогранності. Бойчукісти – це не лише художники-монументалісти і реформатори мистецтва, котрі працювали немов у середньовічному цеху, спільно виготовляючи фарби і створюючи роботи у "великому національному стилі". Вони ще й великі мрійники-утопісти, які хотіли змінити світ, але зрештою стали представниками "розстріляного відродження", – більшість із цих художників знищили як у фізичному, так і в мистецькому плані.

Читайте також: Історичне повітря “(не)означених”

Найвідоміші знищені монументальні твори бойчукістів (оздоблення Луцьких казарм у Києві 1919 року, Селянського санаторію в Одесі 1928 року) відтворили на виставці у вигляді графічної проекції – репліки молодих художників, дизайнерів і фотографів на оригінальні фрески, зображення яких лишилося тільки на неякісних чорно-білих фотографіях.

 

 «Є три об’єкти в Україні, де збережені фрески бойчукістів. Театр юного глядача в Одесі (ми намагалися туди потрапити, але нам відмовили), колишній Будинок державного політичного управління в Одесі (нині там облшляхбуд, який у будь-який момент може перебудувати приміщення) і Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури» – розповідає Ольга Мельник, нарікаючи на загрози збереження вцілілих фрагментів монументальних творів.

Читайте також: Спокуси Ієронімуса Босха

Попри те, що найвідоміші стінописи бойчукістів представлені на виставці лише завдяки комп’ютерному дизайну, масштаб бойчукістів вдалося показати через інші, нехай і менші роботи. Експозиція "Бойчукізм. Проект "великого стилю" вмістила графіку, живопис, мозаїки, гончарний посуд, проекти сценічних декорацій бойчукістів, зібраних з різних музеїв і приватних колекцій. «Найбільшим викликом для нас було з цих невеличких фрагментів зібрати отой пазл, аби маленькими творами показати велич монументалізму» – пояснюють куратори виставки. Тут можна побачити ілюстрації Василя Седляра до «Кобзаря» Шевченка, іконопис раннього Бойчука і його шедевр – так звану світську ікону «Двоє під деревом».  Загалом експозиція містить понад 300 творів Михайла та Тимофія Бойчуків, Василя Седляра, Івана Падалки, Софії Налепинської, Оксани Павленко, Антоніни Іванової, Миколи Рокицького, Сергія Колоса, Охріма Кравченка.

«Для нас також важливі люди, які, попри ризики, зберігали твори бойчукістів. Окремий розділ експозиції присвячений Ярославі Музиці. І ті люди, які зберігали стиль, як-от Охрім Кравченко, бо багато бойчукістів змушені були стати соцреалістами, дехто навіть змінював прізвище» – розповіла Ольга Мельник. Син художника Охріма Кравченко, мистецтвознавець Ярослав Кравченко не лише розповів про творчість батька, а й детально пояснив значення мистецького явища бойчукізму у світовому контексті: «З 1907 по 1910 рік група Бойчука працювала в Парижі, вони отримали там визначення  “Renovation Byzantine” або відновлення візантійського мистецтва. Тобто було розуміння того, що ці художники є відмінними від загального середовища. У ньому кожен намагався показати своє «я», а тут з’являється група, яка починає працювати колективно, спільно готувати дошки, ґрунт і фарби, якими ніхто не користувався на той час, адже темпери як такої в Парижі не було. І коли вони з цими роботами пізніше постали на виставках, це було щось нове. І якщо б не певні обставини, термін неовізантизм цілком міг би стати мистецьким явищем на рівні з абстракціонізмом чи футуризмом. Але це явище штучно зупинилося. У 1910-х Бойчук був змушений покинути Париж, повернутися до Львова і та група розпалася. У 1917 році бойчукісти переїхали до Києва в Українську академію мистецтв і тоді почався наступний крок їхньої діяльності. Але у 1919 році все перейшло у систему радянської влади, спочатку їм дали розвинутися, а потім знищили».

Утім, попри ретельну «зачистку», тоталітарний режим не зміг викорінити явище бойчукізму, про який ми говоримо і сто років потому. Зрештою, є певний символізм у тому, що художники, які прославилися завдяки колективній творчості, знову «об’єдналися» через свої вцілілі твори через так багато років.

Виставка "Бойчукізм. Проект "великого стилю" триватиме до 28 січня 2018 року