Культура

  ▪   Катерина Леонова

Красиві і пов’язані

Мрія будь-якого фотографа або художника — показувати свої твори через експозиції. І що більше ідей, то більше бажання заявити про себе через полотно або об’єктив.
Матеріал друкованого видання
№ 49 (525)
від 7 грудня, 2017

 Американський письменник Джонатан Керролл якось написав у своїй книжці: «Світу від тебе нічого не потрібно, але ти можеш показати світу те, на що здатен». У когось це вираження себе починає відлік раніше, у когось пізніше. Інколи фотографи мріють про виставки впродовж довгих років і в найкращому разі роблять одну-дві за все життя. А інколи все не так.

За півроку Олена Белентьєва показала в Дніпрі два фотопроекти: «Зона комфорту» та «21/42», поєднавши майже 150 друзів і знайомих камерою. Задум зробити «щось для людей» був мотивацією, а от бажання заявити про те, що вона може не тільки просувати музикантів як менеджер або маркетолог, стало психологічним трампліном.

Олена Белентьєва, арт-директор відомого колись гурту «И Друг Мой Грузовик», ніколи не вважала себе фотографом, а тим більше митцем, адже, коли ти менеджер, твоє головне завдання — допомагати іншим. І що глибше проростаєш у психологію підопічного й допомагаєш йому стати відомим, то менше шансів показати свій талант.

Не секрет для шоу-бізнесу, що арт-директор інколи виконує всі функції відразу —від бебісітера, який витирає сльози музикантам у випадку невдач або творчого колапсу, до рекламного агента або вантажника, який тягає разом із командою стаф… Проте результат відчутний: забиті фанами зали клубів, ефіри, інтерв’ю та схвальні відгуки у ЗМІ, розкуплені альбоми й запрошення інших країн цілком виправдовують синці під очима та знервованість.

«Мені подобалися музика й текстова складова «грузовиків», вміння подати себе на сцені, аранжування — все це відповідало моєму смаку й настрою до певного часу. Мене запрошували дружні музичні гурти бути менеджером. Якийсь час я допомагала іншим, проте моїм рідним проектом були саме «грузовики» в усіх варіантах назв», — розповідає Олена.

У 2012-му гурт «И Друг Мой Грузовик» розпався після 15 років активних концертних турів та музичної діяльності. Попри наявність інших проектів, Олена не хотіла лишатися арт-директором. Понад те, вона взагалі вже не бажала бути пов’язаною з музикою. На це було кілька причин: з одного боку, більше не діставала задоволення від процесу, з другого — особиста образа на тих, кого вважала своїми друзями.

Якось Олена запросила в гості подругу й вони зробили кілька кадрів у звичайній коробці. Це було смішно, але наштовхнуло на думку, що кожен у сучасному світі починає дедалі більше жити у футлярі й вороже ставитися до інших. Проект мав показати цю глобальну розрізненість людей.

«Коли ми приїхали з коробкою та світлом в арт-центр «Квартира» й почали в прямому сенсі пхати туди наших друзів, процес виявився веселим і кумедним, люди збираються разом і починають коментувати зйомку. Після першого дня у моїй голові вималювався інший сценарій: усі мешканці коробок, одягнуті кольорово, тримають якийсь предмет: олівець, кухлик, апельсин, укулеле, оригамі, дитячий літачок, собаку, ковдру, подушку, будильник або мильні кульки… Потім багато тижнів мої знайомі конвеєром приходили до імпровізованої студії, сідали чи лягали в коробку з «Нової Пошти». Усі були в захваті від самого процесу й раді провести час разом або перевідатися з тими, кого давно не бачили, бо велике місто має властивість усіх роз’єднувати надовго, на жаль».

Читайте також: Прапор від «правосєка»

За два місяці Олена зібрала докупи всіх охочих, а також тих, хто привів своїх знайомих, щоб долучити до несподіваного фотосету. Жоден учасник не знав, у що виллється зйомка. Коли перші відвідувачі прийшли на відкриття «Зони комфорту», вони були приголомшені: Олена об’єднала всіх на двох стендах. З одного боку, стенди нагадували багатоповерхівки з маленькими квартирами, з другого — камери схову в супермаркеті. Єдине, що було нетиповим для мешканців, — кожен був пов’язаний з іншим тими самими предметами, якими вони бавилися на зйомках. Двоє сусідів читають одну книжку, дві дівчини разом запускають метеликів, хлопець тримає повітряного змія, хтось робить селфі із сусідом чи дарує сусідці квіти, інший спить або, ніби на курорті, п’є сік і спостерігає за тим, чим усі зайняті. Юристи, лікарі, музиканти, школярі, художники, волонтери, медики, анестезіологи, бармени, журналісти, військові та навіть філософи бавляться, немов діти. Головний задум було виконано: зона комфорту людини поруч з іншою людиною втілена в життя, навіть якщо тільки на фотографії. І ніяка самотність або ворожість не має стосунку до цих імпровізованих акторів. Експеримент з об’єднання став цікавим для Олени, яка вже тоді знала, про що розповість у наступному проекті. Моделі другого проекту Олена відібрала з попередньої виставки. Щоправда, не всі погодилися на участь: цього разу вона пояснювала, що кожен ризикує потрапити в провокацію, адже сольні фото будуть змонтовані в парні знімки несподівано.

«Я пробувала фотографувати тварин і рослини, але все це було нецікаво. Потім зрозуміла, що найбільше мені подобається Людина й украй важливо показати її з кращого боку. Коли ми дивимося на себе в дзеркало, свідомо стаємо тією частиною обличчя або тіла, яка нам подобається більше. І саме з думкою, що ми красиві, виходимо в соціум. Рідко задумуємося, що інші все одно бачать наші зморшки чи негарний ракурс, бо хочемо почуватися досконалими», — розповідає Олена.

Цього разу місце фотостудії дислокувалося в будинку-майстерні відомого в Дніпрі фотографа Марка Мілова, який також давав багато важливих порад, бо, як зізнається Олена, вона все ще далека від технічних тонкощів. За два місяці в неї побувало 42 людини. Кожен ризикнув зняти частину одягу. Процес був трохи інтимний: Олена й Людина тет-а-тет придумують позу, погляд, несподівану емоцію та поведінку в кадрі. На запитання «що це буде?» авторка мовчала та усміхалася, мовляв, ви погодилися, а далі «віддавайтеся» й довіряйте мені.

Відкриття виставки в музеї «Літературне Придніпров’я», серед пошарпаних стін, було закритим: жодного журналіста, лише учасники, кілька музикантів із Дніпра та Одеси виконали свої пісні. Декорували виставку також друзі, які погодилися допомогти в реалізації другого некомерційного проекту Олени (обидві ініціативи були цілком втілені в життя її коштом). У трьох залах, поснованих таємничими й покрученими гілками, були підвішені великі чорно-білі фотографії формату А1. Із них на гостей дивилися напіводягнені люди, які торкалися одне до одного плечима або руками. Художники, дизайнери, менеджери, музиканти, фотографи, мистецтвознавці, програмісти — всі соціальні верстви знову потрапили в кадр. Провокація фотопроекту «21/42» полягала в тому, що Олена хотіла показати Людину, яка майже незахищеною виходить у соціум і раптово знаходить поруч таку саму оголену Людину.

 Читайте також: Піца без пива в тролейбусі

«Можливо, це спроба уникнути страху почати стосунки знову, адже кожен із нас самот­ній, а хтось узагалі зависає в певному віці й не може повірити в те, що, попри біологічний час, залишається потрібним і красивим. Ми маємо частіше одне з одним спілкуватися, а фотовиставки й сам процес витягують нас із-під ковдр, виводять із наших стін, виривають з інтернету в реальний світ, де пахнуть кава та осіннє листя, де можна говорити й разом проводити час», — каже авторка «21/42».

Насправді для Олени обидва проекти стали вкрай важливими, адже вона змогла показати й свою емоційну оголеність, яку зазвичай приховує, коли розчиняється у світі справ, планів і цілей. А коли світ справ і цілей зупиняється, кожен хоче відчути підтримку та розуміння його таким, яким він є, а не холодну байдужість та ігнорування факту його існування.

Під кожним портретом були невеличкі скриньки з подарунками — такий був задум авторки: не просто подивитися й забрати свій портрет, а понести додому щось приємне, скажімо, чай, прикрасу, саше.
Уже зараз народилася третя ідея виставки, знайдено студію. Навіть є команда, яка дуже важлива для втілення в життя сценаріїв Олени. Про що буде виставка? Звісно, це таємниця. Проте однозначно можна сказати: холістичні проекти Олени Белентьєвої доводять, що всі ми не випадково поєднані й можемо бути красивими та несамотніми за умови, що поруч є люди, яким цікаво жити й вигадувати хороші приводи створювати разом щось важливе.