Тиждень
Розділ:
Постійне посилання:
11 жовтня 10:42   ▪   Ігор Лосєв   ▪   Версія для друку

Критична візія Росії

У який спосіб варто переосмислити російську культурну спадщину
Матеріал друкованого видання
№ 40 (516)
від 5 жовтня

Нинішня ідеологічна війна з російським агресором не більш переможна для України, ніж те, що відбувається на реальних фронтах, бо мільйони українців досі носії того образу Росії, що нею самою й був накинутий і прищеплювався нашим співвітчизникам упродовж тривалого історичного періоду.

У цьому велику роль відігравали російські школа й церква, зокрема навіть шкільне викладання російської мови й літератури, що було геть позбавлене ознак критичності як у царський, так і радянський періоди, даючи не знання, а благоговіння перед постатями російських класиків, які були предметом культу, а не зацікавленого й об’єктивного розгляду. Тому предмет «російська література» справедливіше було б назвати «апологія російської літератури», що набувала рис певної релігійності тощо. То був абсолютно компліментарний виклад російського красного письменства, а отже, російської історії, культури національної ідентичності тощо. Цю літературу подавали як суцільний вираз і втілення гуманізму. Чи був він там? Звісно, був. Але крім цього й багато чого приховувалося, лишалося «за кадром» публічного дискурсу, за межа­ми обговорення.

Читайте також: Нове покоління "соотєчєствєнніков"

Адже ця гуманістична (?) культура Росії, її література була чомусь безвідмовним ідеологічним знаряддям російської імперської експансії. Одним із найяскравіших співців імперських завоювань став Алєксандр Пушкін. Під час війни на Кавказі він вимагав від кавказьких горян підкоритися: «Смирись, Кавказ, идёт Ермолов!». Поет написав оду на честь фельдмаршала Котляревського, який здійснив каральну акцію проти повстанців: «Твой ход, как чёрная зараза, губил, ничтожил племена». Це змусило іншого російського поета, Вязємского, зазначити: «Слово поэта не должно превращаться в славословие резни». Віддав Пушкін належне й антипольській пропаганді, згадаймо його «Клеветникам России». Підтримував класик асиміляцію слов’ян, зросійщення цих народів: «Славянские ручьи сольются ль в русском море, оно иссякнет, вот вопрос…» Сюди ж належить і лєрмонтовська романтизація кавказьких колоніальних воєн, а також антисемітські, антипольські й антиєвропейські візії Достоєвского.

Водночас певні відхилення від імперської парадигми в російських класиків також від нас приховували. Зокрема, у контексті демонізації постаті гетьмана Мазепи не фокусували громадської уваги на цікавому фрагменті з поеми «Полтава», де Пушкін вкладає в уста українського гетьмана такі слова:

Без милой вольности и славы
Склоняли молча мы главы
Под покровительством Варшавы,
Под самовластием Москвы.
Но независимой державой
Украйне быть уже пора:
И знамя вольности кровавой
Я поднимаю на Петра.

Майже ніколи не цитували рядки з поеми Кондратія Рилєєва «Войнаровский»:

Пусть гремящей громкой славой
Разнесёт везде молва,
Что мечом в боях кровавых
Приобрёл казак права.
Смело, дружно за Мазепой
На мечи и на огонь!

Це фактично перифраз із вірша Мазепи: «Же през шаблю маєм право». Або тривалий період якось дуже в тіні перебував цікавий текст Миколи Гоголя «Размышления о Мазепе», де класик російської літератури з цілковитим розумінням поставився до позиції гетьмана, сформулювавши його мотиви так: «Свободолюбивая казачья нация хотела жить в своём самобытном государстве по своим законам».

Через «криве дзеркало» імперсько-радянського викладання й популяризації мільйони українців (та й значна частина інтелігенції) досі не можуть вирватися з тенет москвоцентричності в розумінні російської історії та культури, маючи у своїх уявленнях справу не з реальною Росією, а радше з її міфом, із таким собі пропагандистським «русским миром». І це незважаючи на 300 років перебування в імперії росіян…

Читайте також: Фабрика симпатій. Як і з чого складається українська культурна дипломатія у Франції

То що ж дивуватися міфологічним ілюзіям Заходу щодо Росії? Адже там хибкі візії Росії поширені ще більше, бо, по-перше, немає особистого досвіду життя під «русским миром», по-друге, Росія останні століття активно впливає на західну думку в потрібному для себе сенсі. А нині цей уплив посилився в десятки разів завдяки стратегічному ставленню до цієї проблематики з боку Кремля й відповідному фінансуванню.

Україна та Захід дуже потребують об’єктивно-критичної візії Росії, її політики, нації, культури й державності, її суспільства та ціннісних основ. 

Тому варто привітати книжку видатного французького філософа Алена Безансона «Свята Русь», що буде дуже корисною французькому читачеві, а в чудовому перекладі Тараса Марусика українському.

Безансон із безжальним реалізмом досліджує російську «цивілізацію», жорстоко тавруючи західну наївність й ілюзії щодо Росії та її нібито великого повороту в бік європеїзму й демократії. Французький мислитель вважає, що змінюється тільки зовнішня оболонка цієї країни, а зовсім не її сутність, яка залишається агресивно-антизахідною. Він пише: «Отже, при владі залишилися ті самі люди, що й раніше. Для того щоб було по-іншому, Росія мала б удатися до радикального, офіційного вигнання комуністичної ідеї, дотримуючись принципу damnatio memoriae («прокляття пам’яті») цього свого минулого. Вона мала погодитися бути born again («наново народженою»), як це вчинила нацистська Німеччина. Одначе було зроблено все для того, щоб уникнути цього перетворення. Замість того щоб чесно повернутися до питання про масу скоєних злочинів і підлості, його скасували. Прикрито це урочистими видовищами царського двору й православних літургій, які ще раніше були занурені частково в брехню, а тепер у ній повністю тонуть. Ніхто не був покараний за злочини комунізму, тоді як повішено стільки нацистів. Політичні кадри збереглися, навіть якщо окремих осіб поміняли місцями. Не був вичищений дух комунізму. Силовики знайшли спосіб брехати, кажучи щось на зразок правди». І якщо в західному суспільстві вважається непристойним демонструвати симпатії до нацизму, то симпатії до комунізму такої негативної реакції не спричиняють. Як, до речі, у Росії та значною мірою в Україні, у якій декомунізація лише косметична.

Читайте також: Слов’янськ. На уламках «русского мира»

Безансон слушно наводить слова Путіна: «Комунізм зробив жахливі речі, я з цим згоден, але він не був тим самим, що й нацизм. Таке прирівнювання, що його західні інтелектуали подають відтепер як щось само собою зрозуміле, є ганебним. Комунізм був чимось великим, героїчним, красивим, таким, що викликало довіру й давало віру в людину. Була в ньому невинність, і в нещадному світі, який прийшов йому на зміну, кожен невиразно асоціює його зі своїм дитинством, і коли до вас повертаються уривки дитячих спогадів, це викликає сльози». Саме таке ставлення було б до нацизму в Німеччині приблизно в 1970-ті роки ХХ ст., якби він не зазнав поразки в 1945-му. Зрештою, «романтику й красу» деякі західні інтелектуали вбачали до Другої світової війни в тому ж таки гітлеризмі… А як це подано в геніальному фільмі Лені Ріфеншталь «Тріумф волі»… Ця стрічка й досі здатна справляти гіпнотичний вплив на глядачів. Тож емоції Путіна не дивують. Романтику можна знайти де завгодно, над усе збочену романтику, як знайшов її, за словами Безансона, професор Ален Бадью в «красивому геноциді в Камбоджі».

Безансон тонко помічає та фіксує найінтимніші особливості «загадкової російської душі»: «Сталою російською рисою є гордість за досягнення надзвичайних результатів (колосальний дзвін, гігантська гармата періоду перших царів, перемога над Німеччиною, супутник) порівняно примітивними способами. Неосвічений і натхнений мужик здійснює дивовижні подвиги й перемагає свого враженого супротивника — ось загальна тема російського кіно й літератури». Безансон намагається з’ясувати, чому Захід так охоче сприймає як істину російську системну дезінформацію, замислюючись над тим, що тут є вирішальним чинником: сила Росії чи ментальна слабкість Заходу, мізерність його політиків та інтелектуалів…

Залишається тільки сподіватися, що Захід устигне сформувати критично об’єктивну візію Росії, допоки це не втратило актуальності через трагічне спізнення. Захід не раз демонстрував схильність піддаватися зовнішнім ефектам у виконанні Москви й Санкт-Петербурга. Тому має рацію Безансон, коли пише: «І чи не є традиційна в Росії насолода обдурювати іноземців ще більшою, ніж раніше». А щоб вони, ці іноземці, не обдурювалися, стане в пригоді нова книжка видатного європейського мислителя сучасності Алена Безансона. Не завадить вона й українському суспільству, де обдурених із власної волі також вистачає. 


Матеріали за темою:

 
 

©2007-2017 «Український тиждень»
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.