Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
30 вересня, 2017   ▪   Юрій Андрієвич   ▪   Версія для друку

Forever young

Осінь 2017 року в Україні — «гарячий» сезон для молодих митців
Матеріал друкованого видання
№ 39 (515)
від 28 вересня
Forever young

PinchukArtCentre оприлюднив свій короткий список претендентів на премію Пінчука, у «Мистецькому Арсеналі» почався Фестиваль молодих українських митців, знаємо вже й переможців чергового конкурсу МУХі, організованого Щербенко Арт Центром. Нічого не треба, тільки бути молодим і, найкраще, перспективним митцем. Усе перед вами, проте будьте пильними, за вами вже чекає когорта ще молодших митців, які теж вважають, що світ тільки народжується, тобто світ найкращого, бо найновішого та наймолодшого мистецтва.

Не вірите? Тоді послухайте. У недавньому випуску тижневика Politico Europe, який виходить у Брюсселі й присвячений справам Європи, Віджай Магешварі в статті про Україну під назвою «Поки реформи застряють, в Україні відбувається культурна революція», згадав про «Ізоляцію»: «Промисловий мистецький простір на колишній судноверфі в українській столиці приніс рубці пошматованого війною Донбасу в серце колись замкненого мистецького світу України». Віджай Магешварі пише й наголошує: «Молода крута кураторка цього простору К. Ф. зневажливо характеризує старше покоління українських митців як «цілком не пов’язане із сучасною Україною». Я не хочу сказати, що слова молодої «хіп»-кураторки приголомшили мене, але її зарозумілість і зухвальство щодо «старших» митців дали мені нагоду поміркувати, як можна залишатися forever young (вічно молодим).

Мода на молодих, молодших і незмінно молодих триває у світі мистецтва не від сьогодні, а термін «наступний молодий митець» — трохи іронічний синонім тієї популярності.

Читайте також: Філіпп Сендс: «Здається, ми знову забуваємо уроки історії»

У кожній моді не годиться надто замислюватися над її глибиною, натомість варто усвідомити, що мистецтво не мода, хоч остання в значенні haute couture інколи буває мистецтвом. Мода має ще одну рису, яка робить її тим, чим вона є: недовготривалість, вона швидко минає та інколи повертається. Як мовив неоціненний Енді Воргол, «кожен має свої 15 хвилин». Отже, молоді митці, пам’ятайте: годинник цокає швидше, ніж ви думаєте, але, щоб бути forever young, аж ніяк не треба спішити, варто поволі набрати повітря й дихати глибоко та розміряно, і так багато років.

Одного разу Марина Абрамович, коли молодь запитала її, що означає бути перформером, поділилася такою оповідкою про пиття води: «Візьми склянку води, заплющ очі, відчуй температуру води. Дихай спокійно, піднеси склянку до вуст, роби це поволі, щомиті ― один рух. Випий ковток, відчуй холод води, її вологість, відчуй, як вона пропливає до найдальших чутливих клітин твого тіла. Повторюючи ці жести, будь зосередженим. Випий цю склянку води за тридцять хвилин. Більш нічого, оце й усе». Думаю, це добрий рецепт не тільки як бути forever young, а і як бути forever young митцем.

Коли я жив у Нью-Йорку, мав нагоду побачити й пережити величезну кількість мистецьких подій: виставок, концертів, спектаклів. Я бачився з багатьма митцями, здебільшого молодими, але зустрічав і таких, яких називаю forever young. Познайомившись із їхнім мистецтвом, я зрозумів: що більше в художників мистецької зрілості, то більшою мірою їхня творчість має тривалий характер, байдуже, чи то перформанс, концерт або ефемерна інсталяція. Мене чарувала властива митцям уперта незгода з минущістю часу, що, як казала Абрамович, сам по собі ілюзія: «Час є тільки тоді, коли ми думаємо про минуле й майбутнє. Його немає в теперішності, тут і тепер».

Натхнений колись думками св. Августина, я з’ясував, що теперішнє, коли ближче підступати до нього, скорочується до невловної точки, яка за визначенням зникає, тільки-но ми намагаємося схопити її. Тому все, що є «в» часі, ніколи не «є».

Чиатйте також: Півцарства за «Віталіка»

Митців, які живуть у часі й водночас поза ним, я бачив дуже небагато, правду кажучи, було їх насилу кілька осіб. Хочу розповісти вам про зустрічі з двома такими митцями, бо таким досвідом варто поділитися. Одну з цих постатей ви, напевне, знаєте, бо від часу свого відомого перформансу «The Artist is Present» («Митець присутній») у нью-йоркському Музеї сучасного мистецтва 2010 року вона стала іконою перформансу, зіркою поп-культури. Недавно Абрамович була в Києві, і то з досить несподіваної причини, але крім того, що варто бути свідком її перформансів і пережити їх, слід, напевне, і послухати, що вона каже, зокрема молодим митцям, молодим кураторам і молодим критикам. На думку Марини Абрамович, бо ж ідеться про неї, метою перформансу є з’ясування і обмежень, і можливостей власного тіла та розуму, і пов’язана з ним трансформація як митця, так і свідка (учасника) перформансу. Що вона хоче сказати молодим митцям, що шукають свого місця?

● Керуйся інтуїцією, май відвагу, роби те, що задумав, і завжди будь повністю присутній у тому, що робиш.
● Я постійно будую світ навколо себе й у собі, але тільки на власному досвіді. Наголошую: не на досвіді інших, а на власному.
● Митець повинен зазирнути глибоко всередину себе в пошуках натхнення, що глибше він зазирне, то універсальнішим стане.
● Якщо, малюючи правою рукою, досягнеш віртуозності, поміняй руку. Рутина для митця ― це смерть, кінець усього.
● Якщо протягом свого життя матимеш одну добру ідею — будеш добрим митцем. Якщо дві ― ти геній.
● Якщо вирішиш бути перформером, має значення спосіб твоєї появи перед людьми. Якщо твоя присутність щось змінює в них — це, власне, той різновид харизми, який потрібен. Можна навчитися трюків, але не харизми. Ти або маєш її, або ні.
● Знаєте, я не вірю в якусь стадійність, у здатність до навчання цій справі. Тому що все моє життя — це студія. І щоб створити справжній цікавий перформанс, можна використати тільки свою голову, тільки свій шлунок. Будь-яку частину тіла! Бо перформанс, яким я займаюся, — це мова, зрозуміла без перекладу.
● А от перформанс — навіть у нашому складному й мінливому світі — це справді нематеріальна форма мистецтва. Це енергетичний діалог.
● Митець повинен проводити багато часу, дивлячись на лінію горизонту, де океан зустрічається з небом.
● Митець має бути завжди готовим до поразки, успіх, слава й гроші не можуть бути метою. Якщо вони з’являються, це тільки «побічні наслідки».
● Митець повинен уникати захаращення світу своїм мистецтвом.
● Зараз 2017-й, і мені 71.
(З інтерв’ю Крістіана Лунда для TV Christiania, Нью-Йорк, вересень 2013-го, та Олега Вергеліса для «Дзеркала тижня», Київ, вересень 2017-го.)

Від себе хочу додати, що перформанс ніколи не є теорією, навіть найбільш проникливою і прекрасною, а лише живою дією. ПЕРФОРМАНС може бути магічний, ангажуючий, тривожний і заворожливий, може бути проникливий, зворушливий, простий, тілесний, прекрасний і відштовхуючий. ПЕРФОРМАНС — це приватні ритуали й публічна активність, катарсис і кон­фронтація. На запитання, як стати «наступним forever young митцем», практика мистецтва перформансу не дає доброї відповіді.

Даґ Вілер, як і Абрамович, займається ефемерними витворами, які годі схопити чи легко зрозуміти. Вони цілковита минущість та ілюзія. На відміну від Марини Абрамович Даґ Вілер ― непублічна особа, рідко дає інтерв’ю й найкраще почувається в Санта-Фе в штаті Нью-Мексико, де живе й працює. Нью-Йорк відвідує нечасто, а свою попередню виставку в галереї там показував понад 20 років тому. Вілер відомий як піонер мистецького руху «Light and Space» («Світло і простір»), який народився в 1960-х у Каліфорнії та є експериментом із нашої перцепції, сприйняття простору, об’єму й світла. Колеги Вілера Джеймс Таррелл і Роберт Ірвін ― відоміші за нього митці, які працюють зі світлом, але саме Даґ Вілер був ідеологом і безкомпромісним утілювачем своїх ідей.

Читайте також: Олександра Коваль: «Система відстоює своє право на існування в статус-кво»

Критик та організатор виставок Джон Копленс так охарактеризував доробок Вілера: «Його головна мета як митця ― трансформувати або змінити властиве глядачу сприйняття баченого світу. Одним словом, його засіб ― не світло чи нові матеріали й технологія, а сприйняття». Працюючи з таким загадковим уявленням, як сприйняття, Вілер часто відмовлявся демонструвати своє мистецтво в галереях і музеях, коли не мав певності, що воно буде реалізоване точнісінько так, як він запланував. Протягом понад 40 років своєї мистецької кар’єри він не знайшов жодної комерційної галереї, яка постійно виставляла б його твори в США. Зрештою знайшовся власник галереї, готовий не тільки інвестувати величезні кошти в реалізацію проекту, а й підпорядкуватися перфекціонізму Вілера, що вже на самому початку розмови сказав: «Знаєте, вам не здається, що виготовити такий твір насправді дуже важко? Дуже важко створити відсутність».

Тим власником галереї був Девід Цвірнер, один із найвідоміших американських і світових торгівців сучасним мистецтвом, і так почалася праця над уже легендарною інсталяцією SA MI 75 DZ NY, реалізованою в січні та лютому 2012 року. Праця Вілера, відома тепер як «Infinity Room» («Безкінечна кімната»), одразу мала успіх і серед вимогливої нью-йоркської публіки, і серед критиків мистецтва. Важко собі уявити кількагодинні черги до якої-небудь комерційної галереї, навіть до галереї Цвірнера в Челсі. Я чекав майже чотири години (а то був початок лютого), щоб пережити те, що лишилося зі мною назавжди й було одним із найнесподіваніших і найглибших переживань, які я відчув у контакті із сучасним мистецтвом.

Ідея Вілера видається простою, хоча від самого способу її реалізації до найменших деталей аж дух перехоплює. Я заходжу до пофарбованого білим кольором приміщення. Стіни, підлога, стеля вигнуті так, що мої очі не можуть зіпертися на жодну точку, яка дала б змогу побачити, як ті всі поверхні поєднуються між собою. Вигадлива маніпуляція світлом творить освітлення, що запобігає появі тіней, які допомогли б зорієнтуватися в просторі. Мої очі не здатні оцінити, як далеко чи близько міститься яка-небудь грань того простору. Я бачу лише своєрідну всеосяжну білу млу. Здається, ніби завис у безкінечних молочних просторах. Я міг би подумати, ніби перебуваю в небі, якби не інші глядачі, що вирізняються з білого туману. Вілер використовує світло незбагненним способом, творячи середовище, де немає жодного орієнтиру. Але певної миті я відчуваю, що світло все-таки змінюється. Митець запрограмував півгодинний цикл, який міг би узгоджуватися з циклом день — ніч — день: густе темно-синє світло переходить у надчисте біле, а потім знову синіє. Вдивляючись у ніщо, яке пульсувало світлом у моїх очах, я почав бачити своєрідні візуальні маяки, міражі. З’явилося нездоланне прагнення зупинити погляд на щось відчутне й тверде. 32 хвилини у світловій камері Вілера ― це незвична фізична взаємодія з відсутністю будь-якої структури, за котру можна було б зачепитися, навіть якщо тільки зором. Кен Джонсон, критик із газети The New York Times, мав цілковиту слушність, коли порівняв відчуття, пережиті в контакті з витвором Вілера, з тим, що Іммануїл Кант називає «трансцендентальною естетикою», для якої простір і час становлять категорії психічні.

Читайте також: Мет Шульц: «Описати, що таке андеграунд, надзвичайно важко. Особливо у 2017 році»

«Світ повен предметів і текстурованих поверхонь, саме їх і пристосовані бачити наші очі. Така форма сприйняття допомагає нам орієнтуватися в просторі. Але, як давно зауважив Іммануїл Кант, немає певності, що простір і час існують незалежно від людської свідомості. Біла кімната містера Вілера може бути попереднім переглядом універсального божественного світла, у яке, на думку деяких містиків, увіллється кожен із нас, коли ми помремо» (Кен Джонсон, NYT).
У випадку мистецької інсталяції Вілера, що є спробою реконструкції нескінченності, ця кімната ― лише оптична ілюзія. Можна принести в галерею тенісний м’яч і кинути просто перед собою, щоб пересвідчитися, що десь попереду є якась стіна, а простір, у якому ти опинився, не безкінечний. Але можна уявити собі й таке велике приміщення, де ти не здатний кинути м’яч так далеко, щоб він долетів до стіни, відбився та повернувся до тебе. Тоді можна було б сказати, що, вочевидь, стоїш перед нескінченністю.

Раціоналіст може стверджувати, що нескінченність недосяжна, хоча, можливо, вдалося б довести, що може бути інакше. Містик скаже, що коли повністю розкрити свій розум, то з’явиться можливість поєднатися з космосом, а завдяки цьому й сприйняття нескінченності безпосередньо й особисто.

Виходячи з галереї Цвірнера, я почув висловлений пошепки коментар молодої жінки, студентки, що вивчала мистецтво: «Важко уявити собі кращий момент у житті, ніж коли дуже інтенсивно вдивляєшся перед собою і НІЧОГО не бачиш».
«Зараз 2017-й і мені 71», ― сказала в Києві Абрамович, а Даґу Вілеру випов­нилося, власне, 78 років. Молоді митці, куратори, критики, випийте на день добрий склянку води за рецептом Марини Абрамович або уявіть собі простір, у якому ваші очі не здатні оцінити, як далеко чи близько міститься яка-небудь грань того простору, у котрий дуже інтенсивно вдивляєшся і НІЧОГО не бачиш. Може, це дасть вам змогу зрозуміти, як пекельно важко бути forever young. 




Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено