Тиждень
Розділ:
Постійне посилання:
7 жовтня 12:53   ▪   Ганна Трегуб   ▪   Версія для друку

Гротеск буденної ситуації

Знаний на Бродвеї, майже невідомий в Україні Януш Ґловацький лишається одним із культових постатей польської літератури, кінематографа та світового театру
Матеріал друкованого видання
№ 39 (515)
від 28 вересня

В одній зі своїх статей для паризької «Культури» Чеслав Мілош писав: «Історія другої польської еміграційної літератури напевне буде колись написана. Якщо взяти наявні матеріали, то думаю про майбутніх дослідників, які зможуть розмістити їх у властивому контексті». Видається, що це твердження стосується і тих польських письменників, яких доля закинула в еміграцію лишень за якісь неповні 10 років перед поваленням Польщею комуністичного режиму, як-от Януш Ґловацький, якого в серпні цього року не стало. Насправді цей факт лишився малопомітним в Україні, хоча мова про одного з найкращих сучасних польських драматургів поряд зі Славоміром Мрожеком і Тадеушем Ружевичем. Цікаво, що всіх трьох в Україні знають не надто добре, адже переклади їхніх драматичних творів з’явилися тут після 2000 року. Олександр Ірванець, який переклав роман «З голови», а також найвідоміші драматичні твори Ґловацького українською (ці переклади побачили світ 2014-го у збірці «Найвищі будинки, найглибші могили». — Ред.) і був особисто знайомий з автором, розповідає, що той досяг найвищого щабля, якого тільки може драматург. «Будь-який письменник прагне отримати Нобелівську премію з літератури. У драматургів є свій окремий чемпіонат світу. І ти чемпіон, якщо твої п’єси ставляться на Бродвеї. А п’єси Ґловацького там таки показують! Як і твори Тома Стоппарда, Артура Міллера», — каже Ірванець. Цілком можливо, що написане ним стоїть в одному ряду з п’єсами Вацлава Гавела, бо так само дає слово маленькій людині, яка потрапляє під різносторонній тиск: чи то під комуністичний режим у ПНР або Чехословаччині, чи пострадянської Москви, чи то в Нью-Йорку 1980-х років. Не завше дисидент, а культова особа й поготів, лише той, хто прямо говорить про політику й пише серйозні, невеселі тексти. Жорстокий, саркастичний, глибокий, мудрий, філософський гумор (а тоталітаризм боїться будь-якого сміху, бо смішне не буває страшним) Ґловацького — підтвердження того.

Дисидент не з власної волі 

Януш Ґловацький народився 1938 року в Познані, у письменницько-театральній родині Єжи Ґловацького та Гелени Рудзької-Ґловацької, брат якої, Казимир Рудзький, був відомим варшавським театральним актором і режисером. В автобіографічній книжці «З голови» він згадує про один із найяскравіших спогадів дитинства — Варшавське повстання під час Другої світової війни та його приборкання, а також мертвих людей на вулицях, що їх бачить потому, тікаючи разом із мамою зі сплюндрованої нацистами Варшави. Цей образ ще раз наздожене його в житті під час катастрофи, що трапилася в Нью-Йорку 11 вересня 2001 року після терористичної атаки «Аль-Каїди». 

Читайте також: Півцарства за «Віталіка»

Майбутній драматург здобуває освіту у Варшавському університеті, де вивчає історію. Ці студії він полишає і вступає до Державної вищої театральної школи, із якої його відраховують через «немайстерність та цинізм». Януш Ґловацький вертається до Варшавського університету, де закінчує курс польської філології. Саме тоді він прочитує романи «1984» Джорджа Орвелла, «Процес» Франца Кафки, «Пастку-22» Джозефа Геллера, що не були для нього алегоріями, а чіткою візуалізацією реальності, у якій він жив. Паралельно пише театральні рецензії, де відіграється на тих професорах, що викинули його з театральних студій. Літературний дебют Ґловацького стається 1960-го на сторінках «Альманаху молодих», де друкують його повість «На пляжі». З 1961 по 1981 рік працює фейлетоністом для варшавського тижневика «Культура». Це видання нічого спільного не має з редагованою Єжи Ґедройцем паризькою «Культурою», хоча їхні з Янушем Ґловацьким шляхи перетнуться, коли йтиметься про видання французького перекладу його повісті «Міць трухлявіє». У цьому прозовому творі йдеться про організований у серпні 1980-го рухом «Солідарність» страйк на Гданській верфі, побачений очима звичайного робітника. Його було заборонено цензурою ПНР, видано спочатку в польському самвидаві, а далі за кордоном: у Франції, Великій Британії, Швейцарії, США. 

Ґловацький — це не Мольєр і не Бомарше. Так, він майстерно оперує гумором, але, здається, добре розуміє, що, як усе в цьому світі, сміх буває різним, доволі часто чорним

«Януш Ґловацький був культовою постаттю для Польщі, дуже урбаністичною, рівня Чарльза Буковскі. Самі поляки це добре розуміють. Януш продерся крізь оболонку польськості назовні. З українців таким, може, був Джек Пеланс — голлівудська зірка, ковбой, щирий українець. Ґловацький теж став такою зіркою», — констатує Олександр Ірванець. Додає, що мова про одного з найкращих майстрів діалогу: «Його розмови, персонажі нібито абсурдні, але водночас надзвичайно життєві».

На зламі 1960–1970 років Януш Ґловацький розпочинає активну діяльність як сценарист. Саме тоді знято фільм Анджея Вайди «Полювання на мух» за мотивами повісті Ґловацького. Справжній успіх прийшов до письменника після створення спільного з Мареком Півовським сценарію до фільму «Рейс», визнаного найкращою польською кінокомедією. «Це комедійний чорно-білий фільм, метафора соціалістичної Польщі. Картина така популярна, що у Варшаві є однойменний ресторан», — зазначає Ірванець. Далі з’являються фільми «Треба вбити цю любов» Януша Морґенштерна, «Ялинка страху» Томаша Ленґрена. 

Януш Ґловацький був сценаристом ще одного культового фільму Анджея Вайди «Валенса. Людина з надії». «Із Вайдою Ґловацький посварився. Перший Валенсу обожнював, а другий ставився вельми скептично, — ділиться спогадами Олександр Ірванець. — Є знаменита фотографія часів «Солідарності», на якій робітники несуть Валенсу на плечах. У Ґловацького згадано цей момент у сценарії, але він не потрапив до стрічки. Там один із робітників питає:

— Леху, чого ми маємо тебе нести?
— Тому що я малий. Якби йшов сам, то ніхто мене не побачив би, — відповідає Валенса.
— Леху, але я також малий… — відказує йому на те робітник.
Це не могло не зачепити що глядачів, що режисера». 

1999 року кіносценарій Януша Ґловацького «Зачіска» здобув відзнаку Тоні Кокса на кінофестивалі в Нантакеті у США. 2001 року він разом з Еміром Кустурицею і Душаном Ковачевичем пише кіносценарій «Ніс». Усі вони лишаються поки що у формі текстів. Сподіватимемося, що знайдеться такий режисер, який зніме за ними стрічки. 

Читайте також: Експресіонізм vs імпресіонізм у Віденській опері

Ґловацький — це не Мольєр і не Бомарше. Так, він майстерно оперує гумором, але, здається, добре розуміє, що, як усе в цьому світі, сміх буває різним, доволі часто чорним, мов солідол. В одному з інтерв’ю, відповідаючи на запитання, чому не написав жодної легкої комедії, смішної буфонади, хоча має чудове почуття гумору, він відповів: «Мабуть, тому, що від часів Чєхова світ зробив ще кілька депресивних кроків уперед». 

Зміна місця, зміна призначення

Будь-який сценічний сюжет, що став класичним, — не важить: написаний Софоклом, Еврипідом, Шекспіром, Чєховим тощо, — протягом історії притягує до себе увагу авторів, які змушують його звучати зовсім по-новому, відповідно до їхніх сучасних проблем і загального історичного контексту. Якщо Бертольду Брехту чи Жану Аную можна було переграти по-своєму софоклівську «Антігону», то чому те саме заборонено Янушові Ґловацькому чи комусь іншому? Напевно, головна небезпека таких дій — не змаліти, не стати епігоном у тіні титанів. Здається, Ґловацькому це вдалося щонайменше чотири рази: із тією-таки «Антігоною», із «Четвертою сестрою», що певними деталями, сюжетом і настроєм перегукується з «Трьома сестрами» Антона Чєхова, казкою «Попелюшка» у варіантах Шарля Перро та братів Ґрімм і «Гамлетом» Шекспіра. І мова далеко не про літературні пастиші, а самоцінні твори. Із майже 20 написаних ним драм відомими стали приблизно п’ять: «Попелюха», «Полювання на тарганів», «Фортінбрас спився» (історія Гамлета, побачена очима норвежців, у королівстві яких встановлено тоталітарний режим, а влада переходить до рук принца Фортінбраса, котрий пережив чистки лише тому, що є пияком, який нікому не заважає), «Антігона в Нью-Йорку» та «Четверта сестра». 

1979 року на сцені Сучасного театру в Щецині відбувається прем’єра п’єси «Попелюха», яка для життєвого шляху Януша Ґловацького стає переломною. У грудні 1981-го її на сцені лондонського театру «Роял-Корт» ставить Денні Бойл (режисер культової стрічки «На голці», а також таких як «Мільйонер із нетрів», «Стів Джобс» та інших. — Ред.). 13 грудня згаданого року генерал Войцех Ярузельський запроваджує в Польщі воєнний стан, за якого країна стає закритою: нікому не дозволено виїжджати й заїжджати до неї. Ґловацький, який на короткий момент хотів полишити позаду, як він пише в автобіографічному романі «З голови», Ґорбачова та Ярузельського, Валенсу, Куроня і Міхніка, із напівпорожньою валізою опиняється поза кордонами своєї батьківщини. Газети The Guardian i The London Times присуджують цій п’єсі приз за найкращу постановку року. Успіх «Попелюхи» в Лондоні дає письменникові новий шанс: його запрошують до Беннінгтонського коледжу в штаті Вермонт у США прочитати курс про Кафку, Чєхова та Достоєвского. Згодом він зможе забрати до себе дочку й оселитися в Нью-Йорку, який дасть йому сюжети для низки інших п’єс, і реалізувати мрію, щоб вони показувалися на Бродвеї. Сам письменник щодо своєї еміграції в інтерв’ю Тадеушу Соболевському висловився так: «Що я втратив, а що знайшов, коли 1981 року виїхав? Думав: Господи, якби лишився, написав би класну книжку про запровадження воєнного стану! Навіть не знаю, чи то я сам вирішив виїхати, чи це ухвалили за мене?».

Читайте також: Контурна карта актуального театру

Історію Попелюшки можна прочитати по-різному. Драматург показує процес театральної постановки, яка відбувається в жіночій колонії для неповнолітніх. Стається так, що весь процес паралельно знімає знаний режисер, щоб зробити на його основі документальну стрічку. Так чи інакше кожна з дівчат, що грає якусь роль у постановці, розповідає на камеру історію свого життя й за що саме вона потрапила за ґрати. Головна героїня, яка грає Попелюшку, наприклад, — за завдавання важких тілесних ушкоджень своєму вітчимові. Чарівна казка губиться за брутальністю досвіду арештанток: зґвалтуваннями, крадіжками, побиттями, злиднями та пияцтвом найрідніших. Попелюшка Ґловацького всіляко чинить опір цьому душевному ексгібіціонізму на камеру, бажаючи лишити собі хоч краплю приватного простору та історії, яка належить тільки їй. Це абсолютно не влаштовує режисера стрічки, котру знімають у колонії, та заступника директора, з легкої руки якої на Попелюшку зводять наклеп у тому, що вона доносить на своїх колег-арештанток керівництву закладу. Дівчину брутально б’ють. Нібито таке приниження мало б змусити головну героїню до покори, і все натякає на можливість хепі-енду, проте в певний момент дія розвертається на 180 градусів: Попелюшка перерізає собі вени на режисерську камеру та гине. Британська театральна критика відразу охрестила цю п’єсу такою, що містить у собі кафкіанський гумор і, поза сумнівом, спрямованою проти тоталітаризму в усіх його вимірах. 

1984 року «Попелюху» на сцені публічного театру Джозефа Паппа, однієї з найкращих бродвейських сцен, ставить режисер Джозеф Медден (відомий фільмом «Закоханий Шекспір», що отримав сім «Оскарів». — Ред.), а головну роль у ній виконує оскароносний Крістофер Волкен, і цим починається тріумфальна хода п’єси та Януша Ґловацького як драматурга цілим світом. На жаль, української постановки цього твору поки що немає. «У постановках творів Ґловацького грали Малкольм Макдавелл, Жан-Луї Трентіньян (відомий за роллю у фільмі «І Бог створив жінку», режисерському дебюті Роже Вадіма. — Ред.). Він дружив з Артуром Міллером (чоловіком Мерілін Монро й одним із найкращих американських драматургів, автором п’єси «Смерть комівояжера»)», — розповідає Олександр Ірванець. 

У Нью-Йорку Януш Ґловацький від 1983-го мешкає в районі Іст-Віллідж у східній частині Манхеттена. Це дуже цікава місцина. Передусім тому, що з другої половини ХІХ століття саме тут компактно селилися українці, росіяни та євреї. Пізніше, з 1950-х років, тут осідають бітники, народжується нью-йоркський музич­ний і літературний рух (йдеться про поетів і музикантів із пуерто-риканської діаспори), а також панк-рок. Таке собі місце контркультури. Поряд містяться найбільші сквоти місцевих безхатьків. У побаченому на вулицях Ґловацький знаходить матеріал для двох своїх п’єс: «Полювання на тарганів» та «Антігони в Нью-Йорку». Прем’єра першої відбувається 1987-го в Manhattan Theatre Club, а другої — у вашингтонському театрі Arena Stage. Цей твір відомий шекспіролог Ян Котт назвав «однією з трьох найкращих повоєнних п’єс, написаних у Польщі». 

«Антігона», за мотивами якої пише п’єсу Ґловацький, є однією з трагедій Софокла. Дія відбувається у Фівах після смерті царя Едіпа, між синами якого точиться боротьба за владу. Після гибелі братів єдиновладним правителем Фів залишається Креонт. Насамперед він видав указ, за яким Етеокла, законного царя, що помер, боронячи рідне місто, слід було поховати з усіма почестями, а тіло Полініка-зрадника залишити непохованим, на поталу собакам і птахам. Антігона, виконуючи свій родинний і релігійний обов’язок, вирішує таємно поховати брата, порушивши заборону Креонта. Останній засуджує її до замурування живцем. Антігона, Креонтові син і дружина Гемон та Еврідіка вчиняють самогубство на знак свого протесту з таким рішенням. 

Антігона Ґловацького — пуертори­канка Аніта, яка мешкає з безхатьками в Томпкінс-сквер-парку (для нью-йоркців 1980-х років це був синонім глибоких соціальних проблем, зокрема безхатьків. — Ред.) у Нижньому Манхеттені. Її колеги по нещастю — єврей із Ленінграда Саша та поляк Блошка. Для кожного з героїв Нью-Йорк колись видавався такою собі Меккою, воротами, за якими можливо почати все з початку. Усі вони емігранти, які в пошуках кращої долі приїхали до США. Еміграція — це рівняння з багатьма невідомими, і не факт, що на новому місці все вдасться. У мегаполіса є свій зворотний бік — той, де торгують наркотиками, скоюються злочини, живуть безхатьки. Саша — художник, який приїхав до Америки з надією на успіх, адже на його картину, як він каже, свого часу «плюнув Брєжнєв». Блошка — польський будівельник і ремонтник, рідкісний крутій. Аніта — швачка. Усі вони люди в лімбі: нова батьківщина, де «найвищі будинки, найглибші могили», їх не приймає, до старої їм вернутися нереально. Аніта просить Сашу й Блошку відшукати тіло її коханого Джона, щоб той був похований не в безіменній могилі на кладовищі безхатьків, де, як видається героїні, домовини вже й так розміщені одна над одною в п’ять ярусів, а в рідному парку, де пройшла остання частина його життя. Фінал п’єси сумний: Аніта вішається на головній брамі парку, який закрили на капітальний ремонт після розгону всіх тих, хто там мешкав. У неї більше немає нічого, то навіщо далі так жити? Образ поляка Блошки, особи хитруватої та підлуватої, польські театральні критики прочитали як ставлення до всієї Польщі. Але це лишень одна з можливих інтерпретацій. Українську постановку твору втілено на сцені Харківського театру ім. Т. Г. Шевченка польським режисером Анджеєм Щитко.

П’єсу «Четверта сестра» Януш Ґловацький пише 1999 року під враженнями від відвідин Москви — столиці держави, яка готувалася до чеченської війни (згодом письменник опише свої думки від цих відвідин у колонці «Казка про дві Москви» для The New York Times). Прем’єра вистави відбувається 2000-го в Польському театрі у Вроцлаві. Сам автор характеризував написане так: «Дія відбувається в Москві, але сподіваюся, що п’єса має радше універсальний характер. Це не ще одна версія чи літературне продовження «Трьох сестер», а лишень іронічна алюзія до Чєхова. Проба фіксації шаленства й блаженства кінця століття, такий собі низький поклін у бік п’ятого елемента, чи то пак грошей, який запанував над вогнем, водою тощо. Також це розповідь про те, як любов намагається давати собі раду в тяжкі часи». Те, що з’являється з-під його пера й починає жити на різних театральних сценах, зокрема й на кону київського Молодого театру, важко окреслити лише одним словом. Гострий пострадянський гротеск, комедія, дрібка трагедії — все це у творі наявне. 

«Четверта сестра» — це такий собі смішний зліпок із пострадянської дійсності, що передає її спосіб життя, який важко витравити що в Україні, що в Польщі, а тим паче в самій Росії, де відбувається сценічна дія. «Добре там, де нас нема» — здається, таким є німий рефрен чєховської п’єси, у якій три сестри, дочки покійного генерала Прозорова, шукають усіляких шляхів повернутися до центру, яким на кінець ХІХ століття в Російській імперії відповідно є або Петербург, або Москва. Їм таке повернення дає принаймні ілюзорний шанс на здобуття особистого щастя та можливість реалізації. Щоправда, героєм, який коротко висловлює це прагнення, є їхній старший брат Андрій Прозоров. «Губернське місто — люди там лишень їдять, п’ють, сплять і, щоб не очманіти від нудьги, урізноманітнюють своє життя гидкими плітками, горілкою, картами та судовою тяганиною» — ця фраза чєховського героя стала класичною. Неважливо, скільки там тих генеральських дочок є — три, чотири чи десять — і в який час вони живуть. Їхнє прагнення — бути в центрі. А він, за версією Януша Ґловацького, міститься не в пострадянській Москві, а в Нью-Йорку. 

Читайте також: Вішак посеред театрального кону

Для сестер із п’єси Ґловацького далекий Нью-Йорк — не рай на землі, а радше проблема, бо вони не мають на що купити авіаквиток і не мають гарантії, що їм відкриють американські візи, щоб виїхати до свого дядечка, рідного брата Генерала, до Бронкса. Їхня проблема — це злидні. Для чєховських сестер Москва не є проблемою залізничного квитка, бо вони мають із чого жити. Чєховські герої — директори та викладачі в гімназіях, чиновники, офіцери царської армії, аристократи. Це ті, хто творить тло його «Трьох сестер». Російський бандит-мафіозі Костя, політик Юрій Алєксєєвіч із Думи, Генерал (батько сестер), безногий гармоніст, що грає пісень про війну в Афганістані, кілери Стьопа й Міша, Бабушка (сусідка родини Генерала, що у фіналі братиме участь у поплачених політичних мітингах і телерекламі), горілка «Кремлівська» з майонезних баночок, накрохмалені простирадла з армійськими штампами в кутиках, гонитва за доларами, змінні капці та автомат Калашнікова — ось тло, яке класичному російському сюжету пропонує Януш Ґловацький. Чи можливе для них нормальне життя та що є цією нормою, якщо врахувати, що практично всі герої мають за спиною радянське минуле, — відкрите питання. Одна із сестер Катя працює доглядачкою в московському цирку, і їй доводиться цупити у свого підопічного тигра Пепсі частину його м’яса. Квитки до Америки немає за що купити. Наймолодша сестра Таня продає сукню від Versace і дорогий годинник, подарунок нареченого-мафіозі. Віра розмірковує, чи народжувати прижиту від Юрія Алєксєєвіча дитину й на які гроші її ростити. Останній, а також Генерал і Бабушка за чаркою оковитої ведуть так чи інакше розмови про політику. «Юрій сказав тому журналістові з Америки, щоб він перестав розповідати, ніби в Росії немає вільних преси й телебачення, а краще пішов би до церкви та подякував Богові, що ми не підтримали «Талібан». Бо якби ми так зробили, то зараз він не критикував би нашої демократії, а грібся б у землі, шукаючи шматки своєї задниці в надії стулити їх докупи», — розповідає якось Віра своїм сестрам. Пострадянський світ, шкіц якого Ґловацький намалював у своїй п’єсі, можливо, був би інакшим без оцього елемента, який його консервує, — російських уявлень про власну велич. Дивно, що герої не зітхають: «Ах, яку країну розвалили!» на тлі старого облупленого холодильника «ЗиС», газової плити «Газоапарат» і ліжка з вдавленою сіткою. 

Проблеми героїв вирішуються «богом із машини»: розв’язкою стає валіза валюти, манна небесна, що звалюється на них із допомогою четвертої сестри. Хто ж вона така, ця четверта? Нею виявляється всиновлений Генералом юнак Коля. Сестри змусили його до авантюри: хлопець зіграв роль московської повії в документальному фільмі американського режисера Джона Фрімена (саме він коханець середульшої Каті). Колі, зведеному в сім’ї Генерала до становища домробітниці, випадком удається привезти від генералового брата валізу грошей і забезпечити трьом сестрам хепі-енд. До речі, це єдина з найвідоміших п’єс Януша Ґловацького, яка фінішує на позитивній ноті. Цікаво, що він написав би, якби потрапив до Росії ще раз, рік тому? Там мало що змінилося, якщо йдеться про добробут, проте країна веде війну, тепер уже не з Чечнею, а з Україною.
Українцям є сенс прочитати твори Януша Ґловацького або в перекладі українською, або в оригіналі: польською чи англійською. Бо, як свого часу написав у рецензії на повість «Міць трухлявіє» відомий французький філософ Бернар-Анрі Леві, «у ситуації утиску людина завжди має рацію бунтувати». Здається, тим часам, у яких живемо, це дуже суголосно. 


Матеріали за темою:

 
 

©2007-2017 «Український тиждень»
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.