Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Світ у 2018 Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
23 вересня, 2017   ▪   Спілкувалася: Ганна Трегуб   ▪   Версія для друку

Їржі Гаїчек: «Я прихильник здорового патріотизму, об’єктивності»

Один із чільних сучасних письменників Чехії Їржі Гаїчек в інтерв’ю Тижню розповів про село як осередок збереження чеської мови й культури в часи бездержавності, здоровий патріотизм на противагу глобалізації та реалізм у літературі.
Матеріал друкованого видання
№ 37 (513)
від 14 вересня
Їржі Гаїчек: «Я прихильник здорового патріотизму, об’єктивності»

Написане Міланом Кундерою та іншими нобелівськими лауреатами з літератури, як-от Орхан Памук, виразно пронизане авторським настроєм. Настроєм ваших творів, за словами критиків, є специфічна слов’янська меланхолія, своєрідний блюз. Звідки береться така тональність?

— Автори, яких ви згадуєте, одні з моїх найулюбленіших. Зокрема, Ор­­хан Памук. Оту меланхолію, про яку мова, я знаходжу в прозі Мілана Кундери та інших чеських авторів, у російській літературній класиці. Це те спільне, що є і в чеській, і в російській літературі. У моїх текстах меланхолія також присутня, а ще там звучать певні депре­сивні нотки. Але не скрізь. Це приблизно як настрій блюзу чи соулу, які мені дуже подобаються. Проте в моїх творах такий настрій не запланований заздалегідь. Просто так пишеться і все. Тішить той факт, що створене мною зачіпає щось живе в читачах. Згадайте, що піковий час для того ж таки Мілана Кундери припав на 1980–1990-ті, бо він тонко відчував ті моральні дилеми, які постали перед сучасним йому су­спільством після 1968 року. 

Здається, у Памука можна відшукати теж щось таке. Згадати хоча б його роман «Стамбул. Місто споминів», де автор у той чи інший спосіб описує власні спомини про місто своєї юності та дитинства над Босфором, яким воно було в 1950–1960-ті роки, своє переживання впливу західного стилю життя та модернізації на традиційний східний місцевий триб життя. Так, він по-своєму ностальгує. «Музей цноти», ще одна велика книжка Памука, є виразом його інтимного переживання рідного міста й своєї землі. Так чи інакше мова про авторів, яких впізнають і цінують. 

Дія більшості ваших романів, зокрема нещодавно перекладеної українською «Риб’ячої крові», відбувається в чеському селі останніх 40–50 років. Не побоюся сказати, що село як таке — це ще один персонаж того, про що ви пишете. Звідки такий інтерес не до урбаністичного простору, а до рустикального?

— Якось Оксана Забужко висловила тезу, що саме міста є носіями певних усталених культурних кодів і пам’яті. Я з цим не до кінця погоджуюся, бо маю перед очима специфічний чеський приклад. До певного моменту про чеську мову, культуру та літературу можна було говорити лише крізь призму фольклору, народної компоненти, бо офіційною мовою була німецька. Це дуже вдарило по статусу всього чеського.

Читайте також: Філіп Сендс: «Здається, ми знову забуваємо уроки історії»

Річ у тім, що німецьку мову та культуру опанували великі чеські міста, а чеську культуру витиснули в сільську місцевість. Це її певним чином порятувало. У романі «Сільське бароко» я пишу про колективізацію 1950-х у чеському селі. Власне, мова про ті суспільні зміни, що їх зумовив цей процес, про те, яким запам’ятали його, а також те, що було до того. Для мене село, сільська місцевість як така однозначно є носієм пам’яті. Можливо, подекуди навіть більше, ніж чеські міста. Інша річ, що в наш час чеське село знелюднюється: чехи виїжджають до великих міст. Глобалізація є процесом, який мене засмучує, концептом, який я не можу прийняти. Насправді це політичне питання, що стосується суспільства як цілісності. Окрім глобалізації є ще й патріотизм, і я цілковито його підтримую. Як на мене, для багатьох суспільств добре було б відійти від глобалізації, яку я бачу як хибний шлях, і повернутися до значно здоровішого за своєю суттю патріотизму. 

Не надто зрозуміло, що робити з трендом змішування багатьох речей в одну, зі своєрідною, якщо хочете, «мультикультурною полі­тикою». Я не прихильник підходу, за якого все змішується в одну аморфну масу без виразних рис

Однією з тем, на яку пишуть письменники родом із села, є місце їхнього народження. Думаю, це цілком нормально, як, приміром, те, що пражани пишуть про Прагу.

Не надто зрозуміло, що робити з трендом змішування багатьох речей в одну, зі своєрідною, якщо хочете, «мультикультурною полі­тикою». Я не прихильник підходу, за якого все змішується в одну аморфну масу без виразних рис. Повторюся: я прихильник здорового патріотизму, об’єктивності. Глобалізація — потужний процес, село і далі вилюднюється. Але спостерігається й протилежна тенденція: є ті, хто досхочу наївся міського життя і кидає його, переїжджає до села. І серед таких є навіть містяни за походженням.

Роман «Риб’яча кров» — це розповідь про південночеські села, затоплені в 1980–1990-х роках для побудови атомної електростанції. П’єса Вацлава Гавела «Санація» теж торкається знищення чеського ренесансного містечка Мост в Устецькому краї на північному заході країни, біля підніжжя Рудних гір. Екологічна тема певним чином додається до теми морального неспокою, якою пронизані ваші твори про село?

— Тема морального неспокою з’яви­лася завдяки видавцю, можна сказати, це його заслуга. Сюжет, коли люди змушені покидати свої домівки через якусь зовнішню силу, з котрою важко боротися, виринає то тут, то там у різних формах. Ті затоплені села, про які мова, непокоїли лише їхніх мешканців. Так і з’явився роман «Риб’яча кров» — на хвилі боротьби селян за свої поселення. Справді, екологічна тематика є суголосною. Але чи актуальний цей сюжет нині? Думаю, не зовсім. Він уже відійшов трохи в глиб історії. Роман розповідає про те, що відчувають люди, котрі не з власної волі мусять полишити своє майно, будинки, у яких мешкало кілька поколінь, і вирушити на нові місця, до значно урбанізованішого простору, оселитися в багатоповерхівках. Питання в тому, як це впливає на переселені родини, на сільську громаду. Село знищене. Що далі? Як живеться тим, кого виселили? Важливо, що вони відчувають, про що думають, що намагаються знайти. 

Читайте також: Олександра Коваль: «Система відстоює своє право на існування в статус-кво»

Автори, яких можна назвати постмодерністами, як-от Салман Рушді, не цураються магічного реалізму. Чому ви чітко тримаєтеся стилю реалізму? Що це вам дає? 

— Реалізм, реалістичний спосіб пись­­ма й реалістичні художні тво­­ри — це справді моє, те, що мені подобається і до душі. Якщо хтось і десь описує імовірне місце й імовірні події, це не так вже й кепсько. Коли ж говорити про мої літературні вподобання як читача, то я цікавлюся магічним реалізмом у дусі Маркеса чи Памука, якого теж почасти можна зарахувати до представників згаданого стилю. У чеській літературі також є автори, як-от Яхим Топол, що працюють у межах магічного реалізму. Так, цей жанр мені подобається, але я не вмію писати за його канонами. Тож мої вподобання як читача і як автора неоднакові: мені подобаються твори в жанрі магічного реалізму, але сам так не пишу. 

Кожний письменник є також читачем. Чи впливає прочитане на те, що ви пишете?

— Мені подобається різноманітна проза, повісті та романи. У тому, що читаю, прагну знаходити елемент новизни, верифікувати свою життєву силу, потугу жити. Натомість намагаюся уникати пасток ідеології, пропаганди та маніпуляцій. Сподіваюся, читачі моїх творів теж знаходять щось таке, що їх надихає до життя.   

----------------------------------------------------

Їржі Гаїчек народився 1967 року в місті Чеське-Будейовіце. Чеський прозаїк і поет. Із 1993-го є банківським чиновником. Починав як поет у середині 1980-х, згодом став писати прозу, яку публікує від 1998-го. Автор оповідань («Спогади про танці якось на селі», 2014), повістей («Футбольні щоденники», 2007), але насамперед романів «Крадії зелених коней» (2001), «Авантюристи мейнстриму» (2002), «Сільське бароко» (2005), «Риб’яча кров» (2012). 2006-го отримав премію Magnesia Litera за «Сільське бароко», а 2013-го цю ж таки премію за «Риб’ячу кров». 2016 року за романом «Крадії зелених коней» знято фільм.

 




Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Дізнайтеся, скільки може коштувати ваша квартира – на DOM.RIA запрацював новий сервіс «Калькулятор вартості нерухомості».
    13 грудня,
  • Як український бізнес завойовує ринок ЄС
    13 грудня, Максим Віхров
  • У момент російської анексії Криму на півострові проживало понад 4 тисячі українських дітей-сиріт. Виїхати вдалося одиницям, решті ж Росія автоматично нав’язала своє громадянство. Україна не отримує жодної інформації про цих дітей і не має механізмів для повернення їх з окупації.
    13 грудня, Ганна Чабарай
  • Війни із незаконними забудовами в Одесі мають довгу історію. Однак, на відміну від інших міст, тут у них свої, регіональні нюанси.
    12 грудня, Станіслав Козлюк
  • Печерський райсуд відмовився обрати будь-який запобіжний захід екс-голові Одеської ОДА Міхеілу Саакашвілі.
    12 грудня, Андрій Голуб
  • Британські виборці забули, що мирна угода з Північною Ірландією ґрунтується, зокрема, на членстві обох сторін у ЄС
    12 грудня, The Economist
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS

Матеріали, позначені як "Новини компаній" розміщуються на правах реклами. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено.