Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
16 вересня, 2017   ▪   Анастасія Головненко   ▪   Версія для друку

Півцарства за «Віталіка»

«Дикий театр» з’явився несподівано та здивував своєю появою, здається, і саму його авторку — українську театрознавицю й театральну менеджерку Ярославу Кравченко, яка на той момент очолювала прес-службу Національного театру ім. Івана Франка.
Матеріал друкованого видання
№ 36 (512)
від 7 вересня
Півцарства за «Віталіка»

У лютому 2016 року вона оголосила про відкриття продюсерського центру, який мав стати перехідною ланкою між окремими незалежними митцями й власне сценою. Але новостворений театр мав якось заробити собі стартовий капітал чи принаймні ім’я перш ніж братися за виготовлення й промоцію майбутніх проектів. Так, до репертуару нового театру включили вже готові постановки незалежних.

Позичений епатаж

Першим режисером, який довірив «Дикому театру» свої вистави, став Максим Голенко. Він переніс до проекту свою спільну з «Білиць Арт Центром» роботу «Вій 2.0».

Сучасний «Вій» — це класична історія на новодрамівський лад. З оригінального тексту в ній залишився тільки один епізодичний персонаж — дід Явтух. Проте в п’єсі йдеться про життя в українському селі за всіма гоголівськими правилами: чортівнею й жіночими чарами, шаленим коханням, зрадами й убивствами. Ця історія тісно сплітає дві іпостасі сучасного українства — провінційний гламур і давні слов’янські вірування. Тут пласкі телевізори прикрашають вишитими рушниками, а на металопластикові підвіконня ставлять вазони в старих розписаних горщиках. 
За сюжетом на весілля Оксани з села Зелений Кут приїздять її друзі з Facebook: французи Даміан і Лукас. Один із них має українське походження, тому хлопцям швидко вдається домовитися з першою зустрічною бабцею і потрапити до її хати на хліб-сіль-самогон. На п’яну голову хлопці вплутуються у страшну, містичну історію вбивства, а потім усіма силами намагаються від неї відкараскатися.

Читайте також: Експресіонізм vs імпресіонізм у Віденській опері

«Вій 2.0» став виставою, з якої в Києві розпочалася історія успіху Максима Голенка. І хоча їй не вистачало переосмислення подій на новому рівні, потужного й глобального режисерського висловлювання, вона запала в серце глядачу, стомленому від звичного репертуару традиційних театрів. Загалом проект «Вій 2.0» показують і досі, а українські театральні критики згадують цю виставу серед тих, які можна було б відправляти на міжнародні фестивалі, так би мовити, без докорів сумління.

Вистави «Дикий театр» усе частіше переносив із умовно театральної зали до нічних клубів та ангарів, де природна атмосфера вечірки (або, навпаки, промзони) збивала зайвий пафос драматичних сцен і знаходила театру нову аудиторію. Тому ставка, зухвало зроблена режисером Максимом Голенком на експресію та шалений темп, заклала основу амплуа майбутнього «майстра трешу й епатажу», із неї поступово викристалізувався впізнаваний почерк режисера.

Згодом до репертуару «Дикого 

театру» Голенко віддасть іще одну свою роботу за посткласичним текстом. Переробка кривавої трагедії «Герцогиня Мальфі» Джона Вебстера сучасним драматургом Віктором Понізовим лягла в основу його вистави «Попи. Менти. Бабло. Баби» (перша назва вистави — «Палац насолоди»). Як видно із самої назви, треш у новій виставі не лише форма висловлювання режисера, а і його тема. Відмовляючись від високого стилю й героїки, притаманної трагедії, Максим Голенко знову зображує сучасний світ гротескно й сатирично. Героями динамічних сценок-етюдів, із яких вибудовано виставу, стають розпусний митрополит, брутальний мужик Даня, мент, повія та інші. Класичні конфлікти адаптовано, героїв переписано, настрій увімкнено на шансон із маршрутки. «В іншому нічого не змінилося», — каже Максим Голенко, бо люди й досі готові зраджувати, убивати й псувати одне одному життя, як і за часів Шекспіра та Вебстера.

Майже рік потому «Дикий театр» знову звернувся до епатажної режисури Максима Голенка. Узимку 2016–2017 років світ побачив «Афродизіак» — щедро розрекламований продюсерський проект Ірми Вітовської, Віталія Ванци, Михайла Бондаренка та Ярослави Кравченко, що виступила його піар-директором. У новій виставі Максим Голенко вкотре працює з п’єсою Віктора Понізова, який знову для режисера переписує класичний текст. Цього разу варіації були створені на тему «Парфумера» Патріка Зюскінда — твору, інсценізація якого офіційно заборонена й жодного разу не була втілена на сцені.

Сміливість говорити про актуальне дедалі частіше стає вагомішою для постановок «Дикого театру», ніж їхня художня цінність чи намагання зламати звичний порядок театральної техніки

Новим «парфумером» стає фармацевт — покинутий напризволяще ще немовлям син торговки. Він ненавидить революційний Париж, йому гидкі постійні прагнення його жителів до втіхи й жага до насолод. Люто ображений на весь Париж із раннього дитинства, жорстокий Клод Уде прагне створити антиафродизіак, який зруйнував би прагнення французів до статевих зносин, повернув би світові бога й любов.
Намагаючись приборкати величезну арену цирку, режисер удається до поєднання монументальних пластичних фігур, драматичного театру, відеоарту й циркових номерів. Однак простір виявляється для Голенка завеликим, він руйнує сценічну мову, висміює сценічне оформлення й показує історію паризького «храму на крові» сміховинно малою й нікчемною проти величезного амфітеатру на 2 тис. глядацьких місць.

Нескорені території

Однією з найперших власних вистав у проекті «Дикий театр» стала постановка театру-концерту «Джой дівіжн», утілена режисеркою Ксенією Скакун. Цим проектом, власне, розпочалися пошуки театром Ярослави Кравченко нових способів буття, майданчиків і своєї аудиторії. «Джой дівіжн» оголосили виставою, де можна танцювати, і концертом, на якому є на що подивитися. І хоча з приводу обох складових є що зауважити, усе-таки «Дикий» показав новий формат на межі театру й чогось іншого, чим укотре підкорив розслабленого столичного глядача.
Хепенінг, присвячений дню народження фронтмена відомого гурту Joy Division Яна Кертіса, складався з музичних виступів і невеличких етюдів про життя музиканта. Незалежні актори, запрошені Ксенією Скакун, насолоджувалися виконанням відомих хітів і перевтіленням у легенд рок-сцени. Вони зобразили 10 ключових сцен із життя фронтмена Joy Division, нагадавши, що саме його смерть зробила гурт легендарним.

Однак окрім створення біографічного кавер-концерту дописати в заслуги «Дикого театру» можна хіба що підкорення заводського приміщення. Із всюдисущими пилом, брудом і височезними обдертими стелями ангар Арт-заводу «Платформа» цілком відповідав потребам арени для розгортання історії з пелехатих 1970-х.

Після підкорення Національного цирку «Дикому театру» залишалося хіба що зробити виставу в зоопарку. Добре, що американський драматург Едвард Олбі передбачив це ще в 1958 році, написавши The Zoo Story на такий випадок. Тому, коли влітку 2017-го більшість театрів уже позакривали свої сезони, «Дикий» спільно з Київським зоопарком випустив променад для дорослих Zoo.

Читайте також: Контурна карта актуального театру

Режисерка Євгенія Відіщева запрошує глядачів прогулятися зоосадом, роздивляючись тварин у клітках з екскурсоводом. Леви, орли й куріпки чинно шикуються у вольєрах, продавці солодкої вати й повітряних кульок доповнюють пейзаж, а діти з морозивом трохи дивуються пересувному табору дорослих, які уважно спостерігають виставу. Автентичний сетинг зоопарку стає найкращою сценографією в історії «Дикого театру»: незапрограмований, живий, із похибкою на погоду, він дає можливість імпровізувати акторам і вільно почуватися глядачам.
Водночас свободу аудиторії обмежують навмисне. Один із героїв вистави, слухач-провокатор, поступово починає закидати екскурсоводові його традиційний і нецікавий погляд на світ, його безхребетність і надмірну ввічливість. Коли знущання над гідом підбурювачу набридають, його увага перемикається на глядачів, і тут загострюється момент суб’єктивного сприйняття. Кожен по-своєму бурхливо реагує на нечемні, грубі, а зрідка й непристойні пред’являння актора. Перед фіналом атмосфера в групі після сильного напруження вгасає, щоби в момент кульмінації вибухнути зі звірячим запалом, перекресливши життя й майбутнє героїв вистави.

Євгенія Відіщева добре конструює канву вистави, однак у момент, коли їй потрібно абстрагуватися від природного середовища зоопарку й зіграти в драматичний театр, засобів порожньої клітки бракує. У ній опиняються глядачі, й відбувається фінальна сцена, покликана вказати на межу між людським і тваринним, відбувається 

центральна подія — убивство, і з неї глядачі мають винести те, що раніше прийнято було називати мораллю. Утім, заявлені концепції вистав «Дикого театру» і їх утілення, як правило, значно розходяться, тому є шанси, що фінальна сцена та висновки, які допрацюються авторами Zoo, зазвучать якщо не ближче до Олбі, то ближче до вибухових піар-текстів Ярослави Кравченко.

Гештальт-терапія

Амбіції створювати актуальний театр за сучасними текстами, запрошуючи молодих акторів і режисерів, часом змушують театри жертвувати просто хорошими постановками. Та й не кожен режисер відмовиться вдесяте ставити п’єси популярних у цьому сезоні Вільяма Шекспіра та Генріка Ібсена на користь менш комфортних текстів, наприклад Євгена Марковського чи Максима Курочкіна. Хай там як, а в «Дикому театрі» такі режисери були та є, тому на гострі проблеми суспільства спільнота «Дикого» реагує більш ніж оперативно.

Уже влітку 2016 року до репертуару «Дикого театру» потрапляє вистава режисерки Юлії Мороз «Бути знизу» про права жінок, яку студентці заборонили ставити як дипломну роботу в університеті й не взяли в жоден інший театр. Ясна річ, Ярослава Кравченко, яка кілька років тому очолювала штаб 39-ї жіночої сотні Майдану, не могла не підтримати феміністичного проекту, якому вже закидали некультурність, дискредитацію жіноцтва й навіть пропаганду лесбійства. Зосереджена на автоматичному насиллі над жінками сценічна історія розгортається за п’єсою сучасного російського драматурга Юлії Тупікіної «Вертикальна жінка». За сюжетом у шлюбному агентстві зустрічаються три дівчини з по-різному нещасними історіями кохання. Порівнюючи їх, і авторка, і режисерка пропонують відповісти на запитання, хто ж винен у «традиційному» насильстві в сім’ї: чоловіки чи все-таки жінки.

Театральний критик Юлія Бірзул визначає, що «Бути знизу» — це історія про те, що насилля над людиною починається в голові самої людини; що комплект правил та принципів, які передаються з покоління в покоління, мов чіп.

Та наївно думати, що студентка-режисерка та її досить юні колеги змогли б вирішити проблему за півтори години вистави. Усе-таки на противагу усім без перебільшення українським театрам, що воліють не помічати й заперечувати важливість феміністського конфлікту в суспільстві, у «Дикому» не тільки поставили про нього виставу, а й ініціювали низку зустрічей з експертами в галузі. А Юлія Мороз як авторка ідеї згодом ще раз висловила свою чітку й відверту позицію проти насилля над жінками у своїй новій виставі «Сама хотіла», але вже на сцені театру 
«Золоті ворота».

Наступним кроком у подоланні су­спільних стереотипів стала копродукція «Дикого театру» з Львівським драматичним театром ім. Лесі Українки «Том на фермі» авторства канадського драматурга й сценариста Мішеля Марка Бушара. Режисером традиційно провокативної «дикої» постановки став Павло Ар’є, широковідомий у театральних колах як автор «Баби Прісі» й «Слави героям» і за сумісництвом на той момент художній керівник Львівського драматичного театру.

Читайте також: Алла Загайкевич: «Щоб електроакустична музика існувала, мусять бути твори, концерти, критика й наука»

Цього разу наріжним каменем став факт сексуальної орієнтації головного героя. Том приїздить на похорон свого коханця на ферму до його родини й виявляє, що ніхто з них не знав про їхні стосунки. Намагаючись розплющити очі усім на своє справжнє обличчя, він затримується в родині свого колишнього хлопця, закохується у його брата й через ревнощі йде на злочин.

У драматичному трилері про стосунки в сім’ї й поза нею провідним персонажем стає хлопець, який втратив коханого і тепер не розуміє, що відбувається в його житті. У руйнуванні його образу режисер ховає провідну тему постановки – страждання від необхідності увесь час брехати. Ар’є змушує глядача дивитися на постійні знущання, слухати про криваві розправи, а потім підвішує в повітрі провокаційне гасло «ніколи не можна казати правду», промовлене матір’ю, якій увесь час доводиться ховати своїх молодих синів.

Вистава «Том на фермі» не про потужну режисуру й акторську техніку, її сценографія стильна, але майже німа. Критики після прем’єри вистави порівнювали діяльність такого формату проектів із масовими подіями, такими як виставка чи концерт, лише присутність на яких плюсує відвідувачам у мистецьку карму. Однак цінність такої роботи в історії, де є безліч місця для рефлексій, висновків і дискусій. Адже сміливість говорити про актуальне, як бачимо, дедалі частіше стає вагомішим для постановок «Дикого театру», ніж їхня художня цінність чи бодай намагання зламати звичний порядок театральної техніки.

Потік свідомості

Крайньою, як кажуть забобонні кіношники, виставою «Дикого театру» стала прем’єра за текстом сучасного українського драматурга Віталія Ченського «Віталік». Метатекст на рівні сучасного джойсівського «Улісса», авторські назви яких збігаються, непристойно відверто розкриває тему страждань особистості на прикладі чоловіка з Маріуполя, який намагається пристосуватися до цінностей столиці, не зрадивши власних. Автор протиставляє визначний світовий епос прозі виживання маргінала в старій квартирі десь на Теремках.

Віталік — філософ, художник, франт, трохи ледар, трохи сноб, трохи дурень і трохи геній. Він одночасно чуттєвий і нахабний, рішучий і нерозторопний. У 15 сценічних «піснях» головний режисер «Дикого театру» Максим Голенко вибудовує історію з двома Віталіками: на сцені два актори, два альтер его автора, дві протилежності й дві частини одного цілого. Брутальний «я» Віталія Ченського Андрій Кронглевський у сімейних трусах, гумових капцях на шкарпетку й майці-алкоголічці. Няшний «я» автора Олексій Доричевський такий чутливий і відкритий до світу, що режисерові довелося одягнути його в білу весільну сукню з ніжно-рожевими квіточками.

Віталік спокійно собі працює журналістом у глянцевому виданні, переїжджає від однієї жінки до іншої, та зі зміною політичної ситуації в країні він також починає трансформуватися. Його філософія не збігається ні з «помаранчевими», ні з «європейськими» цінностями, йому не подобається ходити на віче, і він намагається це аналізувати. Віталік не розуміє, чому щоразу всі ведуться на феномен Майдану, навіть якщо принципово в країні ще жодного разу нічого не змінилося.

Здається, «Віталік» — найвиваженіша сценічна композиція, яка коли-небудь удавалася «Дикому». Це проект, що транслює цінності хорошого європейського театру й української «нової драми». Його існування доводить можливість бути політичному мистецтву в найбільш аполітичній формі. «Віталік» провокує через відмову від трешу й епатажу, який супроводжував найгучніші постановки «Дикого». «Віталік» — дуже щирий формат, у якому всі цілі, що постійно ставив перед собою театр Ярослави Кравченко, нарешті досягнуті. Не завдяки гострій соціальності й злободенності, не завдяки винайденню велосипеда й так званої першості. Мабуть, цього разу визначальною стала режисерська скромність Максима Голенка, який під час роботи зі складною лінгвістичною конструкцією тексту Віталія Ченського не адаптував його, не намагався інтерпретувати й пояснювати. І автоматично від цього перевів усю діяльність «Дикого театру» з площини мистецтва високого піару в площину високого мистецтва. 




Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Які процеси відбуваються на Сонці та як вони здатні позначатися на нашій планеті
    22 жовтня, Олег Фея
  • «Ханська Україна» проти «Новоросії»: що закарбовано в історичній пам’яті?
    22 жовтня, Михайло Якубович
  • Колишній аеророзвідник, ветеран АТО Євген Ярило та його брат-шахтар Євген Гущин відкрили в Києві ветеранську тату-майстерню Der Igel (з нім. «їжак»). Обоє кардинально змінили рід занять, дуже цим задоволені й закликають інших займатися тим, чим справді хочеться.
    21 жовтня, Ганна Чабарай
  • Президент Польщі проти свого колишнього керівника
    21 жовтня, The Economist
  • В Україні зростає кількість муніципальних структур, які претендують на виконання функцій поліції
    20 жовтня, Андрій Голуб
  • Майор авіації в відставці, який з 2014 року перебуває у СІЗО Бахмута, нещодавно отримав вирок в десять років позбавлення волі за звинуваченням у здирництві. Підсудний наголошує на тому, що давав свідченням під тискам і тортурами, але уповноважені органи не квапляться розслідувати заяви про катування
    20 жовтня, Єлизавета Гончарова
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено