Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
6 серпня, 2017   ▪   Іван Дзюба   ▪   Версія для друку

Привид національної ідеї никає Україною…

От про що мені найменше хотілося б писати, то це про національну ідею.
Матеріал друкованого видання
№ 31 (507)
від 3 серпня
Привид національної ідеї никає Україною…
фото: укрінформ

По-перше, м’яко кажучи, не дуже знаю, що це таке (приміром, бути українцем — це ж, здається, не ідея, а просто факт, і щоб виконувати такі-сякі громадянські обо­в’яз­ки або працювати для спільної справи, теж не треба спеціальної ідеї). По-друге, уже скільки про неї говорено, уже скільки є чудових формул, які мали її вловити та запровадити якщо не в життя, то бодай у свідомість народу, а вона собі залишається незалежною. Криється на папері. Та ще десь здогадно й тьмяно ширяє понад аурою мітингів. Реальне буття суспільства якось оминає. Ну то що ж: обходимося без неї. Не ми перші, не ми останні. Подивіться на світ. Яка національна ідея в сучасних німців, французів, англійців, іспанців, шве­дів, італійців, португальців? Не спостерігається. Не чути. Мовчать. І збірників не видають, ні наукових, ні популярних. А нібито ж була колись чи не в усіх своя національна ідея! Тепер її позаганяли в минущі передвиборчі гасла політичних партій і президентів («Франціє, вперед!» — гукає Макрон. «Brexit!» — долинає з-за Ла-Маншу)… Ближче до нас: що в сучасних литовців, латишів, естонців? Здається, вони зосереджуються на своїх конкретних проблемах і на тому, як із допомогою НАТО убезпечитися від великого миролюбного сусіда-визволителя. Може, тепер національна ідея в усіх найпростіша — бути собою? То цього б і нам!

А от у Росії є національна ідея, і вона вічна: «освобождать соседние народы». У північноамериканців, може, і не ідея, а мрія, знаменита «американська мрія» (свобода ініціативи, за якої кожен може досягти того, чого хоче) і дух першості у світі, що його Дональд Трамп задля обіцяного відновлення величі Америки блискуче вивершив галицьким гаслом столітньої давності «свій до свого по своє». (У Трампа: «Купуй американське», «Бери на роботу американця» і так далі — плагіат!) Натомість у бритів від давньої національної ідеї залишився рядок у гімні: «Прав, Британіє, морями», а ще ностальгійні спогади й клопоти, бува приємні, а бува не дуже, у відносинах із колишніми колоніальними народами. Щось схоже і у французів, і в іспанців, і в португальців. Натомість німці, мабуть, хотіли б викреслити з історії та зі своєї пам’яті Deutschland-Deutschland űber alles та Drang nach Osten: у всякому разі кілька поколінь німців спокутують гріхи творців звабливої національної ідеї.

Читайте також: Лесь Подерв’янський: «Якщо треба, то ми шарахнемо»

У цьому контексті ризиковано згадувати про невдалі, але незгаслі претензії на великість (територіальну! переважно чужими силами!) деяких інших європейських народів, зокрема й сусідніх із нами. Це окрема, складна й не зовсім ще вичерпана тема. Я в цьому не фахівець, як і в розмові про національні ідеї взагалі. Можу тільки сказати, що, на мій непрофесійний погляд, ці ідеї нині актуальні або для великодержавно налаштованих націй (агресивний варіант), або для націй, які ще тільки формуються (захисний варіант). А для націй, які вже «дійшли свого зросту і сили», вже себе реалізували або успішно реалізують, вони не цікаві. Такі нації просто живуть своїм життям, а власні проблеми вирішують в інших координатах.

На цьому й вичерпуються мої обмежені уявлення про національну ідею, і я ладен замовкнути. Та ж ні. Виявляється, ти собі не належиш. Алярмує телефон. Дуже не люблю телефонних дзвінків, боюся їх: нічого доброго від них не жди. Влипнеш у якусь історію, не тобою запрограмовану. Ось і тут. Телефонує відомий апологет живого слова, борець зі жлобізмом (?) і невтомний продуцент позитивних (чи тільки?) провокацій Антін Мухарський — той, якого ото довго не могли вижити з телебачення (і правильно: нащо «нам» якісь експромти «укрохохмачів», якщо є в «нас» «простые весёлые ребята» на «Інтері» й «1+1»). Отож саме він, тобто Антін Мухарський, оце й озвався. Так і так, каже, я ваша дядина, готую керівний науково-виховний збірник «Українська національна ідея», що має нарешті просвітити й згуртувати наш народ (націю), уже озвалося писати двісті авторитетів, які знають, що таке національна ідея та як її запровадити в народ (націю). Не вистачає двісті першого — вас. (Тобто мене.) Як же без вас… (Тобто без мене.) Пробував заперечити: я ж, мовляв, не маю авторитету. Але він відверто наступає обома ногами на мою задавнену патріотичну мозолю: треба! А мене в такому разі бери хоч голими руками. Однак ще намагаюся відрятуватися. Яка національна ідея, кажу, подивишся оце, що твориться, пригадаєш, що творилося, то в нас була і є одна національна ідея: «Бий своїх, щоб чужі боялися». А оскільки чужі не боялися, а своїх усе одно били, бо треба ж було когось бити, то й маємо те, що маємо.

Сказав це, сподіваючись, що Антін Мухарський збентежиться і відступиться від мене. Але він не тільки не злякався, а, навпаки, наче аж зрадів: то ви (тобто я) саме так і пишіть! От тобі й маєш…

Дух руїни

Добре йому радити. А що ж писати, коли давно вже і написано, і мовчки сказано. І сама примовка та про самобиття ще з яких віків у народі й неспроста ж… І «Велика руїна» (тобто велике побивання себе яко чужих) — це ж іще зразу після Богдана Хмельницького (та й він сам, «недомудр», словами Шевченка, кажуть, дещо започаткував). І що «самі себе звоювали» — це ще з часів Івана Мазепи відомо. І Тарас Шевченко казав про «Велику руїну»: «Сини твої тебе уб’ють // Оперені… А злозачаті // Во чреві згинуть, пропадуть, // Мов недолежані курчата…» І Пантелеймон Куліш, аж страшно цитувати: «Народе без пуття, без честі, без поваги…» І Леся Українка:

Народ наш, мов дитя сліпеє зроду,
Ніколи сонця-світу не видав:
За ворогів іде в вогонь і в воду,
Катам своїх поводарів віддав.
Й Іван Франко:
Чому у нас відступників так много?
І чом для них відступство не страшне?

Пізніше буде вже не тільки наочна руїна, а всюдисущий дух руїни, про який писатиме Олег Ольжич. А Євген Маланюк скаже про «демона руїни» і ще: «Дух руїни — це був старий, навіть древній дух цієї безверхої землі».

Ну це, сказати б, дещиця (тільки дещиця!) з «того» боку, від тих, хто боровся за Україну і втратив її з гіркотою поразки. А ось дещиця (тільки дещиця!) з «нашого» боку, від тих, хто залишився в Україні та сподівався будувати її за умов більшовицької українізації. Микола Куліш у листі до Аркадія Любченка 19 жовтня 1925 року пише: «Од тупих Майських, од гарячих і холодних утік на десяток день і тут до сумних прийшов висновків: не має майбутнього Україна. Бандити ми і отамани. І не прийде після нас нащадок прекрасний… І ляжемо ми трупом безславним, і загородимо двері в Європу…»

Читайте також: Олег Скрипка: «Україна — це мрія»

Дякувати Богові, здається, не до кінця справдилося. Але слова моторошні й не зовсім випадкові. Їх треба пам’ятати. Як і не менш зболені й щирі слова тих багатьох видатних українців, які виступали проти пораженства, песимізму, дефетизму, проти «плачів» і «сліз». Треба намагатися зрозуміти «причини й наслідки» того, що сталося, бачити полюси, що визначають історичний обсяг нашої національної проблеми, а радше трагедії.

Щодо «наслідків», то вони дуже наочні й промовисті. А от «причини»… Їх намагалися дослідити видатні мислителі й у ХIХ, й у ХХ століттях, нерідко боляче суперечачи одні одним або й самим собі. Говорилося про вроджений чи геополітично зумовлений індивідуалізм українців (хоч Юрій Липа водночас підкреслював і їхній солідаризм); про вплив степу на їхню ментальність («Дух руїни, дух степу покутує в психічному укладі нашого народу від княжої доби», — стверджував Олег Ольжич, але він сам і зазначав, що деструктивній енергії протистоїть творча); В’ячеслав Липинський «чисто звірячу антипатію» українських політизованих людей одне до одного розглядав як крайній вияв браку громадянської культури та політичної зрілості (хоч Богдан Цимбалістий, тонкий аналітик-соціопсихолог, у брошурі «Тавро бездержавності» не був таким категоричним, знаходив в українській історії й окремі приклади розважної політичної поведінки).

Укорінені vs знекорінені

Майже всі, хто писав на цю тему, великою або й вирішальною мірою пов’язували травми національного характеру та спотвореність громадянського життя українців із тривалою бездержавністю та розтлінним упливом чужих гнобительських режимів. І, власне, українські історики й публіцисти Микола Костомаров, Михайло Драгоманов (як і Тарас Шевченко та Іван Франко, як Нечуй-Левицький, Борис Грінченко, Архип Тесленко та інші українські письменники) ще в ХIХ столітті показали механізми деморалізації та денаціоналізації, що їх запускають чужинецькі влади задля розкладу підкорених народів, — ті механізми й процеси, які вже в ХХ столітті на новому історичному матеріалі дослідила Сімона Вейль у своїй класичній праці «Укорінення». Цю працю 1998 року (через півстоліття!) переклали й видали в Україні, але й досі мало хто прочитав. А в ній і про наші справи! Укорінення, пише Сімона Вейль, — це найважливіша потреба людської душі. «Людина має коріння через реальну, активну та природну участь в існуванні спільноти, яка зберігає живими деякі скарби минулого й деякі передчуття майбутнього». Укорінена людина — основа нації. Знекорінена — матеріал для асиміляції та винародовлення (ми могли б додати: для руїни). Знекорінення відбувається через завоювання, чужоземне панування, політичне чи економічне, спотворені соціальні стосунки й нерівність, владу грошей («Гроші руйнують коріння скрізь, куди вони проникають»), зрештою, остаточно через освіту, «як її розуміють сьогодні» («Те, що сьогодні називають «освічувати маси», означає взяти сучасну культуру, розроблену в цьому закритому, зіпсованому, байдужому до істини середовищі, позбавити її тієї частки чистого золота, яку вона ще може вмістити (операція, що називається популяризацією), і запхати отримані залишки в пам’ять тих нещасних, які бажають навчатися, на зразок того, як вкладають їжу в дзьоб пташеняти»).

Це універсальні процеси знекорінення. В Україні вони мали ту специфіку, що були частиною осмисленої системи політичного, адміністративного, економічного, культурного, освітнього випалювання будь-яких залишків національної самобутності. Усе це більшою чи меншою мірою потрапляло в поле зору й роздумів українських мислителів-патріотів. І важливо пам’ятати, що в аналізі дез­інтеграційних і руйнівних процесів в Україні вони на перше місце ставили соціальний чинник, про який наші сучасні патріоти не дуже охочі говорити: думають, що це зловредний «марксистський» підхід. Але ж не можна ігнорувати того, що українські історичні пісні, думи й увесь фольклор засвідчують антагонізм між біднотою й «дуками». Національне зрадництво й політичний розбрат незмінно пояснюються ганебним житейським зиском: «Ради панства великого, ради лакомства нещасного». У поезії Тараса Шевченка національний зрадник постає як страхітливий перевертень — цілком у дусі народних уявлень, але крім цієї містифікованої версії маємо й абсолютно соціальну: землячок із циновими ґудзиками серед тих, хто «з матері латану сорочку знімає». І Микола Костомаров також бачить у національному перекиньстві соціальний аспект. У праці «Дві руські народності» він, високо оцінюючи моральні якості та побутову культуру українців, народу «глибоко демократичного», з інстинктом соціальної рівності, водночас каже про те, що з цього народу, «рівного правами і станами», щоразу виходили «спанілі особи», які ставали ненависними масі. Та й «доля українського народу складалася так, що люди, котрі випиналися з маси, звичайно, тратили й народність, перевертаючись — колись на Поляків, а тепер на Великорусів…»

Без холопа і пана

Як Україні бути Україною, не ставши ні Польщею, ні Росією попри їхні зазіхання? Ось тут і зародилося в колі Кирило-Мефодіївського братства, що гуртувалося навколо Шевченка, Костомарова й Куліша, те, що можна назвати українською національною ідеєю, можна — українською мрією, а можна ніяк не називати, а тільки спробувати уявити величезний історичний зміст цієї формули: «Україна без холопа і без пана». У ній заперечення і польського, і російського шляхів розвитку; свого роду синтез народних уявлень про ідеальне суспільство та відгук традицій київських віч і досвіду Запорозької Січі; нарешті, цілковита спів­звучність із духом європейських соціальних теорій того часу. Це останнє я мушу особливо підкреслити тому, що за умов нашого нинішнього інтернетного передовізму стало модним ганьбити «народницьку» традицію української суспільно-політичної думки, не читавши ані її засадничих документів, ані творів письменників-народників, які обставали за права свого народу й за особисту гідність української людини. (А епігонство — то вже інше, від нього не застрахована жодна ідея.)

Читайте також: Василь Шкляр: «Потрібно було колонізувати ці землі, якщо ви хотіли їх називати Україною»

Мрія про Україну без холопа й без пана не була вигадкою купки ідеалістів-книжників. Вона відбивала соціальне мислення народу, який хотів визволитися з накиненого йому ярма панщини, щоб жити вільною працею на вільній землі. У цій мрії і ситуативне, і вічне. І конкретно-національне, і загальнолюдське. Тому чи не в усіх наступних соціально-політичних програмах українських визвольних та демократичних рухів і партій за теоретично модернізованими концепціями неважко відчути оцю посилку: Україна без холопа і без пана. Він був — так чи інакше, на поверхні чи в глибині — і в національній революції 1917–1919-го, і в спротиві більшовицькому наступу на село в 1920-ті роки, і (латентно) в культурному відродженні 1920-х, і в настановах УПА, і — уже в наші часи — цілком очевидно в Рухові за перебудову та в духові Майдану (і Майданів). І він буде завжди, як той ідеал, якого неможливо досягти, але без якого не буває руху вперед. Цей ідеал сміховинний для принципових панів і холопів, які не сумніваються в природності своїх статусів і які були, є і завжди будуть джерелом та резервом національної деструкції та руїни. Але він — своєю первісною чи новонабутою, історично трансформованою сутністю — надихав і надихатиме всі соціально конструктивні зусилля українців. Бо в ньому вічна людська потреба правди й справедливості, які ніде ніколи не були й не будуть абсолютними, але без потреби в яких ніде й ніколи не було й не буде ні надії на краще, ні суспільного поступу.

Може, громадян України це сьогодні стосується більше, ніж будь-кого. Живемо в атмосфері разючої соціальної нерівності; безробіття для одних і неоплаченої роботи тисяч і тисяч трудівників; брутальної влади великих грошей, які не тільки отруюють усі ланки суспільного устрою, а й спотворюють обличчя міст і нищать природу України; руїнницьких імпульсів «політичного класу», у якому різні партії та клани нещадно воюють одні з одними, обстоюючи не державні інте­реси, а власні пропагандистські ходи зрештою холості; безвідповідальності конкретного громадянина, який на кожному життєвому кроці, навіть голосуючи на виборах за «гречку», або викидаючи сміття в річку, або випльовуючи недопалки під ноги на асфальт, сміливо звинувачує у своїй дикуватості й усіх негараздах «систему», а не себе; розмитості етичних критеріїв, що дає можливість кожному спійманому на гарячому хабарникові й корупціонерові оголошувати себе жертвою політичних репресій, героїчно проводити викривальні прес-конференції або й вигравати суди.

Це лише деякі з тих чинників, що в супрязі із зовнішньою агресією й підступами «п’ятої колони» вже призвели б до чергової (може, остаточної) РУЇНИ, якби їм не протистояла воля тих громадян і рухів, які консолідуються навколо конструктивних українотворчих дій.

…У нашій історії, на жаль, багато що повторюється через цілі історичні періоди — і в не дуже бажаний, швидше, докірливий та тривожний спосіб. Три чверті століття тому, грізного 1941-го, митрополит Андрей Шептицький звертався із посланням до духовенства: «Навіть з поверховної обсервації нашого національного життя конечно доходиться до висновків, що є в душі Українця глибока й сильна воля мати свою державу, так попри ту волю знайдеться, може, рівно сильна і глибока воля, щоб та держава була конечно такою, якою її хоче мати партія, чи кліка, чи група, чи навіть одиниця. Бо як же пояснити те фатальне ділення поміж собою, ті спори, роздори, сварні, ту партійність, яка нищить кожну націо­нальну справу?! [...] Чи перевагу візьмуть елементи позитивні, чи негативні? [...] Нетерпимість супроти гетеродоксів, поняття ортодоксії як ненависти, як спротиву буває у нас, на жаль, таким частим симптомом, що можна поважно побоюватись за майбутність України».

Це було сказано в конкретній ситуації Другої світової війни, німецької агресії й боротьби між бандерівцями, мельниківцями та іншими «політичними силами», як тепер люблять казати наші діячі. У ситуації, яка, здавалося б, нічого спільного не має з нинішньою в незалежній Українській державі. Але в нашому політичному житті майже те саме: взаємна ненависть, боротьба на знищення під заклики до єднання, звісно, єднання під самим об’єднувачем, саме ним і ніким іншим. Важить не те, чи буде Україна, а те, чи я в ній буду зверху. А як ні, то нащо вона мені?
У згаданій праці «Дух руїни» Олег Ольжич писав: «Вся історія України — це боротьба двох сил: конструктивної, що скупчує українську потугу, і руїнної, що розпорошує її у взаємному самопожиранні та несе розбиття і розклад, а вслід за цим завжди йшло панування чужинців над Україною.
У цій вічній боротьбі творчого будуючого духа зі стихією степу й руїни віримо твердо, що творчий дух переможе хаос і розклад, звідки б цей не походив і як не проявлявся. Бо інакше не було б смислу в нашому житті і змаганні».

Можуть сказати: авжеж, віра — це останнє (і єдине), що «вам» (чи «нам») залишалося і залишається. Але ж ні. Були героїчні сторінки в нашій історії. Були перемоги, мирні й бойові. Маємо державно незалежну Україну як мислимий простір для творчих зусиль її громадян. Маємо тих, хто цей простір уважає своєю рідною землею і ладен його впорядковувати.

Ми вже не станемо Україною без холопа і без пана. Не той час світової історії. І цілковитої рівності ніде у світі немає й не буде. Однак має бути справедливість. Це взаємопов’язані поняття, але не тотожні. Люди можуть бути в чомусь нерівними, але за умов справедливості ця часткова нерівність не травмує та не пригнічує, навіть може стимулювати енергію змагальництва.

Читайте також: Володимир Ванін: «Строк життя емалевої живописної мініатюри – майже безмежний»

Тому якщо і є сенс говорити про українську національну ідею (у чому я особисто не дуже переконаний), то це могла би бути ідея творення суспільства справедливості (якийсь сучасний варіант мрії про Україну без холопа і без пана). Із дуже простих і, на мій погляд, очевидних причин. Оминаю тут критерії можливої (?) світової престижності, можливої (?) національної гордості (он ми які в сім’ї людства!), можливого (?) прикладу для когось, кажу про реальніше й тому важливіше. Якщо оглянути всі нескінченні конфлікти й колотнечі масового масштабу на всіх рівнях суспільного життя, всі негаразди, драми й нещастя конкретних людей, а цьому немає ліку, то за хаосом пояснень, мотивів, плутаниною виправдань і звинувачень найчастіше побачимо в підспудді одне: нестерпну несправедливість. Людина, чи група людей, чи й цілий соціальний, професійний прошарок або стали жертвою кричущої несправедливості, або такими себе безпідставно вважають, втрачаючи здатність до адекватних суджень і дій, упадаючи в деструктивне, руїнницьке мислення й поведінку. Отож питання про критерій справедливості, соціальну структуру справедливості набуває доленосного для нашого суспільства значення.

Справа це така, що суб’єктивізму й домислів не уникнути, бо кожен має свій інтерес і тлумачитиме все на свій розсуд. Але є й об’єктивні критерії. Соціальні науки, громадські інституції, «розвідувальний» журналістський корпус у спеціальному дослідному проекті можуть укласти карту больових точок і напрямів найхарактерніших порушень соціальної справедливості, зокрема й прихованих та непідсудних законові, але підсудних суспільній моралі. Структура цих порушень виводитиме на певні закономірності, які має взяти під свій контроль держава. Перша функція соціальної держави — недопущення соціальної несправедливості. Це має бути її послідовною, упертою й системною роботою. Брак чи неефективність цієї роботи не компенсують жодні перекриття доріг, публічні вивезення ненависних чиновників у сміттєвих баках, протестні голодування. Хоч уся ця й інша самодіяльність часом здається і неминучою, і потрібною, але хіба що тільки епізодично. А ввійшовши у звичай, вона вестиме до анархії та деструкції. І тоді ми прийдемо не до соціальної держави (мрії про Україну без холопа і без пана), а до нашого знаного і вічного: «Бий своїх, щоб чужі боялися» (або варіант: «Бий усіх, хто не такий, як ми»).

---------------------------------------

Іван Дзюба народився 1931 року на Донеччині, закінчив Донецький педагогічний інститут, потім аспірантуру Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка. Як літературний критик почав друкуватися 1959-го. До дисидентського руху долучився на початку 1960-х. Найвідомішою стала його праця «Інтернаціоналізм чи русифікація?» 1965 року. 1973-го був заарештований і засуджений до п’яти років позбавлення волі. Наприкінці 1980-х став одним зі співзасновників «Народного Руху». У роки незалежності здобув звання академіка НАНУ, очолював кілька часописів, обіймав посаду міністра культури (1992–1994).

-------------------------------------------------------------------

Проект Антіна Мухарського «Національна ідея модерної України». Інтерв’ю з митцями, філософами, лідерами думок




Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • В останній день роботи Форуму видавців у Львові Тиждень.ua поговорив з відомим британським юристом-міжнародником Філіпом Сендсом – автором нон-фікшну про Львів, у якому, на додачу до магістральної теми історичної пам’яті й забуття, піднімаються й болючі питання щодо українського минулого часів Другої світової війни.
    22 вересня, Олена Кухар
  • Як упорядкувати медійний простір, не зазіхаючи на свободу слова
    22 вересня, Денис Казанський
  • Протягом поточного півріччя, з липня до грудня 2017-го, Естонія головує в Раді Європейського Союзу. З міністром закордонних справ країни під час його візиту до Києва Тиждень обговорив позицію Естонії в питанні розташування миротворців у Східній Україні, очікування від наступного саміту Східного партнерства, а також відносини між Україною та Естонією й Україною та ЄС.
    22 вересня, Анна Корбут
  • Є проблемка. Смішна, якщо розглядати її в контексті міста, у якому вже три роки йде війна. Але якщо подивитися на це питання в масштабах невеликої родини, статок якої нижче середнього, проблема виявляється великою та серйозною.
    22 вересня, Вікторія Малишева
  • На запитання, чи змінилося щось у їхньому житті через оголошене перемир’я, мешканці маленького селища Піски, яке входить до складу горлівського Зайцевого, відповідають гіркою посмішкою. І перепитують: про яке саме з колись оголошених ідеться? Бо щодня вони відчувають різні відтінки цього дивного явища, якого насправді немає...
    21 вересня, Єлизавета Гончарова
  • Через несприйняття Трампом домовленостей Барака Обами з Тегераном світ може стати небезпечнішим
    21 вересня, The Economist
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено