Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
29 березня, 2011   ▪   Анастасія Мельниченко   ▪   Версія для друку

Культура в законі

Якщо в нашій країні щось робиться, отже, це комусь потрібно. Саме це спадає на думку під час ознайомлення з Законом «Про культуру», який на початку року був підписаний президентом і набув чинності. У другому читанні за нього проголосували 288 депутатів, що одразу насторожує: хто його ініціював? Кому він потрібен? Кого прикриє?
Культура в законі

Новий старий закон

Донедавна культура свого «загального» документа не мала. В Україні з 1992 року діяли Основи законодавства про культуру, а отже, питання про ухвалення «фундаментального» закону для галузі поставало вже досить давно. Спроби його прийняти здійснювалися починаючи від 2005 року. У вересні 2009-го, після кількох невдалих запитів, коли документ навіть не дійшов до розгляду в парламенті, уряд Юлії Тимошенко зареєстрував проект Закону «Про культуру». Однак у березні 2010-го він був відкликаний, щоб за кілька місяців бути поданим уже урядом Миколи Азарова.

Нинішній текст законопроекту практично цілковито збігається з варіантом уряду Тимошенко, за винятком деяких деталей. По-перше, як висловився голова Комітету з питань духовності та культури Володимир Яворівський, з нього прибрали весь «національний колорит». Словосполучення на зразок «українська нація» замінили на нейтральніші метакультурні вислови. Окрім того, документ від попереднього уряду передбачав виплату грошової допомоги для працівників закладів культури зі стажем від 10 (жінки) і від 12,5 (чоловіки) року. Закон від уряду Азарова згадок про виплати вже не містить.

У першому читанні Закон «Про культуру» було розглянуто швидко, за скороченою процедурою. Протест Яворівського жодних наслідків не мав, адже її підтримали 239 депутатів. Між двома читаннями вносити якісь вагомі зміни вже не можна було. Відтак або це був «прохідний» документ, або ж така підозріла одностайність і неувага до деталей були комусь потрібні.

Просто сигара?

Та після прочитання тексту закону на думку спадає фраза, що іноді сигара – це просто сигара. Культура навряд чи колись цікавила нинішню владу більше, ніж було потрібно для реверансів у бік Росії чи спекулювань на мовно-історичній тематиці задля отримання політичних дивідендів. І виловлювання бліх із численних ухвалених у другому читанні поправок не продемонструвало прогнозованого підступу. Тоді як у законах, які явно були на руку українським можновладцям, вигода була помітна навіть без прискіпливого видивляння: зміни до Конституції України, Податковий, Трудовий, Житловий і Податковий кодекси… Однак така величезна і в багатьох країнах ключова галузь, як культура, що донині лишалася без свого документа, спираючись лише на застарілі Основи.., отримала абсолютно ніякий закон, який нічого не регулює, а лише красиво проголошує. Саме його декларативність найбільше вразила всіх справді зацікавлених у культурному розвитку країни. Багаторічний шлях цього документа не виправдав себе, і культура лишилася майже там, де й була. Попри весь свій потенціал, вона застигла на шароварному рівні. Закон не дає жодного поштовху до зрушень у галузі й узагалі ігнорує «паралельне» культурне життя країни: фестивалі, молодіжні арт-проекти, перформанси. Десь там, поза клубами і заслуженими народними ансамблями, є безліч модернових театрів, мистецьких об’єднань, ентузіастів, які створюють власним коштом фільми, фотовиставки, організовують вуличні дійства, концерти. Більшість із того, що є в нашій культурі живим і яскравим, що розпалює цікавість і приваблює глядачів, зараховується до аматорства і має свою 18-ту статтю. Згідно з нею, базова мережа закладів культури, сформована місцевими органами самоврядування, надає аматорам фінансову підтримку та допомагає об’єднуватися в студії, гуртки, недержавні заклади. Ці положення видаються такими відірваними від життя, такими далекими від сучасного культурного простору країни, який функціонує або на кошти самих митців, або на допомогу іноземних грантодавців, що постає питання: невже люди, відповідальні за ухвалення закону, не могли бодай звірити застарілий текст із нинішнім станом речей? Чим цей документ сучасніший за Основи… початку 1990-х?

Він безпорадний – і це мінус, він благородний – і це плюс!

Закон показово красивий. У ньому йдеться про «утвердження гуманістичних ідей» та «високих моральних засад», про «розвиток культури». «Нехай мишки стануть їжачками», – радила Сова у відомому анекдоті, а коли в неї запитали, як цього досягнути, вона відповіла: «Ну моя справа – стратегія». Тож державна стратегія в питанні культури з тексту закону цілком зрозуміла, а ось тактика кульгає на обидві ноги. Та й про яку тактику взагалі йдеться? Коли це хтось зважав на закон? Ми маємо закон, нехай буде, нехай зарубіжні юридичні аналітики поставлять галочку, нехай ЄС схвально кивне, що такий важливий документ ухвалено. Однак сумнівно, що представникам культури він якось допоможе. А владі навряд чи завадить. 
 
Закон уберігає від приватизації пам’ятки археології, архіви, об’єкти архітектури, заповідники, парки загальнодержавного значення тощо. Знову ж таки, чи не мав би захищати від такого свавілля Закон «Про охорону культурної спадщини»? Мав би, але не захищає. Приміром, багато пам’яток, які повинні бути в Держреєстрі національного культурного надбання, туди не вносяться. Або, навпаки, під замовлення втрачають статус пам’ятки. Саме через це в Києві знесли десятки сторічних будинків.

Тішить те, що закон проголошує створення сприятливого режиму оподаткування та надання фінансової підтримки для розповсюдження культурного продукту українською мовою. Як це буде втілено в життя, наразі невідомо. Актуальною є також затверджена ст. 16 заборона на вилучення матеріалів (друкованих, відзнятих тощо) з ідеологічних чи політичних міркувань. Крім того, відтепер чітко прописано, що не дозволяється виселяти заклади культури без надання їм рівноцінного приміщення. Тож є шанс, що експонати якогось Лаврського музею не лишать помирати у ящиках, як експонати Музею історії Києва, а отримають «рівноцінне приміщення» десь за містом – там, де земля вже не золота.

Неукраїнське українське

У ст. 3 документа культура визнається «одним з основних факторів самобутності українського народу – громадян України всіх національностей». У таких реченнях і проглядається нівелювання поняття самобутності української національної культури. Держава стає на захист будь-яких культурних виявів усіх нацменшин, але хто захистить власне українську етнічну складову нашого культурного простору? Не зачіпатимемо тих нацменшин, яким і так несолодко і яким цей закон жодним чином не допоможе: татар, молдован, угорців, румунів... Чи буде українська етнічна культура конкурентоспроможною за умов, коли національна самосвідомість значної частини населення країни відсутня або заміщена, натомість масова культура активно пропагує російський продукт? Ситуація із засиллям російської друкованої продукції, поп-музики, телевізійних фільмів і програм давно відома, тож розписувати про неї детально немає сенсу. І новий закон, який мав би стати на захист українського, у кожній статті, де йдеться про український народ, обов’язково згадує про підтримку культури всіх національних меншин. Це звучить правильно і справедливо, однак не береться до уваги те, хто фактично в нашій країні є меншиною і хто потребує державної підтримки.

Чужий досвід

Те, що в європейських країнах усе гаразд із культурою, доводити не потрібно. Там справді створено всі умови для збереження культурної спадщини, підтримки сучасного мистецтва, творчого самовираження.

У Великій Британії немає єдиного закону про культуру, проте є ціла низка законодавчих актів, які стосуються управління і фінансів у цій галузі. Згадані документи є досить вузькоспеціалізованими. Однак такий «загальний» закон від 2007 року діє в Норвегії. Він зобов’язує уряд забезпечити широкий спектр культурних заходів та найрізноманітніші способи культурного самовираження громадян. Місцеві ради та муніципалітети розробляють документи, які гарантують економічну та організаційну підтримку декларованих завдань.

«Культурний» закон багатонаціональної Швейцарії, яка має чотири офіційні мови, від кінця 2009 року чітко розмежовує обов’язки між Конфедерацією та місцевими рівнями. Питання культури багато в чому регулюються на кантональному та муніципальному рівнях. Загалом нею опікуються два органи: Федеральне управління культури і Мистецька рада Pro Helvetia, і їхні функції також розмежовані. Приміром, Pro Helvetia, що існує вже 60 років, цілеспрямовано займається представництвом швейцарської культури за кордоном, а також налагодженням культурних зв’язків між різномовними регіонами країни, проголошує культурне різноманіття і відкритість Швейцарії, займається створенням надрегіонального культурного контенту. Таким чином, на відміну від України, тут справді формується єдиний культурний простір, попри етнічні та мовні відмінності.

В Угорщині загального закону про культуру немає. Найбільш наближеним до нього є закон, що визначає роботу бібліотек, музеїв та місцеву соціально-культурну діяльність. Однак зазвичай регулювання в галузі культури покладається на інші документи, що стосуються державних фінансів та держслужбовців. Її потреби фінансуються з кількох джерел. Це спеціальний податок у розмірі 1%, яким обкладаються деякі товари і який забезпечує на культурні потреби близько 8 млн форинтів щороку, а також реклама. Також є Національний культурний фонд, що виступає донором для значної кількості грантерів. Скажімо, 2008 року було розподілено близько €35 млн поміж майже 6 тис. грантерів.

Австрійськезаконодавство містить низку прямих актів, що підтримують кінематограф, музеї, театри, візуальне мистецтво. Окремий закон встановлює спеціальні субсидії для галузей культури, а також положення про художників, акторів та інших митців. Окрім норм, які визначають пряму державну підтримку, низка документів забезпечують її опосередковано через положення про соціальну, бюджетно-податкову політику, через ринок праці та авторське право, податкові пільги для приватних діячів мистецтва тощо. У Польщі діє «Національна стратегія розвитку культури на 2004–2013 роки», впроваджена міністром культури Вальдемаром Домбровським, завдяки якій налагоджено ефективну підтримку польського кінематографа, відроджено бібліотеки, сформовано регіональні колекції мистецтва, а також активно просувається польська культура за кордоном.

В Україні все нібито те саме, але щось не так. Є ціла низка законів, які підтримують окремі галузі та аспекти культури: авторські права, ЗМІ, архіви, бібліотеки, музеї, кінематограф, театри. І наче й субсидії передбачені, пільги, держпідтримка. Але фактично ні документ від 2011 року, ні попередні нічого не змінюють: культура конає. Попри позитивні моменти Закону «Про культуру», він не містить жодної конкретики, не пропонує механізмів реалізації того, що декларує. Ухвалений просто так: аби було. 


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено