Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Світ у 2018 Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
20 червня, 2017   ▪   Тетяна Вовк   ▪   Версія для друку

Алла Загайкевич: «Щоб електроакустична музика існувала, мусять бути твори, концерти, критика й наука»

Тиждень поговорив із композиторкою Аллою Загайкевич про історію та сьогодення електро­акустичної музики, експериментальне мистецтво й український футуризм.
Матеріал друкованого видання
№ 24 (500)
від 15 червня
Алла Загайкевич: «Щоб електроакустична музика існувала, мусять бути твори, концерти, критика й наука»
Фото: Андрій Ломакін

Цьогорічна весна стала для вас знаковою з точки зору активного творчого кипіння. І що характерно, усі ті події і проекти, пов’язані з вашими композиторськими експериментами, вибудувалися у векторі електроакустичної музики.

- Мені приємно говорити про електроакустичну музику як про факт уже доконаний.На Книжковому Арсеналі ми вперше за всю історію існування цього напряму у вітчизняній музичній культурі презентували антологію «Electroacoustic worksofUkrainiancomposers»у 2-ох CD, починаючи із записів 1964 року й дотепер. Виникає таке враження, що ми дійсно створили якусь історію. Принаймні коли я поступала вчитися до Київської консерваторії нічого такого не було. Ми не мали жодної інформації про українську електронну музику. Так, був Олександр Нестеров, який займався електроакустичною імпровізацією і джазом. Але сказати, що є історичне коріння, якісь напрямки, розгалуження, течії, сформований рух — тоді такого відчуття не було. Єдине — було відчуття, що все це лише починається. І чим більше я займаюся електронною музикою, заглиблююся все глибше і глибше до якихось витоків, мушу визнати, що електроакустична музика в Україні завжди тяжко інтегрувалася в сучасне музичне середовище. Можливо я свідомо міфологізую це явище. Але переконана, що насправді в електроакустичній українській музиці вже є напрямки, школи, якісь жанрові угрупування, певні натяки на формування індивідуальних стилів і навіть трішки національного напрямку. Зокрема, останнє зауважують іноземці, яким цікава українська музика. Але в українському професійному середовищі ігнорування дещо переважає над інтересом.

Чи відчули ви це «ігнорування»під час п’ятиденних концертів «ЕМ-ВІЗІЇ» в рамках Книжкового Арсеналу?

- Частково таке відчуття було. Йогопричина в тому, що з професійного середовища на концертах «ЕМ-ВІЗІЇ» були лише мої випускники та цьогорічні студенти консерваторії. Ані представники Національної спілки композиторів України, ані колеги з професорсько-викладацького складу НМАУ ім. П.І. Чайковського, де я працюю вже понад 20 років, не проявили інтересу до цієї події. Хоча кожен отримав від нас, як організаторів мистецького заходу,персональне запрошення. І саме це насправді засмучує. Але я глибоко вдячна Віталію Олексійовичу Годзяцькому, який не відмовився виступати і прийняв наше запрошення розказати про свою творчість на презентації вже згаданої антології електроакустичних записів. Бо пам’ятаю 10 років тому на «ЕМ-ВІЗІЇ» в рамках фестивалю «Гоголь-фест», коли зала була вщент заповнена людьми, Віталій Олексійович сказав, що починати концерт не можна. Я тоді здивовано запитала його: «Чому?». На що він відповів: «Та нікого ж зі Спілки композиторів нема!». Але цього разу до відсутності колег зі спілки він поставився цілком спокійно, по-філософські. Натомість маю зазначити, що протягом цих п’яти днів на наші концерти приходила публіка з Книжкового Арсеналу. Вона бачила, що відбувається щось надзвичайно цікаве. Тому люди лишалися, слухали, дивилися наш відео-інсталяційний об’єкт ВОХ…Але я ще не можу сказати, що такий інтерес в Україні є частиною щоденної, реальної практики академічної музичної культури.

Читайте також: Небесно-блакитні інструменти

Проект «ЕМ-ВІЗІЯ» має 12-річну історію, як щорічний фестиваль електроакустичної музики, що демонструє публіці принципову «відкритість» музики до нових ідей та форм творчості.Чи знайшов він уже свою постійну слухацьку аудиторію, і що ви можете сказати про цьогорічну зміну жанрів, формату?

- На Книжковому Арсеналі ми виходили з того, що мають бути концерти для широкої аудиторії. Тобто, якісь дуже яскраві речі, як-от інтерактивні інсталяції, пов’язані з фіксацією зображення в реальному часі.Тому жанри переважно були орієнтовані на медіа сприйняття. Хоча проект «ЕМ-ВІЗІЯ» — це ще й академічні електроакустичні твори, які були представлені в концертній програмі, а не лише жанри медіа-арту. Формат, звісно, завждитісно пов’язаний із фінансовими умовами. Бо коли ми, скажімо, робимо фестивалі сучасної музики і змушені брати в оренду техніку більше ніж на один день, це виходить доволі дорого і проект перетворюється на справжній марафон. А на Книжковому Арсеналів цьому плані були ідеальні умови.Тож ми мали змогу робити концерти по дві годинина день, і це був такий чудовий, стильний концертний формат. Публіка приходила кожен день, і була та публіка, яка приходила всі п’ять днів поспіль. Я навіть зауважила собі, що ці люди приходять на всі мої творчі проекти, хоч я не знаю хто вони. Але декого з них я вже впізнаю.А якщо в цілому, то на цьогорічній «ЕМ-ВІЗІЇ» нам все вдалося.

Що стало родзинкою цього п’ятиденного проекту?

- Особисто для мене найцікавішим виявився перший день. У нас стояв відео-інсталяційний об’єкт ВОХ, навколо якого музиканти грали з генерованими партитурами в реальному часі. Об’єкт був дуже добре визвучений нашим незмінним звукорежисером Олександром Курієм. Окрім того, була ще й дуже вдала партитурна форма: із пропорціями, зі світлом, із зображеннями, які з’являлися на цьому ВОХі. У мене навіть виник образ такого собі човника, який плив, а музиканти наче перебували навколо цього простору. Це виглядало дуже вдало з архітектурного, візуального боку.А ще мені дуже сподобався момент презентації диску з антології «Electroacoustic works of Ukrainian composers». ПрийшлиВіталій Олексійович Годзяцький таОлександр Крутиков, ми послухали окремі треки, які люди ніколи не чули і не знали, що така музика у нас в 1964 році вже була. Ну і, звичайно, польський дует ElettroVoce — це було щось неймовірне, просто фантастика! На них завітало найбільше публіки, бо це справді було надзвичайно виразно.

Спільно з дуетомElettroVoce ви представили на «ЕМ-ВІЗІЇ» власну електроакустичну інтерпретацію вірша Михайля Семенка «Місто». Це вже не перше ваше звернення до української футуристичної поезії. Чим саме вас як композитора приваблює культурна естетика 20-х років?

- Футуризм завжди мене цікавив, я навіть закінчила консерваторію з футуристичною симфонією. Щоправда, на той момент української футуристичної поезії я ще не знала. І у моєму творі це був Маяковський. Але я дуже поважаю цю поезії і, зокрема, сам Михайль Семенко не цурався читати вірші Маяковського на своїх вечорах. Про це я дізналася з книжки Івана Козленка «Танжер», яку купила на Книжковому Арсеналі. А те, що Семенко буде на «ЕМ-ВІЗІЇ», я вирішила ще взимку, коли робила музику до кінофільму Тараса Томенка «Будинок слова». Фактично на ескізах музики до фільму я і зробила цей електроакустичний твір. Польська виконавиця з дуету ElettroVoce — Агата Жубель (Agata Zubel) — чудово вокально все адаптувала, і зробила все саме так, як мені хотілося. Усе було дуже динамічним, багатошаровим, з поєднанням гострих кутів і м’яких переливів. Адже «Місто» Семенка весь час будується на фонетичних змінах ритму, ми наче музично слухаємо якусь фонему і раптом починаємо відчувати її і музичну, і смислову «модуляцію».А щодо звернення до футуристичного періоду, то в мене ще була робота на футуристично-візуальний вірш Андрія Чужого «Шарада Татліну», створений із фрази: «Маркс сказав: єднайтеся, переплітайтеся, все буде твоє, пролетарій єднайся».

Читайте також: Класичні маргінали. Як українці підкорюють європейські сцени

Вона вся складається з таких собі багатозначних уламківслів, з якими з музичного боку дуже цікаво працювати.Такі речі є в Семенка, і я їх просто обожнюю. А загалом добре, що тепер у нас є дослідження, у яких ми можемо прочитати про цей яскравий період нашої культурної історії, завдячуючи, зокрема, Ярині Цимбал, чудовий цикл лекцій якої я мала змогу послухати.

Ви — цьогорічна володарка статуетки Національної кінопремії «Золота дзиґа» в номінації «Найкращий композитор» за музику до мистецького документального фільму «Жива ватра» Остапа Костюка. Що надихнуло вас до створення музики до цього фільму?

- Роботанад цим фільмом була ідеальною для композитора.У мене не було ніяких рамок, жанрових обмежень, які ставили бмене в умови ремесла, що є частим у кіно, де є референтна музика, як-оту фільмі «Поводир» Олеся Саніна, до якого я також створила музику. Тамбула жанрова визначеність, якісь певні ознаки цієї референтності. Натомість у роботі над фільмом «Жива ватра» Остапа Костюка нічого такого не було. Уже з перших днів роботими якось тісно разом всі спілкувалися — я, режисер, оператор… Це була така своєрідна команда першого фільму, з величезною повагою одне до одного, якоїсь такої щирості і любові, що дуже рідко буває в кіно. Навіть не відчувалося присутності якихось продюсерів. Тож особисто я почувалася дуже вільно. Мені сподобалася ідея Остапа про красу, про край, який фантастично був відзнятий. Ми мали показати глядачеві, що ця краса всередині має свою динаміку, і ця динаміка не завжди є зрозумілою. У фільмі є три покоління людей: маленький хлопчик, старий вівчар і сучасна людина, яка займається вівчарством у ситуації нашої реальної цивілізації. Ця нова реальність ставить перед суспільством якісь нові задачі, через що ця краса ламається. У фільмі кожен із героїв індивідуально —і візуально, і внутрішньо — дуже красивий. І Остап вирішив, що саме музика має передати відчуття роз’ятреності, якесь зародження не те щоб прірви, але вже якихось щілин у цій красі, якихось тріщин.

Як ви це втілили?

- Ми написали квартет із сучасною музикою, яку, як виявилося,не вся публіка сприйняла органічно. Уже після прем’єри у фейсбуку здійнялася дискусія про те, навіщо було вводити у фільм звучання квартету із сучасною музикою, яка тільки заважає споглядати всю цю красу у фільмі, і весь час відволікає. Мовляв, достатньо було б однієї електроніки. Але ми саме цього і хотіли, щоб вона заважала, відволікала. Загалом у цьому фільмі всі засоби — і народна музика, і електронна музика, і акустичний квартет, написаний сучасною академічною мовою, — чудово взаємодіють. Тому фільм є не просто красивою картинкою, і непросто якоюсь нарацією, оповіддю, — він дійсно дає відчуття цієї роз’ятреності та неспокою, які не спиняються. І мені це у фільмі дуже подобається.

Ви вже згадувати про кінофільм Тараса Томенка «Будинок слова», до якого також створили музику.У чому виявилась особливість композиторського бачення цієї «трагічної історії»?

- Цей фільм майже весь змонтовано на архівних матеріалах. Навіть не було кошторису на операторську роботу і дуже мало сучасних зйомок —лише якісь ситуативні маленькі врізочки. Одним словом—суцільна документалістика і фотокартки. Тож коли я дивилася на цей матеріал і намагалася стилістично використати до нього музику «а ля 30-ті роки» з відповідними жанрами, одразу виникало відчуття, що все це мертве. З такою музикою немає ніякої проблеми, власне, немає смерті — і реальної, і глобальної, і в масштабах особистостей, як-от смерть Хвильового, і в масштабах цілої історії, як, скажімо, смерть українського футуризму. Тож ми з режисером ризикнули і зробили музику, яка з одного боку, як таперство, що було притаманне для німого кіно, звучить завжди і емоційно «розмальовує»хроніку, а з іншого — є таким собі музичним«божевіллям».

Читайте також: Харизма і аристократизм музиканта

Тобто, музикастала своєрідним коментатором цього фільму?

- Ми запросили музикантів, які імпровізують. Це скрипаль Ігор Завгородній, контрабасист Назар Стець, кларнетист Дмитро Пашинський, бандуристка Єлизавета Соловйова. Я імпровізувала на фортепіано. Для половини фільму я написала партитуру, пів фільму ми імпровізували. Окрім того, було застосовано багато електроніки. Таким чином, музично було створено те«божевілля», якого від початку боявся режисер. Але як і у фільмі «Жива ватра» ця ідея з музикою також спрацювала. Саме музикау фільмі викриває те, чого страхалася тодішня влада; через музику зрозумілою стає ситуація в сенсі тодішньої активної творчої діяльності, активного життя, які були в цьому будинку слова — все на межі якихось божевільних польотів.

Адже митці були молоді, вони хотіли жити, і ніхто не міг змиритися з тим, що щось буде якось інакше. Для передачі більшої достовірності янавіть намагалася порозпитувати людей, хто міг знати хоча б щось про той Будинок слова, про музику тих часів. Якраз на момент роботи над фільмом я мала авторський концерт у Харкові і змогла потрапити в архів, де лежали курбасівські документи. Але жодної музичної партитури я там не знайшла. Лише один маленький фрагмент, який для більшості фахівців і так є відомим, ідеться про фокстроти Юлія Мейтуса. Можливо, у постановкахЛеся Курбаса дійсно були ті фокстроти. Проте в нас у фільмі це все ж таки авангардна музика. Тобто, ми робимо вигляд, що у виставах Курбаса звучав майже Арнольд Шенберг, або якісь експериментальні речі в дусі Еріка Саті. Тобто, певною мірою ми містикували. І це, з одного боку, показує в нашому фільмі буяння життя — динамічного, містичного, молодого і піднесеного, яке не озирається і не намагається дізнатися, що буде далі.

А з іншого боку, у фільмі передано оціпеніння цього будинку, яке можна відчути. Я сама заходила в цей будинок, коли була у Харкові. Походила по ньому, і мушу визнати, що ці страшні відчуття там дійсно є. Навіть сама ця будова літерою С, і всі ці історії, як-от за сценарієм, коли дружинуМиколи Куліша з дітьми, чоловіка якої вже відправили на заслання, ніхто з сусідів не хоче пустити заночувати. І, здається,чотири дні, — ви тільки уявіть собі цю картину (!) — мати з дітьми стоять посеред двору, навколо них ходятьі воркочуть голуби, і ніхто не пускає, ніхто не відчинить вікна. А ця жінка ще вчора жила тут поруч зі всіма. І оці зміни —контрасти світів, станів, відчуттів, коли люди є веселі і щасливі, то вони люди, але в якусь мить щось стається і вони вже стають тваринами, — ми і намагалися передати музикою. Наскільки мені відомо, фільм був дуже гарно прийнятий Держкіно, тож ми чекаємо прем’єру.

Півроку тому вибрали участь у безпрецедентній події для Київського оперного театру — постановці опери «Лімб» сучасного італійського композитора Стефано Джервазоні. Які ваші враження від цієї опери?

- Я мала щастя бути виконавцем електронної партії в опері «Лімб», і я якщо чесно, так і не бачила результату того, що відбувалося в сенсі загальної картинки. Але з музичного боку хочу сказати, що це була дуже цікава й амбітна історія. Ця постановка неабияк вплинула на всіх музикантів, які брали участь, і які не брали, але спостерігали на репетиціях, а потім прийшли на саму прем’єру. У нас загалом дуже мала практика постановок камерних опер. Навіть мушу зазначити, що це було більше концертним виконанням, аніж, власне, виставою. Так, були декорації, була візуальна частина, трішки організований простір. Але все одно це не була оперна вистава як така. І одна з головних причин — відсутність режисера. Таким режисером швидше за все виглядав диригент, який ситуативно, виходячи з норм і динаміки партитури, ставив якісь завдання музикантам і виконавцям-акторам, оскільки там були і актори, і співаки. Для Києва ця постановка була дуже важливою, і певною мірою виявилася своєрідним індикатором наших слабких і сильних сторін. Сильний бік засвідчив, що в нас хороші музиканти, що ми можемо мобілізуватися і працювати дуже щільно, із величезною віддачею і дуже професійно. А зіслабкого боку було видно, що нам не вдалося скласти таку саму команду для технічної реалізації цього проекту. У нас був звукорежисер, який не зміг оцінити систему багатоканального звуку, і озвучив звуковий простір опери більш традиційними засобами. Скажімо, в електронній партії мали б бути задіяні вісім каналів звуку, і тому під час вистави публіка попереду дуже голосно просто чула якісь фрази, а позаду було дуже тихо, оскільки у нас були нерівномірні колонки. Цей звукорежисер, який загалом все зробив прекрасно, принципово стояв на інших позиціях і не міг стати на позицію партитури. Він просто не зміг зрозуміти її і чого, власне, ми від нього хочемо. Натомість дуже добре було реалізовано відео. Уявити, що так десь двадцять років тому чи навіть десять ми щось подібне робимо, теж неможливо, тому що ми працювали повноцінно з патчами, які певні люди зробили до нас, але ці люди не приїхали на прем’єру.

Читайте також: Alfa Jazz Fest та виховання почуттів і такту, або Кожній музиці свій час

Ви маєте на увазі автора опери — композитора Стефано Джервазоні?

- Так. Мене це обурило і досі обурює. Навіть коли Стефано Джервазоні в Києві таки був, він не схотів вийти на контакт ані зі мною, ані з Георгієм Потопальським (Ujif_Notfound), який, зрештою, переписав для постановки всі ті патчі. Це при тому, що Стефано Джервазоні був офіційно запрошений за півроку на міжнародну конференцію, присвячену 20-річчю створення нашої кафедри в НМАУ, яка відбулася у квітні. Він навіть надіслав свої тези доповіді про оперу «Лімб». Його виступ був анонсований і на нього прийшло достатньо професійної публіки — професори консерваторії, аспіранти і студенти, які очікували, коли ж прийде Джервазоні. Але він не прийшов, і навіть не зрозумів, що це для нас є дуже важливим. Ось такий нонсенс. Тобто, з боку Європи ми є дійсно Африкою. Тільки так я можу пояснити таку неетичну поведінку композитора і програміста. Тому патчі для постановки опери «Лімб» переписав Георгій Потопальськийта ще й повністю адаптував їх для виконання. Чудово, що в нас є такі люди, які можуть це зробити.

Чи отримала ця подія культурний резонанс, критичну оцінку у вітчизняних ЗМІ?

- Професійної критики на постановку, на жаль, не було. Хоча, як на мій погляд, це дуже цікава партитура, цікавий сюжет. Для мене як композитора ця партитура є досконалою. Вона місцями дивна, але вся спирається на жанри музики опери-буфа, чітко структурована, тож я десь місяць нею просто жила. Але після прем’єри люди почали говорити, що почули там стохастику, ледь не Яніса Ксенакіса, якісь такі речі, якістали свідченням того, що на слух дуже мало хто сприйняв цю музику. Можливо, це було пов’язано з режисерськими вадами.Натомість який чудовий був ансамбль співаків! Чого лише був вартий наш фантастичний баритон Віктор Рудь...

Можливо причина відсутності рецензій була пов’язана з тим, що не знайшлося музичних критиків, які розумілися б саме на такій музиці?

- У нас є люди, які могли б фахово про це написати, але, напевно, їх просто ніхто не попросив це зробити. А кого просили — це здебільшого були журналісти, які обмежилися лише жанром анонсу. Була критика європейська, але цілком безглузда, бо, наприклад, пригадую фразу з однієї рецензії: «… опера, в якій звучать «Тарас Бульба»і«Наталка Полтавка», вперше почула сучасну оперу». Це насправді дуже образливі речі. Мені особисто образливо було таке прочитати. Так, наш оперний театр справді має свою безглузду репертуарну політику, але вона вже зовсім не така, що там звучить лише одна «Наталка Полтавка». Ця постановка виявила якусь дискомунікацію і з музикантами, і з журналістами, і з виданнями, які це опублікували б і кому це було б по-справжньому цікаво і потрібно. Я знаю, що, скажімо, та сама Валерія Жаркова, професор НМАУ ім. П.І. Чайковського, могла б написати адекватний критичний текст, адже вона справжній професіонал своєї справи, знає мови;чи Олена Корчова, чи навіть їхні студенти…Тут взагалі питання не стоїть. Відсутність музичної критики — це брак комунікації.

Читайте також: Сергій «Колос» Мартинюк: «Багато хто називає Волинь «концертною ямою»

А як щодо комунікації в контексті світової електроакустичної музики? Ми помітні на цій загальній звуковій мапі?

- Я чітко бачу, що географія не лише моїх особистих творчих просувань в експериментальній електроніці, а й молодих наших українських електронщиків значно розширилася, і показником такого експертного середовища може бути те, що в нас є вже кілька номінацій на фахових форумах електроакустичної музики. Наприклад,це фестивальна «Ars Electronica» в Лінці (Австрія). Чи конкурс Qwartz Electronic Music Awards – конкурс найкращих видань електроакустичної музики, де активно проявив себе лейбл Дмитра Федоренка (KOTRA) – KVITNU.Загалом, тенденція така, що ущільнюється потрапляння на такі фестивалі саме українських проектів. І це страшенно приємно.

Чи відповідаємо ми у своїх творчих експериментах тенденціям, що домінують усвітовому медіа-арті? Яку нішу ми займаємо в цьому багатогранному процесі?

- Звісно, у порівнянні з іншими країнами, мизначно відстаємо в плані інженерних рішень. У нас інтелектуально й ідейно проекти дуже цікаві — і в електронній музиці, і в медіа-арті, але зреалізувати і вибудувати руками якісь речідуже важко. Тому в нас музиканти роблять або звуковий, або візуальний контент за допомогою тих самихмедіа-технологій, коли в світі вже трендом ємедіа-об’єкти, які зроблені руками, як індивідуальні інженерні рішення.Але це вже є співпраця не просто якихось композиторів чи медіа-артистів. На щастя, у Києві вже з’явилися пристрої, які дають змогузчитувати генеровані хвилі людським організмом, які використовують в музичній сфері як інформацію, з якою можна працювати артистично. Але для Європи й Америки це вже вчорашній день. Тому консервативні жанри якось легко інтегруються в світовий електроакустичний контекст. Натомість ті жанри, що вимагають якоїсь інженерної роботи, майже ні. Бо, з одного боку, дуже дороге обладнання, а з іншого, це потребує участі вузьких фахівців — інженерів, акустиків, техніків тощо. У нас ще не всі артистиможуть створити таку колаборацію.

Але подібні колаборації ми все ж таки маємо…

- Так, у Києві вже дієперша в Україні школа нових медіа Blck Box, що базується на території арт-простору Kontrapunkt, де тісно співпрацюють композитори, саунд-артисти, дизайнери, фізики. І я думаю, що з часом це буде активно розвиватися. Просто знову ж таки проблема з комунікацією. Бо коли я вчилася в інституті ІRCAM у Парижі, то на одного композитора було дев’ять технічних працівників! Артист повинен відчувати,що він вільний, що він може зробити якийсь об’єкт, якусь конструкцію з інженерним рішенням, і буде з ним представлений на високому рівні.

Як ви з погляду 20-річної ретроспективи можете оцінити нинішній стан електроакустичної музики в Україні? Чим ми вже можемо пишатися?

- Пишатися ми вже можемо хоча б тим, що українські студенти хочуть займатися електроакустичною музикою. Для цього вони їдуть закордон, де отримують фахову освіту, поступаючи на спеціалізацію «Електроакустична композиція». І це дуже важливий момент, що у нас нарешті з’являються фахівці в цій галузі. Важливим є й те, що той потік творів, який ми вже маємо, не порівняти з тим, що було років двадцять тому, коли студенти починили робити маленькі кроки в напрямі електроакустичної музики. Ми вже маємо покоління, яке інтегровано в європейський музичний контекст.

Читайте також: Що слухав Тев’є-молочар?

У чому, зокрема, є ваша особиста заслуга?

- Я весь час, від моменту заснування кафедримузично-інформаційних технологій і нашої студії електроакустики при НМАУ ім. П.І. Чайковського, свідомо створювала ілюзію, що електроакустична музика є повноправною частиною сучасного музичного життя в Україні.Ми організовували концерти, і намагалася всі ті твори, які писали студенти, обов’язково виконати. Спілка композиторів завжди йшла на зустріч і ми робили й далі продовжуємо робити наші проекти «ЕМ-ВІЗІЯ», «Електроакустика», створюючи відчуття безкінечного, постійного потоку і процесу. На ці фестивалі електроакустичної музики ми постійно запрошуємо музикантів з різних країн Європи, аби студенти почули і відчули себе в контексті сучасної електронної музики. На жаль, ми ще не маємо такого потужного наукового процесу. Лише цього року нам вперше вдалося організувати міжнародну науково-практичну конференцію і ми змогли запросити на неї провідних європейських композиторів і програмістів, що працюють у напрямі електронної й академічної електроакустичної музики. Але в нас ще дуже мало досліджень такої музики. І для того щоб електроакустична музика існувала, повинні бути твори, концерти, критика і наука. Поки що ані критики,ані науки як таких ми не маємо, або ж вони ще не так помітні. Хотілося б, щоб їх було більше. Тоді в нас буде повномірне музичне життя, таке, як в усьому світі.

Нещодавно ви зазначили, що у своїй активній творчій і культурно-громадській позиції, у тісній співпраці з учнями і молодими колегами по цеху вбачаєте сталий поступ у майбутнє. Яким є ваше мистецьке відчуття «майбутнього» України, і не лише в музиці?

- Я дуже добре пам’ятаю«минуле». Бачу, як наше «сучасне» вже стає минулим. І мені дуже хочеться, щоб цей перехід відбувався більш усвідомлено, аби ми відчували, що майбутнє є. Бо моє покоління дуже мало чуло слово «майбутнє». І особливо нам бракувало думок про майбутнє в період усіляких катаклізмів, політичних невизначеностей України, амбівалентності як у політиці, так і в культурі. Чомусь ми весь час стоїмо однією ногою в совковій історії, яка проявляється в усьому — в організації освітніх процесів, культурного життя, міністерській діяльності, яка насправді не повинна організовувати мистецький процес. Але цього року я дійсно відчула, що є нове мислення, коли на експертній комісії Міністерства культури представляла проект фінансування випуску дисків до 20-річчя нашої кафедри. Я раптом побачила Івана Козленка як голову експертної ради, і для мене це було так несподівано. Власне, несподіваним було те, що експертне середовище нарешті підійшло до організації впливу на мистецькій процес.

Які мають бути поставлені задачі, аби це майбутнє поволі наближалося?

- Я бачу майбутнє таким, що в нас нарешті витвориться відчуття руху вперед, а не на назад, забудуться ці постійні порівняння із совковістю. Бо особисто мені буває тяжко відвідувати консерваторію, яка далеко не є Касталією Германа Гессе. Цьому навчальному мистецькому закладу, на жаль,усе ще притаманні моделі консервування і боязкості. Тому хочеться вірити, що молодь не буде так активно виїжджати, що в нас буде можливість запрошувати спеціалістів з-закордону, як це роблять, скажімо, у Пекіні, запрошуючи викладати електронну музику американців. Можливо, у нас з’являться програми за обміном, аби наші студенти могли активно їздити в Париж чи в Америку здобувати знання та досвід. Зрештою, хочеться вільності, комунікації і, звісно ж, реалізації. А ще —щоб адекватні, освічені люди частіше з’являлися в певних інституціях на тих вузлових ланках, де вирішуються питання майбутнього.




Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Мрія будь-якого фотографа або художника — показувати свої твори через експозиції. І що більше ідей, то більше бажання заявити про себе через полотно або об’єктив.
    15 грудня, Катерина Леонова
  • Тиждень обговорив із Юлією Безвершенко, кандидатом фізичних наук, заступницею голови Ради молодих вчених НАН України, засади реформування науки й те, як нововведення вплинуть на життя кожного вченого.
    15 грудня, Любомир Шавалюк
  • Дуже небагато західних і ще менше власне французьких дослідників усвідомлюють, що події 1917 року, котрі вони звикли вважати російською революцією, містять в собі насправді не одне національно-визвольне змагання, з метою побудови незалежних від Росії держав.
    15 грудня, Алла Лазарева
  • Під час Львівського безпекового форуму Тиждень поспілкувався з науковим співробітником Королівського інституту міжнародних відносин Chatham House Джеймсом Шерром про західні підходи до аналізу ситуації в Україні, миротворчу місію ООН на Донбасі та перспективи мінських угод.
    15 грудня, Ольга Ворожбит
  • У 70-х роках минулого сторіччя почалася забудова сходу Луганська. Місто зводило спальні квартали та повну інфраструктуру до них: лазні, гастрономи, ринки, парки, будинки побуту, кінотеатри, бібліотеки, школи, дитячі садки. Отримати житло в тому районі, який розбудовувався відразу та цілком на порожньому місці, було дуже престижно. Школи № 42 і № 24 були близнюками й споруджувалися за кубинським проектом із нульовим першим поверхом: чи то від землетрусів, чи то від повені.
    14 грудня, Вікторія Малишева
  • Заступник міністра освіти і науки розмовляв із Тижнем про реформу української науки, проблеми та завдання на цьому шляху, подолання імітування наукового процесу у сфері захисту дисертацій і сучасний обскурантизм.
    14 грудня, Ганна Трегуб
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS

Матеріали, позначені як "Новини компаній" розміщуються на правах реклами. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено.