Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
24 червня, 2017   ▪   Анастасія Головненко   ▪   Версія для друку

Контурна карта актуального театру

Як змінювалася роль сучасного драматурга й у чому вона полягає
Матеріал друкованого видання
№ 24 (500)
від 15 червня
Контурна карта актуального театру

Що більше відкривається нових сцен, то дужче переконуємося: мистецтво безмежне. Театр набирає нових форм, щоразу починає говорити новою мовою, звертається до ще не розкритих тем. Хоча які, здавалося б, нові теми? Та ми помітили, що репертуарна картина змінюється в бік сучасної української п’єси. Експерименти нині в тренді, тож режисери дедалі частіше обирають провокаційні й відверті тексти, «нова драма» стає модною, а тому цікаво проаналізувати, з чого вона почалася.
Трендом стала, а професійного визначення так і не здобула. Однак залишмо це теоретикам. Нам наразі достатньо буде розуміти стосовно «нової драми», що це тексти про звичайних людей, які живуть пересічним життям, але стикаються з непересічними життєвими обставинами. У таких п’єсах упізнаємо знайомі образи й соціальні проблеми. І головне — «нова драма» завжди гостра, різка. Вона резонує із сьогоднішнім світом іще на етапі тексту, тобто не завдяки режисерській інтерпретації, а за своєю суттю.

Пролог

Усе почалося в середині 1990-х, коли Анатолій Дяченко (нині засновник Академії драматургії в Москві) створив у Києві експериментальну школу, надихнувши її учасників займатися драмою і надалі. Так Наталія Ворожбит, Максим Курочкін та Неда Неждана вирушили навчатися в Літінститут імені А. М. Ґорького, який і сам Дяченко колись закінчив.

Час навчання збігся із сесією британського театру «Роял Корт» у Москві. Відомий своїми пошуками сюжетної екзотики й різноманітної «соціальної жесті» колектив уже багато років влаштовує такі семінари по всьому світу. Британцям цікаві незаштамповані автори, які пишуть про власну країну й проблеми свого часу. Темою сесії була техніка вербатиму, й учасники з диктофонами розбрелися містом у пошуках «живої», документальної драматургії, з якої мали скласти п’єсу.

Експерименти нині в тренді, тож режисери дедалі частіше обирають провокаційні й відверті тексти, «нова драма» стає модною

Уже у 2005 році Ворожбит стала учасницею семінару для молодих авторів у Лондоні. Згодом її п’єсу «Хроніка сім’ї Хоменко» там уперше презентують у формі читки. Драму одеситки Анни Яблонської (з лабораторії) також представили на сцені «Роял Корт», але аж у 2011-му. У ці роки Максим Курочкін вже працюватиме в «Театр.doc», а Наталія Ворожбит творитиме знову в Києві. І тільки 2010-го до столиці України навідається місія того ж таки британського театру.

Зав’язка

Для участі в семінарі необхідно було подати текст. Не обов’язково п’єсу. Тренерів із Лондона цікавили погляд автора на життя, хід його думок, а не здатність вибудувати структуру драми. Заняття із вдосконалення майбутніх п’єс тривали півтора року. Пізніше деякі з цих творів прочитали зі сцени «Роял Корт»: «Алкаша» Євгена Марковського (експресивну комедію про виродження українських чоловіків через горілку), «І мені вже не цікаво, як ти там» Оксани Савченко (про вплив економічної кризи й виживання) та «Дядю Сашу-різника» Маріам Агамян. «Вишенькою на торті» стала постановка п’єси Савченко британкою Керолайн Штайнбайс на сцені Молодого театру (вистава «Бери, люби, тікай!»).

Дія перша. Важлива

В Україні процес творення новітнього театру розпочався в Харкові на VII фестивалі «Курбалесія» у 2009 році. Задуманий режисером Володимиром Гориславцем (авторський театр «Котелок») проект уперше зібрав навколо себе не тільки майстрів сцени, а й по-різному досвідчених, але поки що не відомих широкому загалові митців. Темою став театральний експеримент. До програми потрапили сучасні п’єси й вистави, дискусії та колективні постановки. Усі ролі в них визначали жеребкуванням і готували їх за кілька днів учасники з різних театрів та міст. Саме тут прихильники «Курбалесії» дістали якесь особливе щеплення «правдивого театру», тут відбувся момент «ініціації» майбутніх театральних лідерів. Принаймні це можна припустити: після фестивалю в країні почались окремі спалахи, що віщували «нову хвилю» альтернативного театру, фестивалів, так чи так пов’язаних із документальною сценою і «новою драмою».

Читайте також: Алла Загайкевич: «Щоб електроакустична музика існувала, мусять бути твори, концерти, критика й наука»

Невдовзі після «ініціації», у тому ж таки 2009 році, режисери Андрій Май та Микола Гуменюк започаткували локальний фестиваль «Лютий/Февраль» у Херсоні. Раніше тут було відкрито Центр ім. Всеволода Мейєрхольда, і перший «Лютий» приурочили до 135-річчя від дня народження культового режисера-новатора. Голов­не, що нас цікавить у контексті цього фестивалю, — місто його проведення й дотичні митці. Відколи в Херсоні заговорили про сучасний театр, тут почали свої творчі пошуки драматурги й режисери Наталія Блок, Євген Марковський, Олександр Зирянов. А з ними з’явилися чи не перші постановники, які наважувалися подати їх публіці: Андрій Май, Андрій Литвиненко, Ігор Білиць та ін. І це ще до приїзду експедиції театру «Роял Корт».

2010 року у Львові виник фестиваль «Драма.UA», а при ньому й конкурс п’єс. Авторами проекту стали Оксана Дудко, Оля Мухіна, Віка Швидко та Оксана Данчук — менеджерки з мистецької організації «Драбина». Фестиваль відразу став міжнародним: поряд із читками й виставами з України тут представляли сучасний європейський театр. Декламували світову «нову драму»: Сару Кейн, Мартіна Макдонага, Марка Равенгілла, Керіл Черчилл. Показували перші вітчизняні документальні вистави й, звісно, спроби втілення «нової драми». У першому конкурсі взяло участь близько 30 драматургів, а через два роки, у 2012-му, їх було вже понад 100.

На фесті проводили майстер-класи для театральних критиків, режисерів, драматургів. Показали вистави зі Швеції, Польщі, Чехії, Німеччини, Росії. Досягнення такого фесту, як «Драма.UA», насправді важко переоцінити. Залучаючи до участі українських та зарубіжних експертів із документального, постдраматичного театру, театрального менеджменту, організатори весь час працювали на зміцнення ком’юніті театральних практиків і на поступове оновлення всього контексту.

Уже за рік організувавсь і другий драматургічний фестиваль. У травні 2011-го критик Марися Нікітюк, Андрій Май та Наталія Ворожбит розпочали історію Тижня актуальної п’єси в Києві. Тут усе відбувається таким чином: на кількох театральних майданчиках столиці сім днів читають сучасні п’єси, що пройшли конкурсний відбір. Плюс вистави та міжнародна програма: твори Ельфріде Єлінек, Філіпа Рідлі, Дороти Масловської, Дірка Лауке, Ніно Хартішвілі, Давіда Тавадзе, Лукаса Берфуса та ін. Читання супроводжуються обговореннями, і щороку дійство обростає більшою армією прихильників «нової драми». Цей захід кожного листопада збирає українські тексти, і щороку йому вдається відкрити як мінімум кілька нових імен, об’єднуючи навколо «нової драми» молодих театральних практиків, готуючи підґрунтя для нової сцени.

2013 року Тиждень актуальної п’єси був особливо масштабним і не обмежився Києвом. Тоді ж таки в Черкасах презентували результати режисерсько-драматургічної лабораторії, де було написано шість п’єс. «Донорами» історій стали самі працівники театру. Деякі тексти стали репертуарними виставами театру, як-от «Лєна» за текстом Дмитра Левицького, «Історія про людину, з якою трапилася історія» Кіри Малініної, «Така любов» Дена та Яни Гуменних чи «Сканінг» Євгена Марковського.

Кульмінація

А потім був Майдан. Уже під час київських подій набула популярності тема театральної реформи, про неї писали наукові розвідки, з її приводу скандалили в Мінкульті. Але перші зміни (скажімо, стало можна говорити з лаштунків про злободенне) відбулися поза юрисдикцією міністерства. Їх ініціювали незалежні проекти, створені чи оновлені на хвилі сильного бажання змінити театр і розширити мапу українських сценічних форм. Частина з них присвятила себе молодій режисурі, частина — «новій драмі» та експериментам. Інші — документальному, часто — свідоцькому театру.
Так чи інак до 2014 року в Україні сформувалася критична кількість митців, готових до змін. Надія реально вплинути на українське мистецтво лише загострила бажання молодих художників займатися сучасним театром.

Читайте також: Porto Frankо, відеопоезія та Музей 0+. Три історії про трансформацію простору

Під час подій на Майдані сформувалася група з акторів, режисерів та драматургів, які назвались «Українська нова драма». Артистів (учасників згаданих фестивалів) об’єднав збір матеріалу для проекту «Щоденники Майдану». Вистава, що виросла із проекту, тепер красується в репертуарі Театру імені Івана Франка. Ще через півроку з’явився спектакль «Кордони і відстані» (про Крим), трохи згодом — монодрама «АТО: інтерв’ю з військовим психологом». Режисером триптиха виступив Андрій Май.

роль драматурга в українському театрі стає актуальнішою і більше не зводиться до написання тексту. Автори перетворюються на «медіаторів» і трансляторів актуальних питань, гостро реагуючи на події з життя

«Підживлені» анексією Криму, бойовими діями на Сході, режисери й драматурги стали відкривати театри різних напрямів по всій країні. Епіцентром руху став Київ. 2015 року в Україні мало не щомісяця відкривалася нова сцена. І в усіх нових колективах прагнули ставити сучасні тексти, присвячені «складним» соціальним групам, політичній ситуації в країні, транслюючи, зокрема, і обставини, що склалися в театрі загалом.

Ліричний відступ

Варто визнати, що зміни розпочалися ще влітку 2013-го, коли раптом 28-річного Стаса Жиркова обрали на посаду художнього керівника театру «Золоті ворота» в Києві. Режисер відразу протиставив свою «програму» наявному ладу, назвавши театр лабораторією молодої режисури й сучасної п’єси. Українська, російська, польська «нова драма» ввійшла в репертуар у постановках митців різного віку й досвіду.

Лише «Сталкери» — копродукція «Золотих» та Молодого театру за п’єсою Павла Ар’є — дали поштовх до постановок тексту по всій країні. За перший рік їх відбулося з десяток, а нові прем’єри анонсують і досі. Нині Павло Ар’є, не так давно обраний на посаду художнього керівника Львівського театру імені Лесі Українки, вже у свій спосіб утілює маніфест Жиркова «театр, а не музей», лобіюючи права «нової драми» й сучасної сцени.

Дія друга. Оптимістична

У 2014 році не відбувся черговий фестиваль «Драма.UA», його організатори вирішили еволюціонувати в новий фундаментальний проект «Перша сцена сучасної драматургії». Тут улаштували лабораторію, де окрім власне театру діють проекти «Драма на екрані», лекторій «Театр: InsideOut», «Драмгурток», де відбуваються читання, DramaLab тощо. Тобто, як бачимо, «Драма.UA» перетворилася на осередок, який на відміну від фестивалю працює щодня й завжди постулює хороший сучасний театр.
Українські драматурги, які пройшли апробацію на фестах, також відмежувалися й почали робити свій театр. Одна з ідеологів «нової драми» Наталія Ворожбит разом із режисером Ґеорґом Жено та військовим психологом Олексієм Карачинським два роки тому відкрила Театр переселенця. З’явившись у потрібний час у потрібному місці, проект відразу посунув Жиркова й театр «Золоті ворота» з перших рядків неіснуючих театральних хіт-парадів.

Вистави тут базуються на свідоцькому матеріалі, з якого автори вибудовують розповіді про людей, чиє життя зачепила війна. Матеріалом для постановок є реальні історії, акторами — учасники подій. А нині колектив проробляє й інші гострі соціальні теми. Особлива риса Театру переселенця — терапевтична складова, і якщо не враховувати естетичної, то можна сказати, що вона є і найціннішою.

Уже кілька років також існує проект драматурга Ірини Гарець «Театр сучасного діалогу» в Полтаві. Учасниця багатьох міжнародних конкурсів і фестивалів, вона взялася розбавити одноманітний місцевий сценічний ландшафт соціальними постановками. Разом із режисеркою Розою Саркісян вона створила театр, який намагається «запобігати злочинам на ґрунті упе­редже­ності» через мистецтво.

Читайте також: Сміх, глюк, поштовх: в очікуванні Книжкового Арсеналу та Українського павільйону в Венеції

Іще один невеличкий за розміром, але не за значенням проект, відкритий драматургами й постановниками «нової драми», — PostPlayТеатр. Його історія розпочалася невдовзі після Майдану. Нев’їзні на батьківщину, кримчани Галина Джикаєва та Антон Романов разом із драматургами Деном і Яною Гуменними створили документальний проект «Сіра зона». А з вистави про переселенців — людей, вимушених перебувати в транзитному стані, й почалась історія театру. Вже в грудні 2015-го команда своїм коштом відремонтувала заводське приміщення в Києві й відкрила сезон. У репертуарі PostPlay провокаційні перформанси, експерименти й, певна річ, коли йдеться про драматургічне шефство, «нова драма».

Мало хто не помітив відкриття в Києві проекту «Дикий театр». Ініційований театральним критиком Ярославою Кравченко, він також розпочав революцію із сучасної п’єси. У послужному списку «Дикого» за рік з’явилося чимало спроб розбуркати публіку, серед яких вистави на тему прав жінок чи ЛГБТ-спільнот. Організатори спеціально обирають для постановок тексти, які навряд чи могли б бути представлені на державній сцені: часто тут занадто гострі сюжети, обсценна лексика, відверті епізоди. Однак у тому й полягає принцип роботи «Дикого» — у шоковій терапії, яка демонструє альтернативні способи існування театру й життя на його лаштунках.

Драматургиня Анастасія Косодій вирішила, що в Запоріжжі також не обійтися без альтернативного театру. Після успішних гастролей до Запоріжжя PostPlayТеатру це стало очевидно. Тож, заручившись підтримкою колег, вона відкрила театр «Запорізька нова драма». І хоча днем його заснування вважають 24 серпня 2015-го (тоді був перший показ вистави Косодій «Котел»), приміщення в театру з’явилося трохи згодом. Нині колектив уже має невеличкий репертуар із сучасних українських п’єс, окремий проект «Театральна лабораторія. За межами страху», активно гастролює.

З півроку тому драматурги Дмитро Левицький та Пьотр Армяновскі, також відомі своєю участю у фестивалях та незалежних театральних ініціативах, утворили тандем-проект Pic Pic. Автори працюють у техніці аудіовистави, поєднуючи імерсивний театр із постдраматичним. Їхнім глядачам випадає нагода пройтися містом у навушниках і зовсім по-іншому відкрити для себе маршрут вистави. Автори пропонують поглянути на звичні локації, котрі ми так часто проминаємо, крізь призму подій, які на них відбувались і їх змінювали.

Але найсвіжіший драматургічний театр — херсонський проект «Май Буш», створений драматургом Наталією Блок, що відома своїми безапеляційними спробами змінити ставлення публіки до сучасного театру, п’єсами про чайлдфрі, поліамурність, гендерну нерівність, насилля в родині тощо. Проект, здається, має дуже складну й амбітну місію — стати андеграундом у місті зашкарублих театральних смаків. Місяць тому театр отримав приміщення, провів перші кастинги та наради й саме готує першу виставу. Нам залишається потерпіти до її прем’єри.

Епілог

Процес поширення «нової драми», більш доступний на незалежних майданчиках, поступово перебирається й на державну сцену. У Молодому театрі, у «Золотих воротах», у Театрі імені Івана Франка, а також на сценах Льво­­ва, Харкова, Чернігова, Херсона, Запоріж­­жя, Дніпра можна налічити бодай по кілька сучасних п’єс, у яких відбувається чесна розмова із глядачем про сьогодення. Але часом їхня лексика все-таки зазнає цензури під час постановки.

Самі автори, активно включаючись у театральний процес, увесь час про себе нагадують, зливаючись у копродукції чи окремі проекти. Однак, доки ситуація з незалежними театрами не врегульована законодавчо, мусимо констатувати високий рівень ентузіазму театралів і протилежний йому комерційний успіх проектів. Принаймні більшості з них.

Загалом роль драматурга в українському театрі стає актуальнішою і більше не зводиться до написання тексту. Автори перетворюються на «медіаторів» і трансляторів актуальних питань, гостро реагуючи на події з життя. Чи то дефіцит режисерів штовхає драматургів на відкриття своїх сцен, чи надія на рівноправність усіх учасників театрального процесу надихає охочих боротися за свій театр, свою естетику, свою соціальну й політичну позицію. 

 




Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Колишній аеророзвідник, ветеран АТО Євген Ярило та його брат-шахтар Євген Гущин відкрили в Києві ветеранську тату-майстерню Der Igel (з нім. «їжак»). Обоє кардинально змінили рід занять, дуже цим задоволені й закликають інших займатися тим, чим справді хочеться.
    21 жовтня, Ганна Чабарай
  • Президент Польщі проти свого колишнього керівника
    21 жовтня, The Economist
  • В Україні зростає кількість муніципальних структур, які претендують на виконання функцій поліції
    20 жовтня, Андрій Голуб
  • Майор авіації в відставці, який з 2014 року перебуває у СІЗО Бахмута, нещодавно отримав вирок в десять років позбавлення волі за звинуваченням у здирництві. Підсудний наголошує на тому, що давав свідченням під тискам і тортурами, але уповноважені органи не квапляться розслідувати заяви про катування
    20 жовтня, Єлизавета Гончарова
  • 2017-го минає 25 років як відкрився український офіс глобального лідера юридичних консалтингових послуг, міжнародної компанії Baker McKenzie. На святкування цієї річниці до Києва завітав виконавчий директор компанії Пол Ролінсон, із яким Тиждень розмовляв про глобальні економічні тенденції та пов’язані з ними юридичні виклики.
    20 жовтня, Любомир Шавалюк
  • Учасниця 83-го Міжнародного Конгресу PEN, виконавчий директор Південноафриканського PEN-клубу, дисидентка часів апартеїду Мерґі Орфорд розповіла Тижню про досвід насильства та вразливість демократії, російські впливи в ПАР, біженців і природу криміналу.
    20 жовтня, Ганна Трегуб
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено