Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
5 червня, 2017   ▪   Олександр Бойченко   ▪   Версія для друку

Чотири України

Уже й діти знають, що Тарас Григорович помилявся: Україн на світі трохи більше, ніж одна. Але скільки точно? У цьому питанні й найдоросліші дорослі наразі не можуть дійти згоди. Діапазон відповідей широкий: від двох у Миколи Рябчука до двадцяти двох у Ярослава Грицака. Я натомість бачу їх чотири. Причому як у синхронному аспекті, так і, рахуючи від 1991 року, в діахронному. Але по черзі.
Чотири України

Людині властиво впадати в оману загалом і в оману стосовно самої себе зокрема. Я, наприклад, завжди (у сенсі від кінця 80-х років минулого століття, а конкретно від чернівецького Свята Воскресаючого Духу під назвою «Червона рута») вважав себе носієм української ідеї. Звичайно, розумів, що носій із мене аж ніяк не найактивніший і не найефективніший. До того ж зауважував, що ідея моя час від часу потроху або й не потроху змінюється. А все ж мені завжди здавалося, що вона є. І лише тепер, спробувавши з’ясувати, у чому ця ідея полягала, я усвідомив: її взагалі не було. Щось було, але не ідея. Була мрія. Точніше, мрії.

Першою згадується мрія про Францію. Ґорбачову варто подякувати бодай за те, що в часи його перебудови дедалі більша кількість громадян СРСР доходила висновку: перебудовувати цей гуртожиток барачного типу немає сенсу, його треба розвалити — і нехай кожна республіка будує собі далі на власний розсуд що зможе. Остаточно ця думка запанувала в людських головах після невдалого московського путчу в серпні 1991 року. Путчем, до речі, й пояснюється захмарний відсоток тих, хто невдовзі, на грудневому референдумі, проголосував за незалежність України. «Звідки такий рівень національної самосвідомості?» — здивовано чухали потилиці тодішні експерти чи як вони там називалися. Та нізвідки. Бо насправді не було і навіть сьогодні, під час війни з Росією, немає ніяких 90% свідомих українців. Просто, побачивши в телевізорі руки Янаєва, лице Пуґо і танки на вулицях Москви, жителі України про всяк випадок вирішили убезпечити себе на майбутнє від подібних гекачепе. Вирішили — і проголосували за вихід зі складу Радянського Союзу.

Читайте також: Василь Шкляр: «Потрібно було колонізувати ці землі, якщо ви хотіли їх називати Україною»

Ну й саме напередодні славнозвісного референдуму дуже популярною була теза про Францію. Тобто про Україну, яка зі своїм людським, земельним і науково-технічним потенціалом у разі здобуття незалежності за лічені роки зможе стати другою Францією Європи. Сам я на той момент міг сказати французькою кілька десятків фраз, прочитав — у перекладі — Сартра і Камю, переглянув кілька фільмів із Делоном і Бельмондо, знав напам’ять кілька пісень Джо Дассена і чув щось краєм вуха про французькі вина та сири. Одне слово, «Най буде Франція», — подумав я і став палким прихильником самостійної Української держави.

Утім, французька мрія дуже швидко луснула, а з нею відійшла в минуле й історично перша, рахуючи від 1991 року, Україна, після чого надовго запала бентежна ідеологічна тиша. Щоправда, Леонід Кучма, обіймаючи посаду прем’єр-міністра, спробував розпитати депутатів, яку країну він повинен збудувати, але, не почувши притомної відповіді, взявся вирішувати власні проблеми: висунувся в президенти і, вигравши вибори, створив олігархічну систему, що значною мірою збереглася донині. Поки впродовж «ліхіх дев’яностих» байдужі до питань національної, культурної та політичної ідентичності новопосталі олігархи переймалися первісним накопиченням капіталу, решта населення в паузах між боями за фізичне виживання потиху ділилася на протилежні табори, витворюючи ті дві України, про які багато й переконливо писав Микола Рябчук: власне українську, переважно (але не цілком) орієнтовану на Європу й НАТО, і креольську, переважно (але теж не цілком) орієнтовану на Росію й «східнослов’янську умму». А якщо ще точніше, то три, бо кількісно найбільшою групою населення за часів Кучми були люди ціннісно не визначені, щоб не сказати ідеологічно шизофренічні. Такий приблизно вигляд мала друга за ліком Україна.

Читайте також: Олег Скрипка: «Україна — це мрія»

Про що в ній слід мріяти, я не надто міг придумати. Мріяти про постання держави було безглуздо, бо вона вже постала. Мріяти про її перетворення з держави олігархічно-шантажистської на нормально-європейську було ще безглуздіше, бо хто б це мав здійснити? Водночас я бачив, що існування навіть такої — постсовкової, калічної, маразматичної — України позитивно впливає, скажімо, на розвиток української літератури, а для мене це значило немало. Тож, мабуть, я мріяв так: хай ця кентавроподібна Україна наразі просто існує, а потім подивимося, чи вдасться з неї зробити щось людське.

Аж раптом — зізнаюся, вельми для мене несподівано — вибухнула Помаранчева революція, яка породила третю Україну. Під час революції та відразу після неї, коли до влади прийшов Ющенко, стала очевидною загальна розстановка сил. Відповідно моя мрія набула чіткіших обрисів. Я тоді так і написав: «I have a dream».

А саме: «Я мрію про день, коли ця країна прокинеться від свого вічного лицемірства, свого хохляцького «двоєдушия» і малоросійського «двоязичия»… Того чудового дня, про який я мрію, недоемігровані сини Карпат і недотруєні сини териконів, сівши за стіл, чесно подивляться одне одному у вічі й спокійно, без жодних образливих афектів визнають, що насправді вони одне одного ніколи не розуміли, не розуміють і розуміти не хочуть. Я мрію про цей стіл, за яким усі ми усвідомимо: нас об’єднує лише те, чого взагалі не повинно бути: паскудна влада, захмарний рівень корупції, обісцяні під’їзди і побутове хамство. Трохи замало для відчуття соборності. Натомість речі, навколо яких формувалися європейські нації, — мова, церква, історія, — у нас не просто різні, а радикально антагоністичні. Зрештою, якщо навіть припустити, що в добу глобалізації ці класичні чинники націєтворення вже втратили свою значущість, усе одно несумісними з життям під одним дахом лишаються «західна» і «східна» візії майбутнього. Одне слово, я мрію про те, щоб за згаданим столом без застосування вогнепальної зброї відбувся приблизно такий діалог: «Хлопці, ми тут зібралися в Європу й НАТО. А ви?» — «А ми ні, бо нам ближче до Росії і ЄЕП» — «Ну то не бануйте».

У зв’язку з чим я також мрію про день, коли президент Ющенко хоча б на п’ять хвилин прийде до тями і зрозуміє, що його мрія про Україну як соборну, унітарну, одномовну та демократичну державу з членством у НАТО та ЄС — то не одна мрія, а дві, до того ж абсолютно непоєднувані. Я мрію, щоб мій президент зрозумів це і вибрав, котра з його мрій є для нього важливішою. Бо Україна в її нинішніх кордонах і з її нинішнім складом населення не може бути одночасно демократичною та унітарно-одномовною (себто власне українською). Чимось треба пожертвувати: або українськістю, або демократичністю, або ж частиною території.

Читайте також: Лесь Подерв’янський: «Якщо треба, то ми шарахнемо»

Щодо мене особисто, то мріяти про втрату українськості я, звісно, не можу, бо це означатиме продовження совєтської практики маргіналізації всього українського і в недалекій перспективі призведе до втрати України як такої. Але й про відмову від демократії я теж мріяти не хочу, бо, по-перше, вважаю себе більш-менш демократом, по-друге, насильницька українізація все одно нічого доброго не дасть, а по-третє, якби й дала, то через її антидемократичний характер вступ до НАТО та ЄС виявився б для нас неможливим. Як не крути, єдиний вихід — втрата заселених антиукраїнською та антиєвропейською людністю територій. Іншого варіанта зберегти українськість, розбудувати демократію та інтегруватися з європейськими структурами я вигадати не можу.

Чому я мріяв саме про це? Тому що революція запустила процес ідеологічної кристалізації чи принаймні змусила представників інертної більшості населення визначитися зі своїми симпатіями. Політологи разом із президентом Ющенком і далі повторювали мантри про «запас міцності» Української держави, але я вже не сумнівався: оскільки жодна з антагоністичних сил не мала суттєвої переваги над іншою, нам залишалося або змиритися з консервацією нашого постсовкового маразматичного стану, або позбутися щонайменше Криму з Донбасом і рухатися на Захід, у Європу. Ясна річ, для мене цей рух був незрівнянно важливішим за присутність у складі України Донбасу та Криму. Тож я і мріяв про те, щоб їх позбутися, тільки — мріяв я — зробити це треба за чехословацьким, а не югославським зразком. Але де там: маючи можливість вибирати між гіршим і кращим варіантом, ми, як завжди, вибрали гірший. Тобто варіант, унаслідок якого Крим і частина Донбасу від нас усе одно відпали, але не мирним шляхом, а призвівши до тисяч людських жертв, не згадуючи вже про астрономічні матеріальні втрати.

Проте є і позитив. Дитям Євромайдану і війни на Сході стала четверта в найновішій історії Україна, яка, попри все, подобається мені більше за попередні. Хоча б тому, що в цій Україні розвіялися численні ілюзії, які понад 20 років заважали нам зрозуміти самих себе, сформулювати й проговорити свої світоглядні переконання, а відтак — згідно з цими переконаннями — структуруватися.

Читайте також: Що замислено, те виконується

Тепер така структуризація суспільства відбулася, і з погляду ідентичності в нинішній Україні досить легко виокремити чотири України: українсько-націоналістичну, українсько-ліберальну, креольсько-ліберальну та креольсько-імперську. Інакше кажучи, кожна з двох давніших Україн розкололася ще на дві. Добре це чи погано? Я вважаю, що добре, бо такий поділ у будь-якому разі перспективніший, ніж старе географічне протистояння «Схід — Захід», яке тримало нас у перманентно патовій ситуації без шансів на беззаперечну перемогу жодної зі сторін. Тим часом наявність чотирьох основних груп дає можливість — залежно від мети — утворювати різні ситуативні союзи й досягати бажаного результату. Що й продемонстрував Євромайдан, на якому три України — українсько-націоналістична, українсько-ліберальна та креольсько-ліберальна — об’єдналися проти креольсько-імперської, завдяки чому й перемогли.

Проблема, однак, у тому, що корисне (у моєму розумінні) для України об’єднання троє проти одного сьогодні нерідко є недосяжним. Приміром, коли йдеться про захист прав людини, українсько-ліберальна Україна може виробити спільну позицію з креольсько-ліберальною, але не з українсько-націоналістичною, яка в цьому питанні часто демонструє дивовижну близькість із креолами-імперіалістами. Водночас, коли йдеться про захист і розвиток української мови, конфігурація змінюється: українсько-ліберальна Україна об’єднується з українсько-націоналістичною, тоді як обидві креольські групи виступають єдиним антиукраїнським фронтом. Так чи сяк, а двоє проти двох замість троє проти одного — це знову пат, це знову нічия і наш сумнозвісний параліч.

Виходячи з усього сказаного, отже, озвучу свою найновішу мрію. Не знаю, як цього досягти практично, але я мрію про максимальну нейтралізацію креольсько-імперської України, яка Україною зовсім не є, бо є її тотальним запереченням. І відразу після позбавлення (байдуже, у який спосіб) креолів-імперіалістів голосу я почну мріяти про те, щоб моя — українсько-ліберальна — Україна, мудро маневруючи між українськими націоналістами та ліберальними креолами й залучаючи де треба то перших, то других, у підсумку збудувала країну, яка гармонійно поєднає в собі українськість із ліберальністю й інтегрується з Європою.

Літературний упорядник Інна Корнелюк

-------------------------------------------------------------------

Проект Антіна Мухарського «Національна ідея модерної України». Інтерв’ю з митцями, філософами, лідерами думок


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Медична реформа для Донеччини справа не нова. Ще в 2012 році тут стартував пілотний проект, згідно з яким були розділені гілки медичної допомоги, сформовані центри первинної медицини, що стало пусковим механізмом для змін у сприйнятті лікування як процесу надання послуг.
    27 липня, Єлизавета Гончарова
  • Літо цього року видалося гарячим. Не через погоду, а через інтенсивні події довкола України на міжнародному рівні. Серед ключових цього тижня можна назвати такі: візит у країну спеціального представника Держдепартаменту США з питань України Курта Волкера та телефонні переговори між лідерами «нормандської четвірки». Обидві події пов’язані одним питанням, однак мають різні підходи до вирішення українсько-російської кризи
    27 липня, Юрій Лапаєв
  • У жовтні 2015 року в університетах Південної Африки розпочалися масові протести через підвищення плати за навчання. Утім, це була не єдина причина студентських акцій. Тиждень попросив розповісти про це детальніше дослідницю Центру суспільних змін Університету Йоганнесбурга (ПАР), кандидатку соціологічних наук Анастасію Рябчук.
    27 липня, Ольга Ворожбит
  • Про що свідчать нещодавні інциденти між військовими США та КНР
    26 липня, Юрій Лапаєв
  • Дебати російського опозиційного політика Алєксєя Навального та колишнього лідера бойовиків ДНР Ігоря Стрєлкова (Гіркіна) були досить очікуваною подією не тільки в Росії, але і в Україні. Адже з одного боку в них брала участь людина, яка хвалилася, що особисто почала війну на Сході України, що забрала 11 тисяч життів. А з іншого - ліберальний політик, на якого орієнтується найбільш прогресивна частина російського суспільства і який називає себе майбутнім президентом Росії
    26 липня, Денис Казанський
  • У Печерському районному суді м. Києва досі розглядається справа за обвинуваченням у державній зраді полковника Івана Без`язикова, який торік вийшов з полону. Оскільки полковник не належить до «майданівців», або «добровольців», його справа немає такого широкого резонансу, як в інших випадках, коли йдеться про долі громадських активістів. Водночас, відбувається безпрецедентна у судовій практиці подія: судять полковника Збройних Сил України, який, перебуваючи у полоні, буцімто співпрацював з сепаратистами.
    25 липня, Ярослав Тинченко
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено