Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
22 квітня, 2017   ▪   Михайло Якубович   ▪   Версія для друку

Нація поетів

Чим живе арабське письменство сьогодні
Матеріал друкованого видання
№ 15 (491)
від 13 квітня
Нація поетів

Якщо запитати у свідомого араба, котра зі світових мов налічує найбільше слів, то, безумовно, почуєш у відповідь, що арабська, бо в ній аж 12 млн лексем. Правда це чи ні, інша річ, але текстів, цими словами написаних, так багато й часто вони такі великі та «місткі» за контентом, що навіть зовсім не кожен освічений арабський читач із ними знайомий. А тим паче європейський.

Кілька років тому на одному з літературознавчих семінарів у Лондоні, куди з’їхались як діаспорні, так і «автохтонні» арабські письменники (тобто ті, хто живе у себе на батьківщині чи в іншій арабській країні), пролунала думка, що представлена ця література на західному книжковому ринку дещо викривлено. Малося на увазі те, що деякі «слабші» тексти перекладені, а «сильніші» — ні. Утім, араби тут не виняток: відомо, як часто історія літератури виносить на верхівку слави, скажімо так, посередні, але «комусь потрібні» тексти, залишаючи в тіні набагато цікавіші твори. Щоправда, у випадку з арабським письменством маємо звичну постколоніальну ситуацію: на Заході представники культурних традицій колишніх колоній сприймаються максимум як цікава екзотика або як щось таке, що потребує підтримки (на шляху до «демократизації») чи осуду (як «регресивне», «середньовічне», другорядне). Тому, зазирнувши в якийсь журнал, присвячений сучасній арабській літературі, побачимо там цілком передбачувані дослідження гендеру, ідентичності, сексуальності, цензури та інших тем, котрі, скажімо так, Арабський світ осмислює дещо інакше, ніж Захід. Добре це чи погано, правильно чи ні — питання надто розлоге, але зрозуміло одне: звичайний європеєць, якого ознайомлюють із перекладом з арабської, судитиме на основі того, цікаво йому це читати чи ні.

Писане в’яззю

Існують дві базові передумови, без яких складно зрозуміти специфіку літературного процесу в нинішньому Арабському світі. Перша — мовна ситуація (власне, «якою» мовою сьогодні пишуть), а друга — хто, як і де ці тексти друкує. Сучасна арабська літературна мова зазнала сильного впливу західної семантики, а тому дуже часто на рівні концептуальному арабськомовний текст має «глобалізований» смисл. Зайве й казати, що чимало авторів писали розмовною арабською, діалекти якої дехто вже починає розглядати мало не як окремі мови (наприклад, єгипетський). Якщо, звісно, йдеться про поезію, то вона залишається «більш арабською», ніж сучасна-таки арабська проза, творці якої рухалися ментальними шляхами, закладеними не тільки їхніми попередниками, а й західними вчителями. Читаючи таких корифеїв арабського слова, як Халіль Джебран (1883–1931), Міхаїл Нуайме (1889–1988), Тага Гусайн (1889–1973), Тауфік аль-Гакім (1898–1987), неважко помітити, як сюжети класичної літератури набували нових рис, цікавих не лише для східного, а вже й для західного читача. Коли ж ідеться про таких сучасних авторів, як єгипетська феміністка Наваль ас-Саадаві (народилася 1931 року), марокканський новеліст Джилялі ель-Кудіа (1954-го) й арабсько-канадська поетеса Іман Мерсаль (1966-го), бачимо вже так званий арабський постмодернізм, хай би як абстрактно це поняття звучало.

Читайте також: Польська бабуся, дідусь-черешня і тато в декреті

Арабський книжковий ринок водночас, як стверджує чимало аналітиків, залишає бажати кращого. Наприклад, у дослідженні Франкфуртського ярмарку за 2014 рік було зазначено, що кількість нових книжок, виданих у всіх країнах регіону (а це понад 360 млн населення), приблизно дорівнює аналогічному показникові за 2012 рік в Україні, тобто 15–18 тис. назв із середнім накладом 1–3 тис. примірників. Із них більш ніж половина побачила світ у Єгипті, третина — у Лівані, Сирії та Йорданії, інші — у країнах Перської затоки та Магрибу. Наймасштабніші книжкові форуми відбуваються в Бейруті («Марад аль-Кутуб» 2016 року став ювілейним, уже 60-м), Шарджі, Абу-Дабі, Каїрі, Ель-Кувейті.

У цензурованому Арабському світі, де не так легко висловлювати відверті думки, поезія з її багатозначністю й комунікативною влучністю залишається на передових позиціях на тлі прози

Нобеліати з Арабського світу

В арабської літератури є свій єдиний нобелівський лауреат — єгиптянин Наґіб Магфуз, що отримав премію 1988 року (з формулюванням «за реалізм і багатство відтінків арабського оповідання, яке має значення для всього людства»). Автор п’яти десятків романів і повістей свято переконаний у тому, що література повинна мати певну точку опори, тобто конкретне географічне місце й культурний простір. У таких працях, як «Шепіт божевілля», «Алея Мідак», «Каїрська трилогія», «Вік кохання» і, нарешті, остання — «Сьоме небо», він розповідає про сучасне єгипетське життя, але в усі мережива складного сьогодення вплітає внутрішній світ героїв. Зовнішня порожнеча («халяа» — пустка) як ментальний ландшафт сучасності давала Магфузові змогу акцентувати увагу на особистостях, їхніх переживаннях. І недаремно: услід за вже згаданим Тауфіком аль-Гакімом Магфуза вважають співцем новітнього арабського екзистенціалізму. Його «Пансіонат Мірамар» («…краплина роси, біла хмаринка, мереживо сонячних променів, окроплених небесною вологою, — криниця спогадів, у якій зійшлися радість і смуток») іще в 1997 році виходив в українському перекладі Володимира Плачинди, і хочеться вірити, що «Сьоме небо» також рано чи пізно знайде в нас свого перекладача.

Одним із номінантів на Нобелівську премію з літератури минулого року був сирійський поет Адоніс (Алі Агмад Ісбар), який від 1985-го живе у Парижі. Його «Пісні Міг’яра з Дамаска», видані ще в 1961-му, досі розглядають як шедевр сучасної арабської пое­зії. Уважно вчитавшись у різні поетичні експресії Адоніса, можна помітити і протест («Ні Бог не обирає, ні диявол — вони обидва як стіна, що очі затуляє нам…»; «Помремо, якщо не створимо богів, помремо, якщо не повбиваємо богів»), і фаталізм («Немає вибору у тебе, бо як зруйнується земля, то стане іншою одразу, немає вибору у тебе, а тільки ця дорога у вогонь, в зневір’я пекло»), і містицизм («Цар Міг’яр живе у царстві вітру, панує на утаємниченій землі…»). Сам Адоніс в одному з інтерв’ю висловлювався про поезію так: «Поезія не має початку і кінця. У поезії не існує меж. Наше завдання полягає не в тому, щоб міркувати над її обріями. Потрібно не заучувати її, а йти разом із нею. Не можна читати вірш рядок за рядком. Читати його потрібно так, немов читаєш відкритий простір».

Думки вголос

Як відомо ще із середньовіччя, арабська мова має понад 50 слів на позначення концепту «любов»; до того ж у східній поетиці тематика духовного й тілесного кохання завше посідала помітне місце. Сирійського поета Нізара Каббані (1923–1998), автора десятків збірок із промовистими назвами «Ти для мене», «Дикі касиди», «Люблю тебе, люблю тебе, все інше прийде», «Словник коханців», «Лише любов перемагає» та ін., сьогодні цитують мільйони закоханих по всьому Арабському світу. Так, як говорив про жінку й любов до неї Нізар Каббані, певно, могли сказати тільки класики давньої арабської літератури. Письменник провів значну частину життя на Заході, його поезія перекладалася багатьма мовами. Не уникав, утім, цей автор і політичної тематики, що показує його контроверсійний вірш «Я — терорист», де він писав про «ізраїльський терор», «американську антицивілізацію»: «Я терорист! Якщо я зможу народ звільнити від кривдників і кривди, людину врятувати від дикості людської, щоб розквітли оливи і лимони на півдні у Лівані, щоб повернулась усмішка в Голани...» «Чуттєвий» Каббані, утім, набагато відоміший за Каббані «політичного».

У цензурованому Арабському світі, де не так-то легко висловлювати відверті думки, поезія з її багатозначністю й комунікативною влучністю залишається на передових позиціях на тлі прози. З одного боку, тут відіграє свою роль культурний елемент (арабська ментальність узагалі «поетична» й історично орієнтована передусім на слухання, а не на читання), із другого — політичний. Іракський письменник Фаділь аль-Аззауві, який нині мешкає в Берліні, часто повторює таку історію свого життєвого вибору: «Коли я розповів матері про бажання стати поетом, вона розчаровано сказала: я хотіла б зробити з тебе людину, яка матиме гідне майбутнє, а ти хочеш бути прошаком! Поетом, — відказав я, а не прошаком! Тоді вона з іронією сказала: а хто такі арабські поети, як не прошаки? Продавати брехливі поеми візирам, емірам і королям!». Його збірка «Східне дерево», видана ще 1975 року й перекладена кількома мовами, у казково-поетичній формі, у коротких, але влучних притчах оповідає про бурхливі думки, які сьогодні непокоять Арабський світ.

«Саут ар-расас»

У кожній літературі є свій культурний набір сюжетів, і арабська, попри значний «люфт» сучасних авторів у бік запозичення західних стилів, зберегла його і примножила. Мова передусім про сюжет авди (араб. «авда» — повернення), так би мовити, втілену в художньому слові історичну пам’ять. Іще в минулому столітті це була передусім тематика палестинських авторів, зокрема Гасана Канафані (1936–1972), Магмуда Дервіша (1941–2008). Сьогодні до цієї теми додалася проблема міграції: у творчості сирійки Самар Язбек (народилася 1970 року), Ранди Джаррар ­(1978-го), Хаври ан-Надаві (1984-го) йдеться про пошук батьківщини. Уродженка Іраку Хавра ан-Надаві, наприклад, дебютувала зі своїм англомовним романом «Під копенгагенським небом»; так, це все ще арабська література, а її авторка чи не єдина арабська жінка, яка 2011 року фігурує в переліку номінантів на International Prize for Arabic Fiction (IPAF). Примітний у цьому сенсі й досвід єгиптянки Мірал ат-Тагауві (народилася 1968-го), яка, будучи вже досить відомою у своїй країні, 2007 року переїхала до США й там написала свій шедевр «Бруклінські висоти» (арабською), за який отримала літературну відзнаку імені Наґіба Магфуза (її вручає Американський університет у Каїрі). Вочевидь, із кожним роком ця тема буде представлена в творчості арабських літераторів більше й більше, а особливо після міграційної кризи 2014–2015 років.

Читайте також: Усе минає: три книжки про час

Важлива для сучасної арабської літератури тема — війна. Ґада ас-Самман, котра народилася 1942-го в Дамаску, пережила громадянську війну в Лівані (1975–1990), пізніше оселилась у Парижі. Її «Бейрутські жахіття», видані у 1997-му, — це певною мірою автобіографія; авторка ховалася від вуличних боїв у будинку свого родича. Цікаво, що короткі оповіді, з яких складається книжка (197 окремих «жахіть»), доволі нейтральні політично. Зі сторінок лунає «саут ар-расас» («свист куль»), цей голос війни, на тлі якого розвиваються людські почуття, виявляються достойники й негідники. Пізніше, вже в «Закоханій в чорнильницю», «Абсурдному романі» та інших творах, Ґада ас-Самман звертається до внутрішнього світу своїх співвітчизників; письменниця в багатьох моментах дуже відверта, почасти «важка», чимало текстів вирізняються складністю й депресивністю.

Жіночий голос

Специфічно жіночої теми стосується роман «Дівчата з Ер-Ріяда», написаний саудівською авторкою (нині мешкає в США) Раджею Альсані (народилася ­1981-го); дехто на батьківщині, у Саудівській Аравії, навіть намагався притягнути її до відповідальності за «надто відверті» речі. Насправді в романі, написаному як електронні листи кількох юнок зі столиці королівства, відображені проблеми закритого суспільства, відсутність «вільного» спілкування між молоддю тощо. Роман швидко здобув популярність на Заході. Сама літераторка в одному з інтерв’ю на всі запитання про те, чому вона пише власне про ці речі, відповідала, що «це життя… життя, далеке від ідеалу. Я пишу про те, що є насправді, а не про те, що комусь видається… У нашому суспільстві взагалі не сприймають іншого погляду, і це проблема». Дискутували про її роман практично в усіх провідних ЗМІ регіону. Один із викладачів Ісламського університету Імама Мугаммада ібн Сауда з Ер-Ріяда у своїй емоційній критичній статті писав: «Іще до народження Раджі Альсані дівчата з Ер-Ріяда знали, що таке честь, скромність, сором і хіджаб… Чому вона не пише про таких, які проводять час за вивченням Корану й релігійної науки?!». Запитання, звісно, риторичне.

Із популярністю іншої арабської авторки, яка пише на схожі темі, Раджі Альсані поки що не зрівнятись. Ідеться про Аглям Мустаґанамі, народжену 1954 року в Тунісі, яка переїхала до Алжиру, а відтак тривалий час мешкала у Франції і нарешті оселилась у Бейруті, де має своє видавництво. Роман «Спогади тіла», написаний у 1988 році й опублікований в 1993-му, витримав уже майже чотири десятки видань (загальним накладом понад мільйон). Слова, якими починається цей твір («Коханння — це те, що було між нами, а література — те, чого не було»), визначили його загальну суть. У цій книжці, котрій притаманна гострота почуттів, описано будні алжирського міста Константина в 1960–1980-х роках, складні переживання молодих людей. Місцями роман автобіографічний, місцями відверто філософський. Щоб зрозуміти цей шедевр, потрібно добре знати історичне тло, на якому, власне, й розгортаються події. У 2010 році книжку було екранізовано у вигляді серіалу. В такому самому дусі написані «Хаос почуттів» (1997) і «Дорогою через ліжко» (2003). 2006 року Forbes писав про Аглям Мустаґанамі як про найуспішнішого арабського літератора й одну із найвпливовіших жінок в Арабському світі. Справді, за кількістю відзнак (від ЮНЕСКО до вже згаданої премії імені Наґіба Магфуза) з нею не зрівняється в регіоні ніхто, і, можливо, Аглям іще колись заслужено отримає свого Нобеля. Прикро визнавати, але ні російською, ні українською її романи досі не публікувались, а ось англійською та французькою видані практично всі її значущі твори.

Читайте також: Три подорожі

Як бачимо, арабська література — явище багатогранне, складне, але й надзвичайно динамічне. Тут доцільно говорити про «національні» арабські літератури (сирійська, єгипетська, палестинська та ін.), бо в дуже багатьох випадках саме процеси на батьківщині зумовлювали напрям поетичної чи прозової творчості, а присутність місцевих діалектизмів у літературній мові формувала й специфіку сприйняття. І хоча більшість знаних арабських письменників уже давно пов’язала свою долю із Заходом (часто вимушено, а подеколи просто в пошуках «кращого життя»), зв’язок із батьківщиною вона не втрачає. Інше питання — як сьогодні неарабському читачеві, часто погано обізнаному зі східною історією чи культурою, читати й сприймати ці тексти. Для українця це, на жаль, узагалі не дуже актуальне питання: перекладів сучасної художньої літератури в нас обмаль. Дещо виходило друком у журналі іноземної літератури «Всесвіт», а ось із окремими публікаціями поки що не складається. Зрозуміло чому: робота складна, фахівців мало, вкладатися в «екзотичний» проект видавці не поспішають. А шкода: я більш ніж упевнений, що Адоніс, Магмуд Дервіш чи Аглям Мустаґанамі українською читалися б дуже добре. Тому, як і сучасні арабські літератори, сподіватимемося на краще.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено