Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
23 квітня, 2017   ▪   Сергій Харинович   ▪   Версія для друку

Старт шоубізу

Як українська поп-музика робила перші кроки на самому початку 1990-х
Матеріал друкованого видання
№ 15 (491)
від 13 квітня
Старт шоубізу
Скрябін 1991-го. Адепти депешизму

Про першу «Червону руту» вже відтрубив. Так, то була подія! Далі, думав собі, буде легко. Друга «Рута», третя — і так до останньої. Останньої грандіозної. То я про 1997 рік. А вже після 97-го легше буде згадати, що й до чого. Але то потім. Поки що 1990-ті. Початок.

Українська на діскатєках

Святі журавлики! Якби я тодішній знав, що мені теперішньому доведеться писати ці рядки, то, може, вів би, немов порядна панєнка, щоденник. Писав би всі свої думки, переживання в такий собі блохнотік. Ховав би то під подушку. Тепер почитав би, вмився слізьми й застрелився. Не піде. Послуговуймося тим жорстким диском, що є в кожного в черепній коробці.

Отак із наскоку. 1990-ті й українська музика. Перше, що спадає на думку, — офігєнний факт, що вона почала крутитися на діскатєках. А тоді це був індикатор уподобань широких мас.

Тогочасна діскатєка — то якесь просторе приміщення, наприклад шкільний спортзал. Або вестибюль, як у моєму медучилищі. Під стіною стояла парта (стіл), а на ній — пара магнітофонів. Наприклад, «Маяк-233», підсилювач. (У мажорів міг бути пульт. Звуковий. «Електроніка».) А по кутах — колонки. Мінімум дві. Якісь Radiotehnika S-90. Чýтка свєтомузики і глобус, обклеєний дрібними дзеркалами: спеша фо мєдляки.

Ді-джей. Чувак, що ставив музику. На перший погляд, диктатор музичної моди. Та водночас і кон’юнктурщик. Ібо народ танцював під то, що йому, народу, подобалось. І коли ді-джей вмикав щось неудобоваріме, то денц-пол практично миттєво безлюднів. Тодішній ді-джей — то сьогоднішнє FM-радіо. Вгодити слухачу. І от хоч як дивно, а той самий Миколайчук зі своїм «Підпільником Кіндратом» лабав на «ура!». Туди ж — «Піду втоплюся».

Читайте також: Перший республіканський. Чим був фестиваль «Червона рута» 1989 року?

Отакий мій випадковий, витягнутий наосліп спомин. Діскач. Закінчує лабати якийсь Майкл Джексон, а за ним упритул «Піду втоплюся» — і піпл далі займається конвульсивною аеробікою, а не йде на двір курити.

Це було щось. І да... ті, кого засвітила «Рута», залишалися на слуху. То самий початок шоу-бізнесу. Українського за суттю, республіканського за документами... Як тим бізнесом займатися, ніхто точно не знав. Але потроху все рухалось. «Гадюкіни», Миколайчук, Сестричка Віка. Їх хотіли бачити, чути.

Не певен на 100%, бо в той час учив будову сідничних м’язів, а не структуру шоубізу, але гадаю, що він тоді розвивався за радянськими схемами. Дні міст, концерти в будинках культури, філармонії. Про якісь аж надто грандіозні заробітки музикантів, за невеликими винятками, певно, не йдеться. Ту епоху можна назвати «все кипить і все сире». І то не тільки в музичній царині...

Руся, фолк і любов

Із «Червоною рутою» все більш-менш зрозуміло. Питання, що було крім того фестивалю. Чи існувало життя поза ним.

Ну звісно, існувало. Ми ж величезна країна, не Ліхтенштейн якийсь.

І мєгасупергіперзіркою номер один у нашому рідному музичному болоті нової доби я назвав би Русю. Оп-па! А хто це? Запитання, яке виникає в багатьох після того, як прочитали сентенцію про мєгасупергіпер... Як, не Білик? Запитання номер два. А таки так. Не Білик, при всій моїй любові до її ранніх творінь. Саме Руся. Що воно таке? Якщо коротко, то це такий собі денс-поп синтюковий. Європоп. Типаж Саманти Фокс. Із текстами, що недалеко втекли від ВІА («лебедиця-ненька», «марні мрії», «щастя-доля в чистім полі»). Жодної, боронь Боже, політики чи соціалки — фолк і любов. Але тиц-тиц у фонограмах давало змогу крутити Русю на діскатєках. І це було круто, свіжо. Популярність зашкалювала.

шоубіз ріс. Помалу. Ще не стояв на ногах. Ще трохи ходив під себе, але ріс. З’являлися нові імена. Радіво, тєлєк, газети мали про що писати. Непомітно на другий план почали відходити масковскіє кобзони

Радєйки крутили, тєлєк показував. У 1990 році Руся, легенько так, зібрала Палац спорту. А це про щось та й свідчить. Доступ до мас-медіа, необтяжливий репертуар допомагали їй збирати стадіони. І вона збирала. Стадіони й гонорари... А потім зникла. Як прийнято в бюрократів писати, за сімейними обставинами. Хвороба сина, еміграція. Кар’єра обірвалась. Не фанатію писати в стилі жовтої преси, але й не згадати буде неправильно. Руся — старша сестра запорєбрікавай поп-діви Наташі Корольової. Обидві вони Поривай. Ірина й Наталя. І хоча Руся реально була колись намбер ван, нонче про неї згадують хіба віддані з тих часів фани. Благо, YouTube дає змогу передивлятися ті відосики з УТ-1. Кому цікаво, ю а велкам! Головне не увімкнути часом якийсь треш, склепаний раша-тіві на тему «Сєстра Наташи Корольовой...»
А ще існує в природі вініл від Русі. LP «Попелюшка». Такий раритет. Не знаю, яким тиражем ту плиту видали, але переконаний: за кілька років то буде справжній артефакт для колекціонерів. Та що там. Уже артефакт.

Коротке життя «Вечірньої школи»

І зараз я через вінілові диски плавно так підведу до наступного стовпа укрмузики початку 1990-х. Використаю кліше...

«А ще приблизно в той самий час свій альбом на вінілі видали українські музиканти з гурту «Вечірня школа».

Ну ніби так треба. Красіво. Плавно. Декотрі джерела твердять, що ВШ випустили платівку навіть швидше за Русю. Чи не першими в новітній історії вітчизняного шоубізу. Якщо й так, то значення це має тільки як факт для майбутньої великої енциклопедії української естради. Чому? Бо в той час усе вирішували так звані магнітоальбоми. Тобто пєсні на касетах.

Читайте також: Королівство прямих дзеркал

Отже, «Вечірня школа». Для тих, хто не чув, не слухав. Коротко. «Бєлиє рози» в орігиналі попадались? От майже воно, але українською.

Українською. І це головне. Музика — все той-таки європоп. Стильно, модно, молодьожно. Не знаю, прораховано було чи так вийшло, але то виявився чи не перший вітчизняний гурт, спрямований на тинейджерів. І тодішні тинейджери, яким нині вже під 50, про нього пам’ятають.
Два вокалісти. Симпатичні пацанчики, котрі співають про те, що їх реально може хвилювати. Ровесники сказали: «Віримо».

«День народження Наташі, під вікном я зустрічаю. День народження Наташі, я нічого не чекаю»... Практично готика й чорна депресія, але... Ритми зарубєжной естради роблять із того мрачняка танцювальний суперхіт. Причому «ритми зарубєжной естради» — то не стилістична фігура. Початок пісні творці «позичили». Причому настільки брутально, що Sound Hound ідентифікує перші акорди «Дня народження Наташі» як «Touch in the Night» гурту Silent Circle. Ну й нехай. Не вони перші, не вони останні.

Хто вкрав, той і автор.

Як склалася доля? Ну якось так… банально і прозаїчно. Кілька років слави, концерти, фанатки, потім тертя, ротації, пертурбації. Ребрендинг, ньюнеймінг. Уже на фінішній прямій — поїздка до США для роботи над новим альбомом. І ніби все суперкруто…Але, але. Та подорож гурт таки доконала. До того ж фактично п’ять років для поп-проекту, та ще й підліткового спрямування, — то вже забагато.

Особливо коли зважати, що то були за часи. Не в музичному сенсі. Початок 1990-х. Світ трусило як у пропасниці. Совйєтуніон умирав у корчах і муках, а з ним билося в конвульсіях пів-Ойропи. Югославія розпадалась, Німеччина зросталась. Там страйки, там мітинги. Економіка, яка й так особливим здоров’ям у соцтаборі не вражала, взагалі опинилася між реанімацією і моргом. Врешті Союз Совйєтскіх скрутило путчем і попустило. Далі анархія накрила кожну новостворену державу екс-СРСР окремо. Інфляція, дефіцит, безробіття… Особо розважатись не було ні нагоди, ні бажання. А якщо й траплялися бажання та нагода, то не існувало фінансових спроможностей. Артисти, що намагалися функціонувати в тогочасних реаліях, були натурально народними. Тобто бідували разом із масами. Співали за мішки цукру чи ящики винно-горілчаних виробів. «Бартер» це називалось. Безгрошовий обмін товарами чи послугами. Бо послуги були. Були які-не-які товари. А грошей не було. Тому естрадні мастодонти, що вижили, — то супергерої. Суперівобобулмени!

Народження поп-ікони

Але повертаймося до теми. Артисти. Позафракційні. Позафестивальні. Які функціонували між 1989 і 1991 роками.

Ірина Білик. Я її зараховую до позафестивальних. Хоча офіційно… Вона брала участь у «Руті-89». І, певно, організатори фесту мають повне право згадувати її ім’я поміж артистів, що до нього дотичні. Чи то, навпаки, поміж артистів, до яких дотичний фест. Але об’єктивно… Ні суб’єктивно. На мій погляд, «Рута» не дала Білик нічого, окрім хіба що досвіду. Популярності, зіркового статусу, який здобули на старті Миколайчук чи «Гади», — точно ні. І, певно, воно й на краще. Бо фестивальний репертуар Білик — то було щось із чимось. Бед Руся. «Чорнії вуса, очі голубі. Дим од люльки на віконце слався» Текст якогось заштатного ВІА з 1970-х, покладений на самограйні аранжації з 1980-х. Діско-фолк. Дикий. З обов’язковими «гей» і «козаче»: «Гей, козаче, ти мій козаче».

Читайте також: Балаган лімітед

Для мене Білик почалася з «Лише твоя». Це так далеко від «Гей, козаче»… У парсеках. Це було так фірмово. Це була правильна, якісна українська поп-музика. Без «калин», «полонин», «дівчин», «лелек» і «смерек». Це було щиро. Зрозуміло. І зіграно нарешті не на пеесерці. Це був хіт. А його виконавиця з ходу прописалася в елітному дивізіоні укрсучспіваків. Певно, тільки Білик знає, як давалася та зірковість у тих умовах, але для кінцевих споживачів вона була зіркою. Стильною і мєгасексуальною. Як і годиться поп-іконі. І вже дівчатка, які слухали на своїх касетниках, наприклад «Годі вже», розуміли, що можна співати рідною мовою про речі, які тебе хвилюють. А не тільки про «лани неозорі» й «озера кришталеві». І вже витанцьовували під Білик перед дзеркалом із балончиком маминого лаку для волосся в руці замєсто мікрофона. І це було добре.
Кунєшно, нікуди не пропали традиціоналісти. І в 1990-х творили Алла Кудлай та Іво Бобул, ворушив вусами Павло Зібров. У мене склалося враження, що той пласт нашої музики найживучіший. Мімікрія в абсолюті. І якби завтра Україна перетворилася на монархію з елементами тоталітаризму, ці діячі дуже швидко наваяли б пісень про амператора в променях сонця, що стоїть поміж смереки і глядить кудись далеко... Але мене цей зомбі-зоопарк цікавив мало. І, до речі, з часом так і не зацікавив. Але то особисте…

Друге пришестя «Червоної рути»

Час повернутися до музичного життя початку 1990-х. Спроби зробити з шоу бізнес, певно, беруть початок у тих роках. Із широковідомих у вузьких колах структур подібного спрямування — «Ростислав-шоу». Із перестроєчного кооперативу утворилася ціла агенція! Продюсерський центр. Зі своєю студією звукозапису, з підрозділами, що організовували концерти, виробляли телевізійні програми. Ба більше. Дядьки замахнулися зняти повний метр. Кіно. Художнє... Халівуд на сихівських пагорбах... На жаль, із того роя не вийшло практично ніц. Шальні постперестроєчні заробітки закінчилися. Реальність, у котру попала Україна, кардинально відрізнялася від цивілізованого бізнес-світу. Комусь пощастило пристосуватися до тої дикої ні разу не цивілізованої форми ведення приватного господарства. Вистояти, вижити. Більшості — ні. Шкода? Не знаю... Мене воно не зачіпало колись, не зачіпає і тепер. То такий собі трохи паралельний світ багатих дядьків. Нових рускіх від українського шоу-бізнесу. Дядьків які спробували підняти чумуйдан української музики. Усієї. Разом. Оптом. І року, й фолку, й естради традиційної, на додачу ще й театру, кіно і трохи фешн-індустрії. А чумуйдан вийшов важкий... І без ручки. Звісно гурти, які встигли побути частиною того юкрейніан міракл, згадуватимуть із ностальгією та позитивом часи «Ростислав-шоу». Але той організм виявився нежиттєздатним. Факт. Сам власник-засновник Ростислав Романович Штинь відбув у напрямку Торонтщини та Вінніпежчини, де й приєднався до співтовариства «з Україною в серці, канадським паспортом у кишені». Став громадянином Країни Кленового Листка. А гурти, що співпрацювали з агенцією, як у Григóровича, «по всьому світу розійшлись...» Що здобули? Досвід. І трохи записів.

Тим часом по всій Україні пацани, що про шоу-бізнес склали уявлення, дивлячись емтіві з парабол, мріяли потрапити в ту казку хоч тушкою, хоч чучелком. Хитрі буржуї малювали картинку пубертатного раю. Натовп прихильників, а надто прихильниць. Дорогі готелі. Круті тачки. Бухло, вічні мандрівки-переїзди. Секс, кокс, зелені купюри сиплються на твою патлату голову самі... І всі тебе обожнюють. Це мета. Заради неї можна і три акорди вивчити. П’ять.

Як то все здобувається? Ну уявлялось так: лабаєш свої три акорди. Ладно, п’ять. До тебе ще ніхто-ніхто, ніколи-ніколи ті акорди не грав у такій послідовності. Тому в тебе все не так, як у папєрєдніків. У тебе геніально... Тебе бачать люди. Усі в захваті. Ти як мінімум Джим Моррісон із Нижніх Петрівців. Джон Лєннон із Вапнярки. Тут таки на тебе накидаються журналісти. Ти на радіво і в тєлєку. І усьо. Концерти — рікою, бабло — золотим дощем... Далі — як емтіві показало: красіва жисть. Безтурботна.

Але як потрапити в ту шоу-бізнесову Вальгаллу? Та ясно як. Через фестиваль. Той, що показав свою магічну силу в 1989-му. І в 1991-му те диво має статися знову. Друге пришестя...

У цей період для музикантів на старті «Червона рута» була певною подобою раннього християнства... Дотримуй заповідей фестивальних — і буде дароване тобі вічне життя в променях сценічного світла. Амінь.

Читайте також: Поліфонія в трусах

І молода, а разом з нею і не дуже молода поросль укрсучмузикантів почала цікавитись: а що то за фестиваль? Як туди потрапити? Що каже його свод правил?.. А все виявилося ніби просто. Три пісні українською.

Але тут якраз собака і порився. Які саме пісні українською? І ще довгий час величезна кількість музикантів наступала на ті самі граблі. Вони готували спеціяльно пісні «під фестиваль». І, бувало, гурт грає яскравий, хороший, прикольний, смішний панк чи фанк, а для «Рути» наваяв трійку пісень про «любовь к родінє». З усіма відповідними атрибутами: калиною, дівчиною і шароварами замєсто звичних джинсів.

А що фест? Він став мандрівним. Відтепер і на роки вперед «Червону руту» проводитимуть у найбільш зросійщених містах України. А таких купа.

1991 рік. Друга «Рута». Місце проведення — Запоріжжя. Музична тусівка вже в курсі, що то за подія. Але для пересічного постсовкового індивіда весь той движ — щось абсолютно далеке й нецікаве. Навіть чуже. Виходить так: місто живе своїм життям, фестиваль — своїм. Як у геометрії: паралельні прямі не перетинаються. Ну й ладно. Для того, щоб потрапити в кролячу нору музичного бізнесу, місцеві глядачі не такі й потрібні. Головне — сцена, світло, звук — є. Журналісти із провідних видань присутні. Виступи знімають на відео, значить десь та й покажуть. Усі складові майбутньої слави наявні. А місцеві... Куди вони дінуться. За рік прийдуть на сольний концерт за гроші, як не хотять ходити сьогодні задарма. Іще візжатимуть в екстазі на концерті й цілуватимуть бампер зіркового будинку на колесах... Чи спринтера-бусика...

Пересічний студент-медик теж не особо переймався фестивалем. То я про себе тодішнього. Ну а що. Якщо цей самий пересічний студент не парився «Рутою» в 1989 році, коли та гриміла буквально в нього під носом, то чого б він мав цікавитися подією, що відбувається за тисячу кеме. Ні. Десь там газети писали про майбутній фест. Але студент стояв на позиціях буддійського спокою та очікування. От фестиваль закінчиться. Каррєспандєнти республіканських і обласних газет поприїздять. Зроблять свою роботу. Інтерв’ю порозшифровують, статті понаписують. У статтях чітко розкажуть, хто нові «Гадюкіни», а хто новий Миколайчук. А тоді й тєлєк підтягнеться. Підмонтують зйомки, покажуть, хто що наспівав. А тим часом можна зарядити в касетник практично свіжак «...And Justice For All» від Metallica і втикати в гітарні рифи.

Першим рутянином зразку 1991 року, про кого написала місцева преса, був Андрій Кіл. Так-так. Кіл — це Андрій «Кузьма Скрябін» Кузьменко у нью-вейвовій інкарнації. Я, до речі, довгий час ніяк ті два проекти не пов’язував. Андрій Кіл — кльовий чувак. Засвітив «На даху добре» і десь пропав. Таке траплялося з фестивальними звйоздами постійно. А «Скрябін» — то «Скрябін», адепти депешизму.

Окрема тема.

Зізнався в некомпетентності. Сповідався, типу. Простіть, отче читач. Тричі переслухати альбом «Птахи» — і гріх знято... Добре?

Ладно. Повертаємось до писанини про чувака на ім’я Андрій Кіл. Назву статті пам’ятаю досі. Як зразок тупості. «Кіл. А на ньому вуха». Якось так. Хоча в тій замітці артіста хвалили. А вже за пару днів радівоточка прокрутила «На даху добре». Кльово. Нью-романтік, сінті-поп. Але кльового у фестивальному плей-лісті було ще дуже небагато. Кльового й попсового. В хорошому сенсі слова «попсового». Рокери грали або мєганафталін на замісі хард-року 1970-х з обов’язковими «Сльози калинові на очах...», «Козацький стан...», «Яничари...», або щось таке типу авангардове. Авангардове й аматорське одночасно. Тому не дивно, що всі ті лавреати й дипломанти («Форте», «Енеї», «Мертві зони») якось не переродились у маскультуру. Достойний вигляд мав «Плач Єремії». Природний і професійний. Вигляд і звучання. Реально відкриттям вважали «Табула Раса». Особливо ті, хто не слухав The Police. «Табула Раса» якраз є типовим зразком кон’юнктурності. Не знаю, як до фестивалю, а після оного, якось не можу згадати жодної пісні українською... Тобто гурти спеціяльно ґвалтували власну російськомовність заради участі в «Червоній руті». Дуже хотілося сексу, коксу, рок-н-ролу...

Благо, в наш час на відеозвалищі YouTube можна знайти все що завгодно. Майже все... Принаймні відео із запорізької «Рути» точно є. Інакше де я взяв би всі ті мудрі назви забутих гуртів? Перед тим як насолодитися незабутнім видовищем, що межує із трансовим станом непозбувної бентеги, краще прийняти животворящого алкоголю. Трохи. Чьють-чьють. Для сміливості. Це щоб рок переглянути. Поп... Подвойте дозу. Ще до перегляду того вертепу, ніби знятого в пам’ять про Гічкока, перейнявся питанням. А кого я реально пам’ятаю із другої «Рути»? Отак з ходу. Із закапелків пам’яті. Окромя вже згаданих... «Вій», Жанна Боднарук. І, канєшно, «Жаба в дирижаблі» з феєричним «Саддам Хусейн». Всьо. Шість творчих одиниць. Достойних. Певно, це немало.

А ще «Мертвий півень», який чомусь був представлений у конкурсі авторської пісні. То окрема історія фестивалю. Авторська пісня. Оті всі барди різношерсті. Абсолютно безперспективні в сенсі шоу-бізнесу. Таке враження, що фестиваль готував партизанський агітпроп на випадок чергової московитської окупації. Аби в бункерах і на кухнях було кому розводити антисовєтщину під гітарку... Концерт бардів у трьох частинах теж присутній на YouTube. Переглядати не рекомендую. Аби не втратити віру в людство загалом і в земляків зокрема.

А загалом шоубіз ріс. Помалу. Ще не стояв на ногах. Ще трохи ходив під себе, але ріс. З’являлися нові імена. Радіво, тєлєк, газети мали про що писати. Непомітно на другий план почали відходити масковскіє кобзони. На щастя, московитам було не до шоу-бізнесу.
Особливо 1991 року. Путч. ГКЧП. Танки по Москві, балєт по тєлєку.

А вже 24 серпня мали свою державу. І відповідно свій шоубіз. Легітимний. Самостійний. Не досконалий, але свій. І видавалося, ніби ще трохи — і Сестричка Віка збере «Вемблі», а «Гадюкіни» поїдуть туром по найбільших майданчиках США. Отак усе й буде. Трохи ще — й буде.




Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Які процеси відбуваються на Сонці та як вони здатні позначатися на нашій планеті
    22 жовтня, Олег Фея
  • «Ханська Україна» проти «Новоросії»: що закарбовано в історичній пам’яті?
    22 жовтня, Михайло Якубович
  • Колишній аеророзвідник, ветеран АТО Євген Ярило та його брат-шахтар Євген Гущин відкрили в Києві ветеранську тату-майстерню Der Igel (з нім. «їжак»). Обоє кардинально змінили рід занять, дуже цим задоволені й закликають інших займатися тим, чим справді хочеться.
    21 жовтня, Ганна Чабарай
  • Президент Польщі проти свого колишнього керівника
    21 жовтня, The Economist
  • В Україні зростає кількість муніципальних структур, які претендують на виконання функцій поліції
    20 жовтня, Андрій Голуб
  • Майор авіації в відставці, який з 2014 року перебуває у СІЗО Бахмута, нещодавно отримав вирок в десять років позбавлення волі за звинуваченням у здирництві. Підсудний наголошує на тому, що давав свідченням під тискам і тортурами, але уповноважені органи не квапляться розслідувати заяви про катування
    20 жовтня, Єлизавета Гончарова
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено