Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
1 квітня, 2017   ▪   Ганна Трегуб   ▪   Версія для друку

Михайло Черенков: «Реформація — духовне вікно в Європу»

Про Реформацію, яка змінила європейський культурний ландшафт, коріння плюралістичності протестантизму і його вплив на соціополітичні трансформації та боротьбу за права людини й громадянина від часів Мартіна Лютера до сьогодні Тижню розповів Михайло Черенков.
Матеріал друкованого видання
№ 12 (488)
від 22 березня
Михайло Черенков: «Реформація — духовне вікно в Європу»

Цього року Європа та світ відзначають 500-річчя від початку Реформації. Що характеризує це явище в його релігійних, духовних та культурних виявах? Чому воно переломне для долі європейського суспільства?

— Для долі європейської цивілізації Реформація була обов’язковим пунктом. Не можна було побудувати західний світ таким, як ми його знаємо сьогодні, перестрибуючи через це явище. Для України, як на мене, Реформація — духовне вікно в Європу. Долучитися до європейського шляху, оминувши згадане явище, нереально. І мова не суто про історичну, а про архетипічну подію. Усвідомлюю, що Реформація будувала світ або відкривала можливість для розвитку цього світу в усіх його суперечностях. Явище, про яке говоримо, не було однобоким, скажімо, лише позитивним і добрим. Але в тих процесах, повторюся, народився європейський світ, який ми знаємо тепер. Якщо Україна бачить себе частиною західного світу, для неї Реформація так само постає певною необхідністю, а не опцією. Реформація почалася з питання про церкву, а далі вже переходить до питання про зміну суспільства, переустрій світу як такого. Для церкви це означає, що вона не обмежується своєю конкретною епохою, а може існувати в майбутньому, може підлаштовуватися, адаптуватися під нього, відвоювати в ньому собі місце. У момент пізнього Відродження ми бачимо Реформацію як відповідь на запитання: чи є в новому світі місце для церкви? Церква для себе вирішувала, чи може вона адаптуватися до умов, що склалися, і зіграти на випередження, а не просто попросити собі місце в майбутньому, яке сформує хтось інший. Ренесансні, гуманістичні, дуже болючі для неї процеси, теми, техніки, ідеї адаптувала, вмістила у свою картину світу. І цю оновлену картину світу запропонувала і для кліру, і для миру.

Читайте також: Релігія на війні або війни релігій

Реформація в дуже простому форматі відповідає на питання про долю церкви: чи має вона лишатися в середньовіччі на віки вічні, чи приречена розділити долю епохи, що минає, чи може поборотися за своє місце в майбутньому й навіть за той образ майбутнього. Реформація запропонувала свій образ майбутнього. Католицька церква довго трималася за образ минулого, намагалася його законсервувати. Згодом пішла на поступки, почала адаптуватися до нових умов. Але то не були радикальні зміни, як у випадку реформатів, що побудували й вибороли свою версію майбутнього. Світ досі рухається вперед за тим сценарієм, який вони запропонували в XVI столітті.

Християнство в моделі, початок якій поклав Лютер, постало у вигляді не однієї цілісної церкви, а радше в багатоманітті різних деномінацій, які принесли із собою ідейне різноманіття, своєрідну плюральність думок та інтерпретацій. Яким чином такий стан справ став можливим?

— Плюралістичність походить принаймні з того, що реформаційний рух виникає в різних місцях Європи. Якщо мова про Ульріха Цвінґлі, то це Цюрих і Базель. Жан Кальвін експериментував у Женеві. Лютер — це Німеччина. Можна також згадати багатьох інших діячів, які жили до XVI століття, зокрема ранкову зірку Реформації Джона Вікліффа, Яна Гуса. Предтеч, сучасників та ідейних нащадків Лютера можна зарахувати до широкої когорти реформаторів, з-поміж яких важко виокремити першу особу, а решту підпорядкувати їй. Усі вони виконували кожен своє не тільки релігійно-церковне, а й національно-культурне завдання. Але всі вкладаються в певну матрицю, що стосувалася простої теми: як ми читаємо Біблію і як ми мислимо своє християнство, якщо узгодити його з біблійними засадами. Що залишається від нас, який вигляд маємо, якими повинні бути, як змінимося, якщо читаємо Біблію серйозно і якщо скоригуємо свій образ християнства відповідно до того, що прочитаємо у Священному Писанні? Усі реформатори починали з цих питань. Вони були і служителями церкви, монахами, і перекладачами Біблії, її проповідниками. У цьому спиралися на гуманістичні техніки, завдяки яким працювали з текстами в новий спосіб, критичніше. Джерелознавча техніка того часу давала змогу звертатися до тексту з власними питаннями, а не тільки читати в канонічний спосіб, дозволений церквою. Звернення до Біблії як до авторитету не лише для мирян, а й для церкви об’єднує всіх реформаторів і дає кожному з них власний шанс показати, як Біблію треба читати в цьому конкретному, сучасному контексті Швейцарії, Німеччини, Англії чи Франції. Звернення до Біблії в актуальний спосіб формує щось спільне для протестантів й уможливлює той плюралізм, який ми бачимо і в історичному, і в сучасному протестантизмі. Прочитання, інтерпретація, переінтерпретація Священного Писання контекстуальні, залежні від особи. Персональний, контекстуальний, культурний, політичний контексти — усе це впливає.

Реформація не є радикальною новизною доби, яка починається, а вписується в контекст наукових, культурних, релігійних пошуків пізнього Середньовіччя

Про прямий зв’язок і впливи доби Відродження на Реформацію мало хто говорить. Чому так відбувається?

— Ця тема цікава тим, що з такого погляду Реформація не є радикальною новизною доби, яка починається, а вписується в контекст наукових, культурних, релігійних пошуків пізнього Середньовіччя. Таким чином ми бачимо, що вона не виникає на порожньому місці, є явищем підготовленим. У якомусь сенсі Реформація XVI століття, про яку говоримо, згадуючи Мартіна Лютера з його 95 тезами, 1517 рік як початок масштабних загальноєвропейських процесів, є продовженням низки реформацій середніх віків, однією з багатьох. Тут зв’язок не тільки з церковними процесами, а й із культурними. Доба Відродження — це той культурний ландшафт, на якому стала можливою Реформація Лютера. І Кальвін, і Лютер, і решта спиралися на потужну гуманістичну традицію. Навіть критикуючи панівний лад, опонуючи йому, вони використовували гуманістичні техніки. Реформація часів Лютера, що цікаво, була культурно зумовленою. Це вписує, споріднює і показує той факт, що церква в спробах змінитися знаходить себе в певному культурному контексті, може спиратися на нього й таким чином підніматися над собою. У цьому контексті культура Ренесансу не бачиться богоборчою, а є культурою різних, інколи конфліктних, образів, зокрема образів християнства. Реформація обирає свій шлях між цих багатьох образів культури, спирається на те в ній, що, як здавалося реформаторам, збігається з біблійними текстами. Тут ми бачимо вибірковість, але ту саму культурну традицію.

Соціолог Макс Вебер писав про протестантську етику та дух капіталізму, прив’язуючи ці два поняття одне до другого. Але чи справді протестантизм у його різноманітті має підвалини для розвитку саме капіталізму як економічного порядку, а демократії як порядку політичного?

— Тут більше йдеться не про Лютера, а про Кальвіна, радше про реформатську традицію, ніж лютеранську. Хоча Лютер так само освячує повсякденність, працю як таку. Цікаво подивитися, як це відбувалося в проповідях середньовічних містиків, на спадок яких спирався Лютер. У проповіді Майстера Екгарта про Марфу і Марію є виправдання першої. Він каже, що вона насправді зробила набагато більше, показавши Христові практичну любов. Ту, яка виявляє себе в піклуванні про іншого, яка не є просто слуханням чи спогляданням, вкляканням, а в дії для Бога. Цікаво, як Лютер, спираючись на такі містичні прозріння, стверджує, що різна праця є однаковою мірою святою. Не тільки священики, а й ремісники, навіть домашня господарка виконують певну священнодію для Бога. Макс Вебер спирається на іншу традицію, зокрема на кальвіністську. Питання про коріння новоєвропейського підприємництва, ініціативності, активізму, коли заохочують примноження, інновації, праця за покликанням, успіх як прояв Божого благословення. Сам Вебер писав про свій образ протестантизму як про ідеальний тип. Ми бачимо протестантизм різним. Не тільки таким, який заохочує активне преображення світу та діяльність у ньому, а й радикальним, таким, що каже: лютеранство і кальвінізм — це спроби пристосуватися до світу й не так його змінити, як знайти собі тепленьку місцину. Тому радикальні реформатори закликали до сектантської закритості, тобто зберігали свою громаду, церкву десь на маргінесах. Вони не були помічені в мейнстримі капіталістичного світу. Водночас протестантизм уможливлює таку картину світу, у якій постійний розвиток благословляється Богом. Середні віки — це життя перед обличчям смерті, на яку чекають і до якої готуються. Реформація і Новий час — схема прогресу. Бог благословляє працю людини та її активізм. І це більше, ніж добробут, науково-технічна революція, пізнання світу тощо. Таким чином Бог і далі працює у світі, й людина покликана співпрацювати з ним у тому, щоб продовжувати творіння. Тому мова не просто про заробляння грошей, а про формування світу або його реформування.

Читайте також: Змінити «інтелектуальні окуляри»

Історія боротьби за права людини та громадянина у ХХ столітті неможлива без баптистського проповідника Мартіна Лютера Кінґа, борця із сегрегацією в США, й англіканського єпископа Десмонда Туту, борця з апартеїдом у ПАР. Яким чином боротьба за політичні та громадянські права вкладається в загальну канву Реформації як процесу, що триває до нашого часу?

— Протестантизм справді стосується не власного інтересу. Тому Вебер тут багато чого не розумів. Йому здавалося, що все обмежується власним добробутом людини й що вона працює на себе. Але людська діяльність є частиною чогось більшого, того, що Бог робить у світі. Навіть капіталізм як форма виробництва чи демократія як форма суспільної організації підпорядковані більшому, тобто місії Божій у світі. Людина не просто заробляє, щоб витрачати, вона зберігає дещо, щоб далі вкладати не лише у свій бізнес, а й у «бізнес Божий», тобто в добрі справи, справи місійні, громадські, благодійництво, освіту. Це інвестиції не у власну кишеню, а в культуру, структуру того, на чому тримається світ. Ми бачимо, як від самих початків протестантизм фокусувався не на індивідуальному збагаченні, а на перетворенні суспільства.

Справді, є певний парадокс. Ми бачимо Мартіна Лютера у XVI столітті й Мартіна Лютера Кінґа у ХХ столітті. Це два великих реформатори, і їх варто порівнювати. Перший фокусувався на богословському виправленні церковного вчення та практики. Другий спирався на серйозну богословську традицію, де багато речей переосмислили й ще багато чого написали. Протестантизм долучився до створення нових теологічних систем у межах ортодоксального християнського теологічного мейнстриму. Також було створено багато контекстуальних версій, наприклад теології негритюду, фемінізму, революції, смерті Бога тощо. Мартін Лютер Кінґ побачив, що треба займатися трошки іншим. Річ не у виправленні богословських помилок, а в оновленні нашого каритативного руху, почуття суспільної справедливості. Він переходить від теоретичної праці до прямої дії. Протестантизм займається виправленням віровчення церкви (як вона себе бачить, як вона має вірити згідно з біблійними принципами) і водночас має змінитися у своєму впливі на суспільство, у своїй відповідальності за нього, у своїй місії як церковна практика. Мартін Лютер Кінґ фокусується на тому, що протестантське розвинене, серйозне, багате богослів’я значить для простої практичної поведінки, особливо в громадському вимірі.  Як на мене, Мартін Лютер Кінґ є актуальною постаттю для українців і сьогодні, бо показав, як церква може бути в авангарді боротьби за майбутнє. Він не просто мріяв, а вірував, поклав своє життя за переконання. Сьогодні нам бракує саме такого типу реформатора, який на власному життєвому прикладі показує зв’язок між, умовно кажучи, правильним богослів’ям і громадянською відповідальністю.

Мартін Лютер Кінґ і Десмонд Туту були частиною церкви, яка підтримувала політичні інституції, була зацікавлена в статус-кво. Але як особистості вони були лояльними не тільки до церкви, а й до звичайних людей, свого народу. Це типовий приклад, як церква має зберігати готовність до радикальних змін, іноді на шкоду собі. Фактично то була форма її критики. Мартін Лютер Кінґ багато критикував своїх братів-одновірців, тому що їм сегрегація здавалася нормальним, навіть біблійно обґрунтованим станом речей. Іноді на шкоду церковним інтересам протестантські реформатори ставали на бік звичайних людей. Чому? Бо вони бачили більше, ніж церкву, знали, що Бог діє і поза її стінами. Тому думали радше про справедливість перед Богом. Цікаво, що протестантизм певною мірою показує відносність церкви як цінності для християнства. Іноді бути з людьми, послужити їм важливіше, ніж служити суто своїй церковній організації. Цікаво, що багато хто з людей, які не були революціонерами за покликанням, допомагали Кінґу, відчувши в ньому щось. Наприклад, Біллі Ґрем, який на той момент був проповідником вулиць, хіпі, груп ризику, а став проповідником американських президентів. Він активно долучився до звільнення Кінґа з в’язниці, особисто за нього поручився, підключив до цього процесу церковну дипломатію. Цікаво, що протестанти у своїй різноманітності побачили в Мартіні Лютері Кінґу революціонера й зрозуміли, що хоча вони самі не можуть бути такими, проте мають підтримати та допомагати йому. Так само сталося і в англіканській церкві, яка має свою історію. А історія ця працювала не на користь архієпископа Десмонда Туту. Але церква побачила в його діяльності та позиції знак часу, те, що вона має змінитися. Мова про людей, які підштовхнули церкву до того, щоб бути в авангарді суспільних змін іноді на шкоду власним церковним інтересам.

Власне, звідси походить той потенціал протестантизму до перегляду як своїх панівних, так і суспільних практик? Як це було, наприклад, із питанням работоргівлі в Британській імперії?

— Протестантизм формувався в контекстах, які певного часу виявлялися релевантними щодо сучасності, потім вони ставали компрометуючими. Він змінював їх, реформував. Бачимо, як колонізатори, а серед них і місіонери, торгівці та військові об’єднували світ під владою певних імперій. На початку ХІХ століття той самий Вільям Вільберфорс не тільки став церковним реформатором, а й доклався до скасування работоргівлі в Британській імперії. У парламенті він створив фракцію, яка працювала на це. Протестанти переглядали свої стереотипи, змінювалися. Був період, коли вони виправдовували рабство, але з часом критикують і цю практику, і своє минуле. Таким чином протестантизм показує, що необхідно рухатися далі власної історії, потрібно її щоразу переглядати, бути вільним від свого контексту.
Сьогодні ми бачимо нові виклики: кризу з біженцями до Європи, яка також потребує перегляду стереотипів щодо християнських країн, щодо світу нехристиянської більшості. Я бачу, що протестантське християнство здатне адаптуватися до цих змін. Воно рухається разом зі світом, рухає світ. Здатність переглядати свою історію, підкреслювати, що форми християнства не тотожні християнству як такому, а є лише шляхом до нього. У будь-якому разі воно відмовляється від свого контексту, перевизначає його і рухається далі. Мова про силу, яка не лише формувала колоніальний світ, а й спричинила процеси деколонізації.

Читайте також: Закони і заповіді. Хто гарантує релігійну безпеку в країні

Протестанти, як випливає з усього сказаного вище, лишаються вельми чутливими до соціальних, економічних та інших процесів, які відбуваються в їхніх суспільствах. Чи є в них рецепт, як можна прагматично відреагувати на таке явище, як постправда?

— Якщо мова про постправду, то ми сьогодні справді опинилися у світі, де не шукають правди. Чи то через те, що її немає, чи то через байдужість до неї, навіть якщо вона є і доступна тут і зараз. Вона не цікавить, бо обирають комфорт або комфортне незнання. Протестантизм у цьому сенсі багатоликий, бо спричинився і до релятивізації канонічних визначень того, чим є церква, у яких відносинах вона має бути з державою, що таке особистість, які її права тощо. Не можна сказати, що та релятивність мала лише негативний ефект, вона давала й своєрідне звільнення, була частиною ширшого емансипаційного руху. Геґель казав, що сенс реформації дуже простий: людина визначає себе у свободі. Добре, коли вона знає, на що їй орієнтуватися, і тоді визначає себе у свободі, спираючись на щось гідне. А якщо всі орієнтири втрачено, рівень самосвідомості є недостатнім, немає зрілості для того, щоб зробити згадане вище самовизначення? Релятивізація, про яку мова, з одного боку, приводить до звільнення особистості для творчості, реформації своєї віри та особи. З другого — цим скористалися ті, хто знав, як на тому можна заробити, маніпулювати, пригнічувати особистостей і цілі країни, нації, граючись постправдою.  Протестантизм тримається того курсу, що немає жодних людських абсолютів, є тільки абсолюти божественні. При цьому дотримується того, про що Лютер сказав: «На цьому стою і не можу інакше». І тут ми доходимо до наріжного каменя того, чим є протестантизм як конфесійний рух. Своєрідний лютерівський пафос, що є щось дуже надійне, на що можна спертися, тобто Божа правда. І це протестантизму притаманно не менше, ніж релятивізм людських абсолютів.

Не секрет, що Революція гідності торкнулася також порядку денного життя різних релігійних громад України. Якими є вітчизняні протестанти постмайданного часу?

— Протестантизм в Україні після Майдану в якомусь сенсі показав суспільству й з’ясував для себе, що можна бути європейською країною, але водночас треба бути християнською країною. Поєднання елементів українськості, європейськості та християнськості можливе якраз завдяки включенню протестантизму в процеси в нашій державі. Протестантизм дає можливість зробити християнство не лише церковною практикою, а й силою соціальних трансформацій. Знову процитую Геґеля, який сказав, що революція без Реформації може лишень зруйнувати старі інститути, але не відкриває дорогу в майбутнє. Ідея Реформації в цьому контексті постає як ідея модернізації країни загалом, активації широкого громадського руху на євангельських принципах. Під час Революції гідності протестанти не кричали про єдину канонічну, помісну церкву, бо в них такої моделі немає, були громадянським суспільством у церкві. Мова про громадянську церковність, низовий рух, який показував, що немає церковних інтересів, а вони тут, щоб бути разом із людьми. Вони знаходили й утверджували себе як частину українського громадянського суспільства. Протестанти в Україні є частиною не титульного, інституційного, церковного, а церковно-громадянського руху. Саме там вони з ідеєю реформації є на часі для України, дають на що спиратися в її спробах реформ, які мають вкладатися в ширші рамки, зокрема й Реформації. Звичайно, протестанти також мають розібратися самі із собою, бо ставляться до Європи неоднозначно. Цінність Європи для них у тому, що вона християнська. Але християнська по-європейськи, коли в ній є місце для плюралізму.

------------------------------------------------------

Михайло Черенков — український релігієзнавець, суспільний і релігійний діяч, доктор філософських наук, професор. Автор книжок «Європейська реформація та український євангельський протестантизм», «Баптизм без лапок», «Протестантська етика і дух пост­модернізму».

 




Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Директор Центру підтримки аеророзвідки, автор ідеї та продюсер документального фільму «Невидимий батальйон» Марія Берлінська розповіла Тижню про своє перше бойове завдання, державний підхід до аеророзвідки, місце жінок у сфері безпеки та важливість міжнародної уваги до подій в Україні.
    20 листопада, Валерія Бурлакова
  • Як автоматизується полювання на відмивачів грошей
    19 листопада, The Economist
  • Експертиза, яка дає змогу вийти за межі лише виробництва культурного проекту й піднятися до рівня стратегування і, що головне, втілення тих стратегій у життя, — це дуже рідкісна річ в українському культурному середовищі. У наших реаліях навіть міністр культури має бути бодай трохи митцем, але чомусь не обов’язково професійним менеджером і політиком, здатним аналізувати статистичні дані, розуміти політичні наслідки слів та дій, а також передбачати ефективність інвестицій.
    18 листопада, Тетяна Філевська
  • На балконі нашого офісу Вася смачно затягується цигаркою, яку підкурює від іншої цигарки, і продовжує свій монолог у мій бік, але вже й не дивиться на мене: — Так, а ще мені треба, щоб ти начитав для радіо українські класні прислів’я, ще картинка, ще... — я вже й не слухаю. Усі його слова далі звучать як «бла-бла-бла», а в моїй голові народжується діалог для опонування.
    18 листопада, Тарас Білка
  • Івона Костина, заступниця керівника громадської організації «Побратими», яка займається психосоціальною адаптацією ветеранів, була координатором команди Іnvictus Games в Україні. У вересні в рамках цих ігор в Канаді вона відвідала дві тематичні конференції й поділилася отриманим досвідом.
    17 листопада, Ганна Чабарай
  • Кажуть, якщо довго й наполегливо про щось мріяти, мрія обов’язково здійсниться. Можливо, українські політики в це не вірять, але після Революції гідності вони справляли враження безнадійних, але наполегливих мрійників, бо використовували чи не кожну можливість, щоб публічно заявити про необхідність «плану Маршалла» для України.
    17 листопада, Любомир Шавалюк
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS

Матеріали, позначені як "Новини компаній" розміщуються на правах реклами. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено.