Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
16 березня, 2017   ▪   Ярина Цимбал   ▪   Версія для друку

Артистка, пуристка і «радянська жінка»

1920-ті роки — ще один на позір «чоловічий» період в українській літературі. Про тогочасних письменниць мало хто чув, мало що відомо, мало які тексти перевидано. Кого з українських літераторок того часу ви знаєте? Якщо читали про трьох еротичних поетес, то щонайменше Наталю Забілу, Раїсу Троянкер і Люціанну Піонтек. На групових фото кожна з них — одинока жінка серед чоловіків.
Артистка, пуристка і «радянська жінка»

Наше незнання доходить до того, що у Вікіпедії на заголовному фото зображено не Галину Орлівну, у статті про Марію Романівську йдеться про її повну тезку-актрису, а про Маргариту Сенгалевич так написано, що достеменний факт тільки один — вона була членом КПРС.

А пам’ятаєте хоч одну жінку на знаменитих, культових фотографіях того часу? Наприклад, ВАПЛІТЕ: у першому ряду солідний Слісаренко, витріщений Хвильовий, вусатий Куліш, Тичина в окулярах, Йогансен у гетрах… Жінок немає. Або комсомольська літорганізація «Молодняк»: Первомайський, Масенко, Донченко, Кундзіч — і жодної комсомолки. А, от! Зустріч харківських і київських письменників у Києві в грудні 1923 року — там скраю в другому ряду сидить жінка в папасі, як же її…

Читайте також: Микола Зеров: неокласик поза матрицею

Письменниці в літературі «наших 20-х» сьогодні здаються непомітними (так і називалася книжка Маргарити Сенгалевич), бо були вони насамперед непочуті й непобачені. Попри весь пафос боротьби нової влади за рівноправність статей, за звільнення жінки з хатнього рабства, за новий побут, жінка й далі залишалася в полоні двох уже К — кіндер і кухен, бо кірхен в атеїстичній державі відпала.

Письменники про жінок-колег часто згадували лише на 8 Березня, ще й самі з цього підсміювалися, як на дружньому шаржі в «Червоному перці». Зате називали їх фемінітивами: замість неоковирного «жінка-прозаїк» уживали означення «белетристка» — красиво і з французьким прононсом.

«Наші письменниці». Дружній шарж В. Ч.

«Наші письменниці». Дружній шарж В. Ч.

Підпис до дружнього шаржу «Наші письменниці» гласить: «Ото з лівого боку стоїть Олександра Свекла — молдавська письменниця, белетристка, а сидить з лівого боку Л. Піонтек — українська не белетристка, а поетеса. Праворуч стоїть В. Чередниченко — белетристка “обратно”, а сидить, засоромилася, бо “Червоним перцем” закрилася, поетеса Наталя Забіла. Хай живуть… не тільки в день 8 Березня, а завжди, нині і т. д.».

Вдома у багатьох письменників панував патріархат. Дружина плужанського поета Андрія Паніва розкривала душу: «Дуже хороша людина її Андрій, не може вона нічого злого про нього сказати. Навпаки, вона дуже любить його. Але вона — рабиня в цій хаті. Нічого Андрій не знає з практичного життя, не допомагає їй, всі життьові клопоти на її плечах. Вона ж також має вищу освіту, хотіла б працювати у своєму фахові, а це їй недоступно, бо… двоє дітей. Андрій і діти мають прийти на готове…»

Докія Гуменна, яка вислухала цю сповідь, ще майже через півстоліття вважала, що «проблема щасливої гармонійної родини й освіченої жінки-професіоналки нерозв’язана й досі». А проте у 20-х її з більшим чи меншим успіхом намагалися вирішити колежанки Гуменної по перу.

Зліва направо: Павло Тичина, Галина Орлівна, Петро Панч, Володимир Юрезанський

Зліва направо: Павло Тичина, Галина Орлівна, Петро Панч, Володимир Юрезанський

Артистка
Галину Мневську до літератури навернув похорон Льва Толстого, а до української — знайомство з Миколою Вороним. Напівсирота, бо батько рано помер, Галина з матір’ю-революціонеркою, яка вже відсиділа в тюрмі за поширення забороненої літератури, 1907 року виїхала до Москви. Там вона після чотирьох класів Лубенської гімназії здобула середню освіту й 1916 року вступила на Московські вищі жіночі курси.

Школяркою вона поїхала на похорон Толстого в Ясную Поляну і багато років потім зберігала грудку землі й засохлу хризантему «з могили Велетня», як вона його називала. А Вороний 1914 року подарував їй свою збірку «В сяйві мрій» із дарчим написом: «Симпатичній дівчинці Ганнусі». На щастя, вірші після цього вона писати не почала.

Читайте також: Дикий, військовий і закордонний: найталановитіші графомани 20-х

У 1917 році Галина повернулася до Києва, вчилася на Київських вищих жіночих курсах, але на останньому курсі покинула їх і диплом не отримала. Пізніше вона натякала, що в неї не було грошей, крім того, потяг до артистичного життя брав гору. У 1918 році Галина Мневська почала виступати в театрі й узяла собі сценічний псевдонім Орлівна. До осені 1919-го вона грала в київському Молодому театрі під орудою Леся Курбаса, потім разом з іншими «молодотеатрівцями» опинилася у Вінниці і там вступила у трупу щойно організованого театру імені Івана Франка, яким керував Гнат Юра. Та й тут вона довго не затрималася і поїхала далі на Захід.

У Львові 1921 року Орлівна одружилася з Климом Поліщуком, не набагато старшим, але вже досвідченим літератором із широкими зв’язками. Писала вона ще з 1918 року, а друкуватися почала тільки тепер, безперечно, за сприяння свого новоспеченого чоловіка. Одразу з’явилися її дебютна новела у віденському еміграційному часопису і збірка оповідань «Шляхом чуття». Наступного року у подружжя народилася донька Леся, а в Орлівни вийшла друга книжка «Перед брамою». Поліщук розгорнув широку діяльність: багато писав, редагував, ініціював літературні журнали, виходили його книжки. А дружина умовляла й переконувала його вертатися в УСРР в ім’я якогось майбутнього.

03

Восени 1925 року радянська влада нарешті дала дозвіл, на який чекали два роки, і письменницьке подружжя переїхало в Лубни, де жила Галинина мати. Та їхні життєві шляхи поступово розходяться. Поліщук живе в Харкові, Орлівна переважно в Лубнах. «Вся эта жизнь вокруг Мельпомены до добра не доведет» — приказка справджується на її прикладі. Орлівна діяльна, творча, приваблива жінка, артистка в житті й літературі, не лише на сцені. Довкола неї постійно увиваються чоловіки, які нею захоплюються, вона водить знайомства з митцями, з багатьма спілкується і листується. Так закрутився шалений роман із російським письменником Володимиром Юрезанським, трохи старшим чоловіком, який із часів революції жив в Україні і тоді якраз писав свій найвідоміший роман «Исчезнувшее село» про Турбаївське повстання на Полтавщині.

А Поліщук хотів спокійного й затишного родинного вогнища, де він був би лідером і володарем. Як і Галинина мати, він уважав Юрезанського негідником, «“улыбающимся” зайдою», але стосункам не заважав і 1927 року пішов із сім’ї, тим більше у самого з’явилася нова родина й народилася друга дитина. Його арештували в листопаді 1929-го і засудили до 10 років виправно-трудових таборів. Орлівну арештували в січні 1931-го і на 5 років вислали в Середню Азію, після звільнення вона залишилася жити в Казахстані.

Літературне ім’я Галини Орлівни міцно пов’язано з Климом Поліщуком: у будь-якій статті про неї понад половину тексту буде присвячено його біографії, хоча вони прожили разом лише шість років і в обох це не єдиний шлюб. Поліщук був посереднім, але надзвичайно писучим літератором із нахилом до графоманії. Від повернення в СРСР він, безперечно, програв. Літературна кар’єра Орлівни в радянській Україні складалася куди вдаліше: одна за одною вийшли її повість «Емігранти», оповідання і збірки «Бабський бунт», «Жага», «Ілішва», «Сибірка», «Скарб діда Якова». Зрештою, все вирішила людська доля: коли статтю про письменників можна назвати «Дієві жертви великого історичного лихоліття» або репресивного сталінського режиму, який «перегнув шлях літературної творчості, вирвав із рук перо і змусив служити чужим інтересам», то зазвичай до їхніх текстів справа вже не доходить.

Зліва направо: Борис Антоненко-Давидович, Григорій Косинка, Марія Галич, Євген Плужник, Валер’ян Підмогильний, Тодось Осьмачка

Зліва направо: Борис Антоненко-Давидович, Григорій Косинка, Марія Галич, Євген Плужник, Валер’ян Підмогильний, Тодось Осьмачка

Пуристка

Марії Галич багато хто заздрив лише тому, що вона належала до київського літературного угруповання «Ланка», яке згодом перезвалося на МАРС (Майстерня Революційного Слова). Кістяк групи становили Валер’ян Підмогильний, Євген Плужник, Борис Антоненко-Давидович, Григорій Косинка, а Галич там була єдиною жінкою.

Докія Гуменна згадувала: «Я навіть була з нею знайома, навіть якоюсь фразою була перекинулась. Питає в коридорі: “Чи не бачили ви Н.?” — “Бачила, отак прямо йдіть”, — відказую я. “Просто?” — поправляє Галич мою нехарапутну мову, так наче її поставлено на сторожі чистоти й джерельности нашої мови й вона не проминає найменшої нагоди її чистити. Треба сказати, що цим визначалась вся ця група».

Читайте також: Актриса, художниця і поетка

Гуменну, яка про свою мову, виплекану в селі на Черкащині, була вельми високої думки, це, звичайно, образило. Як ображало, напевне, і ставлення членів «Ланка»-МАРСу до «плужан» — представників Спілки селянських письменників «Плуг». Підмогильного Гуменна звала «аристократом у літературі» і дещо роблено дивувалася: «То це в нього, оцього не дуже й гарного, але чимось чарівного, довгі роки була безнадійно закохана Марія Галич? Який був для неї удар, коли він оженився…» Підмогильний одружився 1921 року і жив тоді у Ворзелі, а Галич того самого року щойно вступила до Київського інституту народної освіти на філологічний факультет (літературно-лінгвістичний цикл). Тому про безнадійне закохання Гуменна трішки прибрехнула.

В університеті Галич разом з асистенткою кафедри математики Клавдією Латишевою організувала «Жіночий гурток». Вони склали статут і придумали гасло: «Жінка не лялька і не квітка, а людина». Гурток цей мав на меті боротися з міщанством і діяв аж до війни 1941 року.

Тоді ж таки в університеті Галич познайомилася з Григорієм Косинкою і вступила до літературного гуртка. Косинці вона прочитала свій перший прозовий твір (доти написала два вірші) — оповідання «Перстень». Письменник не тільки похвалив його, а й надрукував у кооперативному журналі, де він тоді працював.

Галич спершу вступила до київської філії Спілки пролетарських письменників «Гарт», але це було мертвонароджене угруповання, і вона перейшла в «Ланку», потім у МАРС, який 1929 року ліквідували. У цей період з’явилися дві її збірки — «Друкарка» (1927) і «Моя кар’єра» (1930). Хоч і невеликі, вони привернули увагу критики, — «Друкарка» отримала аж 11 рецензій, майже в кожній рецензенти відзначали, що в авторки дуже добра мова.

05

Марія Галич, Агата Турчинська й Маргарита Сенгалевич зорганізували «Жіночий альманах», у якому взяли участь усі жінки-письменниці Києва й Харкова, і присвятили його корифейці жіночого руху Ользі Кобилянській. Державне видавництво України ухвалило альманах до друку й навіть виплатило аванс авторкам. Галич свій аванс віддала на спорудження кооперативного будинку для письменників «Роліт». Проте жити в ролітівській квартирі їй не довелося.

У 1930 році Галич вийшла заміж за біолога Саву Постриганя і виїхала до Харкова. Досі ображена Докія Гуменна, котра і на старості добре пам’ятала, як Галич поправляла її «ідеальну» жашківську говірку, в мемуарах ущипливо завважила: «Згодом до Марії Галич почала заглядати мара “стародівства”, а вона цього “сорому” неймовірно боялася».

Марія виховувала сина, якого звали розкішно — Володар, а мати кликала його Зайчугою, бо він у транспорті їздив «зайцем», викладала українську мову в сільськогосподарському інституті. Попри важкі побутові умови, письменниця з малою дитиною ходила в університет на лекції з філософії. Гуменна навіть заздрила: «Для неї все в житті захопливе, цікаве».

Однак із літературою надалі не склалося. Коли Галич ставала на облік у харківському місцевкомі письменників, хтось відрекомендував її як «крайнє правую». Від неї вимагали нових творів, а вона за роботою й дитиною все не мала часу дописала повість «Ганна Гай», яку почала ще в Києві. Зрештою їй веліли платити профспілкові внески там, де отримує зарплату, і Галич вийшла з колективу письменників і стала на облік в с/г інституті. Повість вона дописала 1936 року, посилала її в різні літературні журнали, але друкувати її не захотіли.

Майже завжди головні героїні в Галич — самотні жінки, які прагнуть і не можуть реалізувати свій потенціал, свої здібності. Про останній твір вона писала: «У повісті я вивела сільську дівчину, наймичку куркуля Крицького, що потрапляє до міста, учиться тут, працює і стає нарешті головним редактором ВУФКУ». Трохи нагадує кар’єру Степана Радченка з «Міста» Підмогильного, правда?

У 1934 році Марія Галич у складі комісії вилучала з бібліотеки сільськогосподарського інституту заборонені книжки. У списку заборонених були і дві її одинокі збірки «Друкарка» та «Моя кар’єра».

«Київ–Гарт». У середньому ряду третя зліва Маргарита Сенгалевич, далі Дмитро Фальківський, Борис Ліфшиць, Борис Коваленко, Сергій Жигалко, композитор Михайло Вериківський

«Київ–Гарт». У середньому ряду третя зліва Маргарита Сенгалевич, далі Дмитро Фальківський, Борис Ліфшиць, Борис Коваленко, Сергій Жигалко, композитор Михайло Вериківський

«Радянська жінка»
Підліткою Маргарита Сенгалевич провідувала в лікарні хворого Коцюбинського, молодою дівчиною отримала пораду від Леніна неодмінно вчитися, а коли досягла бальзаківського віку, їй сам Горький вичитував текст. Так вона стала професійною «причетницею» і мемуаристкою.

У нечисленних радянських біографіях Маргарити Сенгалевич зазвичай наголошували нікому тепер не потрібні речі, наприклад, що її батько був організатором першого марксистського гуртка на Поділлі. Мало того, більшість цих фактів нині не перевіриш, а частина викликає питання.

Двох доньок, Валентину й Маргариту, виховувала мати, «переконана, загартована в класових боях більшовичка» — писав про неї краєзнавець. Сім’я переїздила з міста до міста, Маргарита вчилася спершу в жіночій гімназії в Лубнах, потім у Києві. Той-таки краєзнавець полум’яно розповідав про сестер Сенгалевич: «у їхньому лексиконі найчастіше звучать слова: партія, революція, комітет, листи, агітація». От тільки, за його словами, на київській квартирі Сенгалевичів збиралися зовсім не більшовики, а українські есери лівого крила, так звані боротьбисти — розстріляні 1919 року денікінцями Гнат Михайличенко, Василь Чумак, Клава Ковальова.

У кінці 1922 року Маргарита Сенгалевич поїхала на ІV Конгрес Комінтерну до Москви. Того року в газеті надрукували її перші вірші, і в одній із перерв вона наважилася показати їх Леніну. Чергова сцена «Ілліч і дівчинка» завершилася його знаменитим гаслом «Учиться, учиться, учиться».

Дебютувала Маргарита Сенгалевич як поетеса, у цьому амплуа стала членом Київської студії (а згодом філії) Спілки пролетарських письменників «Гарт». Серед чоловіків вона традиційно була одна жінка. Тим часом, послухавшись Леніна, вступила до Київського інституту народної освіти. Тоді ж таки ініціювала спільно з Марією Галич і Агатою Турчинською «Жіночий альманах». Коли вона переїхала до Харкова — невідомо, але замість КІНО Сенгалевич 1928 року закінчила ХІНО — так тоді називалися університети.

07

У Харкові Маргарита пішла працювати в перший український радянський жіночий «глянець» — журнал «Селянка України» (після війни відродився як «Радянська жінка»). Їй запропонували посаду завідувачки відділу листів і масової роботи — не надто козирне місце, зате Сенгалевич поринула в гущу жіночого життя й отримала нагоду багато подорожувати. І те, і те пішло їй на користь.

Жіноча тема — одна з ключових, коли не головна, у Сенгалевич. Навіть її ранні вірші всуціль про жінок: цикл «Робітниці», «Наймичка», «Матері». На матеріалах, назбираних протягом роботи в «Селянці України», вона пише й видає прозові книжки «“Велетень” та інші оповідання», «Непомітна», «Збірка оповідань». Зміст збірки «Непомітна» говорить сам за себе: «Непомітна», «Настя», «Тетянчина таємниця», «Мар’яна вирішила»…

Далі білі плями в біографії письменниці стають просто білосніжними. Чому під час війни вона евакуювалася до Чистополя на Камі, куди вивезли московську спілку письменників? Чому звідти вона поїхала до Москви, а не повернулася Україну? І з якої радості перекладала з китайської?

І лише в одних-єдиних мемуарах про наші загадкові 1920-ті мелькнула фраза: «Сенгалевич вийшла заміж за китайського письменника Емі Сяо, що жив тоді в Радянському Союзі». Емі Сяо — відомий китайський поет і революціонер, друг і однокласник Мао Цзедуна. Можливо, вони познайомилися з Маргаритою під час 2-ї конференції Міжнародного бюро революційної літератури, що проходила в Харкові в листопаді 1930 року. Симпатичний і талановитий Емі Сяо був ще й велелюбним чоловіком: Маргарита була не першою його дружиною і не останньою. Улітку 1934-го китайський донжуан поїхав відпочивати в Гагри, де познайомився з юною німецькою єврейкою лівих поглядів Євою Зандберг, яка тікала від нацизму і їздила по Європі. Єва стала третьою і тепер уже останньою дружиною Емі Сяо.

А Маргариті залишилися тільки переклади і листи. Оповідання «На сичуанському шляху» вона переклала українською ще 1934 року, а 1940-го у Москві вийшли російською «Китайские рассказы» Сяо. У московському архіві Сенгалевич збереглося півтора десятка листів від Емі, писаних після 1955 року, відколи він із сім’єю повернувся до Китаю.

Гадаєте, це все про письменниць 20-х років? Ні! Далі буде.

Джерело: ЛітАкцент

Джерело: <a href="http://litakcent.com/2017/03/16/artystka-purystka-i-radjanska-zhinka/">ЛітАкцент</a>


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено