Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
14 березня, 2017   ▪   Спілкувалася: Ганна Трегуб   ▪   Версія для друку

Володимир Ванін: «Строк життя емалевої живописної мініатюри – майже безмежний»

Про елітарний жанр емалевого живопису, його історію та сьогодення Тиждень поспілкувався з київським живописцем-емальєром, одним з творців українського Президентського колара, автором робіт для Британської Корони та Сербської Королівської Династії Володимиром Ваніним.
Володимир Ванін: «Строк життя емалевої живописної мініатюри – майже безмежний»
Фото: Андрій Ломакін

Емальєрство, як і ювелірна справа, поєднує в собі художній і технологічний компоненти. Якщо навчитися малювати можна у художній школі та художніх академіях, то де і як за часів вашої молодості можна було опанувати технології роботи з емалями?

Я закінчив Федоськінську школу мініатюрного живопису, яка знаходилася під Москвою ще в радянські часи, точніше, один з її факультетів, де навчали роботі з художньою емаллю. Чув, що нині цю школу закрито. Той факультет, про який мова, було сформовано на базі заснованої 1918 року ростовської фабрики, яка нині носить назву «Ростовська фініфть». У радянський час ця фабрика робила своєрідні продукти масового вжитку, але при ній було створено учбові майстерні, які давали посилений курс підготовки. От там я і навчався. Якщо говорити про ширпотреб з емалевими вставками, то це були різні прикраси, які, проте, дуже гарно купували, бо йшлося про своєрідну візитну картку СРСР. Композиції на тих емалевих вставках були дуже простенькі, скажімо, невеличка квіткова композиція. На Ростовській фабриці після закінчення навчання у майстернях при ній ніхто не працював. Навчити людину малювати квіточки на емалі не потребує значних зусиль: декілька місяців – і все, готово. Бо то дуже прості, декоративні композиції. Нас вчили ось в якій спосіб: ставили перед нами репродукцію, і казали: «Роби копію». Брали тим, що вимотували, фактично змушували. Нам забороняли працювати у техніці масляного живопису. Виявилося, що якраз в цьому моменті не йшлося про самодурство наших вчителів: техніка акварельного живопису дуже схожа до техніки створення картини в емалі. Я не чув про жодний навчальний заклад в Україні, який би дозволив здобути фах і ті технічні навички, які потрібні майстру-емальєру.

Читайте також: Талант, помножений на емоційність

Є у мене робота, яка називається «Боротьба за Win-Win. Автопортрет». Там зображено дві особи – Арлекін і П’єро. Арлекін – це образ авантюриста, провокатора. Думаю, що візьмусь робити не будь-яку роботу. Матеріальний зиск – не аж такий велетенський стимул, бо гроші можна заробити у легший спосіб. Скажімо, зробивши пару робіт, які потребують менше часу і зусиль. А от якщо запропонована робота несе в собі певний виклик, інтерес, викликає у мене як майстра азарт – я за неї візьмуся. Завдання має бути складним. Мене легко взяти на «слабо»: якщо хтось каже, що певна річ в емалі неможлива – оце цікаво.

Часто буває так, що оці складні завдання, ідеї нових серій робіт ми обговорюємо з моїм арт-менеджером Юлією Гнат. На приклад, думку створити серію робіт на українську тематику у стилі між Босхом і Вермеєром. Відкриває цю серію моя мініатюра на емалі «І риба б співала, якби голос мала». Влітку 2016 цей твір брав участь у щорічній виставці в Уельсі (Великобританія), організованій Спілкою мініатюристів Гіліард, де був нагороджений The Sue Lee Award з відзнакою «Троянда Тюдорів». У грудні 2016 цю роботу було експоновано на 83-й щорічній міжнародній виставці мініатюрного мистецтва у місті Вашингтоні в США. На відміну від інших художників, або книжкових ілюстраторів, я ніколи не знаю, що буду мати на виході, тобто після того, як витягну мініатюру після глазурування в печі. Тому певний ризик є завжди.

Чи накладає та художня техніка, в якій працює автор, відбиток на те, в який спосіб він добирає собі сюжети своїх творів? Як відрізнити, що перед нами – картина на емалі, створена вручну?

Буває по-різному. Інколи йдеться про складність самовиразу, а інколи справа у колористиці. Коли створюю емалеву мініатюру, прагну до того, аби шарів емалі було щонайменше. Бо кожний шар – це ризик. Справа не в малюнку, а у дотриманні технології, аби зображення не вкрилося пухирями чи тріщинами. Знову ж таки треба зважати, що мова про ручну роботу, то певний невеличкий гандж можна припустити. Мова, на приклад, про емалеві вставки на орденах, де подекуди зберігають тріщини на емалі, які виникли не в наслідок, скажімо, удару, а отримані під час випалювання емалі в печі. Це своєрідна ознака того, що маємо справу з ручною роботою.

Якщо подивитися на деколь на чашках, то фарби, які там використані – ті самі, якими користуюсь я  своїх роботах, але йдеться про механізовану працю, надруковане на спеціальному папері, який вигорає під час обпалювання виробу у печі.

Читайте також: Об’явлення Никифора. Репатріація художників з українським бекграундом

Свої роботи я створюю на мідних пластинках. Це м’який метал. Звичайно, можна використовувати золото високо проби. Ці два метали справляються з емаллю дуже добре. Срібло для цього діла трошки гірше використовувати. Зараз я веду мову про арматуру, тобто мою своєрідну дошку чи полотно, якщо хочете, для створення емалевої мініатюри. На мідну пластинку я наношу емаль порошковим способом. Тобто для початку розтираю її у спеціальній ступці, а потім, мов цукровою пудрою, посипаю мідну пластину. Зробив один шар – обпалив у печі. Потім другий, третій. Скільки потрібно. Різні емалі бувають, різна кількість шарів емалі. Залежить від того, який ефект мені потрібний. Для жорсткого геральдичного зображення потрібна одна емаль, а для акварельного портрету чи пейзажу – зовсім інша. Питання завжди – який ефект ми хочемо тримати на емалевому зображенні? Інколи потрібно, аби воно було матовим, інколи – блискучим. Буває по-різному. Коли я працював і мешкав у Сербії, дуже багато замовлень у мене було на годинникові циферблати. Бувало так, що замовник мав старовинний, розкішний годинник з робочим механізмом, а циферблат там або розбитий, або надколотий. І що власнику робити з таким годинником?

В житті, коли дивишся на роботи, зокрема картини на емалі, то вони значно кращі і цікавіщі, ніж на фотографіях. Не передає фотографія, скажімо, опаловий ефект емалі, використаний у певній роботі. Коли потрібна графіка і детальний малюнок, то емаль значно жорсткіша.

Коли створюєте картину, то одразу малюєте на емалі, чи створюєте декілька попередніх ескізів на папері?

Ескізів моїх авторських творів майже немає. Дозволяю собі робити картини одразу. Інколи, звичайно, можу зробити для себе невеличкий акварельний шкіц. Але якщо йдеться про малювання як таке – то аквареллю малюю доволі часто. Остання моя акварель – це давнє сирійське місто Пальміра. Тільки-но я закінчив той малюнок, який мені замовили, як там почалася війна.

Коли йдеться про ювелірне мистецтво, то прикраси з емалями є візитівкою Грузії та Марокко. Скільки існує основних технік роботи з емалями у галузі саме образотворчого мистецтва? Які з них притаманні українським теренам?

Я працюю у техніці фініфті або живописної емалі. Є ще перебірчаста емаль, але в такій техніці здебільшого працюють ювеліри. Це одна з їхніх технік усіх часів і народів, так би мовити. Є ще вітражна емаль. Тут варто згадати роботи Рене Лаліка, французького ювеліра та майстра виробів зі скла, який творив у стилі ар-деко. На одному з виробів він зробив конструкцію бабки з металу, а кожну секцію на її крилах заповнив напівпрозорою емаллю. Таку річ в печі дуже важко зробити. Але це були, скажімо, прикраси для Сари Бернар. Таких прикрас, як розумієте, були одиниці, бо їх неможливо зробити тиражем.

Чи були такі техніки в Україні, скажімо, до ХІХ століття? Були. Якщо мова про перебірчасту емаль, то це дуже давня техніка, а коли мова про фініфть, то її також створювали українські майстри. З XVI-XVII століть їхні роботи дійшли до нашого часу. Пригадую, що характерною рисою робіт давніх українських емальєрів було використання в палітрі коричневого кольору. У колекції київських лаврських музеїв є доволі багато пишно оздоблених церковних книг, серед елементів декору яких є емалеві вставки-картуші, переважно із зображеннями біблійних сюжетів або святих на них. Оце і дало поштовх розвитку українського емальєрства.

Читайте також: «Творчий» підхід. Виставка Сергія Животкова

З оздоблення церковних книг та панагій високих церковних чинів потім перейшли до оздоблення емалями державних орденів. У Російській імперії часів Петра І було запроваджено єдиний найвищий орден-відзнаку. Мова про орден св. Апостола Андрія Первозванного. Самих цих орденів і орденських ланцюгів до них не так вже й багато. Всередині орденської зірки є емалева вставка, на якій зображений розіп’ятий апостол Андрій, і орденський ланцюг складається з поєднаних разом ланок із емалевими вставками. Мова не лише про Росію, а й інші країни: дуже часто найвищі ордени цих країн мали емалеві вставки.

До цього часу створюють ордени, в декоруванні яких використовують художню емаль. Зрозуміло, їхній тираж дуже невеликий. Мені доволі часто доводилося розробляти дизайн таких орденів з нуля. Мова про дизайн металу та центральну емалеву вставку. Зокрема працював я і над створення колара (нашийного ланцюга) українських президентів. В українському –  сім емалевих вставок, і все там чітко продумано, бо йдеться про сім українських земель. До розробки цієї інсигнії був причетний геральдист Олексій Руденко та команда львівських ювелірів. А от емалеві вставки на цьому ланцюгові – це моя робота.

Чому майстри-емальєри здебільшого копіюють чужі роботи, а не створюють власних оригінальних? Проблема у браку ідей?

У цьому немає особливої необхідності. Емальна мініатюра – це не той простір, де можна розігнатися, як у велетенському живописному полотні, на філософську чи драматичну тему. Мова про маленькі речі – ордени, портрети. Як на мене, портрет на емалі – це якраз воно. Не думайте, що це так просто. Аж ніяк. Цьогоріч в рамках виставки Британського королівського товариства мініатюристів було продемонстровано колекцію портретів на емалі XVIII – XIX століть. Якщо подивитися на ці роботи, то там навіть вушка, як у сучасних кулонів, прироблені до тих зображень, аби їх на ланцюжках носити. Свої портрети на емалі у той час любили у якості висловлення свого доброго ставлення до придворних дарувати різні вінценосні особи, зокрема керманичі Російської імперії. Фотографій же ж тоді не було. Мода поширилася і серед заможних верств. Зокрема дівчата із заможних родин любили дарувати своїм кавалерам, зокрема військовим, свої портрети. Як правило, мова саме про емалеві портрети, тобто дорогу унікальну річ. Були ще й акварельні мініатюри на шліфованій кістці.

Моя арт-менеджер Юлія Гнат підштовхує мене до своєрідного прогресування, тобто збільшення кількості моїх оригінальних робіт. І тут от що потрібно розповісти. Технологія створення фініфті є складною, потребує кропіткої праці. Тому художнє висловлювання у цій техніці, його повнота і баланс між задумкою автора і вимогами технології – це складно. Кожна помилка у художній емалі є такою, що перекреслює усе зроблене, і примушує починати роботу спочатку. Це не акварельний чим масляний живопис, де корекція помилок є відносно простою справою. Хороший емальєр може бути хорошим художником, а от дуже хороший художник ніколи не напише так, як пишуть на емалі. Ще одна річ: художнє висловлювання в техніці емалі цікаве тим, що створює 3D- ефект. Питання у тому, як працювати зі світлом. Не кожна картина маслом – це живопис. Живопис – це дещо, де присутнє поле роботи зі світлом. От якщо повернутися до теми створення картини у техніці художньої емалі, то техніка роботи зі світлом тут зовсім інша. Тут світло не поверхове, а таке, що заходить всередину зображення.

У мене немає білої фарби взагалі. Якщо потрібно поставити блік, то має бути створений своєрідний фон для цього. Блік, про який мова, доводить потрошку, шар за шаром, набирати. Все практично те саме, що й в акварелі – немає ніяких свинцевих білил абощо.

Техніка в мистецтві визначає мислення художника. Цікаво, що мова художника, який малює маслом, відмінна від мови аквареліста, його дій та мислення, в якому порядку створювати зображення. Якщо я створюю репродукцію на емалі, а тим паче авторську оригінальну роботу, це відбувається пошарово. Одна з моїх авторських робіт має назву «Традиційна українка з півостровом в перспективі». Там поза жіночим портретом і яблуками додано ще один шар – політичний. Пильне око може роздивитися зображення скель вулкану Карадаг, візитівки кримського Коктебеля. Зробив це спеціально. Це ті місця, де минуло моє дитинство.

Знову повернуся до техніки. Коли ви пишете картину аквареллю, логічно, що починаєте з дальнього плану, а потім наслоюєте ті речі, які хочете зобразити на ближньому плані. В емалі так само, хіба що з от яким нюансом: певні фарби обпалюються за температури 800-900 °C. Тому зображення починаю з жовтої чи помаранчевої фарб, бо вони найбільш тепрературотривкі, і їх треба обпалювати найпершими. Можна і в кінці, але всі інші фарби згорять. Варто додати, що під дією температури в печі фарби змінюють свій колір. Скажімо, практично чорна фарба після обпалювання стає ніжного рожевого кольору. Цю математику теж треба тримати в голові.

Ви доволі довго прожили і пропрацювали закордоном. Чому повернулися до України, адже могли обрати будь-яку точку на земному шарі?

Я 9 років прожив у Сербії. А жити завжди хотів в Криму, бо народився у Феодосії. Далі трапилася анексія півострова. Після цього я жодного разу не був у себе вдома. Принципово до Криму не їздив. Раніше проблема була квиток на потяг придбати. Тепер від півострову відгороджують блокпости. У мене таке враження, що у мене намагаються відібрати батьківщину, і на тих, хто це робить, я дуже злий.  До інших країн, зокрема західної Європи, можна взяти і з’їздити, побути там, пожити. Мені пропонували викладати у Гаазі, але через проблеми з мовою я відмовився. А пояснювати технологію через тин-колоду – ніхто ж не зрозуміє.

Скільки спільнот мініатюристів, зокрема емальєрів є у світі? Чи є хоч одна така в Україні?

У Великій Британії їх як мінімум дві. Це Британська Королівська Спілка Мініатюристів, яка існує від 1896 року. Спочатку вона називалася Королівською спілкою художників-мініатюристів, скульпторів та гравірувальників. Перша виставка цієї організації відбувалася 1896 року у Галереї сучасного мистецтва в Лондоні, і була присвячена сучасним мініатюрам. Король Едуард VII надав цьому товариству королівський статус 1905 року. Друга спільнота – це Спілку мінатюристів Гіліард у Вельсі.

Читайте також: Депутатів відвідали художники

Технік створення мініатюр є безліч. Але коли йдеться про емаль, то на всю Велику Британію є два майстри, які працюють саме з фініфтю на гідному рівні. Зорема це Гелен Кольтбірен, яка працює на золоті. Певні елементи тих зображень, які вона створює, включають ті візуальні і світлові ефекти, які дає цей метал. Ця майстер створює портрети королів, аристократів, і також менш родовитих осіб. Але про пейзажі чи інші зображення їй не йдеться.

У Великій Британії та США довкола асоціації мініатюристів створюють довкола себе середовище і пул осіб, в якому їхнє мистецтво доволі непогано себе почуває, зокрема і у плані передачі технологій. У нас в країні такі асоціації створювати практично немає з ким. У Росії є майстри, які працюють з фініфтю, але йдеться про середньої якості предмети для церковного вжитку.

Відродження технології емальєрства на вітчизняних теренах впирається у питання браку місць, де такою технологією можна було б оволодіти. Чи була у вас ідея створити невеличку навчальну студію емальєрів в Україні? З якими труднощами це повязано?

Зробити самому емалеву мініатюру – це один вид праці. А навчити іншу людину її створювати – це зовсім інакша річ. Абу був результат, треба непогано віддавати себе процесові викладання. Треба для початку правильно відчути людину, навчитися доносити до неї інформацію в зрозумілий спосіб. Потрібно мати терплячість і віру в той результат, який буде. А може не вдатися навчити людину, і гарантій практично нуль. Мова про непевну, вельми ризиковану річ.

Хоча я не скажу, що не було в мене роздумів і розмов щодо того, щоб створити свою студію, де б вчили емальєрству. Але постає питання приміщення, обладнання. Потрібно бути господарником у цьому плані. До того ж процес навчання роботі з художньою емаллю потрібно починати з дітей, бажано таких, хто навчався у художній школі.

Якщо вертатися до питання про сюжети ваших оригінальних робітна українську тематику, то чи взялися б ви зобразити події Революції гідності чи нинішньої війни? На скільки це важко зробити у жанрі емалевої мініатюри?

Широкі драматичні полотна, як-от Майдан у вогні 18 лютого 2014 року – це не для мініатюри на емалі. А от зробити на емалі портрети наших героїв, зокрема Небесної сотні – це було б круто. Хоча б найбільш відомих – Нігояна, Жизнєвського, Вербицького. Можна зобразити демонстрації, вогонь, дим і на мініатюрі, але повірте, що це не буде виглядати ефектно.

Досвід закордонних виставок показав, що побачити роботу на емалі на фото – не достатньо. Потрібно живе занурення глядача, його особисте долучення до роботи. І лише тоді можна зрозуміти, як та чи так робота, створена на певний сюжет і у певній техніці, впливає на аудиторію, яка її бачить.

Емалева мініатюра – це елітарна, унікальна річ, яка має прив’язку до аристократичності, гарного смаку. Аби сучасні українські політики оцінили такі роботи, їм принаймні треба ознайомитися, про що річ, і в які історичні контексти її наявність в приватній колекції особи ту особу вводить. Зрозуміло, що у Пшонки чи Януковича в колекції таких речей не було.  Малюнок на емалі – це те, що нікуди не дінеться, а назавжди лишиться в родині, якщо мова про портрети. Мова про речі, які належать до класу сімейних цінностей, і які не продають. Емалева мініатюра зберігає колір і зображення майже вічно. Фрески Мікелянджело осипаються з часом, їх треба реставрувати. Емаль – це скло. Якщо її ніхто не розіб’є, то строк емалевої живописної мініатюри – майже безмежний.

----------------------------------------------------------

Володимир Ванін – український живописець-емальєр, мініатюрист. Народився 1965 року в Криму, навчався в художній школі імені Айвазовського у Феодосії. Закінчив Федоськінську школу мініатюрного живопису. 1991 року переїхав жити і працювати до Белграду (Сербія), де протягом 9 років виконував роботи для Британської Корони, Сербської Королівської Династії.

Працюючи в Сербії, отримав пропозицію стати викладачем емалевої мініатюри в Художній Академії в Гаазі (Нідерланди), однак відхилив пропозицію і в 1999 році повернувся в Україну. Брав участь у розписі і створенні емалевих медальйонів для символу президентської влади – нагрудного Знака (колара), який надягають всі Президенти України під час інавгурації. З листопада 2016 року є асоційованим членом британського Королівського товариства мініатюристів (The Royal Society of Miniature Painters, Sculptors & Gravers, London UK), а з лютого 2017 – членом Вашингтонського Товариства Мініатюристів (Miniature Painters, Sculptors and Gravers Society of Washington D.C., USA).

 


Матеріали за темою:

Реклама
Новини за темою
Останні публікації згорнути
  • Темою розмов номер один у всіх луганчан уже три роки залишається «хто і де провів літо 2014-го». Як у шкільних творах, коли у вересні треба було пригадувати й вигадувати щось, аби здивувати однокласників та вчительку, якщо твої канікули проминули геть звичайно.
    27 травня, Вікторія Малишева
  • Єдина система водозабезпечення, яка функціонує всупереч наявній лінії розмежування, потерпає від купи проблем, вирішувати які вкрай важко: економічних, екологічних, технічних.
    27 травня, Єлизавета Гончарова
  • Що таке трампономіка і чи має вона значення для українців
    27 травня, Любомир Шавалюк
  • Зустріч голів країн НАТО минула без гучних рішень
    26 травня, Юрій Лапаєв
  • Російські газотранспортні проекти як загроза для Європи
    26 травня, Юрій Лапаєв
  • Нова робота Джефа Кунса – гігантська копія порцелянової скульптури української художниці Оксани Жнікруп – протягом тижня була однією з топових тем західних мистецьких видань і українських соцмереж. Формально про плагіат не йдеться (лише про легітимне копіювання), але й поза цим аспектом тема вже оголила безліч цікавих питань.
    26 травня, Олена Кухар
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено