Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
23 лютого, 2017   ▪   Катерина Барабаш   ▪   Версія для друку

Свято, яке вже не те

Берлінале цього року дещо розгубив свою «моральну стурбованість»
Матеріал друкованого видання
№ 8 (484)
від 23 лютого
Свято, яке вже не те
ФОТО: REUTERS

Цієї суботи завершився 67-й Берлінський кінофестиваль (Берлінале). «Золотий ведмідь» пішов до угорської режисерки Ільдіко Еньєді «Про тіло і душу». Це історія кохання двох дуже дивних людей, працівників бойні: молодої жінки, інспекторки з контролю за якістю, та директора, у якого не діє ліва рука. Героїня в певному сенсі жіночий аналог персонажа «Людини дощу». Вона майже аутична й може на око визначити з похибкою 3 г кількість жиру на коров’ячій туші. Її обранець, негарний сухорукий чоловік, переконаний, що без любові й жалю до корів на бойні працювати не можна. На подив багатьох він відмовляє в прийомі на роботу людям, які у відповідь на запитання, чи жаль їм убієнних корів, бадьоро запевняють, що аніскілечки.

Перевага душі над тілом

Обоє героїв тягають на собі немислиму кількість комплексів, та ще й, як з’ясовується, бачать той самий сон: чарівних оленів у лісі. Можливо, олені — то і є самі персонажі. У своєму спільному сновидінні вони величні й вільні, а ось удень їм доводиться щосекунди «долати життя». Двоє людей тягнуться одне до одного, виникає щось на кшталт дивного роману, який розгортається на тлі моря крові: діється ж бо все на бойні.

Читайте також: Бен Шеррок: «Європейське кіно нашої доби є потужним явищем»

Ільдіко Еньєді, 61-річна постановниця, стала відома серед професіональної публіки та у фестивальних колах 1989 року: тоді в Каннах вона одержала «Золоту камеру» за фільм «Моє ХХ століття». Цю нагороду вручають за повнометражний дебют, представлений на фестивалі. Відтоді вона зняла ще кілька стрічок, але потім, наприкінці 1990-х, надовго замовкла й німувала до цього моменту. А перервавши мовчанку, стала володаркою одного з найпрестижніших кінематографічних призів. Цю нагороду можна вважати не тільки особистим успіхом Еньєді, а й чимось знаковим для угорського кіно: саме після цьогорічного Берлінале воно знову повернулося до сфери інтересів великих фестивалів. Колись-бо угорський кінематограф вважали одним із найпотужніших у Європі: імена Іштвана Сабо, Міклоша Янчо, Бели Тарра, Золтана Фабрі були відомі кожному, хто хоч трохи цікавився неголлівудським кіно. Після повалення соціалістичної ідеології угорське кіно трохи розгубило свій соціальний запал, посірішало. Найвищою його відзнакою стало Грані-прі Берлінале, вручене ветеранові Белі Тарру за надзвичайно поетичного «Туринського коня».

Цьогоріч Берлінале немовби приховав своє обличчя, на якому ми звикли бачити вираз пасіонарного запалу, за гладенькою ширмою. І на цій ширмі промайнуло багато хорошого кіно, не вистачило тільки найяскравіших барв

Якщо висловлюватися пишномовно, «Про тіло і душу» — фільм про перевагу духу над плоттю. Бойня, на якій працюють герої і в стінах якої народжується боязке кохання, — приблизна метафора жорстокості навколишнього «тілесного» життя.

Весь процес розправи над тваринами показаний тут вельми детально, аж занадто, але саме він багато в чому визначає головну думку фільму: незважаючи на тісне кільце жорстокості, душа людська витримає будь-яку смертоносну атаку ззовні.

Казки Каурісмякі

І все-таки при всьому радінні за Ільдіко Еньєді, котра повернулась у фестивальну орбіту, щастя як не було, так і немає. Річ у тім, що перемогу фінського режисера Акі Каурісмякі більшість спостерігачів Берлінале вважала справою вирішеною. Так, певна річ, розкид думок і вподобань на будь-якому фестивалі зазвичай масштабніший, ніж був цього разу в Берліні. Ну і, звісно, резони журі (нині тут головував Пол Верговен) зовсім не завжди зводяться лише до уявлення про прекрасне. Фестиваль — це гра. У всякого кінофоруму є свої невидимі завдання, часом пов’язані й з іншими сферами діяльності, зокрема й з політикою. Які мотиви спрацювали цьогоріч у надрах міжнародного журі, ми не знаємо, але за всієї симпатії до фільму-переможця робота Каурісмякі «По той бік надії» не просто цікава, а й бездоганна під будь-яким кутом зору. Журі відзначило фіна «Срібним ведмедем» за режисуру, що теж почесно, але відчуття втрачених ілюзій залишилося.

Каурісмякі, людина непроста й вибухова, навіть не піднявся на сцену — нагороду йому принесли в залу, і режисер лише коротко подякував журі. Геніальний фін узагалі відомий своїми несподіваними вчинками. Цей режисер неймовірно відважний. Він сміливо будує свої стрічки на тому, що в устах будь-якого критика звучатиме як лайка: на сентиментальності, драматургічних кліше, так само як і на сценарних недолугостях. Певна річ, ці недолугості є такими тільки на перший погляд. Каурісмякі виходить до глядача з усім цим напереваги, не боячись докорів і милуючись результатами своїх маніпуляцій. Він не приховує, що розповідає нам казку, але його казкова дійсність пронизана таким характерним гумором і такою кількістю тонких, упізнаваних деталей, що, як писав класик, «обмануть меня не трудно!.. Я сам обманываться рад».

«По той бік надії» — історія сирійського біженця Галеда, який прибув до Фінляндії в трюмі судна, у купі вугілля, і не пройшов селекцію влади — його повинні депортувати. Але в житті хлопця з’являється deus ex machina у вигляді власника зачуханого ресторану з його маленькою ресторанною командою. Майже мовчки, іноді з невдоволеними обличчями, ніби на автоматі, герої рятують Галеда від депортації, а заодно й від скінхедів, які полюють за бідолахою вдень і вночі.

Каурісмякі — один з останніх романтиків світового кіно. І не просто романтиків: його наївний романтизм, що виростає з дивних і смішних стосунків між маргіналами, людьми, виштовхнутими на узбіччя життя манірним суспільством, стає основою великого гуманізму. Він як ніхто більше в сучасному кіно вміє показати силу слабкості: його герої-маргінали виявляються стократ вищими, могутнішими за все суспільство разом. Каурісмякі — співець «теорії малих справ», котрий щиро вірить, що світ знедолених і нещасних надзвичайно красивий і гуманний — варто лишень трохи уважніше в нього вдивитися, відкинувши звичний снобізм. Творчість Каурісмякі не знає слова «політкоректність» — просто кінострічки фінського гуманіста наповнені активною любов’ю до всіх без розбору: починаючи від невдачливого власника ресторану й закінчуючи занесеним туди сирійським біженцем.

Він багато років фільмує казку за казкою, не втомлюючись показувати нам красу «маленької людини» незалежно від її соціального походження, кольору шкіри, зовнішності, інтелектуального потенціалу. Каурісмякі не ідеаліст, але не маже всіх ніжними пастельними барвами — просто пропонує полюбити в людині те, що зазвичай ховається за масками, нагромадженням слів, непотрібними словами.

Читайте також: Мостра в пошуках раю

14 років тому, в 2003-му, його «Людина без минулого» виявилася на кілька голів вищою за всі конкурсні фільми Каннського фестивалю. Але не сталося. То було образливо й несправедливо. Те саме сталось і нині: журі вирішило віддати «Золотого ведмедя» фільму талановитому, вишуканому, який, проте, і близько не стояв до тих гуманізму й художньої досконалості, котрі показав нам фінський режисер.

Соціальна екзотика й екологічний трилер

Друга за значущістю нагорода — Гран-прі — пішла до режисера Алéна Ґомíса за фільм «Фелісіте». Стрічку знято спільними зусиллями бельгійських, сенегальських, французьких, німецьких та ліванських режисерів, це обов’язковий для будь-якого великого фестивалю артхаусний продукт. Дія відбувається на околиці Кіншаси, столиці Демократичної Республіки Конго, і занурює глядача в атмосферу життя місцевої бідноти. Героїня на ім’я Фелісіте, ставна чорношкіра красуня, співачка з ресторану, всіма правдами й неправдами намагається роздобути гроші на операцію для сина й на цьому шляху наражається на безліч неподоланних перешкод, головна з яких корупція.

Певно, якби не екзотичний матеріал із життя Чорного континенту, ця картина зосталася б непоміченою. А так вийшов добротний, у міру хрестоматійний, у міру екзотичний фільм із дуже принадною акторкою в центрі. Їй, до речі, голосно пророкували приз за найкращу жіночу роль, але ця нагорода знайшла іншого героя, точніше героїню — кореянку Кім Мін Хі, яка дуже привабливо, але не більше, зіграла знову-таки у привабливому, але не більше, фільмі «Сама вночі на пляжі». За чоловічу роль нагородили видатного австрійця Ґеорґа Фрідріха, який грав у таких майстрів, як Зайдль і Ганеке. Це дуже тонкий актор з аскетичною зовнішністю й мінімальним набором засобів, із великим психологічним потенціалом, який працює на внутрішній експресії. Хоча сам фільм, знятий німецьким режисером Томасом Арсланом, навряд чи можна вважати одкровенням серед безлічі кінострічок про непрості стосунки батька, який покинув сім’ю, із сином, що дорослішає. Щоправда, неймовірно гарні норвезькі краєвиди, на тлі яких відбувається повільне примирення героїв, роблять трохи красивішою загальну банальність.

Кумедно, що Приз Альфреда Бауера за фільм, який відкриває нові перспективи, присуджено ветерану європейського кіно Аґнешці Холланд. Її «екологічний трилер» «Слід звіра» був прийнятий доброзичливо, але без зайвого ентузіазму. Героїня фільму — сповнена любові до тварин і ненависті до мисливців самотня літня жінка, що живе на околиці маленького містечка. У своєму пенсійному віці вона примудряється на тлі боротьби за права тварин крутити романи з місцевими й заїжджими літніми мачо. При тому що фільм зроблений досить жваво, головний персонаж привабливий у всіх сенсах, а картини природи так і кличуть приєднатися до партії зелених, відчуття необов’язковості не полишає від початку й до кінця.

Холланд — один із найпомітніших польських режисерів, яскрава представниця того напряму, що його колись кінорежисер Януш Кійовський назвав «кіно морального неспокою». Разом із Кшиштофом Кесльовським, Кшиштофом Зануссі, Анджеєм Вайдою, Ришардом Буґайським Аґнешка Холланд знімала фільми, у яких виражала тривоги через утрату сучасною людиною відчуття свободи, шукала причини деградації особистості й відмирання гуманізму, обурювалася нестерпністю повсякдення й брехливістю державної ідеології. Її кінокартини «Убити священика», «Самотня жінка» та інші виносили на поверхню те невдоволення життям, яке вже встигло накопичитись у повоєнній Польщі. Останніми роками Холланд знімала здебільшого серіали, і хоч її повернення до великого кінематографа й не стало тріумфальним, щире намагання пробудити чиюсь совість уже заслуговує на повагу.

Без пристрасті

На безумовну повагу заслуговує спроба чилійця Себастьяна Леліо розповісти у своєму фільмі «Фантастична жінка» історію жінки-трансгендера, яка намагається довести суспільству, що вона «як усі», тоді як останнє чинить опір. Цікаво, що головну роль зіграла акторка-трансгендер, і несподіваний перетин мистецтва й реальності, мабуть, змусив журі хоч чимось та відзначити цю, за великим рахунком, не дуже мистецьку стрічку. Хоча, думається, сценарій, за який автори отримали «Срібного ведмедя», все-таки не найсильніша складова цієї роботи.
Словом, не так уже й погано розкинулася фестивальна колода. Усі помітні фільми так чи так відзначені, ось тільки Каурісмякі засмутився. Але взагалі як підсумковій розстановці, так і власне кінофорумові не вистачило інтриги та якогось головного нерва, без котрого навіть найбільший фестиваль стає просто набором різних фільмів і не більше. Цьогоріч Берлінале немовби приховав своє обличчя, на якому ми звикли бачити вираз пасіонарного запалу, за гладенькою ширмою. І на цій ширмі промайнуло багато хорошого кіно, не вистачило тільки найяскравіших барв, якими завжди вирізнявся Берлінський фестиваль.

І це ж таки Берлін, який славиться своїм пильним інтересом до проблем слабких світу цього. Основну тутешню програму цього року заповнили фільми веселі і нудні, галасливі і тихі, довгі і короткі, але здебільшого об’єднані спільною рисою — браком морального неспокою. У цьому сенсі 2017 року на Берлінале віддувався за всіх хіба що Каурісмякі. Ну й частково Аґнешка Холланд, хоч і то вже з натяжкою.

Читайте також: Як народжуються нації

Але всі промахи, слабкості й недоліки останнього Берлінале можна було пробачити за один-єдиний фільм, який став офіційно спеціальною, а неофіційно — головною подією фестивалю. Стрічку російського режисера Аскольда Курова «Процес» (повна назва «Процес. Російська держава проти Олега Сенцова») було показано кілька разів, зокрема й на головній офіційній події Берлінале — урочистостях із нагоди 30-річчя Європейської кіноакадемії. Саме Європейська кіноакадемія ще донедавна активно піднімала голос на захист українського режисера, засудженого в Росії на 20 років колонії суворого режиму за фіктивним звинуваченням. На прем’єрі фільму цілковитий аншлаг. У залі німецькі політики, посол України в Німеччині Андрій Мельник, дипломати, кінематографісти, перед входом до Haus der Berliner Festspiele, де відбувається прем’єра, люди з плакатами на захист Сенцова.

«Процес» хоч і знятий молодим російським режисером, але фільм, зрозуміло, не російський. І це не дивно.

Коротка й містка назва стрічки насправді не просто інформативна: вона відсилає глядача до роману Кафки, та й узагалі до всієї кафкіанської дійсності, у яку від певного часу занурилася Росія.

Слід визнати: навіть знайомому зі справою Сенцова глядачеві зрозуміти суть цієї історії буде непросто. І це не вина режисера: Куров якраз вибудував сюжет гранично просто, строго й по-діловому. Робота титанічна: як розповідав автор, у нього накопичилося матеріалу на дві сотні годин і зробити з усієї цієї гори одногодинну стрічку — вищий пілотаж. Та хоч би як старалися творці, головне залишилося за кадром: за що все-таки український режисер засуджений до 20 років, а його, так би мовити, подільник Олександр Кольченко — до 10? Відповіді немає. Можна собі уявити, яке завивання зчинилося б серед російських «патріотів», якби вони подивилися цю кінокартину. «Тенденційна», «упереджена», «ворожа» — навіть не хочеться перебирати всі епітети, якими нагородили б роботу Курова глядачі РФ. Однак автор дає слово не тільки одній стороні, тут гучно лунають голоси обвинувачів, і часу їм відведено чимало. Але головне запитання так і лишається без відповіді: за що? Відчуття кафкіанського мороку не зникає ані на секунду, брехня обвинувачення й жахлива несправедливість тут головні герої. Хоч би скільки намагалися прокурори заховати фікцію під лавиною слів, нічого в них не виходить. Немає такої лавини й таких слів, які замаскували б монстра брехні.

Автори обрали єдиний можливий художній хід — навмисну відсутність будь-якого художнього ходу. Тут не існує авторської стилістики, сюжетних і драматургічних прийомів. Тільки Сенцов і держава. Сама собою ситуація настільки рельєфно абсурдна, що без будь-якої сторонньої допомоги тягне на шедевр, і нанизувати на неї власне бачення було б убивчим для фільму. Звичайно, цю кінокартину треба дивитися насамперед тим, до кого вона явно не дійде, — росіянам. Якщо вже немає бажання почитати справу Сенцова, котра перебуває у відкритому доступі, то подивитися лишень 1 год фільму, де тобі все розтлумачують, ніби першокласникові, — ідеальний варіант, щоб ознайомитись із ситуацією. І щоб побачити нарешті цього талановитого режисера й непохитного чоловіка з усмішкою дитини, адже в Олега зовсім дитяче обличчя, абсолютно наївна усмішка людини, яка знає, що вона не винна, і мужньо очікує, коли ж це нарешті закінчиться. Ну хоч би хто-небудь із росіян побачив! Хоч би подивився в очі Сенцову, послухав його останнє слово в суді, від якого в залі Берліна плакали найцинічніші глядачі. Біс забирай, та хоч у YouTube зазирніть: там воно є. Та гаразд, навіщо? Нам так спокійніше, адже можна просто втупитись у телевізор, а там кажуть, що Сенцов — терорист, осквернитель святинь і фашист. Так-так, у нього ж знайшли диск із фільмом «Звичайний фашизм», і це є доказом фашистської пропаганди. Але те, що «Процес» показали на великому фестивалі, перетворивши сеанс на дійство, яке транслювали всі західні телеканали, — велика справа, хоч би скільки говорили нині (і не безпідставно), що Європа дедалі більше ніяковіє під суворим поглядом Путіна. Є надія, що світу не дадуть забути про Сенцова.

Читайте також: Шрами Роттердама

Нинішній Берлінале видався немислимо холодним: крижаний вітер валив з ніг у будь-якому місці поза стінами кінозал. Єдине, що залишалося, — засісти перед екраном і переглядати все підряд. Утім, задля справедливості скажу: цим тут зазвичай і займаються в будь-яку погоду. Ось тільки потрапити на значущі фільми стає щоразу важче: кількість акредитованих при Берлінале зростає зі страшною швидкістю. Здається, скоро тут стане як на Каннському фестивалі, де тепер чи не більшу частину часу проводять у чергах.
А в усьому винен такий плеканий нами технічний прогрес. Розкинув свої безмежні тенета інтернет. Кого хвилюють обсяги? Тепер від видання можна акредитувати не одного, як раніше, журналіста, а двох, трьох. Ти, головне, за акредитацію заплати €60, а потім відзвітуй перед прес-службою Берлінале своїми публікаціями. Можна завести при будь-якому ЗМІ свій блог і строчити туди щодня і щогодини — теж зійде. Тобто кінокритиком відтепер може стати будь-хто: навіть Берґмана від Ґєрмана не обов’язково відрізняти. Головне — завести блог. До того ж у Берліні життя відносно недороге, поїздка виходить більш-менш бюджетною, ось і пухне як на дріжджах фестивальна преса. Протиотрути на це, схоже, немає — фестивалі зазвичай готові акредитувати будь-кого, якщо буде дотримано кілька нескладних умов. Тому кінофорум переповнений, перенаселений, він лопається й позбавляє тебе відчуття свята.

Справді, що це за свято, якщо тебе спершу мурижать у передпокої?

Ось тільки 14 лютого, день Св. Валентина, тут святкують завжди й за будь-якої погоди. Навіть у найстрашніший холод цього дня поруч із Берлінале-паластом обов’язково виникають дивного вигляду люди. Зазвичай це немолоді зарослі чоловіки, які торгують усілякою любовною атрибутикою: квіточками, повітряними кульками, яскравими картинками. Вони самі неодмінний атрибут фестивалю — так повелося здавна. Багато років поспіль 14 лютого в Берлінале-паласті зранку виростав старий із візочком. На візочку копицею лежали крихітні букетики фіалок та упаковки презервативів. Фіалки він роздавав жінкам, презервативи — чоловікам. Безплатно. Дідусь той уже роки два як не з’являється. Без нього сумно…

-------------------------------------------------

На цьогорічному Берлінале в конкурсній програмі Generation 14+ Гран-прі здобув українсько-німецький фільм «Школа No 3», знятий режисерами Єлизаветою Сміт та Ґеорґом Жено. Стрічка розповідає про підлітків у прифронтовій зоні на Донбасі. В основу її лягла п’єса «Миколаївка», поставлена українським Театром переселенця.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено