Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
26 лютого, 2017   ▪   Дарія Трусова   ▪   Версія для друку

Вішак посеред театрального кону

Чим живе столична сцена
Матеріал друкованого видання
№ 7 (483)
від 15 лютого
Вішак посеред театрального кону
Фото: УНІАН

Від страшного сьогодення можна звільнитися розвагою, осмисленням або молитвою. Інструментом для кожного з цих трьох підходів може стати театр. Нині храмів мистецтва, наприклад, у Києві не набагато менше, ніж церков: 60 з усіма новоствореними приватними формаціями.   
Колись похід до театру — у світ широкий, інший — передбачав гарне вбрання, коштовності й обов’язкове «перетравлення» емоційних і моральних вражень від вистави в ресторані. Нині такі враження щодня надають соцмережі, які, втім, поступаються театрові через брак живої людської енергетики. Тим паче що її подача в театрі професійно зрежисована, акторськи відточена, вміло костюмована, підсвітлена й акустично вивірена майстрами своєї справи.

Миколайчик від Вертинського

Не менш важливим чинником театрального задоволення є історична й естетична привабливість власне приміщень. Оперета, наприклад, була свого часу прихистком корифеїв українського музично-драматичного театру, таких як Марія Заньковецька, Марко Кропивницький, Панас Саксаганський. Очолювана Миколою Садовським трупа змагалася за увагу глядача з Миколою Соловцовим, що привіз до Києва російський реалістичний театр й «оселив» його одразу у двох будівлях: домі Берґоньє, де й досі впроваджують той самий жанр (хоча й завуальований приміткою «імені Лесі Українки»), та Театрі імені Івана Франка, власне, зусиллями Соловцова й збудованого на місці ставка в маєтку професора медицини Мерінґа. А театр «Сузір’я» — чого варта лише спіраль його сходів! — узагалі міститься в помешканні колишнього візитного клубу любителів їзди верхи часів Родзянка.

Із їхніх розкішних інтер’єрів досі так відчутно сочиться великосвітська аура, що очікування вистави завжди стає додатковою мізансценою. Таємниця причетності до чогось значущого й чарівного огортає відвідувача настільки, що власне якість театральної вистави має всі шанси залишитися на другому плані.

Схожим евфемістичним штибом міг би висловитися геніальний київський актор Олексій Вертинський, який за тиждень до Нового року підніс колегам миколайчика правди у вигляді інтерв’ю під назвою «Український театр у сраці. І ось чому…». Незважаючи на свої 60 років, пан Вертинський стоїть на позиції, яку противники театральної реформи називають ейджизмом: «Не можна жодного керівника поміняти, тому що в них діагнози». У реформі ж ідеться про те, що керівників національних і муніципальних театрів мають обирати за результатами регулярного конкурсу, а актори повинні працевлаштовуватися виключно за контрактом, на противагу нинішньому «кублінню» в одному колективі по півстоліття, яке виливається в перверзію творчого процесу.

відбулася подіумна дискусія за участю керівників як державних, так і незалежних театрів. Державні звинуватили незалежних у зазіханні на виборене ними в держави  майно, молоді погрожували  гайнути за кордон

Одночасно з висловлюванням Вертинського в театральному житті столиці відбулася подіумна дискусія з питань реформи за участю керівників як державних, так і незалежних театрів, а також Мінкульту та Спілки театральних діячів України (СТДУ). Усі ці культурні люди, незважаючи на пристойний фуршет від Ґете-Інституту, замість того щоб знайти спільну платформу дій, таки пересварилися. Державні звинуватили незалежних у зазіханні на виборене ними в держави театральне майно, молоді погрожували зібрати валізи й гайнути за кордон.

Чари тоталітаризму

Дискусії передувала документальна вистава про сучасну театральну ситуацію в Україні під назвою «Кінець удавання». Йшлося про тиск тоталітарної моделі організації театральної справи та протидію їй. Голова Київського відділення СТДУ Олексій Кужельний так прокоментував Тижню витівку молодих-незалежних: «Вони назвали це кінцем удавання, а на мій погляд, це вдавання кінця. Висувають претензії, формулюють вимоги й нехтують усім, що було накопичене до них. Комусь у провину ставиться його вік, а все досягнуте нівелюється: досвід, випрацюваний стиль і напрацьований авторитет. Так, у західних країнах регулярно міняються керівники, та мавпуванням реформ ні в економіці, ні в театральній справі не зробиш щось достойне. Закон я вважаю сирим, недоопрацьованим, ніби його складали люди, які мало опікуються театром».

Усі ці чвари нам із вами, глядачам, пильнувати небезпечно, аби не розсіялося дещо дорогоцінніше — чари, по які ми ходимо до театрів. Кожен собі вирішує, що резонує з його внутрішнім світом і від кого їх отримувати: «відстійного» Резніковича (без цього епітета беззмінний керівник Театру російської драми, куди навідуються по любовні трикутники та поностальгувати, рідко коли з’являється на вустах прогресивних колег) чи «вигадливих, але малокультурних молодих» (вислів сценографа Театру Франка Андрія Александровича-Дочевського). Певного синтезу та підйому очікували від Франка з приходом нового художнього керівника Станіслава Мойсеєва, але після чотиригодинної прем’єри «Трьох товаришів» за Ремарком стало зрозуміло, що намарно.   

Читайте також: Культурні тренди: відкриті дані та скульптура з автобусів

Добре, що поза всіма дискусіями лишається Театр драми і комедії на лівому березі. Його очільник Едуард Митницький, у паспорті якого значиться 1931 рік народження, митець від Бога — у таких віку не буває. Цікаво, що публіку Лівого сам Едуард Маркович у розмові Тижнем окреслив як «ті, хто мріє поїхати з батьківщини на Захід»: «Орієнтуємося на них. З 1917 року публіку, здатну формувати культуру й мистецтво, почали вибивати більшовики, по війні чекісти продовжили. Фактично публіка, для якої працює театр, — оці «залишки», що натовпами зараз покидають Україну».
При цьому його учні становлять надійний «середній клас», що забезпечує тривалість українського театрального процесу. Один із них — Андрій Білоус — у «революційні» часи очолив Молодий театр (перший київський прихисток Курбаса), який відтоді зажив помітно яскравішим життям. 2015 року вистава «Сталкери» з Ірмою Вітовською в головній ролі Баби Прісі з чорнобильської зони (спільний проект із театром «Золоті ворота») взяла премію «Пектораль».

На жаль, спроба поговорити з Андрієм про шлях розвитку вільного від російських гастролерів українського театру увінчалася промовистою невдачею. Жіночка по той бік телефонного дроту спочатку попросила подзвонити пізніше, бо «режисер на репетиції», а пізніше сказала, що він уже пішов і від завтрашнього дня у відпустці, тому поговорити з ним неможливо. На зауваження, що надворі ера мобільного зв’язку, жіночка закипіла й, акторськи змінивши свій доти підкреслено привітний голос на підкреслено бюрократичний, сповістила, що вона вже й так ходила для мене нагору і йти ще раз, аби її «уповноважили» обміняти нас номерами телефонів, не збирається. При цьому з неабиякою значущістю наказала зважити на свою посаду в театрі. Одкровення Олексія Вертинського (штатного актора Молодого), що «у державних театрах живуть за законами Сталіна», дістало свою конкретну ілюстрацію. Вісім років тому пан Білоус в інтерв’ю зазначав: «Театр завжди такий, яким є його керівник». Там само були слова: «Театр не терпить показухи, подвійної моралі, брехні й фальші. Сучасний глядач не пробачає цього. Йому одразу хочеться «перемкнути канал».

Кон’юнктурно сучасні

Найадекватнішим реальності в Києві прийнято вважати театр «Золоті ворота» на півсотні місць під керівництвом Стаса Жиркова. Вистави в ньому йдуть принципово українською мовою. «Театр — це таке місце, де можна законсервувати себе років на 50, а треба, навпаки, бачити, що коїться в країні. Я не розумію, навіщо досі за великі гроші ставити бульварні комедії», — концептуалізував режисер власну сучасність. Звісно, це трішечки лукавство: славу жирковському театру роблять перевірені часом, а простіше кажучи, не найсвіжіші п’єси архетипічного — завжди в запої — єкатеринбуржця Васі Сіґарьова, успішного в імперських країнах дрімучо жорстокого й психопатичного ірландця Мартіна Макдонаха та польки Дороти Масловської. До речі, її твір 2006 року про двох бідних румунів у Польщі можна подивитися і російською — у Новому театрі на Печерську.
Технічний відступ: права на постановку п’єс живих авторів коштують чимало, і коли Британська рада в Україні, Ґете-Інститут, Польський інститут, Шведський інститут чи будь-яка інша організація країни, зацікавленої в популяризації власної оптики на світ, допомагає їх придбати, а то ще й звозить повчитися до країни-виробника, будь-хто це сприймає як подарунок долі.

Ліричний відступ: співпрацю з європейськими грантодавцями в нас прийнято видавати за «неупереджений і чесний» погляд на те, що відбувається в країні. Спокуса вжити свіжу для нашої публіки закордонну образність — закордонним же коштом — як дзеркало саме української ситуації геть не наближає до її осмислення, а, навпаки, заводить у когнітивні хащі хибної самоідентифікації.

Читайте також: Лункі склепіння. Кому потрібен Мистецький Арсенал

У березні на нас чекають прем’єри британських п’єс, що за кількаетапним конкурсом Британської ради разом із коштами на постановку та програмами стажування в англійських театрах були розподілені між тандемами українських театрів та режисерів. Ось який вигляд матиме ця «ін’єкція життя», за висловом однієї з переможниць. «Як боги впадуть, безпечно не буде» Сельми Дімітрієвич про складні стосунки матері й доньки втілять Вікторія Філончук у Чернігівському облтеатрі імені Шевченка та Кіра Малініна з харківською «Лабораторією театру». «Шахтарів-художників» Лі Холла про події 1934 року в Ньюкаслі ставить Олена Авдєєва зі знову-таки харківським театром «Арабески». «Легені» Данкана Макміллана віддали також одразу двом тандемам: Євгену Мерзлякову з Луганським обласним театром та киянинові Дмитрові Захоженку в Новому театрі на Печерську. «Під небом синім» Девіда Елдріджа на сцені столичної Оперети поставить жирковська режисерка Тамара Трунова.

Чи дають нам змогу благодійність англійців і проявлена німцями внутрішня гризота процесів «розкуркулення» та «десталінізації» втішатися слідом за Стасом Жирковим, що «в Києві зараз театральний бум»? Навряд чи.

«Україна має талант до імітації процесів та форм, які насправді їй не притаманні», — зазначає у своїх програмних тезах до згаданої подіумної дискусії співавтор проекту «Кінець удавання» Дмитро Левицький. Йому йшлося про успадковану від СРСР систему, «де правлять принцип обслуговування бюрократії та чиновництва, спорожнілі форми мистецтва пропаганди й повне небажання говорити про нагальні проблеми». Автор наполягає на тому, що театр «не може змінювати суспільство, лишаючись у царстві летаргії та імітації», і сподівається, що артикуляція проблеми стане «першим кроком до її подолання». Підтримуючи його в цілому, хочеться розширити фокус протидії, наведений на хиже минуле, включивши в нього й «рятівників» від цього минулого, а об’єктивно — культуртрегерів, чиї реальні інтереси навряд чи полягають у рятуванні українського театру як автентичного явища.

Кабаре на експорт

Два золота за один рік! Така приємна новина надійшла до Чернігівського облмуздрамтеатру ім. Т. Г. Шевченка від оргкомітету Національного бізнес-рейтингу в Україні. У листопаді 2016-го було завершено загальнодержавний фінансово-економічний аналіз діяльності суб’єк­тів господарювання України, за результатами якого заклад здобув у номінації «Результативність та рентабельність» золото рейтингу. Вибачте за несподіванку, але саме в такому форматі звертається до публіки зі сторінок офіційного сайта театру керівниця літературно-драматургічної частин Раїса Міненко. Річ не в цьому, бо на сайті столичного Театру Лесі Українки теж як приший кобилі хвіст інформація про здійснення держзакупівель. А також про те, що пенсіонерки мають змогу раз на місяць — останнього понеділ­­ка — відвідати виставу «на пільгових умовах», тобто безплатно, «за наявності непроданих квитків».

Чи це не вже готовий фейлетон для сучасної п’єси? Колізія мистецтва й рентабельності, здорового глузду й показухи, щирості й скнарості — чим не Макдонах? Або це: «Магія високого мистецтва! Саме таке пояснення спадає на думку, коли ставиш собі питання: у чому ж секрет невмирущості упродовж століть високого художнього слова класиків вітчизняної літератури? (…) Якої самовідданої роботи акторів потребує створення яскравих, переконливих образів своїх героїв, здатних захопити глядацьку залу хвилею емоцій, сколихнути її в єдиному пориві рукоплескати з вдячністю за подаровані миті прекрасного».  

«Вітчизняний», «самовідданий», «подаровані миті прекрасного», «початок театральної феєрії», «ювілей провідного майстра, заслуженого працівника сцени» — усі ці вислови такі бридкі, пусті, егоцентрично неповноцінні, неадекватні (ну уявіть собі, як їх, наприклад, вимовляє актор Камбербетч) і водночас такі милі, ніжні, базисні й рідні нашому музично-драматичному серцю, це наче цицьката дослідниця, яка схиляється над уламками трипільської культури й жирно напомадженими губами цілує кожен, а потім цнотливо ретельним почерком вписує їх у вкритий масними плямами від кров’янки гросбух. Якою потужною енергією набухає ця різниця потенціалів!

Читайте також? Музика довгих пауз

За неї й взявся Влад Троїцький, карабас-барабас усього українського театру на експорт. Тобто є віра, що створює він його таки для нас, просто змарніла Європа (і не тільки) не може пройти повз ці навіжені смаколики, як-от фрик-кабаре Dakh Daughters, виступи якого закуплені вже на три роки вперед, чи масштабна вистава «Йов», гогольфестівська прем’єра 2015 року, яка їде на оперний фестиваль до Нью-Йорка. А по гастрольному розкладу гурту «Даха­Браха» взагалі можна вивчати географію світу.

А тепер запитання до залу. Ось Владові дівчата трохи грають, жартують, співають і ставлять при цьому на вуха Париж. А хто в Києві чув про Міжнародний театральний фестиваль жіночої творчості імені Марії Заньковецької (до речі, помпезні багатослівні назви — ще одна «окраса» нашого рідного процесу) в Ніжині? Або Міжнародний фестиваль комедії «Золоті оплески Буковини» в Чернівцях?.. Троїцький сміливо вступає в живу гру митця з тим, що актуально, ніколи при цьому не гаючи часу на те, щоб нарікати на неналежне ставлення з боку держави чи на «обмаль коштів».
«Чи хотів би я поставити щось у державному театрі? Безсумнівно, так, — несподівано зізнався Влад у бесіді з Тижнем. — Візіонерство й кодування завтрашнього дня — те, чим повинне, на мою думку, займатися мистецтво й чим займаємося ми. Здається, українська публіка в місцевому контексті цього недоотримує». До речі, імовірно, великі проекти ГОГОЛЬFEST-2017 крім Центру Довженка відбуватимуться в монструозній новобудові «Театру на Подолі». За словами Троїцького, «це єдиний майданчик в Україні, що має стосунок до поняття сучасного театру».

Власна правда

Нас заспокоюють ще й тим, що згодом «чаесівський саркофаг», «трансформаторна будка», «куб Малевича», чи як там ще називають творіння архітектора Дроздова, позеленішає і нібито зіллється з ландшафтом київських пагорбів. Очільник театру Віталій Малахов, морально виснажений тим, що «за 165 млн від ROSHEN зрадив дух улюбленої вулиці киян» (хоча, як він слушно помічає, духом Андріївського узвозу вже давно можна назвати розруху), навів у розмові з Тижнем ще одну індульгенцію зовнішньо неприйнятній для багатьох споруді: у технічно сучасний театр він має намір повертати із закордонів тих талановитих українців, що досі не знаходили себе в локальних «пропонованих обставинах». Наприклад, Андрія Жолдака: торік кровний нащадок Карпенка-Карого й Андрія Тарковського, який «чомусь» не прижився ні в Харківському, ні в Черкаському облтеатрах, а в Києві йому місця не запропонували, поставив, зокрема, «Соляріс» у Відні разом із Македонським національним театром та «Трьох сестер» у пітерській Олександринці, а 2015-го — спектакль зі скромною назвою «Zholdak Dreams» у БДТ ім. Толстоноґова… Якщо Малахову чи будь-кому іншому вдасться повернути цього режисера на рідну землю, то буде чергове «містичне диво» Андріївського узвозу.

Спілкування з Віталієм Малаховим переконує, що завідувати потенційно головною театральною сценою країни, відкритою для подекуди кардинально протилежних проектів, довірили правильній людині. Сам він зовсім не женеться за «просунутістю», йому цікавіші розвідки невідомої досі української драматичної спадщини: Коцюбинський, Кобилянська, Франко, Гуцул… Як будь-яка людина, що має міцний особистий фундамент й упевнено відчуває землю під ногами, він насамперед миролюбивий. «Я не можу сприймати агресію. Нині вона проникає всередину країни, і треба бути дуже уважними й розважливими, аби не опинитися в почутті помсти», — поділився Віталій своїми думками з Тижнем.

Люди, яких ця агресія посунула з периферії — Криму та Донбасу — до Києва, під проводом досвідченого драматурга Наталії Ворожбит об’єдналися в Театр переселенця. Вони самі пишуть свої п’єси — просто документують реальні події вій­ни та подальшого виживання — і самі в них грають. І навіть повертаються з гастролями (коштом канадського фонду) майже впритул до рідних країв, що нині по той бік фронту. Хто не бачив їхніх вистав, із яких глядачі йдуть у стовідсотковому стані катарсису, зневажливо називає «Переселенців» звичайною психотерапевтичною групою, мовляв, який може бути справжній театр без дотримання вимоги авторського дистанціювання. Та за правду, найважливіший і найдефіцитніший нині для України художній засіб, вони мали б отримати Шевченківську премію.




Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS

Матеріали, позначені як "Новини компаній" розміщуються на правах реклами. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено.