Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
2 лютого, 2017   ▪   Ганна Трегуб   ▪   Версія для друку

Кусати і жалити

Яким є місце перформансів, хуліганства й епатажу у вітчизняному візуальному арті
Матеріал друкованого видання
№ 5 (481)
від 2 лютого
Кусати і жалити

Неважко побачити, що за часів глибокої несвободи, сталінського терору й брєжнєвського застою в українському візуальному мистецтві в широкому розумінні не було художницького й театрального бешкету, хуліганства, епатажу, перформансів. Це видно стовідсотково: вони лишалися тоді в закритих групах митців і здебільшого не ставали широковідомими. Описані вище мистецькі практики в умовах незалежної України підштовхують до низки запитань про ступінь внутрішньої свободи нашого суспільства, його бажання знати про сучасний стан справ у мистецтві не так європейському, американському, азійському чи російському (за звичкою, до якої присилували), як у своєму, а також про щирість із самим собою. Принаймні в тому, що в історії країни, як і в історії її культури, немає нічого канонічного й забронзовілого, що відгонить бюрократією. Але таким його можна зробити на папері, у наукових і популярних виданнях. Поки що в історії світової культури, зокрема візуального мистецтва, знайшлося місце для Марселя Дюшана, Мана Рея, Сальвадора Далі, Пабло Пікассо, Фріди Кало, Ґранта Вуда, Річарда Гамільтона, Франсіса Пікабіа, Деміена Герста та довгого списку інших митців, які круто змінили мистецтво протягом останнього століття. Щоб українські імена потрапили до тієї когорти, треба порушити мовчанку й почати говорити та писати про своїх митців, які так само епатували, бешкетували, хуліганили, не соромилися влаштовувати перформанси тощо. Чи цікаві світу наші страждання — це велике питання. А от епатаж і різні бешкетні витівки — так, цікаві.

Виростаючи з-під асфальту

Історія перформансу як мистецького напряму на українських теренах сягає своїм корінням у традиції авангарду початку ХХ сторіччя. На думку Аліси Ложкіної, головного редактора ART Ukraine, у цьому контексті потрібно згадати футуристів на чолі з Давидом Бурлюком, які застосовували стратегію епатажу широкої публіки: ходили вулицями в дивакуватому одязі, розмальовували обличчя, влаштовували фейкові похоронні процесії. Не менш цікавим був український перформанс і за радянських часів: на початку 1980-х в Одесі група митців-концептуалістів — Леонід Войцехов, Юрій Лейдерман, Ігор Чацкін, Сергій Ануфрієв — влаштовувала акції, що радикально розходилися з практиками офіційного радянського мистецтва й сьогодні стали класичними. Однією з найцікавіших подій цього періоду є спільний проект Юрія Лейдермана та Ігоря Чацкіна «Способи вбивства прапором».

епатаж – не самоціль, а одна зі стратегій сучасного мистецтва, та й громадського активізму також. Його завдання — швидко привернути увагу до теми чи проблеми, вдарити по стереотипах

Залізна завіса, хоча крізь неї багато що таки проникало, на певний час відрізала українських митців від актуальних трендів у культурному житті світу. Якщо репродукції чи фотографії творів західних художників, отой «буржуазний живопис», який лишалося хіба що критикувати, можна було побачити бодай у якихось альбомах з-під поли, то з речами, на які треба дивитися лише вживу або у відеозапису, ситуація значно гірша. Мова про перформанс як форму сучасного мистецтва, де твором є дії автора, за якими глядачі спостерігають у реальному часі. У його основі лежить уявлення про творчість як спосіб життя. Одним із перших, хто спадає на думку в цьому контексті, є режисер Сергій Параджанов, у чиєму житті вистачало як витонченого мистецтва, так і епатажу та хуліганства. Питання в тому, що всі згадані щойно речі дуже суб’єктивні й жодна точна оцінка тут неможлива. До речі, одним із найулюбленіших кінорежисерів Параджанова був П’єр Паоло Пазоліні, творець стрічки «Сало, або 120 днів Содому», яку до показу у Великій Британії дозволили лише 2000 року. Ще одна особа, котру варто згадати, — київський митець Феодосій Тетянич (Фріпулья) — чи не перший український художник, якого називають перформером.

Читайте також: Маляр наших страхів

Не знаю, чи можна було в 1988-му побачити на вулицях Москви перформанс, але в Києві точно. У виконанні Фрипульї на Андріївському узвозі, вдягненого в хламиду з поліетиленової плівки, латану-перелатану сорочку, замащену фарбами, з довгою бородою та дивним ковпаком на голові. Мало хто здогадувався тоді, що під усім цим ховається особа, яка поєднала в собі кілька іпостасей, зокрема члена Спілки художників України, монументаліста й одного з лідерів неформального, андеграундного українського мистецтва. Між іншим, він порушував вельми актуальне питання: чому в Спілці художників існують секції графіки, скульптури, живопису, монументального мистецтва та мистецтвознавства, проте немає секцій оп-арту, перформансу чи інсталяції? Питання лишається актуальним і відкритим дотепер. На думку Аліси Ложкіної, найближчим аналогом його перформативної стратегії можна назвати європейський рух Fluxus.

Як розповіла Тижню мистецтвознавець, завіду­вач науково-дослідного відділу мистецтва ХХ–ХХІ століть у НХМУ Оксана Баршинова, у 1990-х перформанс на українських теренах був доволі рідкісним явищем, хоча художники подеколи вдавалися до нього. «Найяскравіші, на мою думку, проводив Фонд Мазоха: Ігор Дюрич та Ігор Подольчак. «Мавзолей для президента», «Останній єврейський погром» — провокаційні й водночас влучні речі, які піднімали на поверхню приховані суспільні страхи та комплекси», — зазначає вона. Мова про творче об’єднання, яке 1991 року заснували театральний режисер і актор Роман Віктюк, художники Ігор Подольчак та Ігор Дюрич у Львові. Творчість об’єднання належить до традиції європейського акціонізму та визначається «естетикою взаємодії» французького теоретика мистецтва Ніколя Бурріо. Останнього цікавив набір художніх практик, відправною точкою яких є людські взаємини. Мазох у назві львівської творчої спілки згаданий не задля популяризації творчості австрійського письменника чи сексуальної перверсії (мазохізму), з якою асоціюється його ім’я, він визначає звернення до «маргінальних зон» культури та соціуму. У межах перформансу «Мавзолей для президента» художники запросили мистецьку тусовку на відкриття свого нового проекту на галявину перед Національним художнім музеєм. Коли гості зібралися, побачили дивний об’єкт, укритий білою тканиною, під нею виявилася електрична плитка, а на ній величезна банка із салом. Художники увімкнули її, і коли жир став розтавати, у банці з’явилася фігурка тогочасного президента України Леоніда Кравчука.

Ще одним цікавим неформальним творчим об’єднанням зламу 1990-х була київська «Паризька комуна». Мова про художників, які з 1990 по 1994 рік орендували майстерні в самісінькому центрі столиці, у відселеному під капремонт будинку № 12а на вулиці Паризької комуни (нині Михайлівська). Це місце, де відбувалося професійне становлення класиків українського сучасного арту, як-от Олександр Гнилицький, Валерія Трубіна, Арсен Садовий, Георгій Сенченко, Олег Голосій, Максим Мамсіков, Олександр Клименко, Василь Цаголов, Ілля Ісупов, Ілля Чичкан та ін. Саме тут постало явище, яке називають українською «Новою хвилею».

У перформансі як такому важливу роль відіграють дві складові: зміст і форма. Західне мистецтво нині більше тяжіє до форми, українське — до змістів. Принаймні тому, що в нас точиться війна

Це було місце, куди час від часу приїжджали Олександр Ройтбурд і Дмитро Дульфан. Арт-критик Наталія Філоненко, яка була учасницею згаданої творчої групи, розповідає про експерименти з перформансами: «У 1990-х роках перформанс мав інше обличчя, ніж нині. То був спосіб життя, який документували. Коли люди є персонажами, то все життя мов той перформанс. Це весело, можна зняти на камеру». І додає, що тоді українські митці не розуміли, що таке західний відео­арт, «на що той відеоарт мав бути схожим. Точно не на постперебудовне кіно, фільми про «розідраних» людей». Окрім відео, які знімав Максим Мамсіков, цікавим явищем є задокументований у фотографіях перформанс Василя Цаголова «Пер Лашез на Карла Маркса, або Розстріл паризьких комунарів», у центрі уваги якого бандитські «розборки» шалених 1990-х, частина тодішнього повсякдення.

Читайте також: Не для себе одного

З 1993 по 1996 рік у Харкові діяла Група швидкого реагування, яку створили художники та фотографи Борис (Боб) Михайлов, Сергій Братков і Сергій Солонський, що обрали акціонізм як творчий метод висловлювання. Для них як вихідців з андеграундного середовища фотохудожників царина особистого та інтимного не була табуйованою, як за радянської дійсності. Це творче об’єднання досліджувало й показувало процес болючого і складного переходу від пострадянського до українського.

Хулс і сучасність

Як зазначає Оксана Баршинова, у 2000-х перформанс став поширеним явищем. Зокрема, для груп РЕП та SOSkа то був чи не найважливіший інструмент мистецького впливу. РЕП (Революційний експериментальний простір) — арт-група молодих українських митців, як-от Микита Кадан, Ксенія Гнилицька, Леся Хоменко, Лада Наконечна, Жанна Кадирова, Володимир Кузнєцов, що утворилася на хвилі Помаранчевої революції 2004 року. Однією з найгучніших її акцій стали поминки за професором Пироговим у лютому 2008-го, коли накритий у вагоні київського метро стіл разом із тими, хто випивав і закусував, про­їхав через усе місто — від станції «Лісова» до «Академмістечка». Харківську мистецьку групу SOSka утворили 2005-го Микола Рідний, Анна Кривенцова, Белла Логачова та Олена Полященко після захоплення одноповерхової будівлі в центрі міста — дії відверто хуліганської та провокаційної. Найгучнішими акціями групи стала серія «Вони на вулиці» (2006). Художники зображали бомжів у масках головних українських політиків, що випрошували гроші в перехожих, — пряма метафора перенасичення українського простору політичною агітацією напередодні парламентських виборів. «Перформанс 2000-х відрізняється від перформансу 1990-х. Він став більш особистісним, більш «реактивним» щодо подій і навіть набув рис «гібридності», зростаючись з іншими видами й медіа», — окреслює ситуацію Оксана Баршинова. І додає, що «осерйознення» перформансу можна вбачати в ґрунтовнішому підході до нього. Зрештою, Школа перформансу у Львові (єдиний фестиваль цього виду мистецтва, який нині існує в Україні. — Авт.), обговорення, круглі столи й наукові дослідження — це симптом того, що перформанс посів місце доволі звичного виду мистецтва. Крім того, він став одним із проявів громадянського активізму: чимало акцій відбувається в публічному просторі, у них відчутніша гострота, вони зачіпають більшу кількість людей. І ось тут якраз є місце хуліганству й бешкету.

Якщо говорити про епатаж, то, на думку Оксани Баршинової, він не самоціль, а одна зі стратегій сучасного мистецтва, та й громадського активізму також. Його завдання — швидко привернути увагу до теми чи проблеми, вдарити по стереотипах, хай там чого це стосувалося б. Найепатажнішими акціями, як зазначає мистецтвознавець, усе одно лишаються ті, що апелюють до оголеного тіла чи проявів сексуальності. Приміром, таким був перформанс Олександра Володарського біля Верховної Ради, спрямований проти порушення прав людини, — імітація статевого акту на знак протесту проти діяльності в Україні сумнозвісної Комісії із суспільної моралі. Володарського за цю акцію притягли до відповідальності, він навіть пробув кілька місяців у в’язниці. Після звільнення набив на спині текстове татуювання без чорнил «Тут вам не Європа».
Не менш епатажним виявився перформанс «Спляча красуня» Тараса Полатайка в Національному художньому музеї України. Мінкультури намагалося його заборонити, релігійні громади висловлювали протест, він викликав палкі дискусії в мистецькому середовищі. Його епатажність полягала передусім у тому, що казковий, умовний сюжет був перенесений у життя: реальну сплячу дівчину дозволялося цілувати, і це відбувалося в державній установі — музеї, та ще й транслювалося онлайн.

Читайте також: ART-мобілізація починає з локальних змін

У 2006-му Олесь Доній заснував мистецьке об’єднання «Остання Барикада», яке в 2006–2009‑му проводило андеграундний фестиваль «День незалежності з Махном» у Гуляйполі, рідному місті згаданого отамана, що відбувався у притаманній 1920-м рокам атмосфері, з тачанками й кулеметами. 2008-го було проведено доволі провокаційний захід «Барикада на Тузлі», який мав показати, що Крим — це земля, пов’язана з розвитком українського культурного процесу.

Епатаж і хуліганство — своєрідна фішка митців із заснованого 2009 року Союзу Вольних Художників «Воля або Смерть» (СВХ), до якого увійшли Іван Семесюк, Сергій Коляда, Андрій Єрмоленко, Олекса Манн, Ніна Мурашкіна, Ігор Перекліта, Сергій Хохол та Антін Мухарський. Це творче угруповання позиціонує себе як націонал-анархічне. Хоча на перший погляд може видатися, що то своєрідна розвага, проте мета, яка об’єднала групу, — мистецька діагностика різних станів сучасного суспільства й відображення їх у мистецьких творах, у публічних заходах та акціях, які, порушуючи ту чи іншу проблему, змушують суспільство та глядача до діалогу. Це вони подарували Україні проект «Жлоб-арт», препаруючи та сміючись із ненайкращих феноменів вітчизняної ментальності. Члени СВХ асоціюють жлоба з масовою людиною, про яку писав свого часу іспанський філософ Хосе Ортеґа-і-Ґассет. Жлоб — це людина, яка керується своїми емоціями, вирішує всі проблеми через агресію та емоційний тиск на оточення. Вона не здатна передусім до свободи, є жертвою телевізійного виховання та освіти. Здебільшого члени групи виявляли свої погляди у вигляді живописних творів, хоча без вуличного перформансу не обійшлося. Йдеться про акцію, яку влаштував Антін Мухарський на Львівському книжковому форумі 2013 року, коли до презентації арт-книги «Жлобологія» в клітці публіці показали представників молоді, яких відверто можна назвати гопниками. Фактично активну діяльність група припинила після подій Революції гідності, котру саму по собі, попри її кривавість і трагічність, можна назвати надзвичайно потужним перформансом, якого Європа ніколи у своєму житті не бачила. Існує багато графічних образів тих подій, зокрема Тарас Шевченко — Ше (за аналогією з Че Ґеварою) на барикадах, Леся Українка в респіраторі тощо.

«Дуже багато перформансів з’явилося в Україні за часів Майдану. Їхніми авторами зазвичай були не художники, а громадські активісти. Увесь світ облетіла світлина, на якій львівський музикант Маркіян Мацех грав на піаніно перед шеренгою озброєних військових біля Адміністрації президента України. Іншу акцію ініціювала сценаристка Маріам Драгіна. Під час перформансу «Українські жінки проти рабського майбутнього» жінки принесли беркутівцям величезну кількість дитячих іграшок. Ще одна акція, ініційована Громадським сектором Євромайдану, називалася «Боже, невже це я?». Жінки знову ж таки принесли беркутівцям дзеркала з однойменним написом і змусили в них подивитися», — ділиться спогадами Аліса Ложкіна. Країна, у якій точиться війна, не може нейтрально ставитися до цього факту у своєму мистецтві. Цікаві проекти реалізувала Алевтина Кахідзе, яку російсько-українська війна вигнала із Жданівки на Донеччині. 2015 року в Кельні вона презентувала перформанс «Дзвінки з кладовища», у якому оповіла про свою маму, що лишилася на підконтрольній «ДНР» території, а єдиним місцем поруч із її будинком, де ловить телефонний зв’язок для контакту із зовнішнім світом, є кладовище. Перформанс тут виступає зрозумілою західному глядачеві формою оповіді про те, що нині відбувається на Донбасі.

Дивіться також: Українська художниця створила портрет Путіна з гільз

У перформансі як такому важливу роль відіграють дві складові: зміст і форма. Західне мистецтво нині більше тяжіє до форми, українське — до змістів. Принаймні тому, що в нас точиться війна. Тому сьогодні український акціонізм стає важким, суворим, часто використовує кров. Тут варто пригадати, коли митці з групи С14 залили в залі суду бичачою кров’ю співробітників «Беркута», яких підозрюють у розстрілі учасників Майдану. «Найвищий щабель акціонізму — коли художник, ризикуючи свободою і життям, хуліганить. Думаю, що перформанси, якими Україна може пишатися, — це акція руфера Мустанга з перефарбування зірки на московській сталінці в жовто-блакитні кольори. Також варто згадати про акції художника Сергія Захарова, який створював у Донецьку карикатури на одіозних діячів «ДНР» Ґіркіна-Стрєлкова, Моторолу тощо. Його піймали, і він відсидів у підвалі «МГБ ДНР», — ділиться спостереженнями блогер Володимир Нестеренко (Адольфич).

Питання в тому, що ті українські митці, які вдаються до перформансу, дебошу, хуліганства, зазвичай працюють із темами, зрозумілими для пострадянських теренів. Мистецьке хуліганство й тролінг Ройтбурда чи Подерв’янського стосуються сюжетів, що зрозумілі не лише вихідцям із колишнього соц­табору. І так само перформанси Dakh Daughters за підтримки Влада Троїцького. Не зрозуміло до кінця, яким чином збільшити кількість такого культурного продукту, який не лише котирувався б у Європі, а й, так би мовити, чіпляв душі та серця людей у всьому світі. Арт-критик Наталя Філоненко зазначає, що в Україні досі немає системи освіти, презентації та підтримки перформансу як виду сучасного мистецтва. Перформанс — це не завжди про революцію, це ще й глибоко естетичні речі, наприклад, хореографія. Питання тільки в тому, чи буде це так у часи геополітичної та соціальної турбулентності як в Україні, так і в Європі та світі.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Після розгону мінських акцій протесту опозиційних настроїв у суспільстві Білорусі не поменшало
    30 березня, Сяргєй Пульша
  • Залучення міжнародної фінансової допомоги давно перетворилося на окрему галузь української економіки з обігом у сотні мільйонів доларів. Однак розуміння суспільством процесів та прозорість цієї сфери украй недостатні
    30 березня, Андрій Голуб
  • Боротьба з корупцією стала топ-темою останніх років. Про неї говорили всі: від простих громадян до тих самих корупціонерів. А саме гасло не завжди використовували заради заявленої мети, подеколи прикриваючи добрими намірами власні інтереси. Минулого тижня така «боротьба» сягнула апогею.
    30 березня, Станіслав Козлюк
  • Британськими вченими було виявлено, що показники в організмі людей, який курять лише електронні сигарети, вмісту токсинів і канцерогенів значно нижче, ніж в організмі звичайних курців. Інформація про цих дослідженнях була опублікована в журналі Annals of Internal Medicine.
    29 березня,
  • Як почуває себе релігія в АТО, чи знаходять представники різних конфесій на війні місце для служіння людям та чи не стане військовий конфлікт початком великого переділу релігійного впливу на Донбасі?
    29 березня, Єлизавета Гончарова
  • Кремль розширює географію своєї військової присутності на Близькому Сході
    29 березня, Юрій Лапаєв
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено