Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
15 березня, 2011   ▪   Спілкувався: Анатолій Астаф’єв (Дністровий)   ▪   Версія для друку

Мислити, як вільні люди

Професор Леонід Ушкалов про світовий марш Сковороди, небезпеки стирання пам’яті та українське бароко
Матеріал друкованого видання
№ 10 (175)
від 11 березня, 2011
Мислити, як вільні люди
Андрій Ломакін
«Якщо волієте новизни, то ви знайдете її в авторів минулого», – ці слова Хорхе Луїса Борхеса, здається, стали життєвим кредо українського філолога-медієвіс­­та з Харкова. Вже понад 20 років він працює у вкрай складній і не вельми популярній серед академічних любителів швидкого успіху царині – історія української словесності, передусім доби бароко. Про таких, як він, кажуть «міцний горішок». Співрозмовник Тижня – професор Леонід Ушкалов.
 
У. Т.: Пане Леоніде, що вас спонукало зайнятися таким цікавим пластом культури, як давня українська література? Цьому ж мала бути якась неординарна причина?
 
– Давньою українською літературою я почав займатися одразу після закінчення Харківського університету. Правду кажучи, відповідні університетські курси особливого враження на мене не справили. Тож 1982 року я став наче той Геракл на роздоріжжі. І от тоді мені випадково потрапили до рук «Записки НТШ» зі статтею Дмитра Чижевського «Філософічна метода Сковороди», а ще книжка Владіміра Ерна «Григорій Савич Сковорода: життя й наука» (1912). Ці дві публікації я сприйняв як «голос із неба». Я зрозумів, що десь глибоко-глибоко в століттях є культура, відлуння якої начебто є і сьогодні, але я її не знаю, можу про неї лише здогадуватися, скажімо, з розкішних народних пісень чи зі своїх вражень від спілкування зі звичайними людьми, серед яких виріс. Але чим була ця культура, вони й самі забули. Отак відчинялося віконечко в ту культуру.
 
У. Т.: Це ж іще був своєрідний інформаційний вакуум?
 
– Поза сумнівом. Себто я відчув те, що, як казав колись Іван Франко, у нас були «писателі до Котляревського». І чогось мені тоді здалося, що ці «писателі» представляли ту «органічну українську культуру», якою марив юний панфутурист Нік Бажан. Пам’ятаєте його: «Я люблю браму Заборовського й Дніпрельстан. Я люб­­лю органічну, міцну й нефальшовану культуру. Таку культуру Україна мала лише одну: культуру февдалізму, культуру Мазепи, знатиме вона й другу: культуру пролетаріяту». «Культура пролетаріяту» мені якось не дуже імпонувала, а от «февдалізм» – то справді сила. Зрештою, тоді ж була неймовірно яскрава історія. То хіба могло статися, щоб ця історія не залишала слідів у слові, музиці, архітектурі, малярстві?.. І в такий спосіб я дійшов до того, що називають українським бароко. Водночас страшенно люблю займатися речами, якими ніхто не займається. Принаймні сьогодні, коли про бароко пишуть, пишуть і пишуть, я поволі відходжу від цієї проблематики.
 
Діалог культур
 
У. Т.: За часів комунізму була заборона на теологів, письменників, філософів із так званого уніатського середовища, і наукові студії про них у фаворі не вельми були. Чи змінилася ситуація за доби незалежності на краще? 
 
– Чи змінилася на краще загалом, мені важко судити, бо я чоловік цілком світський. Можливо, змінилася в головах інтелектуалів, тих, хто має першим налагоджувати місточки між народами, культурами, конфесіями. Якщо ж вести мову про посполитий люд, то боюся, що ситуація майже така сама, як і 400 років тому. Ті самі стереотипи, те саме радикальне несприйняття іншого, та сама, даруйте, темрява, – словом, як казав Мелетій Смотрицький, «війна України з Україною».
 
А щодо інтелектуалів, то всі шанси на порозуміння є. Я можу розмовляти з отцем-єзуїтом, якого вперше бачу, як із людиною, котру знаю сто років. Він мені близький, тому що ми з ним однієї крові: читали одні й ті самі книжки, нам цікаві одні й ті самі питання. Інколи я показую своїм приятелям товстелезну книжку під назвою «Jezuiсka ars historica». У ній один-єдиний кириличний текст – моя стаття «Українська історія від Хрещення до Руїни з погляду потридентської еклезіології». Професор-єзуїт Людвік Ґжебєнь, якому ця робота й присвячена, писав мені, мовляв, нехай ваша стаття буде символом нашого порозуміння... А в четвертому томі збірки «Поль­­ща – Україна. 1000 років сусідства» моя стаття йде під однією обкладинкою з енциклікою Івана Павла ІІ «Ut unum sint» («Щоб були всі одно»). Пам’ятаю, коли отримав цей том, то кілька днів ходив просто щасливий, бо Іван Павло ІІ є для мене втіленням усіх чеснот.
 
І для нашої культури цей діалог – надзвичайно важливий і водночас болісний. Йому вже сотні років. А в якому напрямку він розвиватиметься далі – сказати складно. Одне я знаю напевне: що більше він лежатиме в культурній площині, а не в політичній, то краще. Зрештою, про політику (особливо про українську) я маю таку саму думку, як свого часу Тарас Шевченко. Пам’ятаєте, як одного разу, вже після повернення із заслання, на вечірці в Петербурзі він казав, що політика – це зло, і найкраще, якби її взагалі не було. 
 
У. Т.: Чи послабшав в Україні інтерес до вивчення класичних мов? За моїми спостереженнями, молодь зараз більше цікавиться прагматичними мовами.  
 
– Так воно і є, хоч не думаю, що все тут так погано. Наприклад, заходжу в аудиторію філософського факультету Каразінського університету, де має відбутися засідання спецради, і бачу на дошці написані крейдою грецькі слова. Значить, студенти-філософи вивчають грецьку мову. За моїх часів її не вивчали навіть філологи. І це означає, що юні леді та джентльмени почуватимуться в колі філософської проблематики куди зручніше, ніж свого часу почувалися в ній я та мій старий друг Олег Марченко, коли писали «Нариси з філософії Григорія Сковороди». А студенти Колегії Патріарха Мстислава, в якій я колись читав курс грецької та римської філософії, вивчають грецьку, щоб розуміти Септуаґінту.
 
Мені здається, що вивчення класичних мов – це форма закорінення в історію, культуру, буття в цілому. Людина, яка закорінена в буття, не може бути вирвана з того, чим вона живе й дихає, вона має на все свій власний погляд.
 
Між іншим, коли мій син закінчував школу, я хотів віддати його на класичну філологію в університет. Можна було б зай­нятися розкішним матеріалом нашої старої літератури. Те, як його зараз намагаються перекладати й тлумачити, трохи... як би це сказати...
 
У. Т.: Трохи віддає сурогатом?
 
– Та щось таке... А мені хотілося, щоби був гарно виданий, наприклад, корпус наших старих богословських творів, які сьогодні взагалі мало кому цікаві. А там же просто розкіш. Чого вартий трактат Феофана Прокоповича «Christianae Ort­hodoxae Theologiae»! Колись це був бестселер. У Німеччині з 1772 по 1792 рік, тобто лише за два десятиліття, він тричі виходив друком. І Захід бачив православну доктрину українськими очима, очима Прокоповича.
 
Марш Сковороди
 
У. Т.: Мене приголомшило повідомлення в медіа, що професор Леонід Ушкалов самотужки підготував і видав повну академічну збірку творів Григорія Сковороди. Невже видавці, які спеціалізуються на такій тематиці, були байдужі до цього важливого проекту?
 
– Я б не сказав, що самотужки. Мені допомагали мої рідні, а також друзі та колеги з України, Канади й Росії. Навіть кошти на видання були міжнародні: частина – з нашої хати, частина – від професора Російського гуманітарного університету Олега Марченка, а частина – від професорів Університету Альберти (Канада) Наталії Пилип’юк та Олега Ільницького. 
Поки я готував цей проект, була ціла купа тих, хто обіцяв знайти гроші на видання – від високих державних чиновників до різних фондів. Але коли рукопис був готовий, обіцяльники кудись разом мов крізь землю провалилися.
 
Те, що ми зробили, а це близько 350 примірників, будемо вважати таким собі пілотним накладом. Згодом, можливо, вдасться видати більше, тому що це, як казала Наталія Пилип’юк, «революційне видання». Там і справді чимало нового. Одних приміток і коментарів містится близько десяти тисяч. А крім того, збірка має просто розкішну електрон­­ну конкорданцію (словник мови письменника з усіма контекстами, в яких використовуються слова. – Ред.), яку читач може знайти на сайті Університету Альберти. Українська класика до цього часу так взагалі не видавалась... 
 
У. Т.: Чи правда, що за кордоном – на державному та інституційному рівні – Сковороді приділяють значно більше уваги, ніж в Україні? Взагалі наскільки великим у світі на сьогодні є інтерес до староукраїнської словесності?
 
– Інтерес є. А от наскільки він великий?.. Для зростання інтересу треба, щоб наша держава його підтримувала. Наприклад, на підготовку згаданої конкорданції до творів Сковороди канадський уряд виділив близько $100 тис. А що в нас? Та нічого.
 
Нещодавно Ягеллонський університет надіслав мені кни­жку Дениса Пилиповича «Розмова про духовний світ. Григорій Сковорода: філософія – теологія – містика». Перед цим я отримав від Марі Меттінен з Гельсінкі фінський переклад «Нарциса». Ще раніше Олег Марченко видав у Москві чудову книжку «Григорій Сковорода і російська філософська думка ХІХ–ХХ століть». А авторкою найбільшої за обсягом книжки про Сковороду – «Несхожа схожість. Онтопоетика українського філософа Григорія Сковороди» (2005) – є професор Університету Отто-Фрідріха в Бамберзі Елізабет фон Ердманн... Приємно, що всі ці автори добре обізнані і з моїми працями.
 
Та водночас я б не перебільшував ролі україністики в академічному середовищі. Якщо поглянути, що таке світова славістика сьогодні, то це на 90% русистика, близько 5% – полоністика, а ще 5% – решта. З відсотками я можу, звісно, помилятися, але місце україністики, напевно, доволі скромне.
 
У. Т.: Видатний історик словесності Ернст Роберт Курціус написав «Європейську літературу і латинське середньовіччя». Чи планує професор Ушкалов зробити власний подібний opus magnum на українському матеріалі?
 
– Поки що ні. Найближчим часом я хотів би попрацювати над двома енциклопедіями. Перша – «Григорій Сковорода». На сьогодні накопичена така сила різного матеріалу, що це була б просто надзвичайна книжка. Власне кажучи, це була б річ, гідна належно представити високу українську культуру. Більше того, Сковорода – світ-краплинка, в якій можна побачити культуру всієї Європи від стародавніх греків і римлян аж до сьогодні. І другий важливий проект – про Шевченка. Умовно я називаю його «Моя Шевченківська енциклопедія». Понад сотня статей вже готова, залишилось написати ще близько семи сотень. Це книжка про Шевченкову візію світу.
 
У. Т.: Тобто своєрідна семіотика Шевченка?
 
– Щось таке. Ну от, скажімо, перша стаття – «Автопортрет». Чому Шевченко так любив малювати автопортрети? То зобразить себе піднесеним по­етом-романтиком, то намалює в солдатських строях, то голим-го­­лісіньким, чи, як він казав, a la naturel, на березі Каспія. Що це? Нарцисизм? Вдивляння у свою «внутрішню людину»? Щось інше? Словом, мене цікавить, як він сприймає себе, речі, історію, жінок... Хоч би й тих-таки «продажних грацій». Уяві­ть собі: у Нижньому Новгороді він повертається від «грацій» додому, сідає за стіл і на одному подиху пише знаменитий триптих «Доля», «Муза», «Слава». Поет не повірив сам собі, тому що перед цим сім років не міг написати навіть рядочка поезії. «Невже це наслідок збуджених нервів?» – думає він. Ось вам «продажні грації» в ролі муз. Словом, вісім сотень таких сюжетів – і Шевченко, я сподіваюся, постане перед читачем вільним від тих «посполитих» контекстів, у яких він нині дуже часто фігурує. 
 
Сьогодення і традиція
 
У. Т.: В Україні є чимало блискучих і авторитетних філологів. Але найбільше я чув – і це без жодного перебільшення – про школу професора Ушкалова. Як ви оцінюєте це явище, чи, може, ви до цього взагалі не маєте жодного стосунку?
 
– Та не знаю. З тими школами один клопіт. Наприклад, від початку 1990-х говорять про Харківську школу медієвістики, маючи на думці мене, мого давнього друга архієпископа Ігоря Ісіченка та наших вихованців. Але, по-перше, ми дуже різні. А по-друге, і я, й Ісіченко – учні учнів академіка Володимира Миколайовича Перетца, тобто, за ідеєю, продовжуємо традицію знаменитого перетцівського семінару. Виходить, школа київська. Щодо школи Ушкалова – не мені про це говорити... Зрештою, школа – це, мабуть, коли є багато вихованців, відповідні методики тощо. А в мене вихованців мало. У виборі методик вони вільні. Мій педагогічний принцип дуже простий: «Хочеш – роби, як я, не хочеш – роби як знаєш». У будь-якому разі своїх учнів я дуже люблю й покладаю на них великі надії.
 
У. Т.: У вашій роботі «Есеї про українське бароко» є цікаві паралелі між минулим і модерним літературними світами. Як ви гадаєте, що здатна людина програти, якщо нехтує знанням минулих епох? 
 
– Дуже багато, якщо не сказати все. Оскільки тоді зникає не лише система координат, а взагалі земля під ногами. Це наче стирання пам’яті в якійсь фантастиці-страшилці. В будь-якому разі, незнання свого минулого – невтішний діагноз і для людини, і для суспільства. Мені здається, що чимало наших сучасних проблем пов’язані саме з пам’яттю, її змістом, структурою. Я не кажу тут про потребу якогось пасеїзму, культу традиції чи що. Я маю на увазі те, що знання минулого – це знання себе. Просто ми маємо навчитися мислити як вільні люди... Коли київський митрополит Петро Могила в XVII столітті говорив «ми», то в нього це «ми» охоплювало і його сучасників, і старокиївських князів, тобто він відчував, що за його плечима є потужна традиція – культурна, церковна, державна. У нього не було комплексів. А ми сьогодні часто, як ті малі діти, не пам’ятаємо не те що старокиївських князів чи Петра Могили, а навіть того, що відбувалося кількадесят років тому, за життя наших батьків і дідів. 
 
ВИБРАНА БІБЛІОГРАФІЯ
«Нариси з філософії Григорія Сковороди» (1993)
 
«Світ українського бароко» (1994)
 
«Григорій Сковорода і антична культура» (1997)
 
«З історії української літератури XVII–XVIII століть» (1999)
 
«Українське барокове богомислення (сім етюдів про Григорія Сковороду)» (2001)
 
«Григорій Сковорода: семінарій» (2004)
 
«Есеї про українське бароко» (2006)
 
«Григорій Сковорода. Повна академічна збірка творів» (2010, упорядкування)
 
БІОГРАФІЧНА НОТА
Леонід Ушкалов. Народився 5 листопада 1956 року. Літературо­знавець-медієвіст, історик української літератури, доктор філологічних наук, професор кафедри української та світової літератури Харківського державного педагогіч­ного університету імені Григорія Сковороди. Голова видавничої ради «Збірника Харківського історико-філологічного товариства». Батько письменника Сашка Ушкалова.

Матеріали за темою:

--> --> -->
Реклама
Останні публікації згорнути
  • Уміння викладати довго вважалося вродженим. Реформатори ж доводять, що найкращими вчителями стають, а не народжуються
    26 червня, The Economist
  • Історія «тіньового бізнесмена» сталінської доби
    26 червня, Валерій Примост
  • Найефективніше допомогу витрачають у бідних країнах з адекватним управлінням. Але вона до таких не потрапляє
    26 червня, The Economist
  • Зустрів днями колишнього колегу, з яким іще до війни разом працювали на складах мережі супермаркетів «Брусничка».
    26 червня, Станіслав Васін
  • «Це не популізм», — заявив Алессандро ді Баттіста з «Руху 5 зірок» (M5S), коли 5 червня з’явилися результати першого туру місцевих виборів в Італії. «Це не протест. Це хороша політика». Кандидат на посаду мера Рима від M5S Вірджинія Раджі набрала 35% голосів. Це найбільший прорив M5S після загальних виборів 2013-го, коли рух здобув чверть голосів.
    25 червня, The Economist
  • У розмові з Тижнем заступник генерального директора Національного музею мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків з наукової роботи, мистецтвознавець Олена Живкова розповіла про тонку справу музейної атрибуції, яка розкриває секрети експонатів, про музейний аудит та особливості інвентаризації.
    25 червня, Ганна Трегуб
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено