Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
5 лютого, 2017   ▪   Ганна Трегуб   ▪   Версія для друку

Андрій Накорчевський: «Учення», «шлях», «закон» і «наука» — такі категорії культури мали японці»

Тиждень розмовляв з українським японістом, професором Університету Кейо Андрієм Накорчевським про самурайську культуру, точки дотику між войовничістю й мілітаризмом, а також про нагальну потребу перекладу класичних східних текстів українською і ті ключові поняття, на яких тримається японська культура.
Матеріал друкованого видання
№ 4 (480)
від 26 січня
Андрій Накорчевський: «Учення», «шлях», «закон» і «наука» — такі категорії культури мали японці»
Фото: Андрій Ломакін

Будь-яка конкретна культура мислить себе у притаманних їй опорних категоріях, без знання яких не зрозумієш її носія. Якими є ці категорії для японців?

— Кожна культура має свої питомі категорії, розуміння яких конче потрібне для її правильного сприймання. Інколи вони схожі, інколи зовсім різні. Наприклад, у традиційній Японії поняття «релігія» не існувало, так само як і понять «мистецтво», «філософія». Терміни, адекватні цим західним концептам, японці у своїй мові почали творити лише у ХІХ столітті, стикаючись із західною цивілізацією. Власних слів на позначення західних понять не існувало й не могло існувати, тож вони були змушені або винаходити нові, або застосовувати старі в новому значенні. У японській культурі існували зовсім інші категорії для позначення духовних традицій: «учення», «шлях», «закон» і «наука». І при цьому не робилося різниці, чи передбачає певний «шлях» якусь божественну допомогу, віру в Бога або ж богів, чи ні. Тож чогось тотожного західному поняттю «релігія» не існувало. Окрім того, важливо розуміти, що концепти не є чимось сталим. Навіть у європейській культурі поняття «релігія» відносно нове. Як зазначає французький історик Жак Ле Ґофф, воно з’являється лише у XVIII столітті. Передумовою виникнення поняття «релігія» має бути усвідомлення можливості існування нерелігійного, світського. Але для традиційних культур це неможливо: усі сфери людської діяльності перебували, за виразом класика релігієзнавства Пітера Берґера, під «священним покровом» релігії. Тобто все визначалось і регулювалося тими чи тими релігійними постулатами. Часткове звільнення від цього «покрову» починається в Європі лише в добу Просвітництва, хоча перші ознаки такої тенденції можемо бачити ще в ренесансному гуманізмі.

Читайте також: Кусати і жалити

Самі японці могли називати ту саму духовну традицію і «вченням», підкреслюючи її філософський аспект, і «шляхом», наголошуючи на її практичному боці. Використання терміна «закон» утверджувало її нормативність, а термін «наука» підкреслював, що її головні положення базуються на цілком раціональній аргументації. Наприклад, конфуціанство зазвичай називали «вченням», але самим його прихильникам більше подобався термін «наука». Ці й схожі нюанси, котрих безліч, конче потрібні для адекватного сприймання японської культури.

У світі є різні підходи до релігійного життя. Що передбачає, зокрема, японський?

— Насамперед зазначу, що традиційні релігії цієї країни, як-то синто чи буддизм, не є монотеїстичними. Єдина послідовно монотеїстична традиція, яка існує у світі, — це аврамічна (тобто юдаїзм, християнство, іслам). Решта політеїстичні, тому в них немає жодних проблем із толерантним ставленням до інших традицій, як не виникало їх, скажімо, в Давній Греції чи Римі.

У політеїстичних релігіях кожен бог відповідає за свою сферу, і якщо з’являється культ нового бога, який опікується іншою сферою або більш «ефективний» у тій самій, то його без особливих проблем приймають. Уся історія релігійних традицій Японії — свідчення того. Японці без особливих проблем сприйняли буддизм, вважаючи, що заморські будди є різновидом місцевих божеств, яких вони називали «камі». Своєю чергою, буддизм не намагався знищити місцеві культи, вбудовуючи камі у власні культ, ритуал та вчення.

наших співвітчизників насамперед цікавлять бойові мистецтва ЯПОНІЇ, а потім манга й автомобілі. Проблема в тому, що будь-яка висока культура потребує значних зусиль і часу для її опанування

Те саме ставлення японці продемонстрували й до християнства, з яким познайомились у XVI столітті через португальських місіонерів. Спочатку острів’яни вважали, що християнський Бог — це черговий будда, і ніяких проблем не виникало: гаразд, нехай буде ще один. Вони не розуміли, що християнство — це ексклюзивістська традиція, яка починає знищувати решту: справжній Бог лише один, а інші — то демони. Ця позиція аж ніяк не вкладалась у японський менталітет, тож на початку XVII століття християнство в Японії було заборонене. Крім того, її жителі небезпідставно побоювалися, що вслід за іноземними проповідниками прийдуть іноземні військові й почнеться загарбання земель. Вони добре знали про колонізацію, скажімо, Філіппін і намагались уникнути такої участі. Окрім іншого, йшлося про те, що всі християни мають підкорюватись якомусь іноземному Папі Римському, тобто авторитет і безумовна покора місцевій владі опиняються під загрозою. Звідси й рішення про заборону християнства та закриття країни для європейців.

Принагідно наведу ще одне підтвердження того, що концепти, котрі здаються нам універсальними, насправді такими не є. Наприклад, у японській ментальній картині не виявилося поняття й відповідно слова для передачі християнського концепту Бога. Спочатку португальські місіонери, які користувалися послугами малоосвіченого перекладача-японця, називали свого Бога в проповідях і текстах знайомим для японців словом «Дайніті», тобто «Велике Сонце». Це було ім’я головного, космічного будди в езотеричній традиції, котре видавалося найближчим аналогом християнського Deus.

Читайте також: Деніел Белґрад: «Усі люди проживають своє життя крізь культуру»

Але скоро місіонери зрозуміли помилку й мусили вдатися просто до транскрипції слова Deus без жодного перекладу, бо в японській традиції місцеві боги-камі не були ані єдиними, ані всесильними творцями Всесвіту. Нині слово «камі» використовують і на позначення християнського Бога, але ми маємо зважати на те, що обсяг цього поняття суттєво різниться в політеїстичних та монотеїстичній традиціях. І в цьому сенсі християнство постає радше винятком, аніж правилом.
Підбиваючи підсумок, можна сказати, що ставлення японців до різних релігій було надзвичайно толерантним — тією мірою, якою ці релігії могли мирно співіснувати з іншими.

Наскільки коректно ототожнювати самураїв й аристократів, їхні культури? Чи можна тут для кращого розуміння застосувати приклад, як то було в Європі щодо воїнського стану?

— Самураї від початку — це люди, котрі служать сюзерену, військова страта. Японське «самурай» походить від дієслова «самурау», що означає «служити». Це так зване служиве дворянство, або шляхта, яка виконувала військову й охоронну функцію стосовно вищої аристократії. Сама аристократія приблизно від ІХ століття вже не брала меча до рук: фактично потреби в тому не було, бо об’єднання країни під владою імператора завершилося, а зовнішніх ворогів не існувало з географічних причин. Самі аристократи жили в столиці (нині це місто називається Кіото), а управлінням та захистом маєтків у провінціях, завдяки надходженням із яких вони жили, займалися служиві люди — самураї. Самі аристократи воліли не покидати столиці, яку вважали єдиним осередком культури серед океану варварства. Тому фактично контроль над ресурсами опинивсь у руках самураїв, і в ХІІ столітті вся система перевернулася з ніг на голову: самураї, яких аристократи презирливо називали своїми собаками, стали справжніми господарями країни. Основою нової влади була система сьогунату, за якої очільник самураїв — сьогун («генерал») формально визнавав вищий авторитет імператора, але вся реальна потуга — економічна, мілітарна й відповідно політична — опинилась у руках військового стану. І ця ситуація тривала до кінця ХІХ століття.

За такої логіки військова адміністрація могла легко знищити як японську імператорську династію, так і аристократичні роди. Чому цього не сталося?

— Самураям не було резону це робити, бо реальної загрози їхній владі аристократи не становили. До того ж останні були носіями вищої, елітарної культури, яка не тільки в японській, а й в усій далекосхідній традиції мала величезний престиж. Самураї також прагнули її опанувати і вчилися в них. До речі, багато з аристократів, не маючи доходів від маєтків, виживали завдяки урокам, які давали самураям. Насамперед у віршуванні, що вважалося найважливішим серед усіх шляхетних мистецтв. Тож можна сказати, що склався своєрідний симбіоз двох традицій, одна з яких, аристократична, спиралася на символічний, культурний авторитет, а друга, самурайська, — на економічну та мілітарну потугу. При цьому самураї добре розуміли, що утримувати владу довгий час виключно мілітарними методами, насиллям неможливо. Безумовний авторитет імператора, васалами якого вони й надалі себе формально визнавали, забезпечував потрібну їм легітимацію влади в очах інших верств населення.

Читайте також: Лутц Даммбек: «Шик із гетто експортується до Європи»

Історично Японія асоціюється з країною воїнів та високого бойового духу, готовності як оборонятися, так і нападати. Що спільного з тими висотами мав тамтешній мілітаризм?

— Так, самураї пишалися своєю військовою потугою, але спроба наприкінці ХVI століття захопити й утримати бодай Корею виявилася марною. Другий шанс проявити свою силу трапився лише наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття. Японці дуже швидко опанували західну військову техніку й спочатку 1895 року захопили ту ж таки Корею, завдавши поразки велетенському Китаєві, а потім, як добре відомо, виграли війну 1905-го в не менш велетенської Росії. Це була подія історичного значення: вперше азійська країна перемогла західну (Росія сприймалася як частка Заходу). Це був приклад, що надихав усі колоніальні країни Азії. Їхні національно-визвольні рухи почали діставати суттєву матеріальну підтримку від Японії, але власних природних ресурсів острівній країні не вистачало, і вона почала експансію на континенті. Після перемоги над Росією взяла під свій контроль частину Маньчжурії, що спричинило повторне зіткнення з Китаєм. Намагаючись стримати експансію Японії, США ввели проти неї нафтове ембарго. Відповідь — відома атака на Перл-Харбор та майже миттєве захоплення дисциплінованою і вишколеною японською армією цілої низки багатих на нафтові родовища країн Південно-Східної Азії. Фінал відомий: протистояти потузі Сполучених Штатів Японія не змогла, а атомне бомбардування Хіросіми й Нагасакі 1945 року змусило її капітулювати. Нова Конституція країни, написана переможцями, забороняла їй мати власну армію — хіба що так звані Сили самооборони, які не можна застосовувати за межами країни. Спершу американська окупаційна влада, намагаючись викоренити самурайський мілітарний дух, навіть заборонила заняття традиційними бойовими мистецтвами.

У традиційній Японії включення вірша  в імператорську антологію вважалося чи не найбільшою честю. І самураї завзято змагалися між собою та з аристократами за цей привілей

Власне, багато хто з японських майстрів тоді переїхав до Нового світу…

— Не певен, що було саме так. Масова міграція японців до обох Америк відбувалася на початку ХХ століття й була викликана зубожінням населення та нестачею землі — приблизно тими самими причинами, що змушували українців мігрувати до Канади. Що стосується майстрів бойових мистецтв, то незабаром заборону було знято, і сáме ознайомлення американців із їхніми різними школами та стилями стало першим значним поштовхом, який посприяв популяризації тих умінь на Заході.

Ви відзначили той факт, що поряд із самурайською культурою та її надбаннями в Японії існувала й висока аристократична, про яку серед наших співвітчизників мало хто чув. Образ Країни Вранішнього Сонця, таким чином, неповний. Що до цього призводить і як цьому зарадити?
— Нещодавно я мав бесіду з послом Японії, і він за­уважив, що наших співвітчизників у його країні насамперед цікавлять бойові мистецтва, а потім манга й автомобілі. Проблема в тому, що будь-яка висока культура потребує значних зусиль і часу для її опанування, навіть для розуміння базових правил та специфіки. Якщо англійською мовою перекладено майже всі головні тексти, існує купа фундаментальних досліджень та популярної літератури, то українською майже нічого цього немає. У мене є ідея створити фундацію, яка спонсорувала б переклади базових текстів. Це стосується не лише Японії, а й Китаю, Індії, Ірану, арабського Сходу та ін. Ну й популярна література потрібна, звісно. Потрошку працюю в цьому напрямі.

Якщо говорити про переклади, то не так давно з’явилася ваша україномовна інтерпретація самурайської поезії ХІІ–ХХ століть. Ці твори справді суголосні принаймні з настроєм того, що нині відбувається в Україні?

— Переклад самурайської поезії — це моя сублімація особистих переживань. Я не міг брати участь у подіях на Майдані, адже перебував тоді в Японії, не міг там покинути своїх студентів і поїхати. Потім почалася війна. Тож я придумав цей проект, дотичний за змістом до нашого буремного часу. Перші 100 пронумерованих екземплярів тиражу продали на аукціоні, і всі гроші було спрямовано на лікування бійців із тяжкими пораненнями кінцівок. Їм загрожувала ампутація, але, на щастя, у нас є чудова приватна клініка Ilaya, лікарі якої розробили методику вирощування тканин кісток. Уся виручка з аукціону пішла туди.

Читайте також: Петер Штайнер: «Географія впливає на те, як розвиваються особа й ціла нація»

Що ж стосується самурайської поезії, то вона не обмежується передсмертними віршами. Я хотів показати, що віршування було частиною самурайського повсякдення. Ідеалом самурая вважався той, хто був не лише вправним воїном, а й добре освіченою людиною. Книжка перекладів називається «Самурайські пісні» й містить чотири розділи. Перший — лірична поезія, яка не має особливого самурайського забарвлення. У традиційній Японії включення вірша в імператорську антологію вважалося чи не найбільшою честю. І самураї завзято змагалися між собою та з аристократами за цей привілей. Другий розділ — філософські поезії, своєрідні віршовані настанови та роздуми. Третій — вірші, які передають головні принципи тих чи тих шкіл бойових мистецтв: така форма допомагала їх кращому запам’ятовуванню. А четвертий розділ — це ті ж таки найширше відомі передсмертні вірші.

2017-й проголошений Роком Японії в Україні. Чи берете участь у якихось подіях, із цим пов’язаних?

— Мене цікавить не тільки наука, а й мистецтво. Маю дружні стосунки з багатьма українськими художниками й досвід організації їхніх виставок у Японії, а японських митців — в Україні. Тому, коли очільник фундації ArtHuss запропонував мені стати куратором художнього проекту, я радо погодився. Результати нашої співпраці будуть представлені 1 лютого в Музеї історії Києва на відкритті виставки «Внутрішня Японія». Сподіваюся, що ви­йшов незвичний і цікавий проект. Окрім того, я позаконкурсний учасник і головний консультант конкурсу зі створення садів у японському дусі в Національному ботанічному саду імені Миколи Гришка. Результати його будуть презентовані киянам наприкінці квітня. А ще я читаю багато лекцій, серед яких і публічні, проводжу семінари. Справ вистачає.

-----------------------------------

Андрій Накорчевський — український японіст, релігієзнавець, перекладач. 1985 року закінчив східний факультет Державного університету в Санкт-Петербурзі за спеціальністю «Японська філологія». 1989-го — аспірантуру Інституту філософії РАН, захистив дисертацію «Релігійно-філософське вчення Іппена (з історії амідаїзму)». У 1989–1990 роках — стипендіат Фонду газети «Асахі сімбун», іноземний науковий співробітник кафедри індології та буддології Токійського університету. Від 1995-го постійно викладає в Університеті Кейо (Токіо). Автор низки книжок, зокрема «Японський буддизм: історія людей і ідей», «Синто».


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Як зійшли нанівець турецькі конституційні реформи
    26 березня, The Economist
  • Українські письменники в гостях у Сталіна
    26 березня, Ярина Цимбал
  • Ейфорія після визнання РФ документів «ЛДНР» не так давно була розбавлена ложкою дьогтю в Донецьку. Відомий, зокрема й своєю участю в Євромайдані, шоумен Микита Джигурда отримав паспорт громадянина «ДНР».
    26 березня, Станіслав Васін
  • З чого стартував цьогорічний міжнародний кінофестиваль документального кіно про права людини Docudays UA
    26 березня, Ганна Трегуб
  • Місто Балаклія за одну ніч перетворилося на справжній епіцентр бойових дій: артилерійські снаряди летіли на житлові квартали, металеві уламки влітали в будинки, цивільні, рятуючись від пекла, тікали у вікна й пробиралися в сусідні села
    26 березня, Станіслав Козлюк
  • Як змінюються смаки світу в харчуванні
    25 березня, The Economist
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено